Андрій Забава, психолог, фахівець з індивідуального і корпоративного розвитку

Ігор Карівець, к. філос. н., доцент, кафедра філософії НУ «Львівська політехніка»

НАУКОВИЙ МЕТОД, ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ ТА ЕЗОТЕРИЗМ

Автори статті ставили собі за мету наступне:
1) показати, що розвиток методу напряму пов'язаний з розвитком самої людини, її свідомості; що лише на основі відкриття в собі тонких, глибших пластів буття людина зможе витончити й власний метод пізнання, тоді стане можливим поєднання езотеризму з наукою та її справжній розвиток;
2) обґрунтувати актуальність і можливість реалізації завдання пошуку універсальної методології, яка б адекватно до поставлених завдань сформулювала шляхи пізнання людства – від точних наук до філософських світоглядних напрямків, від фізики, хімії до психології, освіти і виховання, від мікробіології до космології.

 Справа новаторів – йти наперекір.

Справа рутинерів – затримувати.

Справа байдужих – спати.

Костянтин Ціолковський

 

Науковий метод – це сукупність правил, дотримуючись яких можна здобути об’єктивне (справжнє) знання. Вважається, що завдяки науковому методу наука розвивається і що лише наукове знання є істинним знанням, бо істинне знання – це знання, яке можна довести, перевірити за допомогою експериментів, дослідів, досвіду. Все, що не можна перевірити, довести, оголошується ненауковим знанням, або просто, незнанням. Іншими словами, потрібний певний алгоритм дій, певна послідовність дій, яка приведе до поставленої мети (об’єктивного знання). Але математикам відомо, що не всі проблеми і завдання можна розв’язати за допомогою алгоритму. Це стосується складних проблем соціально-економічного, природничого, філософського характеру.

Застосування наукового методу розпочинається з накопичення емпіричних даних (фактів) на основі яких робляться висновки (узагальнення). Ці узагальнення-висновки називають «науковими законами». Наукові закони лежать в основі теорії, з якої можна вивести припущення про попередні феномени, які не спостерігалися, чи результати нових експериментів, які підтверджують або спростовують теорію. Саме таке розуміння суті «наукового методу» утвердив Ф. Бекон, і його метод індукції на сотні років став взірцевим для науковців. Але не треба забувати, що той же Ф. Бекон наголошував, що «звичайний досвід є поганим доказом», тому «на істинному шляху досвіду треба брати за взірець божественну мудрість та лад»[1]. Наукові закони, які виводяться за допомогою наукового методу, тобто індукції, є певними регулярностями, тобто тим, що повторюється. Б. Расл у своїй праці «Проблеми філософії» пише: «Ми всі переконані, що сонце зійде завтра вранці. Чому? Чи це переконання є сліпим висновком з минулого досвіду чи воно може бути виправдане як розумне переконання?...Коли нас запитають, чому ми переконані в тому, що завтра вранці сонце зійде знову, то ми відповімо: «Тому що воно завжди сходило кожного дня». Ми переконані, що воно завжди буде сходити в майбутньому, бо сходило в минулому. Але якщо б від нас вимагали пояснення, то ми посилалися б на закон руху… Для нас є суттєвим питання про те, чи закони руху будуть діяти завтра…Чи може будь-яка кількість випадків підтвердження закону в минулому бути доказом того, що цей закон буде виконуватися в майбутньому? Якщо ні, то ми не маємо підстав очікувати завтра ні сходу сонця, ні бути впевненими в наших очікуваннях, які лежать в основі нашого повсякденного життя»[2].

Таким чином, Б. Расл узагальнив проблему, яка полягає в тому, що ми переконані в «одноманітності природи» (англ. uniformity of nature), тобто переконані в тому, що закони природничих наук походять зі спостережень самої природи і що ці закони можуть застосовуватися у майбутньому без будь-яких винятків та застережень; Б. Расл піддав сумніву переконання, що індукція може бути основним принципом наукового методу, як і спостереження. Сучасний радикальний конструктивізм наголошує на тому, що не існує поділу між об’єктивним світом і суб’єктивним досвідом, як на цьому наполягав Р. Декарт, що спостерігач є включеним у наукові пояснення[3]. Якщо людина і зовнішній світ пов’язані між собою, то це означає, що її пізнання містить ті елементи, які містяться також і у світі. Пояснюючи світ, за допомогою науки чи філософії, людина користується певними ментальними конструкціями, які відповідають процесам, що відбуваються у світі. Тому І. Кант зазначає: «…те, що ми називаємо зовнішніми предметами, то ніщо інше, як лише уявлення нашої чуттєвості, формою яких є простір, а справжній їхній корелят, тобто річ сама по собі, при цьому зовсім не пізнається й не може бути пізнаний, та про нього в досвіді ніколи й не згадують»[4]. Крім цього, І. Кант пише: «…схеми чистих розсудкових понять суть істинні і єдині умови для того, аби надати цим поняттям відношення до об’єктів і відтак значення, і тому зрештою категорії не мають жодного іншого вжитку, крім можливого емпіричного, бо вони слугують лише для того, щоб через підстави якоїсь a priori необхідної єдності (задля необхідного об’єднання всієї свідомості в первинній апперцепції) підпорядкувати явища загальним правилам синтезу й у такий спосіб зробити їх придатними для суцільного пов’язання в одному досвіді»[5]. Радикальний конструктивізм засновується на кантівській тезі про те, що схематизм розсудкової діяльності співпадає з явищами об’єктивного світу, і тому немає прірви між об’єктивним світом і суб’єктивним досвідом. Людське пізнання обмежене конструюванням понять, які підводяться під явища світу, і все, що говорять науковці чи філософи, вони говорять від імені власного суб’єктивного досвіду. Тому виникає сфера трансцендентного (сфера речі в собі), яка недоступна для пізнання взагалі. Для І. Канта у сферу трансцендентного входять душа, свобода та Бог. Наука нічого не може про них сказати[6].

Якщо ми приймаємо тезу про відносність наших знань, яке за своїм характером є понятійним, то трансцендентність – це поняття відносне, як і будь-які інші. Чому виникає трансцендентність? Через обмеженість людини і методу, яка тимчасова. Наприклад, мікросвіт не був доступним для середньовічних вчених, тому для них він залишався трансцендентним. Але коли був створений мікроскоп, мікросвіт став доступним для спостереження і тому перестає бути трансцендентним.

Обмеженість людини визначається її Я, як певного центру, певного куточка у цілості буття, котре самоізолюється, і тому не сприймає цілісність[7]. В принципі, буття, як цілісність, не є трансцендентним. Воно є таким для егоцентрованої людини. Людина може еволюціонувати, тобто розвиватися і, таким чином, касувати трансцендентність, якщо користуватися термінологією Геґеля. Іншими словами, вона може долати власну еґоцентрованість в русі трансцендування.

Розвиток методу залежить від розвитку людини. Чим розвинутіша людина, тим просунутіший метод дослідження знаходиться в її розпорядженні. Якщо такий метод потрапить у руки нерозвинутої людини, то може статися біда, або нічого не станеться. Т. Кун, у «Структурі наукових революцій» зазначає: «Формування парадигми і поява на її основі езотеричнішого типу досліджень є ознакою зрілості розвитку будь-якої науки»[8]. Це означає, у свою чергу, що чим просунутіший метод наукового дослідження, тим езотеричнішим він є, бо розвиваючись людина досягає тонких, глибших пластів буття, дослідження яких вимагає витончених методів, які не можуть бути засновані ні на механіці Ньютона-Галілея, ні на простому вимірюванні об’єктів у вигляді числової величини. Такі методи також не можуть ґрунтуватися на стандартній суб’єктно-об’єктній схемі пізнання. Сучасна академічна наука стверджує, що те, про що говорять езотерики є, м’яко кажучи, трансцендентним, тобто недоступним для неї, або псевдонауковим. Так є через те, що академічна наука не хоче змінити свою настанову щодо езотеризму[9]. Для того, щоб змінити свою застарілу настанову, академічна наука повинна змінити свою методологію, а це потребує розвитку самих представників академічної науки. Ми не стверджуємо, що усі езотерики просунуті та розвинуті. Серед них зустрічають самозванці та шарлатани. Йдеться про те, щоб сприймати езотеризм серйозно, тобто досліджувати класичні езотеричні праці відомих науковців, філософів, релігійних діячів, теософів тощо і те, як їхні ідеї трансформувалися в сучасному суспільстві, науці, релігії, досліджувати їхній вплив на розвиток академічної науки, котрий все ж таки був в часи Нового Часу і не лише. Науково-технічна революція 16-18 ст. не відбулась би без впливу езотеричного знання, яке було і залишається тлом на якому ми бачимо лише звичайне знання, але саме тло залишається невидимим, неусвідомленим і, тому, «трансцендентним». Нагадаємо, що провідні вчені Нового Часу І. Кеплер та М. Коперник були астрологами, а І. Ньютон – алхіміком, який шукав філософський камінь.

Як було сказано вище, розвиток методології, тобто її витончення, перебуває у прямій залежності від розвитку самої людини, яка буде нею користуватися. Іншими словами, глибші пласти буття, тонші пласти буття, можна досліджувати лише тоді, коли людина відкриє їх в собі. Таким чином, новий метод вимагає поєднання суб’єкта і об’єкта в нерозривну пару. Крім цього, новий метод не повинен бути вузькоспеціалізованим, тобто спрямованим на дослідження певної предметної сфери.

До сих пір під методом розуміють спосіб дії, спосіб за допомогою якого проводять дослідження предметної ділянки і тому його називають інструментальним. Інструментальний метод широко використовується у спеціалізованій науці і визначає те, що вона повинна досліджувати. Метод визначає також розуміння людиною того, що повинно досліджуватися і, таким чином, встановлюється влада над тою ділянкою, яка досліджується цим методом, а більш ширше, над природою як об’єктом дослідження. Новий метод не буде методом панування над природою, не буде інструментальним методом, а буде методом дружби з природою, оскільки, як було сказано вище, він базуватиметься на нерозривності суб’єкта і об’єкта дослідження. У звичайній науці предмет дослідження штучно ізолюється від цілісності буття. Нові зв’язки з цілим, нові якості предмету дослідження з’являються тоді, коли дослідник усвідомлює місце об’єкту дослідження у структурі цілого буття.

Ще одна проблема, яка виникає у звичайній методології, це світоглядний розрив між позитивізмом та інтуїтивізмом. Цей розрив намагаються подолати автори езотеричного напрямку. Адже філософія езотеризму базується на трьох базових постулатах, котрі претендують на те, щоб охопити собою всі можливі аспекти Буття. Ці постулати наступні: 1) Є Всюдисущий, Вічний, Безмежний і Непорушний Принцип, про який жодні міркування неможливі, бо Він перевищує можливості людського пізнання, і може бути лише спотворено сприйнятий і описаний людськими термінами і аналогіями. Він за межею, якої може досягти думка. Тобто, існує Єдина Дійсність, яка передує проявленому і умовному Сущому. 2) Закон періодичності керує всім проявленим. 3) Всі Душі тотожні до Світової Душі, або ж мовою системного підходу: кожна система побудована аналогічно до Метасистеми (Єдиної Дійсності); будь-яка система (від мікрочастинок до метагалактик) розвивається згідно з універсальними закономірностями.

Згідно езотеричних методологічних підходів, пізнати Дійсність можна завдяки синтезованому підходу, вивчаючи водночас макросвіт і мікросвіт та використовуючи універсальні закономірності розвитку, які єдині для всіх систем. Фундаментом цих тверджень є вчення Гермеса Трисмегіста про те, що:

- людина – це мікрокосм, який є частиною макрокосму; людський розум є частиною Божественного Розуму, а відтак, пізнаючи себе, людина пізнає Дійсність;

- будова людини відповідає будові світу і всі процеси, що відбуваються в людському тілі, відповідають світовим процесам;

- в людині поєднані духовне і тілесне; духовне отримане від Логосу: розсудок, мова і здоровий глузд; матеріальне – це людське тіло, що складається з чотирьох стихій;

- завдання людини також двоїсте: як духовна істота, вона має споглядати за Богом і космосом, а як істота земна – керувати земним проявленим світом;

- земний світ в Ієрархії світобудови є нижчою сферою, тлінним і керованим законом причини-наслідку, з чередою втілень;

- головною метою посвяченого є осягнення світобудови і через неї – вищої Божественності.

Серед сучасних наукових методологічних підходів впритул до застосування езотеричних постулатів наблизились представники системного підходу та синергетики.

Загальна теорія систем (ЗТС) є теоретичною основою системного підходу – методології дослідження і проектування систем різного типу і степені складності. Системний підхід використовує узагальнені закономірності, які в символічній формі описують спосіб організації, інформаційний обмін, функціонування систем і так далі[10]. ЗТС класифікує системи в залежності від сфер їхнього прояву за наступними властивостями (хоч поділ цей умовний): чи є системи живими чи неживими, абстрактними чи конкретними, відкритими чи замкненими, високої чи низької степені ентропії, простими чи складними, ієрархічно впорядкованими чи без внутрішньої ієрархії, цілеспрямованими чи без власної цілі[11].

За критерієм ступеня складності ЗТС виділяє наступну ієрархію систем:

  • · відкриті системи із структурою, яка само зберігається (клітинний рівень);
  • · живі організми з низькою інформативною здатністю (рослини);
  • · живі організми з середньою здатністю інформативного обміну, але без якості самосвідомості (в т.ч. тварини);
  • · люди, що характеризуються самосвідомістю, мисленням, свідомою свободою вибору і так далі;
  • · соціальні системи та соціальні організації;
  • · трансцендентні системи, котрі поки що є за межами пізнавальних можливостей сучасної науки.

Одним з найважливіших завдань ЗТС є виявлення інформації про минуле і про майбутнє на основі даних про теперішній стан системи. Така можливість базується на застосуванні загальносистемних принципів, що описують розвиток систем різних рівнів та степені складності. Перш за все, ЗТС виходить з парадигми, що систем, які б існували ізольованому вигляді, не існує – світ влаштований цілісно, тобто всі живі системи є відкритими. “Будь-яка спроба розглядати відкриті системи як замкнені, коли вплив зовнішнього середовища не враховується, містить в собі величезну небезпеку, яку важливо усвідомити”[12].

Розподіл об’єктів на складові частини здійснюється свідомістю людини з метою пізнання світу. Представлення об’єктів як систем здійснюється шляхом виокремлення деяких елементів об’єкту і відносин між ними, тобто структури[13]. Досліджуваний об’єкт може бути представлений як цілісність, що включає в себе сукупність елементів, об’єднаних прямими і зворотніми зв’язками в єдину структуру задля досягнення певних цілей. Система (від грецького systema – ціле) – об’єднання деякого різноманіття в єдине і чітко диференційоване ціле, елементи якого по відношенню до цілого і до інших частин займають відповідні їм місця. Система складається із підсистем (елементів) і сама є підсистемою (елементом) ще більшої системи – надсистеми.

Багаторічний досвід вивчення системних процесів, його аналіз і синтез дозволили сформулювати наступні науково точні твердження універсального характеру – так звані “системні принципи”, на яких базується системна методологія[14]. Основними системними принципами є:

  • · принцип ефективного цілепокладання: ціль, яка визначає ефективну поведінку системи, завжди задається надсистемою;
  • · принцип цілісності: система має властивості, які не виводяться з властивостей її елементів і способів їх поєднання;
  • · принцип згоди: цілі підсистем не повинні суперечити меті системи;
  • · принцип гомеостатичності: прагнення системи до збереження власного стабільного функціонування;
  • · принцип оптимуму: для ефективного функціонування система має рухатись до мети оптимальною траєкторією;
  • · принцип спеціалізації і кооперування: в процесі наближення до своєї мети система має тенденцію спеціалізуватись на виконанні своєї функції і об’єднуватись з іншими спеціалізованими системами;
  • · принцип ієрархічності: розвиток системи супроводжується її ієрархізацією, тобто створюється внутрішньоситемна ієрархія.

М. Каган, дослідивши розвиток системного аналізу від синергетики та її попередниці тектології до застосування системного підходу в гуманітарній сфері, робить висновок про те, що закони організації і самоорганізації складних систем мають універсальний характер. “Ці закони проявляються не лише в матеріальній частині буття, в житті природи. На духовному рівні суспільство, людина, культура можуть існувати лише завдяки закономірному зчепленню своїх компонентів, хоча зчеплення це є не механічним і не біоорганічним, а надорганічним”[15]. Людина як біо-соціо-духовна система не вкладається в межі гуманітарних наук, як не вміщається вона в предметних полях природознавства і суспільствознавства. Тому перетворення людини в предмет наукового пізнання формує потребу в “комплексному міждисциплінарному дослідженні”[16].

Г. Бейтсон, засновник “екології розуму”, просунувся ще далі, показавши, що в підґрунті структур лежать приховані процеси, а за паттернами (зразками) є ще паттерни. Такого ж висновку дійшли фахівці з синергетики.

Г. Гакен, засновник синергетики, ще в 70-х роках поставив питання пошуку загальних принципів, які керують самоорганізацією, незалежно від природи окремих частин системи. ­­­­“В той час це питання звучало якось неприродно і здавалось притягнутим за вуха. Адже підсистеми можуть бути такими ж різноманітними, як і атоми чи молекули у фізиці і хімії, клітини в біології, чи тварини і люди в суспільних формаціях. Насправді ж на це запитання для широких класів систем можна відповісти ствердно”[17] .

Фахівці з синергетики, окрім вказаних вище системних принципів, акцентували свою увагу на таких характеристиках систем: нестійкість, нелінійність, динамічна ієрархічність. Вміння визначати ці параметри дасть можливість успішно прогнозувати розвиток таких складних систем, як економічні ринки, великі і малі соціальні групи.

Від філософії представники природничих наук очікують, в першу чергу, методологічної допомоги. Слід зазначити, що на сьогодні філософія не в повній мірі відповідає цим очікуванням, займаючись в більшій мірі питаннями ціннісними, світоглядними, парадигмальними, співвідношенням між суб’єктом і об’єктом в різних комбінаціях, тощо. Поки що від абстрактних розмірковувань не здійснено переходу до методичної складової (не враховуючи прості історичні огляди розвитку методології). Філософія досі дивиться на практично-прикладну діяльність зі сторони, відсторонено, а не творчо діючи. На цю проблему в свій час вказував Г. Щедровицький – відомий російський методолог радянських часів. Він підкреслював актуальність роботи над створенням універсальної методології. Наскільки це завдання може бути практично вирішене, покажуть наступні десятиліття.

 

Посилання:

1. Бекон Ф. Соч. в двух томах. Т. 2. Сост., общая ред. и вст. статья А. Л. Субботина. – М.: Мысль, 1972. – (АН СССР. Ин-т философии. Философ. наследие)

2. Гиг Дж. ван. Прикладная общая теория систем. В 2-х т. – М.: Мир, 1981.

3. Джейс У. Введение в философию; Рассел Б. Проблемы философии. Пер. с англ./ Общ. ред. посл. и примеч. А. Ф. Грязнова. – М.: Республика, 2000. – (Философская пропедевтика)

4. Каган М.С. Системный подход и гуманитарное знание. – Ленинград, 1991

5. Каганець І.В. Психологічні аспекти в менеджменті. – К.,1997.

6. Кант І. Критика чистого розуму/ Пер. з нім. та прим. І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000.

7. Кун Т. Структура научных революций: Пер. с анг./ Т. Кун; Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – (Philosophy)

8. Теслинов А.Г. Развитие систем управления: методология и концептуальные структуры. – М.: Глобус, 1998.

9. Хакен Г. Синергетика как мост между естественными и социальными науками. – М.: Прогресс-Традиция, 2003.

10. Alexander Riegel. Past, Present and Future of Radical constructivism. – Електронний документ – Режим доступу: www.univie.ac.at/constructivism/events/asc05/abstracts.html#Riegler].

 


[1] Бекон Ф. Соч. в двух томах. Т. 2. Сост., общая ред. и вст. статья А. Л. Субботина. – М.: Мысль, 1972. – с. 36. (АН СССР. Ин-т философии. Философ. наследие].

 

[2] Джейс У. Введение в философию; Рассел Б. Проблемы философии. Пер. с англ./ Общ. ред. посл. и примеч. А. Ф. Грязнова. – М.: Республика, 2000. – 198-199 с. – (Философская пропедевтика)].

[3] Див.: Alexander Riegel. Past, Present and Future of Radical constructivism. – Електронний документ – Режим доступу: www.univie.ac.at/constructivism/events/asc05/abstracts.html#Riegler].

[4] Кант І. Критика чистого розуму/ Пер. з нім. та прим. І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000. – с. 62

[5] Там само, с. 131

[6] Тезу про те, що людина не має доступу до реальності, а лише представляє чи уявляє реальність за допомогою репрезентацій чи уявлень, знаходимо у І. Канта у вигляді поняття «концептуальна схема». Концептуальна схема володіє певним онтологічним смислом, бо відображає «реальні» зв’язки речей світу для нас, проте, що концептуальна схема не може відображати реальні зв’язки речей в собі. Концептуальні схеми апріорні, тобто дані до будь-якого досвіду і у процесі набуття досвіду задіюються завдяки чуттєвому сприйняттю (чуттєве сприйняття – це «першодвигун», який запускає у дію концептуальні схеми). В результаті поєднання (синтезу) концептуальних схем та чуттєвого сприйняття виникає те, що зазвичай називають «знанням». У Канта таке знання має певну онтологічну цінність, бо концептуальні схеми у поєднанні із чуттєвим сприйняттям дають нам відомості про реальність, яка є доступною саме для людського пізнання. Але філософи-постмодерністи ідуть далі, релятивізуючи значення концептуальних схем, кажучи, що вони не є адекватні навіть для осягнення світу людини. Тому треба відмовитися від онтологічного статусу концептуальних схем. Гра уяви, мовні ігри, мінливість репрезентацій – все це доля людини, яка не знайде шляху до реальності. Навіть феноменологія, яка закликає повернутися до самих речей, не може вказати людині шлях до неї, бо натрапляє на трансцендентальний рівень концептуальних схем, які визначають наш досвід. Здійснивши редукцію стихійного буття, тобто буття, яке не підвладне людині, яке вона приймала за «об’єктивне», щонайбільше, може впертися у трансцендентальний рівень, у певні аксіоми, згідно яких конституюється її досвід, її «знання», її репрезентації, її життєвий світ. Тому людина опиняється між аксіоматикою повсякденного та так званого «духовного та інтелектуального» життя і грою уяви та мовними іграми, які повністю «відривають» людину від «онтології» і шпурляють її у вир власної фантазії.

[7] Користуючись термінологією А. Коржибського (1879-1950), засновника загальної семантики, «карта є не всією територією», або іншими словами «слово є не тим, що воно репрезентує», тобто наше Я, наші поняття є лише частиною чогось більшого, ширшого за них, яке не «схоплюється» ними, вислизає від них. Те, що вислизає і не схоплюється називається «трансцендентним».

[8] Кун Т. Структура научных революций: Пер. с анг./ Т. Кун; Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – c. 36 – (Philosophy)

[9] В науковому світі під езотеризмом розуміється сукупність історичних релігійно-філософських напрямків, серед яких гностицизм, герметизм, магія, алхімія, астрологія, розенкрейцерство, масонство, теософія О. Блаватської, спіритуалізм, сведенборгіанізм, християнська теософія Я. Бьоме, месмеріанізм, іллюмінізм тощо. Сам термін «езотеричний» походить від грец. esotericos, тобто прихований, таємний, внутрішній, той, що знаходиться всередині.

[10] Гиг Дж. ван. Прикладная общая теория систем. В 2-х т. – М.: Мир, 1981. – т.1 – с.55

[11] там само, с.70

[12] там само, с.64

[13] Теслинов А.Г. Развитие систем управления: методология и концептуальные структуры. – М.: Глобус, 1998. – с.11-12

[14] Каганець І.В. Психологічні аспекти в менеджменті. – К.,1997. – c.131

[15] Каган М.С. Системный подход и гуманитарное знание. – Ленинград, 1991. – с.14

[16] там само, с. 15

[17] Хакен Г. Синергетика как мост между естественными и социальными науками. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – с.107-110