PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Світлана Рижкова - Формальний, змістовний, прагматичний рівні вивчення пізнавальних принципів філософії, теології, науки

Світлана Рижкова, д. філос. н., проф., м. Київ, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв

ФОРМАЛЬНИЙ, ЗМІСТОВНИЙ, ПРАГМАТИЧНИЙ РІВНІ ВИВЧЕННЯ ПІДСТАВ І ПІЗНАВАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ ФІЛОСОФІЇ, ТЕОЛОГІЇ, НАУКИ

Формування уявлень про підстави і принципи наукового пізнання упродовж XVI - XX ст. відбувалося під впливом висунутої у 1536 р. ідеї послідовного удосконалення науки та висунутої у 1567 р. ідеї загальноприйнятого розуміння. За часів Просвітництва ці ідеї склали підґрунтя концепції науково-технічного прогресу, в межах якої становлення світової цивілізації розглядалося як послідовне удосконалення передовими народами, до яких відносили етноси Західної Європи, науки, техніки, суспільства.

Концепція дарувала можливість вважати, що визначальні для тогочасної науки уявлення про властивості дійсності та правила пізнання існували завжди й всюди, що вони лише послідовно удосконалювалися; що природничі, гуманітарні, суспільні теорії сьогодення най досконалі; що їх подальше удосконалення не приведене до появи будь яких неочікуваних змін в уявленнях про дійсність та способи її пізнання, що наука та ґрунтована на її теоріях техніка забезпечують, а релігії гальмують суспільний прогрес тощо.
До середини XIX ст. вважалося беззаперечним, що вперше визначальні для науки уявлення про дійсність та її пізнання були сформульовані філософами античності. Термін філософи вперше було застосовано у VI ст. до н.е., коли поширилися припущення щодо хибності постулату, що домінував в античному світу упродовж ІХ - VІІ ст. до н.е., про розмежування знання на утаємничене (езотеричне) та загальнодоступне (екзотеричне). Намагаючись відділити себе від носіїв утаємниченого знання, яких йменували посвячені, місти, екзегетики, логографи, прихильники ідеї загальнодоступності знання стали йменувати себе філософами.
Головним питанням філософії вони вважали виявлення ознак істини і гадки (рос. мнение) та встановлення між ними чітких меж. Упродовж VI - IV ст. до н.е. частина філософських шкіл була зосереджена на пізнанні природи, частина - на вивченні суспільства та людини. Розроблені вчення ґрунтувалися на погано сумісних або принципово відмінних уявленнях щодо первинних властивостей дійсності, як причини розмаїття природних і суспільних явищ, сенсу буття і пізнання, можливостей та меж пізнавальних можливостей людини. В деяких школах домінували уявлення, що дійсність, яка пізнається, перетворюється у знання, а, отже знання дійсності тотожне буттю дійсності, в інших - що через межі пізнавальних можливостей людини будь яке знання неістинне тощо.
Загальним для усіх філософських шкіл було визнання умоглядного пізнання єдиним способом досягнення істини. Само вірогідним вважалося, що будь які види чуттєвого пізнання, як то дані спостережень видимих миттєвих форм дійсності чи експерименти, послуговують появі хибного, недостовірного, неповного знання. При розробленні правил умоглядного пізнання частина філософів ґрунтувалася на уявленні про те, що явища природи, суспільства та правила мислення підпорядковані єдиному закону, пізнання якого уможливлює вичерпне знання про дійсність. Уявлення давало змогу вважати, що єдиним достовірним способом пізнання є дотримання відповідних єдиному закону правил мислення. Інші філософи ґрунтувалися на уявленні, що невичерпність дійсності та межі пізнавальних можливостей людини уможливлюють появу розмаїття рівноправних інтерпретацій будь якого явища дійсності. Воно вважали, що межі умоглядних та чуттєвих способів пізнання долають практики інтуїтивного або містичного пізнання.
В епоху еллінізму (ІV ст. до н.е. - ІІ ст.) притаманний античній філософії раціоналізм зазнав впливу релігійно-філософських концепцій Сходу, в яких домінували практики містичного осягнення дійсності. У середині IV ст. до н.е. вчення античних філософів про первинні властивості дійсності, раціональні, чуттєві, містичні правила її пізнання були піддані критиці у сукупності трактатів, які у І ст. до н.е. отримали іменування метафізика. У трактах доводилося, що умоглядний спосіб пізнання є єдиним достовірним, уявлення про первинні властивості дійсності та раціональні форми її пізнання були означені поняттям категорії, формалізовані правила мислення при пізнанні поняттям логіка. Упродовж ІІ ст. до н.е. - ІІ ст. полеміка щодо можливостей і меж раціональних, чуттєвих містичних, способів пізнання відбувалося на тлі традиційного для античності уявлення про право людини на вільний духовний та інтелектуальний пошук. Традиція уможливила відкриття у ІІ ст. при навчальних центрах осередків, де космогонію, космологію, етику зороастризму, іудаїзму, християнства тлумачили в контексті раціоналізму античної філософії.
В епоху апологетики (ІІ - ІV ст.) головним питанням філософії стало узгодження суперечностей між уявленнями про властивості дійсності, мету, методи її пізнання, сенс буття людини у всесвіті та суспільстві, на яких будувалися латино або грекомовні філософські вчення та теології Сходу, особливо християнства.
Епоху патристики (ІV - VIІІ ст.) започаткувало визнання християнства державною релігією Римської імперії (325 р.). За цих часів відбувся розподіл Римської імперії (395 р.) на Східну зі столицею у Візантії, та Західну, зі столицею у Римі. Філософські школи на теренах Візантії тяжіли до містичних практик пізнання. а на теренах Західної Європи – до раціональних. Втрата влади імператором Західної імперії (476 р.) посилила претензії Візантії на іменування другим Римом. Однак спадкоємицею духовної і світської влади колишньої імперії на теренах Західної Європи проголосила себе Римська церква. На відміну від Візантії, в якій були збережені притаманні античності, традиції розподілу повноважень між світською владою, освітою, релігійними інституціями, Римська церква була спрямована на повний контроль світської влади й освіти. У 546 р., з метою припинення полеміки, яка упродовж ІІ - V ст. точилася між філософськими школами, унеможливлюючи вироблення єдиної доктрини християнства, Римська церква видає наказ, за якими істинними визнані викладені у метафізиці умоглядні (раціональні) способи пізнання. За наказом поширення або дотримання вчень філософських шкіл, які ґрунтувалися на різних формах містицизму, прирівнювалося до державного злочину і каралося стратою.
Із середини VI ст. раціоналізм метафізики став основою пізнавальних принципів схоластики (VI - XІV ст.). Однак викладені в метафізиці уявлення про первинні властивості природної дійсності були погано сумісні із християнською космогонією, космологією та уявленнями про най загальні властивості Бога. З метою розроблення несуперечливої концепції християнства церква у 1072 р., проголосила, що метафізика, яка зосереджена на виявленні первинних властивостей дійсності і достовірних методів їх пізнання має бути прислужницею теології, яка зосереджена на виявленні сутності і якостей Бога та можливостей їх пізнання.
Перетворення метафізики у прислужницю теології відбувалося на тлі зміни уявлення про мету пізнання. За часів античності, апологетики, патристики та ранньої схоластики (ХІ –ХІІ ст.) вона полягала у досягненні істини. За часів зрілої схоластики (ХІІІ –ХІV ст.) поширилися думки, що мета пізнання полягає у отриманні практично значимого результату. Орієнтація світських вчених на результат спричинила різку критику розроблених античними філософами правил достовірного пізнання. У ХІІ –ХІІІ ст. поширилися припущення щодо хибності проведеного ними розмежування умоглядних, чуттєвих, емпіричних способів пізнання на достовірні та недостовірні. Сукупність вчень, в яких доводилася доцільність поєднання при вивченні природи достовірних і недостовірних способів пізнання, була узагальнена терміном наука, який походив від латинського scaentia (знання).
В епоху Відродження (XIV - XVІІ ст.) термін стали застосовувати для означення відмінної від метафізики, схоластики, теології особливої форми знання, сфери людської діяльності, мета якої полягає у виробленні цієї форми знання, та сукупності соціальних інститутів, завдання яких полягає в організації цієї діяльності. Тенденції відокремлення науки від теології посилила висунута у 1567 р. ідея загальноприйнятого розуміння була відкинута теологами як хибна, однак визнання науковцями. Аргументами при обґрунтуванні доцільності відокремлення слугували положення, що зосередженість теології на вирішенні етичних питань спричинює те, що вона репрезентує наївні примітивні уявлення про дійсність, а зосередженість науки на питаннях пізнання та перетворення дійсності надає можливість відображає властивості природної та соціальної дійсності з високим ступенем достовірності.
Поширення наукових способів пізнання дійсності, які спростовували пізнавальні принципи античності і схоластики, само вірогідність яких упродовж тисячоліття не викликала сумнівів, послугувала появі тенденцій до розмежування філософії на відокремлені частини. Вчення про первинні властивості дійсності та первопричини усіх явищ означили терміном онтологія. За тлумаченням Філософського лексикону (1613 р.) онтологія залишалася основною частиною метафізики, а, отже, підпорядковувалася теології. Вивчення особливостей умоглядних, чуттєвих, емпіричних рівнів пізнання природи, суспільства, людини та ознак істинності набутого знання виокремилося у розділ філософії, який упродовж XVII - XІX ст. ст. вчені, не вбачаючи особливих відмінностей між ними, іменували теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, логіка.
На початку ХІХ ст. філософія, яка на відміну від підпорядкованої теології метафізики, була спрямована на осмислення підстав. способів, результатів наукового пізнання дійсності, стала складатися з:
· онтології, що зосереджена на вивченні най загальних принципах буття сущого або первинних властивостей дійсності;
· теорії пізнання (гносеологія, епістемологія, логіка), що містить вчення про правила мислення при пізнанні первопричин усіх явищ дійсності, про ступені відповідності знання властивостям і закономірностям дійсності, про межі пізнавальних можливостей людини;
· етики, що містить вчення про сенс і ціннісні орієнтації буття людини у світі, чесноти шляхетної особистості;
· естетики, що містить прекрасне і огидне, піднесене і низьке.

У першій половині ХІХ ст. посилилися тенденції виокремити наукову форму знання від поза наукових, до яких відносили побутову, релігійну, мистецьку тощо. Довести принципову відмінність наукової і поза наукових форм знання заважала спільність понять, якими в теології, метафізиці, філософії, науці означали достовірне та недостовірне знання, зокрема: істина (> είκϋν - достовірне зображення, ікона, лат. veritas, vera), episthmh (епістема), γνώσις (гнозіс), λόγοζ (логос), cognito (мислення), δόγμα (гадка) або doctrina (вчення). Спільність понять утруднювала пошуки аргументів при доведенні положення, що тільки наука може забезпечити здобуття істини, а будь які релігійні концепції, філософські системи, культурні традиції тощо репрезентують неповні або хибні уявлення про властивості і закономірності дійсності.
Хоча кордони між формами знання так і не були остаточно не визначені, з першої половини ХІХ і до середини ХХ ст. вважалося беззаперечним, що кожна з форм знання слугує підставою відповідної картини світу, а картина світу послуговує формуванню світогляду, який визначає ціннісні орієнтації та межі пізнання дійсності, мету перетворення довкілля і суспільства, сенс буття людини у всесвіті, норми моралі та стратифікації суспільства тощо.
Поза наукові картини світу формують буденний світогляд, що містить сукупність історично обумовлених звичаїв, порядків, правил поведінки, які означають терміном традиція. Буденний світогляд віддзеркалює глибинний підсвідомий рівень сприйняття дійсності, узагальнюючи безпосередній життєвий досвід певної етнічної або соціальної спільноти. Традиція встановлює в суспільній свідомості суперечливі, хаотичні, однак стійкі уявлення про дійсність, сенс і норми буття людини, які узагальнені терміном менталітет.
Поза науковість релігійних картин світу пояснювалася тим, що вони ґрунтовані на вченнях, істинність яких не потребує, як це вимагає наука, раціонального обґрунтування, підтвердження дослідами тощо, а вимагає віри у космогонічні, космологічні, історичні міфи, символи, догматику, ритуали. Віровчення формують релігійний світогляд, який, хоча був та залишається най поширеною формою суспільної свідомості, ґрунтовано на міфічних уявленнях про дійсність, сенс буття людини у світі, норми і цінності її суспільного життя. Зазвичай підтвердженням поза науковості релігійного світогляду слугувало вказування на те, що над грецькими міфами сміялися ще філософи античності, які започаткували наукове пізнання дійсності.
Загальнонаукова картина світу з кінця XVIII ст. і до середини ХХ ст. ґрунтувалася на уявленнях про дійсність як про певну комбінацію її однорідних ізольованих сегментів з відмінними властивостями. У най загальному дійсність містила відокремлені сегменти природної і соціальної дійсності. Природна дійсність містила сегменти живої і неживої природи. Нежива природа містила відмінні за властивостями фізичний, механічний, хімічний, астрономічний тощо сегменти дійсності; жива - рослинний, тваринний, які, в свою чергу, являли певну комбінацію розмаїття видів і підвидів. Соціальна дійсність розглядалося як певна комбінація історичного, політичного, етнічного, культурного, наукового, технічного, мистецького відокремлених ізольованих сегментів.
Правила пізнання відокремлених сегментів дійсності визначали уявлення, що най загальною первинною властивістю неживої природи є стаціонарність, живої - еволюція, соціальної - прогрес.
Очевидні успіхи природознавства спричинили те, що упродовж XVІ - XVIII ст. воно вважалося еталоном строгості наукового пізнання. Однак вже на початку ХІХ ст. різко збільшилася кількість невідповідностей між теоретичними розрахунками та даними спостережень або експериментів, на які звертали увагу ще вчені Відродження. Частина вчених пояснювали їх появу вадами підстав та правил наукового пізнання природи. Інші вважали, що їх появу зумовили суттєві відмінності домінуючих у природознавстві та визначальних у філософії уявлень про первинні властивості дійсності та достовірні правила її пізнання.
Загострення питань повноти і достовірності наукового пізнання природи супроводжувало загострення питань повноти і достовірності наукового пізнання суспільства, бо віднайдені упродовж ХІХ ст. артефакти спростовували визначальні при побудові історичних концепцій ідеї європоцентризму світової історії, початком якої є античність та послідовного удосконалення суспільства. науки, технологій. Артефакти засвідчували, що у ІІІ – ІІ тис. до н. е. на теренах Європи, Азії, Африки існували високорозвинені цивілізації. Через те, що хронологічно вони передували античності їх узагальнили поняттями до античні або ранні цивілізації.
Спроби науковців осмислити і подолати розбіжності між теоретичними побудовами науки і явищами дійсності привели до розроблення у другій половині ХІХ ст. теорій і концепцій, загальною ознакою яких було визнання неповноти визначальних для науки підстав і принципів пізнання. Подолання вад наукового пізнання дійсності частина вчених вбачала у збільшенні ступеню відволікання від властивостей конкретних предметів, частина - у встановленні меж застосування тих методів наукового пізнання, які у філософії вважалися недостовірними, частина - у повному відокремленні науки від філософії, під якою з часів Просвітництва розуміли метафізику.
Намагання вирішити визначальні для науки питання пізнання слугували появі припущень про доцільність розмежування теорії пізнання, гносеології, епістемології, логіки. Припущення ґрунтувалися на тім, що теорія пізнання або гносеологія зосереджені на вивченні відношень між тим, хто пізнає і тим, що пізнається, критеріїв істини, способів пізнання; логіка - на вивченні правил мислення при пізнанні; епістемологія - на вивченні мети, сенсу, ціннісних орієнтацій, структури знання, його впливу на того, хто пізнає. У 1862 р. Е. Целлер запропонував доповнити філософські дисципліни гносеологію, епістемологію, логіку, дисципліною методологія науки або методологія наукового пізнання, що буде зосереджена на виробленні загальновизнаних підстав і правил наукового пізнання
Предмет, мета і завдання методології науки, як дисципліни спрямованої на вирішення визначальних для науки питань підстав і способів пізнання дійсності упродовж ХІХ - ХХІ ст. зазнали суттєвих змін.
У другій половині ХІХ ст. - першій половині ХХ ст. предметом методології була тільки наукова форма знання. Усі природні або соціальні явища, які не інтерпретувалися в межах підстав і принципів наукового пізнання, проголошувалися не вартими уваги поза науковими та аномальними. Методологія ґрунтувалася на визначальних для науки положеннях про загальноприйняте розуміння, послідовне удосконалення підстав і правил пізнання, виокремлення форм знання тощо. Завдання методології полягали у класифікації наукових дисциплін, систематизації правил, приписів, процедур, принципів, типів пізнання, організації і регулювання наукової діяльності. Мета методології полягала у подоланні очевидних вад свідомого спрощення (редуковання) уявлень про властивості дійсності та сполучення розмежованих у гносеології на достовірні та недостовірні методів пізнання. Досягнення мети мало б свідчити про повноту і достовірність кожної наукової теорії, а, отже, і методів наукового пізнання.
Остаточному вирішенню проблем наукового пізнання завадили розроблені у середині ХІХ ст. природознавчі теорії, в яких спростовувалися визначальні для попередніх теорій явлення про властивості дійсності та достовірні способи її пізнання. Підстави і пізнавальні принципи, на яких ґрунтувалися нові теорії, слугували поширенню думок про хибність ідей загальноприйнятого розуміння, послідовного удосконалення знання. Наприкінці ХІХ ст. поширилося припущення, що наука знаходиться в стані методологічної кризи. Полеміка між філософами і науковцями щодо шляхів подолання кризи закінчилася узгодженим висновком про доцільність розмежування усіх наукових теорій за ознакою несуперечності визначальних для них уявлень про дійсність та достовірні методи її пізнання. У першій половині ХХ ст. природознавчі теорії були розмежовані на класичні та некласичні, суспільні - на класичні та модернізму.
Терміном класичні узагальнили природознавчі теорії, що ґрунтувалися на уявленнях про дійсність як про певну комбінацію її відокремлених ізольованих однорідних частин, яким притаманні відмінні властивості. Класичні суспільні теорії ґрунтувалися на уявленнях, що початком історії цивілізованого людства слід вважати античність, що упродовж світової історії наука, техніка, суспільство безперервно вдосконалюється тощо. Класичним природознавчим і суспільствознавчим теоріям притаманне спрямовування на узагальнення отриманих в процесі спостережень або експериментів кількісних характеристик конкретних речей та визнання практики критерієм достовірного знання.
Терміном некласичне природознавство узагальнили теорії, які ґрунтувалися на уявленні про природну дійсність як про статистично-ймовірну комбінацію абстрактних множин з невизначеною природою. Основні відмінності принципів пізнання дійсності класичного і некласичного природознавства полягала у такому: класичне природознавство зосереджене на математичній формалізації кількісних характеристик конкретного явища, визнає істинними чуттєві і умоглядні методи пізнання, критерієм істинності теорій - експеримент або практику; некласичне зосереджене на розробленні математичних моделей перетворення відношень між множиною явищ, визнає лише умоглядні способи пізнання, критерієм істини - логічну несуперечливість математичних моделей. Хоча у некласичному природознавстві була втрачена фізична наочність класичного, що зумовило плинність та невизначеність кордонів між умовністю та абсурдністю уявлень про природну дійсність, запропонований критерій істини відповідав меті методології науки і був визнаний науковою спільнотою.
Розроблені у некласичному природознавстві методи математичної формалізації множини явищ з невизначеною природою дарували сподівання, що їх застосування при вивченні історії, суспільства, мови, людини, уможливить досягнення мети методології науки щодо формування загальних методів вивчення природи і суспільства. Потреба у нових методах вивчення суспільства була зумовлена тим, що віднайдені упродовж ХІХ – початку ХХ ст. артефакти спростовували визначальні для класичних теорій уявлення про античність, як колиску цивілізованого людства, європоцентризм світової історії, послідовний науково-технічний прогрес, ненауковість міфів тощо.
Артефакти засвідчували, що історичні міфи різних народів описують реальні події, які відбувалися у IV – ІІ тис. до н. е. на теренах Європи, Центральної Азії, Далекого і Близького Сходу, Африки. Усвідомлення достовірності викладеного в історичних міфах привернуло увагу до космогонічних та космологічних міфів. Спроби тлумачити їх символи і алегорії в контексті парадигми класичного природознавства засвідчували принципову чужість міфічних і наукових уявлень про властивості природної дійсності, мету, сенс, достовірні способи її пізнання і перетворення. Разом з цим вони слугували посиленню уваги до поза наукових форм знання та сприяли поверненню в науку відкинутих нею методів пізнання дійсності, які ґрунтувалися на положенні, що невичерпність дійсності і межі пізнавальних можливостей людини, уможливлюють співіснування розмаїття рівноправних інтерпретацій. Введення в науковий обіг відкинутих нею як хибних підстав і методів пізнання, співіснування погано сумісних парадигм класичної і некласичної науки спричинили появу припущень щодо хибності ідеї загальноприйнятого розуміння.
Зміни наукових уявлень про властивості дійсності, достовірні методи її пізнання, критерії істини слугували загостренню питань розуміння та інтерпретації підстав та пізнавальних принципів, що були притаманні різним історичним епохам та культурним середовищам. Відповідно поняттю структура, яким у некласичному природознавстві означили властиву будь яким абстрактним множинам з невизначеною природою сталість зв’язків між елементами, у спрямованих на вивчення суспільства та людини дослідженнях незмінні визначальні для певного регіону уявлення про світобудову, сенс буття, пізнання, перетворення дійсності означили поняттями архетип, ейдос, культурний код.
Полеміка, що виникла між науковцями щодо сенсу понять архетип, ейдос, культурний код була зумовлена тим, що у різні історичні епохи їх зміст мав суттєві відмінності. Зокрема поняття culturа вперше було застосовано латино мовними вченими у ІІІ ст., коли естетичні і етичні взірці античної культури трансформувалися під впливом чужих їм взірців іудео-християнського культурного коду. Упродовж ІІІ - VI ст. сенс неологізму відповідав сенсу грецького поняття paideie (вихованість), яким грекомовні вчені означали відмінності між неупорядкованим (хаос) і упорядкованим (космос) у людині, суспільстві, природі. Поняття culturа та paideie слугували опозицією поняттю варварство (гр. barbaroї, лат. barborum), яким греки і римляни означали чужі культурні традиції, які, на відміну від власних, тлумачилися як наближений до хаосу низький ступінь упорядкованості суспільства або людині. Однак греки означали поняттям paideie гармонію природного-соціального-особистого, а римляни застосовували поняття culturа лише для означення упорядкованого суспільства. Для означення особистої гармонії римляни ввели поняття humanitas та civilitas. Поняття humanitas вважалося тотожним грецькому paideie і тлумачилося як процес виховання варвара, кінцева мета якого полягає в утворенні громадянина (civilitas).
Античні мислителі не вбачали відмінностей між зусиллями при творенні громадянина, суспільства, артефакту, механізмів тощо, які на загал означали поняттям techne (штучне, мистецтво). Підставою узагальнення процесу творення різних форм techne слугувало положення, що усе створене людиною має відповідати (мімесіс) взірцям вищої упорядкованості (гармонія). Вимога відповідності по-перше, передбачала знання первинних властивостей і закономірностей дійсності, по-друге, виключала з процесу творення будь які уподобання і бажання особистості.
Властиве античності розрізнення змісту понять культура, гуманність, цивілізованість було втрачене у VII - XIІ ст., бо західноєвропейські латино мовні схоласти при означенні особистої вихованості або обґрунтуванні вищості етичних та естетичних взірців християнства порівняно із античними, елліністичними, ісламськими вживали тільки поняття culturа. Таке розуміння поняття культура збереглося і у європейських науковців, слугуючи підставою концепції європоцентризму світової історії.
Наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. при вивченні властивостей і закономірностей суспільного розвитку частина вчених при тлумаченні текстів та артефактів стала ґрунтуватися на уявленнях про незмінний для певного регіону упродовж історичного часу культурний код. Загальною рисою цих досліджень, які узагальнили поняттями модернізм, було спростування у різний спосіб розроблених за часів Відродження і Просвітництва положень про сенс буття особистості у всесвіті та суспільстві, норми суспільної моралі, рушійні сили історії, ідеї загальноприйнятого розуміння, концепцій європоценризму світової історії, послідовного науково-технічного прогресу.
У другій половині ХХ ст. удосконалення приладів для наукових досліджень спричинило накопичення даних спостережень природних і соціальних явищ, експериментів, артефактів, інтерпретація яких в межах підстав і пізнавальних принципів класичної або некласичної науки була утруднена, а іноді неможлива. Водночас стало очевидно, що науково обґрунтоване технологічне перетворення природної і соціальної дійсності спричинило негативні наслідки, кількісне розростання і якісне поглиблення яких спростовувало укорінені в суспільній свідомості ідеї вирішальної ролі науки у суспільному розвитку та послідовного суспільного, наукового, технічного прогресу.
Намагання пояснити причини появи або намітити шляхи подолання негативних наслідків перетворення довкілля і суспільства слугували появі припущень про неповноту визначальних для класичної науки уявлень про дійсність як про комбінацію ізольованих однорідних сегментів та визначальних для некласичної науки уявлень про дійсність як структуру абстрактних множин з невизначеною природою. У першій половині ХХ ст. у серед природознавців поширилися думки, що подолати притаманну теоріям класичної і некласичної науки неповноту можливо за умов повернення до уявлень про дійсність як цілісність, що містить невизначену множину певним чином упорядкованих взаємозалежних елементів. Спочатку ідея не набула визнання вчених, бо відроджувала уявлення про дійсність, які упродовж розроблення наукової форми знання вважалися міфічними і донауковими.
Однак на середину ХХ ст. уявлення про властиву дійсності цілісність зумовили появу міждисциплінарних досліджень та посилення інтересу до священних книг релігій. У міждисциплінарних дослідженнях головна увага приділялася вивченню взаємодій між відокремленими в класичній і некласичній науці космічними, геологічними, кліматичними, соціальними, лінгвістичними, фізіологічними, психологічними тощо явищами дійсності. При вивченні священних книг релігій викладені в них міфи розуміли і тлумачили за Платоном (428 - 348 рр. до н.е.), який розглядав міфи як царину неупорядкованого хаотичного мислення та засіб збереження достовірного знання за часів суспільного занепаду, виявлення якого можливо за умов тлумачення символів, алегорій, метонімій, сюжетів міфів в царині упорядкованого мислення філософії.
Визначальне для досліджень положення, що вивчення взаємодій між явищами важливіше за вивчення характеристик відокремленого явища, слугувало формуванню уявлення про дійсність як систему, най головними властивостями якої є цілісність, циклічна самоорганізація, ієрархічність, відкритість, еквіфінальність. На початок ХХІ ст. теоретико-методологічні засади дослідження дійсності с такими властивостями знаходяться в стані становлення, про що свідчить розмаїтість іменувань цього напрямку наукових досліджень як то синергетика, системологія, загальна теорія систем, системні міждисциплінарні дослідження, системогенетика, холізм. Узагальнюючим іменуванням природознавчих теорій, підставами яких слугують уявлення про системну цілісність дійсності, слугує термін постнекласична наука, а соціо-гуманітарних - постмодернізм.
Уявлення про систему цілісність дійсності слугували введенню понять епістема, парадигма, симулякр тощо, які розширювали і доповнювали визначальні для некласичної науки поняття структура, архетип, ейдос, культурний код. Вони ж слугували формуванню концепції універсальної знакової системи, за допомогою якої у різні історичні епохи і у різних культурних середовищах означали властивості дійсності та правила її пізнання. Репрезентація знання про дійсність як універсальної знакової системи загострила питання тлумачення конкретних означень в контексті історичних, етнічних, культурних, філософських, релігійних, побутових реалій їх застосування та ступеня зрозумілості змісту означень при спробах тлумачити означення в контексті іншого культурного коду. Притаманна постнекласичній науці орієнтація на міждисциплінарний підхід слугувала тому, що проблеми пізнання стали вивчати не тільки у філософських (гносеологія, епістемологія, культурологія, логіка, методологія), а і у спеціальних (когнітивна психологія, наукознавство, соціологія знання, соціологія науки тощо) дисциплінах.
Методологія науки зосереджена на вивченні різних форм знання на підставі поєднання розмежованих у логіці, гносеології, епістемології пізнавальних процедур класичної, некласичної, постнекласичної науки, зокрема, формальної і неформальної логіки, структурно-функціонального і компаративного аналізу, вивчення даних первинного досвіду феноменології, герменевтичних процедур виявлення, розуміння, тлумачення профанованого і сакрального сенсу символів, семантичних принципів типологізації множин тощо. Поєднання уможливлює вивчення феномену наукового і поза наукового знання на формальному, змістовному, прагматичному рівнях.
Підставою вивчення знання на формального рівні слугує домінуюча в класичній науці з XVI ст. ідея загальноприйнятого розуміння. Формальний аналіз спрямований на виявлення структури наукового знання та передумов її трансформацій. Мета вивчення знання на формальному рівні полягає у розробленні загально значимих правил пізнання, що дозволить узгодити існуючі суперечності підстав і пізнавальних принципів класичної, некласичної, постнекласичної науки. Досягненню мети послуговує вивчення:
· правил перетворення знаків, за допомогою яких знання відображається у свідомості того, хто пізнає;
· правил пояснень і доведень при побудові теорій;
· достовірних методів пізнання та критеріїв істинності теорій;
· способів класифікації природознавчих, гуманітарних, соціальних, технологічних теорій;
· правил систематизації теорій у загальнонауковій картині світу;
· загальновизнаних вимог до структури наукових текстів.

Підставою вивчення знання на змістовному рівні слугують уявлення про системну цілісність дійсності, невичерпність якої припускає можливість розмаїття інтерпретацій її властивостей і закономірностей. Вивчення знання на змістовному рівні спрямоване на виявлення та розрізнення значення і сенсу символів культурних кодів, що наближає до розрізнення загального, особливого, унікального культур історичного часу, до виявлення чинників зрозумілості або незрозумілості символів, ціннісних орієнтацій пізнання і перетворення довкілля, до адекватного тлумачення чужих класичній, некласичній. постнекласичній науці уявлень про дійсність та способи її пізнання. Мета вивчення знання на змістовному рівні полягає у виявлення адекватного культурним кодам змісту символів філософської, наукової, релігійної, побутової форм знання. Досягненню мети послуговує вивчення:
· уявлень про ціннісні орієнтації пізнання і перетворення дійсності;
· уявлень про мету і межі пізнання;
· соціокультурних чинників сталості та зміни структури знання;
· відношень між формами знання тощо.

Підставою вивчення знання на прагматичному рівні слугують уявлення про невіддільність того хто пізнає від того, що пізнається. Вивчення прагматичного аспекту знання наближає до розуміння комунікативних, дискурсивних, соціальних аспектів творення, трансляції, споживання різних форм знання, сенсу притаманних різним культурним кодам ієрархій знання, закономірностей ґенези світового і взаємовпливу локальних культурних кодів. Мета вивчення знання на прагматичному рівні полягає у вивченні відношень між знаковими системи, за допомогою яких фіксується і зберігається знання, та тим, хто осмислює, тлумачить, використовує знання, що вони містять.

 

Додати коментар