Ігор Карівець

Джидду Крішнамурті: між адвайтою і буддизмом

Дж. Крішнамурті, або Крішна, або Крішна-джі, або просто К., як він сам просив, щоб його називали, народився 11 травня 1896 року у містечку Маданапалі, яке розташоване між Мадрасом і Бангалором, у брахманській сім’ї, в якій усі були вегетаріанцями. Джидду був восьмою дитиною. Його мати була прихильницею культу Шрі Крішни, а батько був теософом. Назвали його Крішною на честь одноіменного божества.

Навчався в Англії з 15 років. Вступив до Теософського товариства, яке проголосило його «Живим Богом», Месією. Відмовився від ролі духовного вчителя людства, заявивши, що не шукає послідовників. «Мені не потрібна ваша віра. Я не маю чому вас навчати. Нехай кожен з вас стане своїм власним вчителем та учнем» – казав він. Не приєднався до жодної організації та руху, залишившись одиноким учителем, що багато подорожував та спілкувався з людьми. Більшість книг записані з його слів під час зустрічей у різних куточках світу; написані ним самим: «Біля ніг вчителя», «Свобода від відомого», «Перша й остання свобода», «Щоденник», «Записники».

Говорити про те, чого ж, все ж таки, навчав Дж. Крішнамурті, важко, оскільки системи поглядів він після себе не залишив. Але основними, центральними проблемами, які він обговорював із слухачами, і намагався їх вирішити, були наступні: 

- дуальність, протистояння, породжені думкою; 

- природа думки та егоїзму; 

- Я – це світ, і світ – це Я; 

- факти, або те, що є; 

- фрагментація повсякдення; 

- цілісність остаточної реальності.

Дж. Крішнамурті наголошував на тому, що необхідно розуміти та прямо досліджувати факти, тоді думка не буде впливати на наші дії і, тим самим, привносити, поділ між тим, що є і тим, що повинно бути. Факти об'єднують, а думки – роз'єднують. Тому не треба вважати думки людей фактами. Факти просто є, а думки змінюються. Таку позицію Дж. Крішнамурті можна назвати «позитивістською», але він далекий від того, щоб розуміти факт так само як О.Конт. Для О. Конта факт – це те, що можна науково довести та обґрунтувати, але для Дж. Крішнамурті факт не є предметом віри, раціонального вимірювання чи доведення; факт бачить (розуміє) безпосередньо незатьмарений думками розум. Щоб досягнути такого стану, необхідно осягнути себе за допомогою медитації. Медитація розпочинається із спостереження за життям і поступово в процесі такого спостереження зникає той, хто спостерігає. Тоді з'являється бачення цілого життя, а не лише якогось його фрагменту. Тоді життя стає постійною медитацією, яка приносить велику радість та енергію, бо навчилися дивитися на все (дерево, небо, іншу людину, пташку тощо) без жодного Я, без жодного поділу на Я і світ. Є лише факт дива, факт свіжого сприйняття свідомістю без її змісту (думок, образів, уявлень, понять, упереджень тощо). В цьому полягає і сенс освіти. Освіта повинна навчати медитації, спостереженню, а не давати готове знання, яке завжди є минулим, відомим. Саме відоме перешкоджає людині бачити те, що є. Досвід формує Я. В процесі навчання медитації це Я поступово зникає і людині відкривається ціле (поле) життя.

Європейська філософія визнає існування субстанціонального, трансцендентального Я, самості, а християнська метафізика[1] – безсмертної душі. Людина – це особа, особистість, яка повинна кимось стати в земному житті, повинна мати «духовне ядро», «центр». Навпаки, буддизм відкидає їхнє існування та субстанціональність й утверджує їхню змінність та ілюзорність (санскр.: anatman, англ.: no-self).

Люди звикли казати, що вони не можуть жити без Я, бо саме людині притаманно його мати і, при цьому, покликаються на тварин, які його не мають. Отже, робиться висновок, якби людина не мала б Я, то вона стала б твариною. Чи це дійсно так? Чи людина може мати досвід не лише пережиття самості, але й її відсутності, і яка якість такого досвіду? Чи це означає, що людина, за відсутності Я, стає твариною? Щоб відповіти на ці питання, ми повинні звернутися до буддизму, але не як до інституціолізованої релігії з низкою догм, ритуалів, усталених правил, моральних повчань тощо. Нам потрібен буддизм досвіду без Я. Іншими словами, досвід «чистої» свідомості, в якій не міститься жодне Я. Відомо, що Ґаутама став буддою, тобто пробудженим. Це не означає, що він пробудив своє Я, що він реалізував своє Я й досягнув, як Я, пробудження. Він, просто, відкрив природний стан свідомості, яка не містить жодного Я, жодного центру, з якого виникає думка, бажання, воля, все те, що Декарт назвав «мисленням»: «Отже, що я таке? Річ, яка мислить? А що таке річ, яка мислить? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає або не бажає, а також уявляє й відчуває». Ґаутама відкрив, що нове життя можливе без цього «мислячого суб’єкта», без Я, і він не став твариною, коли відкрив цей стан свідомості. Навпаки, цей стан відкрив йому правдиве значення любові й милосердя до усього сущого на землі; відкрив очі на реальність, тобто «пробудив». А реальністю є лише те, що Я не існує. Сказати так, ще не означає позбутися Я; заявити, що Я – це ілюзія, не означає позбутися його. Словам не треба вірити, бо слова вводять в оману. Тільки стан свідомості без Я відкриває правдиву реальність любові та милосердя, яких Я не може мати, не може бути їхнім носієм. Природний стан існування людини – це свідомість без Я; неприродне існування – це існування Я. Отже, в принципі, природне існування вже є, тільки ми відгороджені від нього Я, самістю. Треба її зруйнувати, щоб знову повернутися у природний стан існування. Ключове слово тут – зруйнувати, тобто не залишити від самості жодного елементу, жодної частини, яка би ставила питання й шукала відповіді, прагнула до досконалості, становлення, дисципліни, яка би поділяла себе на «вище» і «нижче» Я. Тільки тоді повертається природний стан пробудженості. Як досягнути цього стану? Справа в тому, що цей стан поступово не досягається, вважає Дж. Крішнамурті. Поступовість має часовий вимір. Поступовість означає певні кроки, які робить Я в часі, щоб досягнути чогось. Я потребує алгоритму, методу досягнення чогось. Це свідчить про те, що Я функціонує лише в часі, інакше воно не може існувати, тобто воно не може існувати «поза часом». Самість – це темпоральна структура. Дж. Крішнамурті говорить про природне, дивне, нове, яке «позачасове». Тоді, як воно може бути відкрите Я, котре не відає нічого про якість цього «позачасового»? У цьому випадку нам навіть не поможе так зване трансцендування Я, тобто вихід Я за свої межі, бо цей вихід Я здійснюється, знову ж таки, в часі. Звернемося до буддизму чистого досвіду, природного досвіду пробудженого. Дж. Крішнамурті, як і Ґаутама, каже, зверніть увагу на те, як функціонує ваше Я, просто подивіться на нього й усвідомте, як воно функціонує на всіх рівнях в часовому вимірі: нижчому і вищому, свідомому, підсвідомому, надсвідомому, якщо користуватися термінологією Фройда. Тільки за допомогою усвідомлення цілої структури самості, її функціонування, ви можете досягнути її знищення. Це усвідомлення повинно бути безпристрасним, тобто бути без жодної оцінки (вихваляння, осудження, навіть нехтування), жодного бажання знищити чи пригнітити самість, жодного бажання позбутися її. Це і є правдива медитація – безпристрасне усвідомлення цілісної структури функціонування самості в часі, яке досягається незацікавленим спостереження за нею. В цій медитації не повинно бути мотиву досягти чого-небудь, бо будь-який мотив, будь-яке ставлення цілі, походить від самості. Медитація не надає жодного значення ні собі, ні тому, що відбувається під час неї. Медитація стає невіддільною від повсякденного життя. Життя – це медитація, в якій не має того, хто медитує, і заради чого він медитує (не-двоїстість). Тільки таку медитацію можна назвати правильною. Ось тоді відкривається нове, дивне, яке приносить любов і милосердя, які не можна досягнути поступово, крок за кроком під час практикування різноманітних дисциплін «духовного зростання» та «самовдосконалення». Зверніть увагу, що Ґаутама покинув «лісових людей», тобто аскетів-відлюдників, бо зрозумів, що аскетизм, пригнічення Я, – це  шлях в нікуди. Виснаження свого Я за допомогою «духовної практики», з метою його контролювати, вдосконалювати, не веде до пробудження, навпаки, до посилення самості, яка ганяється за доброчесністю, за любов’ю і так далі. Теж саме пропонує Дж. Крішнамурті: не слідувати за жодною «духовною практикою», не практикувати жодної «дисципліни», не ганятися за надзвичайними переживаннями та станами; все це лише підсилює нашу самість, Я і не веде до пробудження.

Отже, не існує шляху до любові та милосердя, а стан люблячої й милосердної свідомості не можна культивувати поступово, і він не є станом «ніщо», «небуття», як вважає європейська людина, точніше її самість. Нірвана – це не «смерть». Нірвана – це природний стан життя сущого, який називається людиною без самості.

Медитація, як вже було сказано вище, передбачає безпристрасне дослідження функціонування самості на всіх рівнях, уважне спостереження за її змінами на усіх рівнях: свідомому, підсвідомому і надсвідомому. Крім цього, не потрібно надавати якогось спеціального значення медитації, як і всьому, що ми робимо у повсякденному житті. Просто спостерігати за цим без жодної оцінки, жодного наміру й мети. Коли приходить усвідомлення себе на всіх рівнях, тоді відкривається те, що у буддизмі називається «природна Велика Досконалість» розуму, яка дозволяє вбачати абсолютну суть. Такий стан вбачання того, що є, не досягається жодними практиками, жодними вдосконаленнями самості, Я.

Отже, (само)визначення можливе завдяки правильній медитації, яка не є ні концентрацією, ні зосередженістю, ні молитвою, яка не є ні звуженням, ні розширенням свідомості, бо це є лише звуження і розширення Я. Завдяки їй приходить, а не досягається, природний стан нашого існування – стан пробудженості, стан «так як є». І це, фактично, той стан, який прийшов до Ґаутами та Дж. Крішнамурті. Дж. Крішнамурті казав, що тільки медитація має значення, але медитація не як дисципліна чи поступова практика, а як здатність спостерігати й розуміти увесь процес формування та функціонування самості на всіх рівнях (фізичному, свідомому, підсвідомому, надсвідомому, «духовному») тут і тепер. Коли є таке цілісне усвідомлення тут і тепер, тоді приходить нізвідки природний стан, який «свобідний від зовнішнього і внутрішнього двоїстого чіпляння, свобідний від часу та простору, він перевищує виникнення і припинення». В такому стані є любов та милосердя, є відчуття нового й творчого.