Мазурін Ю.В., доктор біологічних наук
НАУКА НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ – ЗНОВУ ЕПОХА ВЕЛИКОГО СИНТЕЗУ
Інваріанти в нашому житті
Дивно, але до відмови від традиційно усталеного поняття часу і до необхідності нової концепції сприйняття навколишнього світу, ґрунтованого на чільній ролі інформації, вчені прийшли різними шляхами. Х. Хармут [9] – через математичну фізику і теорію інформації, а один з найвидатніших психологів кінця нашого століття Дж. Гібсон [1] – вивчаючи фізіологію сприйняття. Платою за новизну в обох випадках стала багаторічна і ще не завершена запекла боротьба з прибічниками усталених поглядів. Вперше була повністю усвідомлена фундаментальна роль поняття інваріанта і пов’язаного з ним поняття подібності при описі взаємодії людини і загалом біологічних систем з навколишнім середовищем.
Інтуїтивно подібність сприйманих нами образів, процесів розуміється як збереження незмінними деяких їхніх характеристик. Хоч окремі елементи поняття інваріанта давно використовують в природничих науках (математиці, теорії подібності, кібернетиці), а також в повсякденному житті, його узагальнююча, світоглядна і навіть філософська роль стала розкриватись лише тепер. Заради справедливості слід сказати, що тисячоліття тому, з часів Гермеса Трисмегіста, принцип “аналогії”, “симпатії”, “подібності” відігравав основоположну роль в світосприйнятті. Навіть в середні віки, коли весь античний спадок був головним чином втрачений, але не зовсім забутий, цей принцип активно використовувався в фізиці, медицині і алхімії. І лише в епоху “прогресу і досягнень” він був настільки забутий, що його істинну роль доводиться спеціально відновлювати.
Вважається, що всі процеси, в тім числі і подібні, розвиваються в часі. В новому трактуванні Дж. Гібсона час не є “незалежним” процесом: “Міф, що події відбуваються в часі. <...> Пора ставитись до подій, як до первинних реалій, а до часу, як до похідної від них абстракції – поняття, виведеному переважно з регулярно повторюваних подій. наприклад, цокання годинника. Сприймаються події, а не час”. Сприйняття спостережуваного світу не відбувається в часі. Відрізняти минуле від теперішнього нам дозволяють лише запам’ятовування і усвідомлення змін, котрі супроводжують сприйняття змін в нашому власному організмі чи зовнішньому середовищі (на кшталт зміни дня ніччю, переміщення стрілки на годиннику, відривання листків спеціального лічильника-календаря). Щоденний досвід підтверджує це: згадаймо фрази – “Під час обіду”, “Під час війни”, “Взимку”.
В психології раніш вважалось, що сприймані предмети набувають суб’єктивного значення, яке виявляється в тривалому, складному і не до кінця ясному процесі переробки, співставлення і запам’ятовування інформації. Але виявляється, що воно вже міститься в самій сприйманій і кодованій нейросистемою інформації і лише “читається”, “упізнається”, якщо відповідає деяким інваріантам, закодованим в нейроструктурі образам і “сценам”, генетично наслідуваним (як у бджоли, яку нічому не потрібно навчати) або частково сформованим в процесі життєдіяльності і спеціального навчання (як у людини і тварин).
Таким чином, відбувається практично “миттєве” виявлення і розпізнавання, якщо в нейросистемі наявні раніш сформовані, закодовані образи. Вони аж ніяк не володіють властивостями фотографії, не повторюють реальних форм предметів. Заготовлені заздалегідь в нейросистемі образи – своєрідні “ключі”, або “паролі”, котрі фактично запускають еволюційно відібрані програми поведінки. Іншими словами, коди вхідної інформації “стягуються” в активному, мінливому середовищі нейросистеми до раніш сформованих образів [3], завдяки чому набувають суб’єктивного значення і сприяють старту програм поведінки. А ті можуть бути “жорсткими”, як у комах, чи більш гнучкими і придатними до корегування в процесі виконання, як у ссавців і людини.
В подальшому, для полегшення термінологічної “стикування” психології, теорії інформації і синергетики, будемо вважати, що сприймані нами лінії і певна постійність навколишніх форм предметів є інваріантами кодів нейросистеми, які відповідають зображенням на сітківці ока при змінах в оптичній текстурі. Варіації “провокуються” нами, навіть коли їх немає насправді, бо постійність чи інваріантність можна виявити лише на фоні змін чого-небудь. Око практично неможна зафіксувати, воно весь час здійснює серії дрібних рухів, породжуючи необхідні зміни. Сприймана постійність об’єкта створюється інваріантністю його інформаційної структури, а не постійністю стимуляції. Так, відмітні риси обличчя людини – очі, рот, ніс, вуха – можна вважати умовно інваріантами “коду обличчя”, що зберігають своє значення безвідносно до к чиєї-небудь особистості, рухів, міміки.
Слово, будучи певною послідовністю звуків, теж є інваріантом коду сприйманої звукової інформації. Воно поступово набуває цю властивість завдяки формуванню ознак подібності при вивчанні мови. Інваріантна послідовність частот коливань, які промовляються індивідуально в різних діапазонах (басом, дискантом, шепотом), ставиться у відповідність до інших, раніше сформованих в нейросистемі, інваріант-понять, і до того, що ми сприймаємо як предмети навколишнього світу.
Фіксація в свідомості деякої стійкої, стабільної структури лежить в основі психофізіологічних процесів не лише зорового, а й звукового сприйняття, а також інших форм зв’язку організму з фізичним світом. Коли інформація відділяється від стимулу і перестає бути безпосередньо зв’язаною з актом її отримання, вона починає самостійне життя в формі інваріантів, яким відповідають зорові чи інші образи. Маніпулюючи ними, ми можемо уявляти, планувати, мріяти, бачити сни, розрізняти квіти за запахом.
Процес пізнання з точки зору інформаційного підходу є процесом подальшого абстрагування інваріантів, які суб’єктивно створюють реальний для нас світ. Межовий випадок досягається у формально-логічному мисленні і математиці, де здійснюються перетворення з інваріантами, яким приписуються деякі абстрактні якості, що обмежують набір дій з ними. Поняття інваріант, образ і відповідний код в нашому розгляді близькі за сенсом.
Образ деякого явища може бути сформований на основі повторюваної або подібної в якому-небудь сенсі послідовності причинно-наслідкових зв’язків або кодів, поставлених у відповідність спостережуваним або уявним змінам. Теорія подібності, найбільш розвинута в електротехніці, кібернетиці і механіці, дає нам широкий спектр критеріїв подібності, збереження інваріантними найважливіших рис найрізноманітніших за природою процесів. Так, подібність може частковою, опосередкованою довгим ланцюжком причинно-наслідкових зв’язків, в результаті яких “загальні риси” зберігаються лише частково. Теорія подібності дозволяє шукати інваріанти не лише окремих величин, які фіксуються в явищах, різних за природою, але й і їхніх комбінацій.
Відомо, що образне мислення вважається більш винахідливим і продуктивним в порівнянні з послідовним абстрактним мисленням, властивим людям аналітичного складу розуму. Вочевидь, са́ме образне мислення дозволяє легше маніпулювати “графічно оформленими” моделями причинно-наслідкового ланцюжка зв’язків, цілісно відтворювати їх, обминаючи тривале послідовне проходження кожної ланки, що є характерним для аналітичного мислення. Інваріантністю “образів” або причинно-наслідкових зв’язків, породжуваних, наприклад, диференційними рівняннями, виведеними на основі фізичних законів або стійких інваріантів кодів подій, не залежних від людської свідомості, пояснюється їхня “незбагненна ефективність” в найрізноманітніших сферах знання.
Категорії форми і образу, використовувані в мистецтвознавстві і культурології без якої-небудь змістовної трактовки, як дещо саме собою зрозуміле, отримують в теоретично-інформаційному аспекті єдине наповнення, будучи кодами, в яких “зашифровані” специфічні ознаки тієї чи іншої форми. Виглядає можливим формалізувати і відділити загальні і відмінні ознаки зображень, музичних творів і творчий “почерк” авторів.
Резюмуючи, можна сказати, що розпізнавання образів базується на формуванні інваріантних структур або кодів, як вроджених, так і формованих в процесі динамічної, активної взаємодії із зовнішнім середовищем. Далі буде показано, що традиційно використовувані поняття фізичного простору і часу носять суб’єктивний характер і не є необхідними для опису фізичних процесів. Такі атрибути, як спрямованість і неперервність часу, як і думка про те, що “реальний” (фізичний) простір тримірний, відповідає дійсності не більше, аніж сформована в нашій свідомості зручна модель. Приписувані простору залежать від використовуваної координатної системи. Фізичний простір не володіє властивістю мірності, нею володіють системи координат.
У міру історичного розвитку моделі простору і часу можуть мінятись і ускладнюватись. Наприклад, використання ейнштейнівського поняття чотиримірного просторово-часового континууму і наділення його спеціальними властивостями (інваріантність інтервалу, що містить в собі, окрім координат, постійну швидкість світла і ньютонівський час), дозволяє в ряді випадків пояснити більш широкий клас явищ навколишнього світу. Але як і до того це поняття – лише модель, яка базується на над-абстрактній концепції континууму, яка суперечить скінченності потоків інформації і енергії у фізичних явищах. Нема спостережень, які б доказували існування неперервного фізичного простору.
Суб’єктивність поняття фізичного простору, необов’язковість поняття часу для опису подій, які відбуваються, та які самі ж і породжують фіксований нами час, мають глибокі аналогії з трактовкою ілюзорності матеріального світу і пов’язаних з ним первинних понять часу, простору і образу у ведичній і буддійській доктрині Майі [5]. Згідно з нею, простір, колір, образ, звук, час – все це однаково ілюзорне, тобто суб’єктивне, і обумовлене використовуваною системою координат і “конструкцією” нашої матеріальної оболонки.
Попри численні, глибокі і новаторські роботи, посвячені ролі символів в культурі, релігії і мистецтві [9], аж до теперішнього часу залишається не зрозумілою природа їх організуючого початку, синергетичний аспект ролі символів в культурі і соціальних процесах.
Отже, ми обговорили основоположну, фундаментальну роль поняття інваріанта не лише в математиці, фізиці і кібернетиці, але і в фізіології сприйняття, психології. Спробуємо тепер дуже схематично і стисло виявити роль інваріанта-символа в релігії і соціумі з позиції теорії інваріантів.
Релігійна практика всіх часів і народів використовує основні властивості інваріанта (образу, символу) в його теоретично-інформаційному трактуванні для формування в індивідуальній і масовій свідомості людей несуперечливої картини світу, яка зберігається і є стійкою до всіляких змін. Картини, яка не вступає в протиборство з єдиними законами Слова, даними в релігійних одкровеннях адептами різних релігій. Збереження “за будь-яку ціну” незмінними догматів віри, якими б “реакційними” і “не відповідними до змінених реалій” вони не здавались, також є ні чим іншим, як прагненням до зміцнення інваріанта – основи збереження з найменшими жертвами систем регуляції зв’язків людських спільнот всупереч тимчасовим “новим повівам”.
Множинність релігійних образів, наприклад, в індуїзмі, буддизмі, аж ніяк не є наслідком “дикості” і “примітивності”, а навпаки, уособлює більш складне розуміння взаємовідносин людини з Космосом, багатство зв’язків різних категорій матеріального світу, персоніфікованих “відповідальними за них” різноманітними божествами, взаємовідносини між якими неможна порушувати, ризикуючи викликати “гнів Богів”.
Такий складний символ, як мандала на Сході, є не що, як інваріант, який сприяв формуванню і збереженню ансамблю зв’язків між свідомістю і матеріальним світом. Схожі за формою символи прослідковуються в багатьох релігіях, але часто мають неоднаковий смисл, який залежить від конкретних традицій. Вони, швидше, характеризують кодовану символом систему зв’язків між різними поняттями і об’єктами. Символ-мандала, будучи збільшеною, образною моделлю світу, з глибокою математичною, фізичною і етичною основою, має не менше прав на існування, аніж найсучасніші і математизовані екологічні моделі, які часто-густо не враховують тисячолітній досвід взаємодії людини з до себе подібними і Природою, якраз і уособлений в древніх символах.
“Смерть богів”, зміна символів як інваріантних структур свідомості людей, що організовують сприйняття світу і поведінку, втрата єдиного організуючого початку, збільшення нетерпимих одна до одної релігій – все це неминуче веде до катастрофічних наслідків, після чого, як правило, доводиться “все починати заново”. Згадаймо крах язичництва в Римській імперії, який почався з моменту, коли імператору Нерону повідомили, що “Великий бог Пан – помер”, епоху Реформації і перегляду ряду християнських догматів на Заході. Атеїзм, нерозуміння і заперечення релігії найбільш освіченими членами суспільства сприяли найбільш хаотичним, некерованим процесам і крайнім проявам, масовим жертвам Великої Французької і Жовтневої революцій. В свою чергу, до аналогічної дестабілізації релігійних та історично сформованих у взаємодії з ними державних систем в теперішній час може призвести насаджувана без всякого розбору “релігійність”, наприклад проникнення найрізноманітніших релігійних переконань в сфери з далекими їм релігійними інваріантами-традиціями.
Що є наукою?
Процес пізнання можна трактувати по-різному. В контексті поняття інваріанта, його можна розглядати як накопичення “шматочків” абстрактних інваріантів-кодів фізичних або суспільних законів, або ж просто кодів емпіричних, не абстрагованих знань. Це і активна діяльність з виявлення абстрактних інваріантів в масі фактів, отримуваних при цілеспрямованій дослідницькій діяльності, і зчитування вже готових інваріантів, закодованих словом або символом в книгах і підручниках.
Можливість кодування досить складних послідовностей причинно-наслідкових зв’язків, що володіють властивістю несуперечливості і саморозвитку шляхом виведення одних наслідків з інших, залежить від пристосованості мозку конкретного індивіда до комбінування нових причинно-наслідкових зв’язків із “заготовок” абстрактних інваріантів, засвоєних в школі, вузі. Несуперечливість і можливість формування нових комбінацій інваріантів із старих стають необхідним атрибутом “науковості” мислення. Підсумком цього є періодичні кризи в науці, в результаті яких дозволяється використання нових інваріантів і знищується або обмежується сфера дії старих. Якщо “заготовок” інваріантів нема, тобто суб’єкт ненавчений або необхідні “заготовки” просто відсутні внаслідок наших знань про явище, новий інваріант нема з чого повністю “скласти”, і він набуває фрагментарного характеру. Фрагменти не зв’язані між собою чіткою послідовністю зримих причинно-наслідкових зв’язків. Тоді знання набувають “магічного” характеру, об’єднуючи коди деяких явищ без кодів проміжних механізмів в їх взаємодії. Однак це зовсім не означає, що створений інваріант повністю хибний і його не можна використовувати практично. Емпіричні знання психосоматичних ефектів, які супроводжують магічні ритуали, особливо в гіпнотичному стані, вилікували і продовжують зцілювати не одну сотню поколінь вдячних пацієнтів. Прогрес полягає лише в масовості позитивного впливу (наприклад, по телебаченню); а регрес – у виникненні небажаних ефектів в частини пацієнтів із-за відсутності індивідуального підходу, адже існують значні індивідуальні варіації стану пацієнтів, для частини яких протипоказані навіть найменші напруження функціональних систем організму.
В цьому смислі “магічні” знання є наукою, але інваріанти, якими вона оперує, не володіють властивістю комбінування між собою або об’єднання за допомогою більш загальних інваріантів фізичних законів в цілісну і мінімально суперечливу послідовність. Правомірно вважати, що ряд уявлень квантової механіки, не маючи аналогів і не будучи виведеними з класичних уявлень, є в даному сенсі теж “магічними”! Класичним прикладом служить введений без будь-яких обґрунтувань Н. Бором постулат про наявність в атомних системах стаціонарних дискретних електронних орбіт.
Наведемо ще один приклад. Останнім найбільш вражаючим досягненням фізичної і математичної думки, доповнюючи досягнення І. Ньютона і А. Ейнштейна, як вважають деякі спеціалісти, є нова теорія фізичного вакууму Г.І. Шипова, досить обґрунтовано претендуючи на роль довгоочікуваної теорії єдиного поля [8]. Те, що ці ідеї не усіма поки що признані, напевно, не повинно нас бентежити. Адже потрібно було майже дві тисячі років, щоби на зміну системі світу Птолемея прийшла інша система – Коперника, а одночасно з польотом першого аероплана вийшла наукова праця, переконливо обґрунтовуючи неможливість польоту апарату, який важчий за повітря. Нова теорія вакууму надто багато несуперечливо пояснює, обходячись без “парадоксів і загадок” сучасної квантової механіки, щоби її було можна проігнорувати або не помічати.
Серед її наслідків – наявність і фіксація в навколишньому світі, в основному заповненому вакуумом, торсійних (від torsion – кручення) полів. Одним з їхніх проявів є поля і сили інерції матеріальних об’єктів, що розглядаються як збуджені стани вакууму. Торсійні поля, будучи невід’ємною частиною всіх матеріальних предметів, процесів і всіляких джерел електромагнітного поля, здатні переносити інформацію про стан живих та інертних систем на величезні відстані із швидкостями, більшими за швидкість світла, і нескінченно малими енергетичними затратами. Наявність саме такої інформації про стан матерії зірок вперше показав відомий астроном М.А. Козирєв в своїх дослідах, які неодноразово піддавались додатковим перевіркам. Примітно, що на відміну від електромагнітних полів, торсійні не екрануються тими ж засобами. Взаємодії живих систем з електромагнітними і торсійними полями називають біоенергоінформаційними, або слабкими екологічними зв’язками. “Магічні” феномени далекосяжності і зворотного цитопатичного ефекту, виявлені Н.Л. Лупичевим [4] і В.П. Казначеєвим [2], які означають передачу інформації між просторово віддаленими найпростішими біологічними об’єктами типу кліткових культур і супроводжувані зміною їх стану, отримують природнє пояснення якраз завдяки новій теорії фізичного вакууму. Експериментально А.Л. Чижевським [7] і В.П. Казначеєвим [2] показано, що ініційовані різними джерелами. В тім числі змінами геомагнітного (а отже і торсійного) фону, біоенергоінформаційні взаємодії відіграють величезну роль не лише в біологічних, але й і в історичних, соціальних процесах.
Сліди нашою думки і форми нашого тіла поширюються і фіксуються в навколишньому вакуумі і на матеріальних тілах у вигляді торсійного “фантома”, доки не “змиваються” більш потужними полями інших тіл – магнітними і торсійними, які їх супроводжують. У зазначеному сенсі стає більш зрозумілою окультна тибетська практика виготовлення “тулку”, по суті довгоіснуючих у навколишньому вакуумі торсійних фантомів, що мають слабі електромагнітні прояви. Все це породжується свідомістю “мага” і сприймається іншими людьми у вигляді реальних об’єктів. “Вихід з тіла”, а точніше відокремлення від тіла частини торсійного фантома, який збудив вакуум, можна інтерпретувати схожим чином.
Характерно, що лише тривале, зосередження свідомості, яке досягається виснажливими вправами, і фіксація мислеформи (вакуумного торсійного фантома), здатні забезпечити йому досить тривале існування.
Нова теорія фізичного вакууму, як і нове теоретично-інформаційне трактування простору і часу, узгоджується з концепцією Майі. Одвічна свідомість, звідки виникає Майя, перевершує за масштабами межі матеріально втілених творінь – фізичних світів і всесвітів. Абсолютне “ніщо” вакууму може бути збудженим (“розбудженим”) первинними безмасовими торсійними полями – зберігачами кодів програми саморозвитку “божественного Слова”. Вона ж, в свою чергу, містить в собі повний цикл минулого, теперішнього і майбутнього існувань.
З іншого боку, можна допустити, що і людська думка у вигляді торсійного збудження вакууму і в формі матеріальних проявів людської діяльності є однією з компонентів, які забезпечують саморозвиток процесу втілення такої суперпрограми. Тому питання “психогігієни” людства, тобто відповідності мислення глобальним цілям, стоїть зараз найгостріше, особливо через штучне, неприродне відособлення людини від Космосу і Природи, а також ріст її матеріальної могутності, що може спотворити початкові цілі програми.
Логічно припустити, що наші думки в формі торсійних збуджень теж сприймаються Суперпрограмою (аналогом “Всевидящого ока”, зображуваного на куполах церков). Природно, що в такій програмі, розрахованій на неймовірно великий строк функціонування, передбачений “захист від пошкодження” в процесі її виконання. Це можливе з допомогою усунення негативних торсійних збуджень – мислеформ через покаяння, а для матеріальних проявів – виправлення зроблених помилок навіть шляхом припинення існування носія негативної інформації, тобто самого порушника або його потомків, аби уникнути поширення небажаних генетично наслідуваних властивостей. В цьому проглядається глибока аналогія з поняттям Карми, розвинутим східною філософією, цю аналогію доведеться осмислювати в подальшому. Можливо це зробить зацікавлений читач.
Багатомірні про́стори. Абстракція чи повсякденна реальність? Чи існує час?
Ще зі школи ми змирились с неможливістю уявити собі будь-що в чотирьох чи, упаси Боже, в п’яти вимірах. Однак такі про́стори, що мають більшу вимірність, можна побудувати навіть “підручними засобами” із шариків і дротиків, що і зробив Х. Хармут [6], з книги якого ми використаємо декілька наглядних ілюстрацій. Рис.1-4 дозволяють переконатись в фізичній реальності звичних систем осей координат (СОК) – одномірної (типу лінійки), двомірної (зображуваної на листі паперу), тримірної (об’ємної), а також чотиримірної. Щоправда, всі вони трохи незвичні, бо побудовані з кілець. Тому такі системи називаються кільцевими і по суті є необмеженими, утворюючи замкнуту систему кілець, які перетинаються. Кожне з них має мінімум дві поділки (для фіксації розташування частинки або точки за принципом “так-ні”) і називаються діадичними. На рис. 1-4 деякі кільця “сплюснуті” для полегшення зображення. Кільця можуть мати і більше поділок, на кшталт круглого циферблата годинника.
Рис. 1. Одномірна кільцева діадична система координат. На правому рисунку кільця сплюснуті.
Цифри 00, 01, 10, 11 в вузлах (точках перетинів), наприклад – двомірної решітки (див. рис. 2), записані в двійковому коді, і 01 означає, що точка розташована в положенні х = 0, у= 1, а запис 11, що х= 1, у= 1 і т.д. Коди 00, 01, 10, 11 характеризують позицію в вузлі кільцевої решітки і є одночасно двійковими числами, котрі можна перевести в звичайну десяткову систему (0, 1, 2, 3...). Таким чином, зміни, які відбуваються в положенні частинки (або в загальному випадку зміни взагалі) визначаються набором цифр-кодів. При цьому для фіксації змін поняття часу виявляється абсолютно не потрібним! Якщо в системі нічого не відбувається, то для неї власний, “суб’єктивний”, час зупиняється, а як що-небудь відбувається, то змінюється і набір цифр, які кодують подію. Якщо ж частинка знову займає початкове положення, то стан системи “повертається на початок”, знову опиняється на початку “суб’єктивного” часу. Такий опис того, що відбувається, ніяк не можна уподібнити ходу подій в неперервному, рівномірно і необмежено збільшуваному, нескінченно подільному і односпрямованому часі Ньютона. В подальшому ми виявимо, що фіксація змін без використання зовнішнього часу (типу годинника), має глибокі аналогії з прадавньою трактовкою основоположних категорій матеріального світу.
Рис. 2. Двомірна кільцева діадична система координат х,у. На правому рисунку кільця сплюснуті.
Розмірність дискретних необмежених систем координат визначається кількістю кілець, що перетинаються, в кожному вузлі утворюваної ними решітки. Зображені координатні системи представляють собою той граничний випадок, який допускає найбільш наглядну ілюстрацію існування дискретних, необмежених (кільцевих) СОК, проте, які мають скінченну кількість відліків. Зрештою, вже давно нікого не дивує круглий циферблат годинника, який володіє тими ж властивостями починати нову лічбу часу після досягнення цифри 12, і нікого не лякає “кінець часу” після досягнення стрілкою цієї поділки.
Виникає питання: як забезпечити необхідну точність вимірювань в кільцевих системах координат? Це можна зробити двома способами: або збільшити кількість маленьких кілець, залишивши в них попередню кількість поділок (значить – збільшити “мірність” простору), або ж збільшити кількість поділок на кільцях, зберігши саму їх кількість.
Рис. 3. Тримірна кільцева діадична система осей координат x,y,z (кільця сплюснуті).
При збільшенні кількості поділок на кільцях двомірної (або тримірної) СОК, зображеної на рис. 3, вона все більше наближається до загальноприйнятої декартової, відрізняючись, проте, надзвичайно важливою “деталлю” – скінченністю кількості інтервалів вимірів або скінченністю інтервалу. Ця відмінність носить принциповий характер, оскільки передбачає відмову від укоріненого в нашу свідомість протягом двох тисячоліть з часів Аристотеля над-абстрактного поняття континууму, яке передбачає нескінченну подільність простору і часу на як завгодно малі інтервали і штучно перенесеного з царини абстрактної математики в сферу фізичної реальності.
Необхідність відмови від використання просторово-часового континууму при описі фізичних явищ на мікрорівні розумілась найвидатнішими розумами минулого і теперішнього – філософом Давидом Юмом і одним із засновників квантової механіки – Ервіном Шредінгером. На думку останнього, “ідея неперервного діапазону, дуже знайома сучасним математикам, є чимось надмірним, великою екстраполяцією того, що нам насправді доступне”.
Рис. 4. Чотиримірна діадична кільцева система координат (x,y,z,w).
Синергетика переконливо показує, що навіть слабкий зв’язок циклічних процесів породжує їхню синхронізацію. При цьому співвідношення періодів, характерних часів повторюваності інваріантності ведучого (зовнішнього) і веденого (пасивного) процесів носить дискретний, невипадковий характер, який підпорядковується законам музичної гармонії. Чисельні фізіологічні дані підтверджують, що реакція, зміна параметрів стану живих організмів у відповідь навіть на плавну зміну зовнішніх впливів також носить дискретний характер. Наприклад, співвідношення характерних періодів кардіо-респіраторної системи людини при плавному збільшенні фізичного навантаження на велотренажері змінюються ступінчасто в міру зростання напруженості їх роботи у співвідношенні 3/4, 2/3 и 1/2, а зовсім не плавно слідує за зміною навантаження.
Очевидно, що будь-яка біологічна система не в стані оперувати нескінченно великою інформацією про нескінченно малі, континуальні зміни зовнішнього і внутрішнього середовища: це би вимагало нескінченно великої енергії. Тому з позицій теорії інформації будь-які зміни системи також повинні носити квантовий характер, який обмежує кількість інформації. Природа спеціально потурбувалась про обмеження вхідної і перероблюваної інформації, обумовивши дискретність зміни параметрів стану живих організмів і створивши пороги чутливості їх сенсорних систем.
Наслідком визнання дискретності реального фізичного простору, часу і використання задовольняючих ці принципи дискретних кільцевих СОК для опису явищ, є ряд парадоксальних на перший погляд висновків:
1. Час не існує об’єктивно, а породжується подіями, що відбуваються, які фіксуються пам’яттю чи приладами. Для нас час є швидше суб’єктивним масштабом при послідовній реєстрації змін зовнішнього середовища.
2. Наш фізичний простір не володіє властивістю розмірності; кількість вимірів визначається використовуваною системою осей координат. Нема необхідності приписувати існуючому в нашій психіці “фізичному” простору не притаманних йому реально якостей: бути евклідовим або викривленим, або ж володіти топологією континууму. Кожна з цих властивостей повинна відповідати конкретній координатній системі, а не еволюційно і суб’єктивно сформованому “фізичному” простору.
3. Реальний, фіксований органами чуття і приладами (а не абстрактний, базований на концепції континууму), простір і час – дискретні. Для опису будь-яких змін, наприклад переміщення точки або частинки в дискретних кільцевих системах осей координат будь-якої розмірності, цілком досить одночасної послідовності кодів, або “слів”, які характеризують зміну її місцеположення відносно вузлів (перенумерованих точок пересічення кілець СОК). Використання поняття часу не є необхідним для математичного опису фізичних процесів. Швидкість поширення частинок також може бути розрахована без залучення поняття часу.
Таким чином, багатомірні дискретні кільцеві системи осей координат – фізично реальні, їхні моделі можна будувати з кульок і дротиків, вони не є математичною абстракцією. В таких системах координат просторова і часова координати еквівалентні і є взаємозамінними. В залежності від способу кодування один і той же рух (наприклад, поступальний) може сприйматись цілком по-різному: то як стрибкоподібний зворотно-поступальний із загальною тенденцією просування вперед, то як звичайний поступальний.
Цікаво, що в світлі нових фізичних і математичних понять, яких ми торкнулись, древній символ Вічності і циклічного часу, як дракона або змії, що вигнулась кільцем і заковтує власний хвіст, отримує значно глибше трактування. Якщо раніш в ньому вбачали в кращому випадку спрощені уявлення про циклічність природних сезонних змін, то тепер стає більш зрозумілим його глибоке фізичне і світоглядне наповнення. По-перше – це циклічність і дискретність принципів організації та існування світу – від “днів” і “ночей Брами” до річних циклів обертання планет навколо Сонця, біоритмів процесів життєдіяльності (періодичність останніх дотримується законів музичної гармонії), характерних частот коливань атомів і молекул. По-друге – ілюзорність, неприродність, абстрактність поняття часу, подібного до стріли, яка летить рівномірно вперед, введеного Ньютоном, зручного лише для локального опису фізичних процесів, що прекрасно розумів і спеціально відзначав сам геніальний творець “Математичних початків натуральної філософії”. По-третє – це колосальна, поки ще не пізнана в повній мірі роль коду, в тім числі символу і слова в описі, сприйнятті, а можливо і в створенні навколишнього світу. Адже Слово, що розуміється як матеріалізований Суперкод, в біблійській традиції розглядається як Бог.
Список літератури
[1] Гибсон Дж. Экологический подход к зрительному восприятию. Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1988, с.464.
[2] Казначеев В.П., Спирин Е.А. Космопланетарный феномен человека. — Новосибирск: Наука, 1991, с.304.
[3] Лоскутов А.Ю., Михайлов А.С. Введение в синергетику. — М.: Наука, 1990, с.272.
[4] Лупичев Н.Л. Электропунктурная диагностика, гомеотерапия и феномен дальнодействия. — М.: НПК Ириус, 1990, с. 130.
[5] Тибетская йога и тайные доктрины. — Киев: Пресса Украини,1993, с.227.
[6] Хармут X. Применение методов теории информации в физике. Пер. с англ. — М: Мир, 1989, с.344
[7] Чижевский А.Л. Земное эхо солнечных бурь. — М.: Мысль, 1976, с. 350.
[8] Шипов Г.И. Теория физического вакуума. — М.: НТ-Центр, 1993, с. 362.
[9] Юнг К.Г. Архетип и символ. — М.: Ренессанс, 1991, с. 304.