PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Ігор Карівець - Лео Штраус про читання та тлумачення езотеричних текстів

І. В. Карівець,

к. філос. н., доцент, кафедра філософії НУ «Львівська політехніка»

 
ЛЕО ШТРАУС ПРО ЧИТАННЯ ТА ТЛУМАЧЕННЯ ЕЗОТЕРИЧНИХ ТЕКСТІВ


 Живучи в добу друкованого, а сьогодні, на початку ХХІ ст., електронного слова, люди, у більшій мірі, отримують відомості та знання з прочитаних книг, звичайних або електронних. Можна вважати, що усна традиція передання знання втрачена [i]. Тому на часі питання про герменевтику, тлумачення тих текстів, які називають «езотеричними».

Читаючи книги, в яких представлене так зване таємне, езотеричне знання, люди скаржаться, що їм нічого не зрозуміло, що, називаючи книги «езотеричними», їхні автори приховують за цими назвами безглуздя, яке вони хочуть представити як таємне знання. Під езотеричним текстом дуже часто розуміють надто заплутаний, складний текст, написаний, на перший погляд, людиною несповна розуму. Як відрізнити справді езотеричне, таємне знання від його імітації, підробки?  І що спонукає людей писати саме так?

Відповісти на ці питання намагався американський політичний філософ Лео Штраус (1899-1973).

Він народився в єврейській сім’ї в Німеччині, яка в 1937 емігрувала до США. Довгий час працював професором політичної філософії в Чикаґському університеті. Йому належить ідея називати «незрозумілі», «зашифровані» тексти «езотеричними», а увесь корпус таких текстів «езотеризмом».

Лео Штраус вважав, що найвідоміші політичні філософи, починаючи від Платона і закінчуючи Лессінґом, через свої праці свідомо передавали таємне знання, яке можуть розуміти і сприймати лише обрані, посвячені.

Відомо, що Платон у діалозі «Федр» засуджує письмо, засуджує письменство: «Отож і той, хто вважає, що передає своє мистецтво в письмі, і той, хто своєю чергою, сприймає його через письмена у переконанні, що воно таким чином стане яснішим і тривалішим, отже, обидва вони надзвичайно наївні і…не збагнули віщування Аммона, коли думають, ніби записані слова важать більше, аніж нагадування людини, яка тямить на тому, що написано» [Платон, 1999: 275D]. Можливо це тому, що його вчитель Сократ нічого не писав і вважав, що письмо недоречне, коли мова йде про справжнє знання; письмо не здатне його передати. Лише в розмові віч-на-віч, під час діалогу, таке передання можливе. Проте сам Платон вдається до письма і пише діалоги, в яких містяться «таємні», «зашифровані» послання для втаємничених. Чому Платон вирішив писати? Адже написана праця може потрапити як до того, кому вона адресована, так і до того, кому вона не адресована. Невже Платон, якого вважають посвяченим у єгипетські та єлевсинські містерії [Эдуард Шюре, 1990: 307-337], не розумів цього? Відповідь на це питання залишається відкритою.

Однак, повернемось до Лео Штрауса. Основи мистецтва езотеричного письма Лео Штраус представив у своїй книзі Persecution and the Art of Writing [Leo Strauss, 1952]. У цій книзі автор стверджує, що вся (!) класична традиція політичної філософії використовувала специфічну форму публічного представлення знання, яке можна назвати езотеричним письмом, іншими словами, письмом «між рядками». До такої форми письма вдавалися ті філософи, яких переслідувала влада. Такий спосіб писання був настільки поширеним, що без знання його технік та способів дешифрування сучасний дослідник не може зрозуміти написаного. Лео Штраус зазначає: «Езотеричне навчання було необхідне для збереження філософії. Це був захист перед суспільством. Така потреба виникала з політичних мотивів. Був це політичний аспект філософії, іншими словами, була це політична філософія» [Leo Strauss, 1952: 18]. Виникнення езотеричного письма пов’язане, в першу чергу, з постійним конфліктом між цілями філософії та цілями суспільства. Цей конфлікт також можна представити у вигляді розриву між спогляданням (теорією) і практикою (праксісом), конфлікту між знанням (гнозисом) та гадкою (доксою). Діяльність філософа у політичній сфері завжди загрожує усталеним формам правління і наражає його на небезпеки. Згадаймо Сократа, якого афіняни засудили на смерть за сфабрикованими звинуваченнями, того ж Платона, який поїхав до місцевого тирана у Сіракузи і запропонував йому реформувати систему влади. Той вислухав Платона, але пізніше продав у рабство. І лише друзі викупили його з нього. Крім цього, ведення тої чи іншої політики пов’язане з цензурою та переслідуваннями тих поглядів, які здаються небезпечними. Тому філософсько-політична думка не може бути виражена прямо, а  намагається приховати свій істинний зміст.

Згідно із Лео Штраусом, найвідоміші політичні мислителі (Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон, Ксенофонт, Аристотель, Гобс, Лок, Руссо, Лессінґ, Гайдеґер [ii] та інші) використовували езотеричне письмо для того, щоб зміст написаного не був доступний для всіх бажаючих [iii]. Якщо уважно читати їхні праці, то можна виявити, що вони містять в собі два типи оповіді: оповідь для непосвячених (екзотерична) і оповідь для посвячених (езотерична). Під посвяченими можна розуміти не лише тих, хто посвячений у містерії, але й тих, хто любить істину і прагне до неї. Лео Штраус вважає, що головною метою езотеричної оповіді/письма є збереження філософії; це її форма захисту від нападок суспільства та влади: «В чому полягає суть політичної філософії? У переконанні в тому, що філософи не є безбожниками, що не зазіхають на святині суспільства і поважають те, що держава вважає за цінність, що вони не є ворогами державного устрою, а добрими її громадянами» [Leo Strauss, 1991: 196].

Філософський, теоретичний спосіб пошуку істини завжди викликав підозри у суспільства, тому філософ повинен був приховувати правдивий сенс своєї діяльності [iv]. І для того, щоб його не переслідували і залишили у спокої, він повинен вдаватися до езотеричної оповіді та письма, а також залишатися лояльним до усталених звичаїв та норм суспільного життя. Взагалі, езотеризм виникає тому, що істина ніколи не буде доступна усьому суспільству. Коли посвячений філософ пише текст, то, як вже було сказано вище, він пише на двох рівнях, а саме: екзотеричному та езотеричному. Екзотеричний текст – це текст, який звернений до звичайних людей; його легко розуміти і засвоїти, оскільки він передає те, що написано (буквальний сенс написаного). Тоді як езотеричний текст – це текст, який вимагає уважності і вміння читати «між рядками». Дослідники класичних філософських текстів повинні бути свідомі того, що текст можна вважати  езотеричним лише у тому випадку, коли припущення езотеричності тексту найкраще інтерпретує його зміст та структуру (у той час як інші припущення є неправдоподібними, наприклад, припущення, що філософ був «несповна розуму» або, що не вмів чітко та ясно викласти свої думки, оскільки не володів мистецтвом «логічного мислення»).

Такий поділ текстів на езотеричні і екзотеричні, запропонований Лео Штраусом, викликав у свій час критику. Йому закидали, що він користується юдейською талмудичною традицією і застосовує її до класичних давньогрецьких та західноєвропейських текстів. Проте, можна стверджувати, що Лео Штраус мав рацію у тому, що не всі тексти, написані класичними мислителями, є доступні за змістом для будь-якого читача. Поділ текстів на езотеричні та екзотеричні не був новиною і для самого Лео Штрауса. Він знав про те, що фактично вся англійська література XVII-XVIII ст. є незрозумілою і що одним із перших, хто запропонував поділ літератури на екзотеричну та езотеричну, був Джон Толанд (John Toland), який у своїй праці Clidophorus (1720), повна назва якої «Клідофорус, або про екзотеричну і езотеричну філософію, тобто про зовнішню і внутрішню доктрину стародавніх: одну відкриту та публічну, пристосовану до народних упереджень та релігій, встановлених законом; та іншу приватну і таємну, яку здатні сприймати лише деякі втаємничені, яка навчає вищій Істині» Толанд визначав езотеризм як певний стиль оповіді, звернутий до тих, хто знається на «тонких матеріях», натомість стиль екзотеричний був доступний для всіх. Варто зауважити, Толанд був переконаний у тому, що езотеризм зникне у відкритому та демократичному суспільстві, оскільки в ньому буде панувати свобода вираження будь-яких поглядів та думок, і за це не будуть переслідувати, в той час як Лео Штраус не погоджувався з цим.

Під езотеричністю тексту дуже часто розуміють його глибину (справжню чи несправжню – це вже інше питання). Якщо філософія стає дріб’язковою, тобто не намагається відкривати фундаментальні основи буття, тоді вона вироджується і перетворюється на екзотеричну (поверхову). Фактично, коли говорять про «смерть філософії», то мають на увазі те, що філософія більше не «підносить» людину над фізичним світом, вона не шукає духовної реальності, яка набагато ширша та глибша за емпіричну. В умовах «смерті Бога», відсутності трансцендентності і священного, філософія могла б виконати своє призначення, а саме: сприяти появі сприйняття, котре спрямоване у вічність. Філософія як запитування про буття сущого може сприяти приходу такого сприйняття, бо її цікавить не суще як таке (суще як таке є предметом дослідження природничих наук), а вигляд (ейдос) сущого у вічності. Як виглядає суще у вічності, тобто, яке буття сущого з якого воно постає? Ввести це питання у філософію намагається М. Гайдеґер [Peter Trawny, 2010: 67], котра забула про буття і тому втратила свій статус «цариці наук». Новочасна філософія зосередилася на аналізі сущого і на людині, яка пізнає і, таким чином, втратила реальність, яка «в її конкретності набагато ширша та глибша за “об’єктивну дійсність”. Істинна філософія, «адекватна своєму завданню, завжди спирається на живий досвід, який називають містичним досвідом» [Семён Франк, 1997: 38].

Онтологія, теорія пізнання (гносеологія) і епістемологія стають домінуючими у філософії. Відповіді на філософські питання шукаються у царині нейрофізіології, експериментальної психології: як людина пізнає? що таке репрезентація і презентація? що таке чуттєві дані (sense data)? і так далі (процес психологізації філософії). Такі філософи, як Геракліт, Парменід, Гайдеґер та інші, стають «темними», «езотеричними», «незрозумілими», бо їхні тексти не є поверховими, не є дріб’язковими. Іншими словами, екзотерична наука, в широкому значенні цього слова, надто прив’язана до фізичних фактів і, будучи ними обумовлена, втрачає глибину, тобто езотеричність. Екзотерична наука – ліберально-поверхова. Демократичний лібералізм зазнає краху, вважає Лео Штраус, якщо не навчиться «читати між рядками», бо саме езотеризм може дати ті цінності, які відродять політику та суспільство. Езотеризм проголошує «вищі істини», і якщо політики не можуть їх розуміти, то вони приречені на поразку. Відхід від езотеризму, заперечення існування «вищих істин» та «тонких матерій», спричиняє виродження суспільств та політичних еліт, які стають ідейними та моральними банкрутами.

На думку Лео Штрауса, більшість стародавніх філософів використовували екзотеричний і езотеричний спосіб представлення Істини. Вдаючись до екзотеричного способу представлення Істини, філософ, таким чином, оберігав себе від нападок непосвячених. Екзотеричні висловлювання про «глибокі прозріння та осяяння» були адресовані людям з недостатньо високим духовним розвитком з метою їх налякати чи застерегти від поганих вчинків. Крім цього, стародавні філософи вважали, що є істини, які необхідно приховувати від більшості, бо ця більшість їх не сприйме, а буде висміювати; що жодне суспільство та державний лад не є досконалим, а життя споглядальне (vita contemplativa) є вищим за життя прагматичне (vita activa).

У своїх дослідженнях Лео Штраус неодноразово звертається до аналізу праць Ґотгольда Ефраїма Лессінґа (1729-1781), оскільки вважає його останнім політичним мислителем Нового Часу, який використовує езотеричний спосіб написання текстів з метою приховати справжній їхній зміст. Згідно Лео Штрауса, Лессінґ, поділяючи погляд на те, що існує два способи передання знання на письмі (екзотеричне і езотеричне), тлумачив цю проблему так: «розглядав езотеризм не лише як дивний факт минулого, але як необхідність для всіх часів, як основу своєї власної творчості». Лессінґ цілком відкрито обговорював суть езотеричного письма у своїх трьох працях, а саме: Leibniz von den ewigen Strafen (1773), Ernst und Falk (1777, 1780), Des Andreas Wissowatius Einwürfe wider die Drei-einigkeit (1793). Перша і третя праця були присвячені дослідженню релігійних переконань Ляйбніца. Лессінґ переконаний, що ці праці Ляйбніца містять два види письма: екзотеричний і езотеричний, оскільки Ляйбніц прямо не заперечує визнаних догматів християнства, але висловлює думку про те, що вони є можливими, ймовірними, але не категоричними. В другій праці Ernst und Falk Лессінґ не приховує, що пише для небагатьох. Ця праця складається з п’яти діалогів між масоном (Falk) та його другом (Ernst), який цікавиться вчення масонів. На початку розмови Falk не дуже охоче відповідає і вдається до відмовок. Але поволі він стає балакучішим, хоча декілька разів застерігає свого співрозмовника, що з політичних міркувань краще не відкривати тих істин, про які треба мовчати. Лессінґ, як вважає Лео Штраус, був останнім мислителем Нового Часу, який розумів значення езотеризму для розвитку суспільства, а також шанував класичну філософську традицію, оскільки в ній присутній розум, що може осягнути езотеричні істини. Цей розум втрачено і оголошено «темним», «неясним». Всі основні класичні політичні філософи стають «незрозумілими»; зміст їхніх праць перекручується, невірно тлумачиться. Для Лео Штрауса це ознака занепаду політичної науки і, відповідно, політичного розуму. Сьогодні вже не існує поділу на екзотеричний і езотеричний текст, не існує «таємничого тексту», а є лише нетреновані читачі, які не вміють зосередитися і читати між рядками. Мова йде не про якість читачів (внутрішню готовність відкривати розумом приховане між рядками), а про їхню формальну освіту на філологічних та інших гуманітарних факультетах.

Оскільки Лео Штраус був політичним філософом та істориком політичної думки, то він вважав, що політична філософія Нового часу (Просвітництва) втратила езотеричний спосіб представлення справжніх основ суспільно-політичної діяльності, тобто втратила «природний» спосіб власного існування. Класична політична філософія була замінена на політичні та суспільні науки, такі як політологія, суспільствознавство тощо, які спираються на емпіричні, фізичні факти, і намагаються пояснити усі суспільно-політичні процеси з точки зору наукового позитивізму. Крім цього, виникає два питання: 1) Який сенс у тому, щоб передавати на письмі у прихованій формі знання, яке не розуміють більшість людей? і  2) Хіба автори езотеричних текстів не свідомі того, що езотеричне знання залишається незапитаним? Відповідь на ці питання ми не знаходимо у працях Лео Штрауса. Тому пошук відповідей на них буде предметом нашого іншого дослідження.


Література

Бурдье 2003 – Бурдье П. Политическая онтология Мартина Хайдеггера/ Пер. с франц. А. Т. Биктова, Т. В. Анисимовой. Москва: Праксис, 2003

Платон 1999 –  Платон. Діалоги/ Пер. з давньогрец. Київ: Основи, 1999

Ошо 1999 – Ошо. В поисках чудесного. Чакры, кундалини и семь тел/ Пер. с англ. Киев: София, 1999

Франк 1997 – Франк С. Л. Реальность и человек. Санкт-Петербург: РХГИ, 1997

Шюре 1990 – Шюре Э. Великие посвященные. Очерк эзотеризма религий. Второе исправленное издание. Репринтное воспроизведение издания 1914.  Москва: СП «Книга-Принтшоп», 1990

Strauss 1952 – Strauss L. Persecution and the Art of Writing, Chicago, Chicago University Press, 1952

Strauss 1991 – Strauss L. Restatement on Xenophon’s “Hiero” in: On Tyranny, Revised and Expanded Edition, ed. V. Gourevitch and M.S. Roth, The Free Press, New York 1991

Trawny 2010 – Trawny P. Adyton. Heideggers esoterishe Philosophie, Matthes & Seitz Berlin, 2010

[i] Що являє собою усна традиція передання знання втаємниченим способом можна дізнатися від Євсенія, який зберіг уривок з Послання Іренея, в якому останній так відгукується про свого вчителя Полікарпа: «Він часто згадував їхні слова (тих, хто бачив Ісуса – І. К.)…те, що чув від них і про чудеса Його, і про вчення…все це передавав у згоді з писанням…Я самовіддано слухав, запам’ятовував не на письмі, а у своєму серці»

[ii] Лео Штраус вважав Мартіна Гайдеґера найоригінальнішим філософом ХХ ст. І ще щодо езотеричності письма Мартіна Гайдеґера. Воно постає на основі поєднання «… езотеричного аристократизму малих об’єднань, таких як гурток Ґеорґе, і екологічної містики Jungendbewegung або антропософського руху Штайнера, який проповідував повернення до селянської простоти та дисципліни, до прогулянок лісом, до натуральних продуктів та одягу, витканого вручну» [Пьер Бурдье, 2003: 100].

[iii] Ошо зазначає, що «Писання – це слово просвітлених…їх читають ті, хто не знає, а різний рівень розуміння веде до заблуд. Тлумачення писань належить нам і не відображає первісний, істинний смисл» [Ошо, 1999: 66].

[iv] У зв’язку з цим твердженням доречно згадати слова Декарта про те, що «найкраще прожив той, хто добре заховався»

Додати коментар