PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Ігор Карівець - Притомність і свідомість

Ігор Карівець, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного університету “Львівська політехніка”

ПРИТОМНІСТЬ І СВІДОМІСТЬ, АБО

ПРО ТЕРМІНОЛОГІЧНУ ПЛУТАНИНУ У ФІЛОСОФІЇ СВІДОМОСТІ

Вперше в українській філософії здійснено розрізнення притомності і свідомості. Показано, що свідомий стан – це вищий стан, порівняно із станом притомним. У свідомому стані людина осягає значення трансцендентного навколо себе і в собі також. Одним із таких значень є значення Цілісності.

Ключові слова: притомність, свідомість, цілісність.

 

Karivets’ Ihor. Awareness and Consciousness. On the Terminological Confusion in Philosophy of Mind. In this article the differentiating between awareness (wakefulness) and consciousness is made for the first time in the Ukrainian philosophy. The author seeks to prove that conscious state is superior to the aware state. Conscious man comprehends the meaning of the transcendent around him and within himself. Meaning of totality is one of such meanings.

Key words: awareness, consciousness, totality, wakefulness.

Мета даної статті полягає у поглибленні української філософської термінології та у введенні в науковий обіг понять “притомність” і “свідомість”, які, на жаль, сьогодні в українській мові та філософії не розрізняються (в найсучаснішому етимологічному словнику української мови читаємо: “Притомний – це той, хто не втратив свідомості” [1, с. 581]). Таке розрізнення допомагає розширити обрії філософування і відкрити нові перспективи для розвитку філософії свідомості, яка зайшла у глухий кут.

Висновок про те, що сучасна філософія свідомості зайшла у глухий кут, можна зробити на основі прочитаних книг, як зарубіжних, так і українських авторів [див. 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 14, 15, 16]. Ніщо не викликає стільки запитань, як природа свідомості, але, з іншого боку, свідомість майже не досліджували, бо підміняли її притомністю [пор. з 9, с. 100]. Австралійський філософ Девід Дж. Челмерс (David J. Chalmers) запропонував розрізняти consciousness і awareness. Я пропоную розрізняти свідомість і притомність. Такі розрізнення необхідні для того, щоб не ототожнювати свідомість з простими реакціями організму на зовнішні подразнення (стимул-реакція), з рефлексією, і не зводити свідомість до функціонування мозку.

В статті наголошується, що свідомість – це духовний феномен, який пов'язаний з мудрістю та сприйняттям, спрямованим у вічність. Таке розуміння свідомості співпадає з поняттям свідомості в індійській філософії та езотеризмі. Звичайно, що Челмерс лише знаходиться на шляху до духовного розуміння природи свідомості, але те, що він не ототожнює свідомість з функціонуванням мозку є ознакою того, що він розвивається у своєму розумінні природи свідомості.

На тлі тотального панування фізікалістських та емерджентних теорій походження свідомості, які за своїм характером є матеріалістичними, наші «дуалізми» пропонують альтернативний погляд на природу свідомості, який вже був присутній у Декарта. Картезіанство протиставило існування і мислення, свідомість і тіло, але я та Челмерс не є радикальними картезіанцями. Наприклад, я допускаю те, що свідомість взаємопов’язана з тілом та притомністю, психікою, але її дія є «освіжаючою» та оновлюючою, бо вона привносить нові смисли в життя людини, нове знання; вона розширює кругозір людини, роблячи її щасливою, тобто причетною до Цілого, як його частини (свідома людина усвідомлює своє місце в Цілому, розуміє для чого вона живе і що треба робити в цьому житті). Взагалі, свідомість не можна об’єктивувати і зафіксувати у вигляді певного матеріального субстрату. Свідомість оприявнюється, але не об’єктивується, під час споглядання, медитації (йога, дзен-буддизм, містика тощо) й являє собою тло без жодних частин, котре охоплює собою усі дискретні предмети та явища. Це тло є реальністю, котра обіймає простір та час, предмети та явища, але сама залишається за їхніми межами, тобто трансцендентною.

Наша теза, яку спробуємо довести, полягає у тому, що свідомість не є ні притомністю, ні психікою (mind), ні обізнаністю (awareness). Також вона не є ні «свідомістю внутрішніх станів», ні «свідомістю зовнішніх об’єктів». Крім цього, такі словосполучення як «масова свідомість», «буденна свідомість» позбавлені сенсу. Це означає, що свідомість не може бути локалізованою. Також свідомість не є інтенціональною, тобто спрямованою на об’єкти, як «внутрішні», так і «зовнішні»; вона всеохопна і є знанням Цілого, а не окремих об’єктів.

Розпочнемо з того, що диференціація та індивідуалізація індивідів відбувається не на емпіричному рівні, тобто вона не залежать від їхніх природних потреб, від потреб організму. Пояснимо це твердження.

Індивіди народжуються рівними, в тому сенсі, що прагнуть від народження того самого, яке обумовлене їхніми природними потребами. Прагнення того самого робить індивідів подібними одне на одного і потрібними одне для одного (чи не з цієї потрібності постали модерні суспільства? Див. працю Гобса “Левіатан”).

Три базові потреби обумовлюють таку рівність та подібність, а саме: потреба їжі, потреба продовження роду, потреба самозбереження. Ці потреби дуже важко задовольнити, тому вони ніколи за життя індивіда не задовольняються. Це своєрідне прокляття індивіду, який намагається задовольнити те, що не задовольняється. Цілковите задоволення природних потреб забране від індивіда для того, щоб він постійно ганявся за ними. Відбувається гонитва за задоволенням потреб – всі індивіди це роблять і в цьому вони подібні одне на одного. Іншими словами, гонитва – це індивіди крутяться по колу, що дає відчуття «безсмертя» ще за життя. Таке «безсмертя» ілюзорне. Необхідно звільнитися від ілюзії «вічного життя» по колу. Народження і смерть, весілля і похорони, дитинство, юність, зрілість та старість – це явища, які засвідчують ілюзію «вічного життя» по колу. Звільнення від народження і смерті, звільнення від весілля і похорону, звільнення від дитинства, юності, зрілості та старості – це є справжньою індивідуалізацією та диференціацією індивідів, або входженням у свідомість.

Від народження індивід вписаний у певні структури соціуму. Якщо він народжується чоловіком, тоді його вписаність у структури соціуму зовсім інші, ніж, скажімо, індивіда, народженого жінкою. Але ці індивіди жіночої і чоловічої статей мають одні і ті ж потреби, які роблять їх подібними, а саме: потреба їжі, продовження роду, потреба самозбереження. Такі потреби масові в соціум, тому соціум, який вибудовується лише на реалізації цих потреб, називається масовим. Явище масовості засвідчує рівність індивідів щодо їхніх потреб. Така рівність, як можна спостерігати, не задовольняє емпіричних індивідів. Вони намагаються таку рівність потреб подолати за допомогою нерівності у розмірі прибутків, зарплат, пенсій, того, що називають «соціальними виплатами». В основі такої дискримінації лежить заздрість індивідів. Вони починають змагатися за якісне та кількісне задоволення власних потреб, аби «відрізнятися» рівнем такої задоволеності. Чим вищий рівень задоволеності потреб, тим щасливішим відчуває себе індивід; тим «вищим» він себе відчуває у порівнянні із тими, хто знаходиться на нищому рівні задоволення потреб. Але від такої диференціації та індивідуалізації задоволення потреб соціум не стає немасовим. Навпаки, його масовість ще більше кидається у вічі, адже кожен індивід намагається задовольняти свої потреби. Масовість наростає, як сніжна куля. Індивіди все більше і більше диференціюються та індивідуалізуються у методах задоволення своїх базових потреб. Триває процес удосконалення способів задоволення природних потреб. В такому удосконаленні велику роль відіграє прагматична наука та техніка. Ця нескінченна гонитва за реалізацією потреб і є «вічним життям» притомних індивідів. Задоволення потреби продовження роду неможливе без використання однієї статі іншою.

При-томність означає, що Я знаходиться біля чогось (при-тому). Знаходження при-тому вводить у стан при-томності (будучи при-тому, Я не знає при чому воно, тому Я намагається пізнати це при-тому. Про пізнання притомного Я та його наслідки буде сказано нище). При-томність породжена інтенціональністю. Мати інтенціональність означає ставати припри-стає вчений. Без інтенціональності немає при-томності. Не можна погодитися, що втрачають свідомість; втрачають при-томність, тобто здатність відчувати зовнішній світ та орієнтуватися у ньому. Зовнішній світ наповнений інтенціональними об’єктами. Звичайно, що при-томний також є одним із об’єктів зовнішнього світу; він – це Я-тіло. Задоволення потреб здійснюється у стані при-томності, у стані спрямованості на об’єкти потреб. Стан притомності не-свідомий. У при-томному стані інтенціональні об’єкти використовуються з метою задоволення потреб. Я-тіло діє як об’єкт. Потреба задоволення голоду робить мене при-томним щодо плодів, наприклад, яблуні. Я підходжу до яблуні і зриваю яблука, вгамовуючи голод (йдеться про загальний механізм функціонування притомного індивіда, який ототожнює себе з тілом і наділяє його «свідомими» переживаннями). Отже, Я-тіло знаходить інтенціональний об’єкт яблуню з її плодами для вгамування голоду. Безперешкодне знаходження інтенціональних об’єктів, які задовольняють потреби, можна назвати комфортом, добробутом. При-томний знаходиться у відношенні до об’єкта. Як тільки потреби задоволені, відношення до об’єкта зникають. При-томність описує утилітарно-практичне відношення до світу, до його об’єктів. об’єктові (біля об’єкта), щоб заволодіти ним. Інтенціональним об’єктом може бути і наукова теорія, філософське вчення, до яких

Думаючий глузд ковзає поверхнею речей і ніколи не ставить питань по-суті; він за допомогою думання намагається розв’язати вузькі практично-утилітарні завдання, наприклад, де дістати гроші на ремонт квартири, як добре влаштуватися у житті, як вибитися в люди, де взяти вигідний кредит тощо. Глузд опікується безпекою життєдіяльності. Думки глузду зайняті тим, як забезпечити безпеку самому собі. Глузд тілесний за своєю природою. Адже безпеки, в першу чергу, потребує фізичне тіло індивіда. Індивід, як фізичне тіло з психічними реакціями на зовнішні подразники, зберігає самого себе як тіло, чи намагається зберегти себе як тіло (фізичне) у прямому значенні цього слова. В цьому полягає логіка існування глузду. Схеми глузду працюють таким чином, щоб забезпечити фізичне тіло індивіда усім необхідним, а також забезпечити йому «безсмертя». «Нехай буде все як у людей» – ось коронна фраза глузду. Глузд тягнеться до людей, до обезособленої маси. Глузд завжди спрямований на об’єкт, який вихоплюється ним із просторово-часового континууму з метою його використання. Нейтралізація усього того, що веде вгору, що підносить людину над земними турботами – це завдання притомного глузду. Притомний глузд не розуміє духовних речей. Притомний глузд може виробити певні схеми обряду та сформулювати догми і фанатично дотримуватися їх. Фанатики усіх конфесій, усіх релігій – це індивіди з притомним глуздом. Фанатики зустрічаються повсюди: в науці, в політиці, в бізнесі тощо.

Вище було сказано, що потреба продовження роду вимагає використання однієї статі іншою. Використання – це основна форма відношення індивідів одне до одного і до природи у при-томному стані, яке інтенціонально вибудовується на основі потреб. Відношення після використання інтенціональних об’єктів зникають і здійснюється перехід до нових інтенціональних об’єктів. Таким чином вибудовуються нові відношення, які роблять індивіда при-томним. Індивід без відношення до об’єктів задоволення потреб не при-томний. Він дезорієнтований, так як не визначив, або не знаходить, об’єктів задоволення потреб. Тоді розпочинається шалений пошук таких об’єктів, який можна назвати «крученням». Крутитися означає рухатися посеред тіл-об’єктів з метою задоволення потреб, яке можливе лише у випадку встановлення певних відношень між ними.

«Крутитися» – модне словечко в Україні – семантично окреслює широку палітру деґрадованої соціальної практики. «Крутитися» означає при-лаштуватися до об’єкта, щоб залишитися біля нього. «Кручення» відбувається в просторово-часовому континуумі, в межах відліку початку (народження) і кінця (смерті). Ось як М. Гайдеґер характеризує феномен «кручення»: «Різновид рухливості в людях, протікає у без-ґрунтовності не-власного буття і всередині неї постійно відриває розуміння від накидання власних можливостей і занурює його в заспокійливу позірність всеволодіння відповідно вседосяжності. Така постійна відірваність від власного і завжди інсценування такої з вибитися в люди характеризує динаміку провалу як кручення» [10, с. 178]. Крутитися означає долати перешкоди у задоволенні потреб і, тим самим, наближатися до доброботу, комфорту, коли крутитися вже не треба буде. Адже, за визначенням, яке подано вище, добробут, комфорт – це безперешкодне задоволення потреб та використання об’єктів так довго, як того хоче індивід; це безперешкодне зникнення старих відношень і налагодження нових з метою задоволення потреб глузд називає “свободою”.

Кант неодноразово говорить у своїх працях про схоплення (apprehension), особливо у “Критиці чистого розуму”. Спрямованість (intention) неможлива без схоплення, а схоплюється об’єкт на який спрямована увага Я. Саме явище Кант називає об’єктом.

Я утверджується за допомогою інтенціонально схопленого об’єкта (схоплений об’єкт допомагає Я утвердитися; це і є метою пізнання притомного Я – утвердити себе й підкорити об’єкти). Інтенціональний об’єкт належить не-справжній трансцендентності, оскільки постає на основі суб’єктно-об’єктних відношень, які конституюють те, що називається «зовнішнім світом», «об’єктивним світом». «Вибитися в люди» означає загубитися в «об’єктивному світі». Фіктивна трансцендентність – це вихід Я у безмежне реґресивне становлення в іншому. Утвердження Я здійснюється як не само-витість та боже-вілля (вільний від Бога) у просторі і часі «об’єктивного світу».

Схоплення об’єкта означає заволодіння ним. Доречно припустити, що суб’єктно-об’єктна орієнтація інтенціональності засновується на інстинктах та потягах, на волі до влади. В такому випадку ми нічого не осягаємо; лише проектуємо наші інтенції (психічні), замішані на інстинктах, які «знаходять» відповідні об’єкти задоволення назовні. Таким чином, розгортання досвіду індивіда здійснюється на основі інстинктивних потреб, а саме: їжі, сну, дихання, продовження роду, як його збереження.

У соціальній сфері інтенціональність при-томного стану визначає спрямованість індивіда на виконання певної соціальної ролі. Соціальна роль формує певну функціональну поведінку, яка не дозволяє робити те, що не дозволено соціальною роллю. Таким чином, життя індивіда реґламентується його соціальною функцією, соціальною роллю, яка творить його Я. Безперечно, що таке Я належить певній організації, інституту, класу тощо. Воно не діє від самого себе, не діє без посередників. Таке Я несе відповідальність не особисту, а колективну. «Вибитися в люди» означає намір (інтенцію) здобути певну соціальну функцію, певну соціальну роль, яка б дозволяла безперешкодно задовольняти природні потреби. Які відношення панують у соціальній сфері інтенціонально при-томних індивідів?

Основне слово «Я-Воно» М. Бубера віддзеркалює при-томний стан індивідів, тобто утилітарно-практичне відношення до світу та людини [див. 11]. Йдеться про засоби досягнення задоволення потреб, про схоплення об’єктів та їхнє подальше використання. Світ при-томності живе своїм життям, своєю «трансцендентністю», яка розглядається як «потойбічна», тобто по той бік світу притомності, називаючи його «під-свідомим», а сам світ притомності – «свідомим».

У при-томному стані Я – це початок, з якого починається вимірювання «життєвого світу» (Гусерль), «тут-буття» (Гайдеґер). Ми торкаємося проблеми менталітету. Менталітет – це спосіб покладання при-томного Я посеред інших Я. Менталітет походить від латинських слів mens і mensura, що означають розмисел і вимір відповідно. Здатність Я виміряти певною мірою своє при-томне існування є менталітет; як геометр вимірює res extensa (“річ протяжну”) – фізичне вимірювання – так менталітет є психічне (онтичне) вимірювання при-томного існування за допомогою думаючого глузду. Міра менталітету визначає горизонт життєвого світу тут-буття. Менталітет Я вимірює власну вартість: чого я вартий? Ось головне питання, яким переймається Я. Я тим вартісніше, чим більше воно вважає себе початком, «архе», стаючи псевдосамістю. Розширення Я означає гіперінфляцію при-томного існування індивіда. Така гіперінфляція означає, що Я заповнює собою увесь простір, витісняючи з нього інші Я. Я стає виробником світу і ніщо не зобов’язує його прийняти існування інших. Коли Я вважається абсолютним, коли задається пріоритетність Я, тоді встановлюється закритість часово-просторових континуумів, яким є Я; тоді неможливе жодне спілкування. Коли ж Я релятивізується, стає не абсолютним, коли воно не створило світ, тоді виявляється трансцендентне значення Іншого як Ти (Thou).

Що ж таке свідомість на відміну при-томності? «Під свідомістю будемо розуміти певну здатність, що відрізняє організм людини у стані притомності» [12, с.256]. Це досить нечітке визначення, хоча, у першому наближенні до сутності свідомості, можна з ним погодитися, адже автор стверджує цим реченням різницю між свідомістю і притомністю. Людина тим і відрізняється від тварин, що може бачити себе збоку й оцінювати свою поведінку; якби людина була лише організм, котрий вписаний у довкілля, вона нічого не могла б сказати про саму себе. Але не це є основна риса свідомості, а саме: сприйняття себе як Я, котре відрізняється від інших (у психології та філософії це називається «самосвідомістю», хоча в нашій термінології це означає Я-притомність, котра формулює Я-концепції. Самосвідомість – це «само притомність», яка постає на основі рефлексії, тобто «погляду назад». Цей погляд назад допомагає «синтезувати» на основі минулих переживань те, що називається Я. Я – це досвід[1].). Свідомість є станом істнування людини (від слова істина, бо коли свідомі, то перебувають в істині; звідси, істнування, на відміну від існування), бо свідомість – це сприйняття зв’язку із сутністю сущого, а також сутності самого себе (сприйняття подвійного зв’язку). Зв’язок не може бути утилітарно-практичним; він є не-відношення[2]. Йога перекладається із санскриту як з’єднання, союз; релігія із латинської перекладається як знову з’єднане. Йогін та релігійна людина сприймають та усвідомлюють єдність своєї сутності з сутністю всього сущого. Вищий зв’язок окреслений Ісусом Христом: “Я і Отець – одне”. Яблуня та її плоди для мене більше не є лише об’єктом, який допомагає вгамувати голод. Я промовляю до яблуні, як до живої істоти. А. Швейцер буде називати цей стан благоговінням перед життям [див.12]. Тоді цінність життя для мене буде очевидною, адже зрубуючи яблуню, вбиваючи людину, я чиню те ж саме, і тим самим, вбиваю себе, як людину. Усвідомлювати зв’язок із першопочатком всього сущого – це означає робити все суще своїм Ти (Thou). Фактично, лише на рівні свідомості, можлива істинна диференціація та індивідуалізація, тобто усвідомлення Ти (Thou). Адже йдеться про розрізнення неповторності Іншого, який спряжений зі-мною у стосунку до Першопочатку. Свідомість – це спряженість Ти (Thou) всього сущого у зв’язку із Першопочатком. Це є підстава виникнення пантеїзму. Лише тлумачити його треба не так, як це робиться за звичай, а саме: нібито Бог розчинений у всьому сущому і саме суще стає Богом. Ні. Саме Бог, Першопочаток, дає істнування всьому сущому із своєї сутності, сутності безтілесної. Божественне, а не Бог, видиме. У свідомому стані усвідомлюється зв’язок із Богом, першопочатко, тому виникає благоговіння перед життям. Про людей у при-томному стані Ісус Христос говорив: “Не відають, що роблять”. Не відати означає не знати, а також не бути с-відомим того, що робиш, тобто не усвідомлювати зв’язку із Отцем, який відає, що треба робити. Це спів-знання, є спів-відомістю-з. Адже сутність сущого (людини) також належить Отцеві. Тому неоплатоніки говорили правду, коли казали, що одне у всьому і все в одному. Ця формула відображає пан-теїстичний зв’язок всього тілесного сущого із безтілесним першопочатком.

Одже, йдеться про два види взаємодії творця і творіння. Крім того, мова йде про два види взаємодії самого творіння у відношенні до самого себе. Перша взаємодія описується як утилітарна, друга – як благоговійна.

При-томність означає відчуженість, відокремленість від сутності. Квазісутність встановлюється на рівні задоволення потреб. “Природа” стає “великою фабрикою” людини, яка виготовляє, яка виробляє об’єкти задоволення. При-томність у відношенні – це завжди розлучення, розходження і конфлікт, який рано чи пізно проявиться. При-томний стан конституює відношення, яке не є зустріччю. Повсякденність, буденність і щоденність входять у “життєсвіт” (Гусерль) притомних людей. Вони не є Ви-ставою, бо не просвітлюються Буттям. Буденність – це Ви-става. Буденність стає Ви-ставою, коли відмовляються від природньої настанови. Ви-става – означає ставити на видне місце, або, просто, ставити на видноті. Явище – те, що ставиться на видноті Буттям, стає видимим. Ви-яснення означає робити ясним; тут ясність=осягнення. Ви-става вияснює явища (робить їх осягненими). Вияснені явища стають істиною, тобто, явищами осягненими. Осягнене явище – це істина. Тоді істина не є прихованою; вона в явищі осягненому, тобто ви-ставленому. Світ – це Ви-става, в якій кожен відіграє «свою» (самістну) роль. Світ – не Театр, а Ви-става. Явище не є видимістю (позірністю). В явищі ви-ставляється його «ідеальна сутність» (Гусерль). Світ – це Світло Буття, в якому ви-ставлені явища являють самі себе (свої самості). Явлені самості складають Єдність Ви-стави (Світу). Коріння соціального знаходиться саме в такій Єдності ви-ставлених самостей (монад Ляйбніца). Можливе виправдання Світу як Ви-стави. Явлена Повнота Ви-стави істинна (не-прихована у грецькому сенсі, тобто «а-летейя»).

Якщо буденність не є Ви-ставою, то їй притаманний рух по колу (у Східній традиції її називають «самсара»). Глузд панує в ній. Коли просвітлюється Буттям, то перетворюються на Ви-ставу. Тоді глузд капітулює і звільняє місце Розуму. Канту треба було потіснити глузд, а не розум. Глузд не вміє розуміти сутності буденності як Ви-стави; розум розуміє Ви-ставу буденності. Ви-става буденності – це свято. Свято відкриває у про-світленій буденності Святе Світу – по той бік і по це й бік «самсари», бо Святе пронизує буденність наскрізь. Святковість світу перетворюється на буденність світу у тому випадку, коли буденність більше не живиться мітами. Так зі світу усувається святе, а людина перетворюється на «хитру тварину» (Дж. Крішнамурті). Отже, можна стверджувати, що світ для притомної людини розпадається на буденний і святий (до цього розпаду він був лише святим), як і усі створіння, що населяють його. Коли ця святість більше не усвідомлюється, то в буденність вливається повсякденне і щоденне, які не знають святого. Тому вони засновуються на звичках, звичаях, стереотипах та упередженнях. Буденність, таким чином, стає монолітною. Вона не знає саму себе, тому притомна. Притомність завжди чинить насильство. Насильство не походить від сили. Навпаки, насильство – це ознака слабкості. Силу дає духовність. Висока духовність ніколи нікого не навертає і не переконує. Своєю лише сутністю вона виявляє істину того, про що навчає. Духовність дає силу, а притомність – безсила, бо бездуховна. Притомність компенсує своє безсилля насильством.

При-томність можна також пов’язати з пам’яттю. З-непритомніти означає втратити пам’ять свого Я в даному тілі. Приступ найправильніше описує стан не-притомності, втрати при-томності, коли в очах мутніє і зовнішній світ сприймається як в тумані, а його звуки линуть до вашого вуха як крізь вату і здаються дуже відддаленими, хоча джерело звуку може знаходитися біля вас. Непритомність пов’язана із втратою чіткості відчуттів, які пов’язані із сприйняттям зовнішнього світу (об’єктивного світу). У при-томному стані забезпечується чіткість відчуттів до тої міри, яка дозволяє схоплювати об’єкти потреб і, взагалі, орієнтуватися у зовнішньому світі, світі об’єктів.

Відношення являють собою спотворену залежність агентів цих відношень. Лікар не зацікавлений в тому, щоб хворих ставало менше, бо він втратить роботу; міліціонер не зацікавлений в тому, щоб не було злочинців, бо він, знову ж таки, втратить роботу. Відношення лікар-пацієнт, міліціонер-злодій, за своєю суттю, ненормально нормальні, в них не проявляється свобода, навпаки, негативна залежність.

Значення свободи лежить за межами фізіологічного детермінізму загальної психології радянського зразка, за межами вчення Сєчєнова-Павлова стимул-реакція, за межами відображення «об’єктивної реальності» в мозку індивіда. Трансцендентна свобода полягає в тому, що події відбуваються з необхідною випадковістю і не детерміновані історично, соціально чи фізіологічно. Явище необхідної випадковості вказує на те, що лише виходячи з власного досвіду можна говорити про такі речі. Мова не йде про обмежений суб’єктивізм, а про розширення досвіду до трансцендентних меж, коли досвід свободи стає можливим. Такий досвід свободи уможливлює бачення ступенів свободи розпоряджатися собою. Чим більше ступенів свободи розпоряджатися собою бачить особа, тим більш с-відомою, само-стійною вона є. Колонізатор, завойовник, завжди обмежує ступінь свободи колонізованих, завойованих, примушуючи їх діяти в системі координат дихотомій. Більшовизм, колективізм можливі лише в межах стимулу-реакції. Саме вони є формами керування людьми.

Свобода – це добровільність. По-латинському sponte означає добровільно. Тому спонтанність – це добровільність, а отже, і свобода. Тоді добром є все, що є добровільне; тоді свобода – це добро, здійснене добровільно. Тут латинське sponte не означає сліпо, несвідомо, стихійно чи емоційно-пристрасно. Добро-вільність с-відома того, що вона чинить добро. Суб’єктивізм суб’єкта полягає в тому, що суб’єкт діє з примусу (примус, силування до чогось – це зло) зсередини самого себе, або його змушують здійснити щось негідне. Суб’єктивізм – це внутрішня несвобода, яку можна розглядати як тиранію над самим собою. Суб’єктивізм суб’єкта полягає в тому, що він діє несвідомо, автоматично, стихійно, тобто несвобідно. Несвідомо і несвобідно означає спричиняти страждання як самому собі так і іншим. Тираном є кожен, хто так діє. Сократ казав, що все зло походить від не-свідомості, від невігластва, тобто швидкого приставання до гадок і поверхових висновків. Дія-лог – це шлях від гадок, від не-знання і несвідомості, до знання, до с-відомості. Дія-лог можна розглядати як освіту, а освіту як просвітлення в буквальному значенні цього слова. З грецької дія-лог перекладається як за допомогою слова, через слово. Можна стверджувати, що за допомогою слова ви-ховується с-відомість. Сенс ви-ховання та навчання полягає у проясненні питань “для чого я живу?”, “хто я такий?” через внутрішньо свобідну діяльність. Лише через таке прояснення власного існування можна гармонійно увійти в соціальний світ, гармонійно взаємодіяти з іншими. Виховання та навчання, в своїх онтологічних експлікаціях, є шляхом до Іншого як Ти. Про справжню самість можга говорити лише в другій особі, а не в першій. Вони дозволяють виявити фундаментальний зв’язок Я-Ти у формі діалогічної співпраці. Досвід більш ширшого і вищого самосприйняття – це не трансцендентність у потойбічне. Сприйняття вищого себе провадить до більшої безпосередності у користуванні своїми силами. Це єдиний шлях невтраченої можливості реформувати суспільство у відповідності з критеріями цінності людини. Е. Фромм і Г. Марсель вбачають у побудові нових суспільств, які вибрали спосіб свого існування Бути, можливість створення у зовнішньому світі соціальних підстав справжнього здійснення спільного життя.

Про вищий щабель самосприйняття говорить Кант у “Критиці практичного розуму”. Вищий щабель самосприйняття виходить за межі при-томності індивіда та особистості. Особистість диференціюється та індивідуалізується позірним чином. Звичайно, що диференціація та індивідуалізація особистості вища за диференціацію та індивідуалізацію індивіда. Вона вкорінена у сферу задоволення природних потреб, але, також, пов’язана із реалізацією та утвердженням Я. Особистість розвиває та утверджує Я. Кант говорить про те, що може підносити людину над самою собою (як частиною чуттєво сприйнятного світу), тобто над індивідумом та особистістю?; що пов’язує людину з порядком речей, якому підпорядковується увесь чуттєвий світ, а з ним і емпіричне визначення людини як індивіда та особистості? Це не що інше (фактично інше, тобто відмінне від індивіда та особистості), як особа, чиста сутність людини, як свобода та самостійність, незалежність від дії чуттєвої природи. Особа розглядається одночасно як здатність істоти підкорюватися особливим та особовим, даним розумом, чистим практичним законам; отже, продовжує Кант, індивід та особистість, які належать чуттєвому світу підкорюються власній особі, оскільки та особа належить до інтелігібельного світу. Отож, людина належить двом світам і повинна вдивлятися у свою сутність у зв’язку із своїм іншим та вищим призначенням з пошаною, а на його закони – з найбільшою повагою [13, с. 69-70, с.176-177 ]. Кант припускає, що чуттєві предмети і психічні процеси, які належать притомності, можуть впорядковуватися і поєднуватися за моделею “речі в собі”. Чи свідомість є “річчю в собі”? До деякої міри так, бо володіти повним знанням про неї не можна, але можна зробити припущення, що процеси в мозку та психіці, які уможливлюють виникнення “свідомого досвіду”, тобто Я, імітують процеси свідомості, хоча самі не є ними. Свідомість є чимось вищим за них. «Ми знаходимося перед найбільш глибокою таємницею існування. Але знання мозку не достатнє для того, щоб її розгадати», каже Девід Чалмерс, професор Австралійського національного університету, сучасний провідний філософ свідомості [18, 19].

Особу можна назвати “Саме Само” (Auto to auto). Тому ви-ховують не Я, емпіричну особистість, а те, що належить трансцендентальному, інтелегібельному світу. Трансцендентний світ для Канта не доступний пізнанню. Але, цікаво спостерігати за тим, як Кант переводить трансцендентне у внутрішнє людини, і тоді трансцендентне стає іманентним у практичному сенсі! «Саме само», чи особа, не трансцендентне, а безпосередньо впливає на вчинки та дії особистості. Інша справа, коли ставиться питання про створення «саме само»; це питання нерозв’язне, адже виходить за межі можливого досвіду. Треба задовольнятися тими можливостями досвіду, які виникають із усвідомленням саме самого, яке не належить емпіричному світу.

Також можна говорити про іншу індивідуалізацію через диференціацію. Інша індивідуалізація за допомогою диференціації – це становлення цілим через розрізнення. Можливі дві крайності такої індивідуалізації . Перша – це коли індивід вже не є індивідом у власному значенні цього слова, тобто неподільним в собі, а розчиняється в інших і стає з ними одним цілим. Така «цілісність» є зовнішньою, яка ізольована від внутрішнього. Ізоляція зовнішнього від внутрішнього є втратою Самого Себе. Друга крайність, коли індивід настільки відрізняє себе, тобто диференціює, що втрачає зв’язок з зовнішнім, яке його пригнічує і вважає, що єдиною реальністю є його внутрішній світ. В цій крайності внутрішнє ізолюється від зовнішнього, яке розпадається на окремі сфери. Перша крайність – це паталогічна екстравертивність, а друга – паталогічна інтровертивність (соліпсизм). Обидва стани – притомні.

Висновки. Розрізнення свідомості і притомності показало, що свідомість не є поширеною. Те, що зазвичай називають свідомістю, виявилося лише притомністю. Свідомість є трансцендентною у відношенні до притомності. Свідомість засвідчує істнування (від слова істина, тому істнувати означає перебувати в істині), а не існування (перебувати поза істиною), яке притаманне притомності. Свідомість, як істнування, осягає істотність (сутність) речей за допомогою мислячого розуму, в той час, як притомність знаходиться при (біля) сутності і не осягає її, бо її інструментом є думаючий глузд, котрий зайнятий пристосуванням до обставин та боротьбою за виживання (глузд не осягає нічого, він пізнає методом спроб і помилок, в той час як мислячий розум свідомості бачить речі напряму й осягає їх прямо в їхній істині, в їхньому істнуванні). Неважливо, чи розгадає людина таємницю свідомості. Головне, щоб вона була свідомою і досягала свідомості за допомогою тих практик, які вливають в неї сильну духовну енергію.

Таким чином, здійснивши перехід від притомності до свідомості, людина зможе осягнути ті цінності, які вже давно вважаються старомодними, а саме: Істина, Краса і Благо (вони не є окремими, бо без Істини немає ні Краси, ні Блага). Піднявшись до рівня свідомості, людина привнесе лад у своє життя і не знищуватиме навколишнє середовище. Дійсно свідома людина – це Господар. Господар опікується/плекає Господній дар, а саме: землю, ліси, ріки, моря, тварин, рослин, тощо. Господар служить Господові, а не мамоні.

 

Література

1. Етимологічний словник української мови. Т.4. – К., 2004

2. Савельева М.Ю. Введение в метатеорию сознания. – К., 2002

3. Прист С. Теории сознания/Пер. с англ. – М., 2000

4. Деннет С. Дэниел. Виды психики: на пути к пониманию сознания/Пер. с англ. – М., 2004

5. Мамардашвили М., Пятигорский А. Три беседы о метатеории сознания// http://psylib.kiev.ua/

6. Молчанов В.И. Различие и опыт: феноменология неагресивного сознания. – М., 2004

7. Агафонов А.Ю. Основы смысловой теории сознания. – СПб., 2003

8. Серл Дж. Открывая сознание наново/Пер. с англ. – М., 2002

9. Свасьян К.А. Феноменологическое познание. Пропедевтика и критика. – Ереван, 1987

10. Хайдеггер М. Бытие и Время/ Пер. с нем.– М., 1997

11. Бубер М. Я и Ты// Бубер М. Два образа веры/Пер. с нем. – М., 1995. – 15-92 с.

12. Цехмістро І.З. Голістична філософія науки. – Харків, 2003

13. Швейцер А.//Современная западная философия. Словарь. – М., 1991. – 375-376 с.

14. Кант І. Критика практичного розуму/Пер. з нім. – К., 2004

15. Flanagan Owen. Consciousness reconcidered – MIT Press, 1992

16. Humphrey Nicholas. Consciousness regained – Oxford Univ Press, 1983

17. Nagel Thomas. Mortal questions – Cambridge Univ Press, 1979

18. David J. Chalmers. The puzzle of conscious experience// Scientific American’ 2002. Updated from the December 1995 issue. – 92-100pp.

19. David J. Chalmers. Facing Up to the Problem of Consciousness: Електронний документ – [Режим доступу]: //http://consc.net/consc.-papers.html


[1] Що таке Я? Я – це минулі враження, які зафіксовані у «субстанційному» вигляді. Якщо нічого не фіксувати, то Я виявиться порожнім на тлі свідомості. Субстанційність Я позірна. Я без фіксації вражень та переживань прозоре і крізь нього можна спостерігати свідомість. Свідомість і Я – це різні речі.

[2] Уйомов А. І. у своїй статті «Відношення і зв'язок» (Філософська думка, 1969, №3. – С. 54) стверджує, що можна перебувати у відношенні до того, з чим немає зв’язку. Зв'язок фундаментальніший за відношення; він онтологічний, в той час як відношення не онтологічне, а онтичне, якщо користуватися термінологією М. Гайдеґера. Свідомість, як знання Цілого, є не відношенням до цього Цілого, а є зв’язком. Цей зв'язок не треба розуміти не зовнішньо і не внутрішньо. Парадокс свідомості, як знання Цілого, означає те, що Ціле і свідомість постають одним у тим же у всеохопному зв’язку із сущим.

 

Додати коментар