Ігор Карівець, Національний університет «Львівська політехніка»

МЕТАФОРА ДУАЛІЗМУ У ГНОСТИЦИЗМІ

У статті автор спростовує  твердження про те, що гностицизм у своїй основі дуалістичний та визнає існування двох і більше богів. Автор статті доходить висновку, що в основу гностицизму покладено онтологічний монізм, а дуалізм – це лише метафора, яка покликана показати недосконалість та позірність чуттєвого (матеріального) світу.

Ключові слова: дуалізм, онтологічний монізм, метафора,, деміург, еон, Ісус Христос, самопороджене.

Ihor Karivets’ , Lviv National Polytechnic University

 Можна стверджувати, що сьогодні людям освіченим, людям, які вважають себе християнами, або нічого невідомо про гнозис, або їхні відомості про гностицизм є спотвореними. Такий стан речей зумовлений тим, що гностицизм був оголошений єрессю і це тавро «єресі» досі залишається на ньому, а сам гнозис втратив своє значення, як духовного знання. Саме слово «гнозис» присутнє у назві однієї із філософських наук, а саме: гносеології, але вона є лише «теорією пізнання; вчення про пізнання, його чинники, форми та результати. Особливістю Г. є те, що вона намагається вивчати пізнання з позиції зовнішнього за ним спостереження, тобто припускає, що його можна досліджувати так само, як будь-який реальний процес» [1, c. 46]. У цьому визначенні нічого не говориться про гнозис, як знання, а лише про пізнання, що не є правильним; не можна зводити гнозис до пізнання, бо він не є ним. Треба було б спершу з’ясувати значення слова «гнозис» у Платона та Аристотеля, у неоплатоніків і перших християн. Крім цього, гностицизму приписується дуалізм: «Гностицизм сповідував позицію дуалізму…згідно із Г. є Бог і Деміург…» [1, с. 46].

  Гнозис є специфічним знанням у тому сенсі, що він є знанням про специфічні об’єкти та явища, про які не можна говорити раціонально на поняттєво-абстрактному або спекулятивному рівні, тобто на рівні, що відірваний від безпосереднього досвіду та сприйняття. Специфічні об’єкти та явища потребують іншої мови, аби за її допомоги вони були висловлені; ця мова повинна бути поетичною, образною та метафоричною. Тому дуже часто, в апокрифах зокрема,  і в езотеричній літературі загалом, говориться про те, що  йтиметься про невисловлюване, невидиме, абсолютне, котре знаходиться за межами вираження звичайної мови, яка об’єктивує.

Специфічні об’єкти – це об’єкти, які не об’єктивуються, тому вони потребують іншої мови для того, аби їх можна було осягнути; такою мовою стає поетична, образно-метафорична мова. Специфічні об’єкти не можуть бути  елементом інтенціональних суб’єктно-об’єктних відношень. Крім цього, сфера необ’єктивованих (незвичайних) об’єктів є ширшою за сферу об’єктивованих (звичайних) об’єктів. До таких незвичайних об’єктів належать, наприклад, Бог/Єдине, архе (початок), душа, дух, свідомість, свобода, совість тощо. Гнозис, фактично, це є знання про такі незвичні об’єкти, які не можна пізнати за допомогою звичних наукових методів емпіричних і математичних наук. Гностичне пізнання є творчим пізнанням, яке потребує метафори для виходу за межі сфери звичайних об’єктів: «…метафора – це характеристика творчого пізнання, яка проявляється в мові» [2, p. 41].

Розглянемо, наприклад, свідомість. Для гностиків завжди є дивним те, що свідомість приписується психофізичному Я – Я повсякденного досвіду.  Свідомість – це завжди спільна відомість, спільне відання або знання. Так чи інакше, свідомість пов’язана із знанням. Тому свідомість – це завжди я знаю, що я знаю, що таке добро; я знаю, що я знаю, що таке буття, істина тощо. Добро, буття та істина – це не абстрактні поняття, які потребують запам’ятовування та ґрунтовного лінгвістичного, семантичного чи  концептуального аналізу; якщо я знаю, що я знаю, що таке добро, буття та істина, то я змінююся, я стаю зовсім іншою людиною, ніж був до того. Гнозис, як усвідомлення добра, буття та істини, є практичним.

 «Подвоєння» відбувається на метапсихічному рівні. Психічний рівень – це рівень рефлексії, яка рефлексує щодо інстинктів та психічних станів (досвід). Але усвідомлення досвіду та інстинктів, спостереження за формуванням досвіду психічного життя – це вже потребує виходу на метарівень, тобто рівень свідомості. Тому свідомість не може бути предметом і об’єктом об’єктивного дослідження; вона не може бути позитивно визначена за допомогою наукового пізнання. Виникає питання, а що таке я в я знаю, що я знаю…? Що являє собою оце перше я? З другим я ми знайомі, бо маємо з ним справу кожного дня – це наш центр досвіду, це емпіричне я, як психофізична єдність у гусерлівському значенні, у аристотелівському значенні як єдність гіле і морфе. Але чи справді перше я є я у значенні другого, рефлексивного я? Якщо друге я, рефлексивне я, об’єктивується і стає предметом дослідження психології та інших гуманітарних наук, то перше я не об’єктивується; об’єктивація рефлексивного я здійснюється за рахунок того, що воно є психофізичною єдністю, тобто частково ототожнене з фізичним тілом. Коли я кажу «я», то вказую на своє тіло; крім цього, коли я кажу «я», я вказую на свої відчуття, переживання, досвід, емоції тощо. Але усвідомлення цього «я» – це вже метарівень: я знаю, що я знаю, що кажу «я». Оце перше я вже не можна об’єктивувати і вказати на нього, як ми вказуємо на психофізичне я – я звичного досвіду. Чим же є перше я, котре не об’єктивується? Нам не допоможуть тут ні психологія, ні інші гуманітарні науки, які мають справу виключно з об’єктивованим я; ці науки навіть не здогадуються, що може існувати необ’єктивоване я. Суб’єкт аж ніяк не є рефлексивним я, об’єктивованим я. Суб’єкт – це необ’єктивоване я. Об’єктивоване я – це його поверхня, яку можна назвати психофізичною, а необ’єктивоване я – це глибина, трансцендентність. Необ’єктивоване я не є «річчю в собі»; воно є свідомістю об’єктивованого я. Суб’єкт знаходиться в об’єктивованому я, як його можливість свідомості. Коли я кажу, що я знаю, то це каже об’єктивоване я; об’єктивоване я завжди притомне. Усі висловлювання об’єктивованого я є притомними, але не є свідомими. Усі твердження суб’єкта, або необ’єктивованого я, є свідомими. Об’єктивоване я наділене рефлексією, а не свідомістю. Свідомістю живе лише суб’єкт. Суб’єкт свідомості – це радикальний внутрішній об’єкт емпіричного я, носій совісті і свободи.

 У гностицизмі такий радикальний необ’єктивований внутрішній об’єкт  емпіричного я описується метафорою «гірчичного зерна». Ісус Христос, наприклад, каже: «До чого прирівняємо Царство Боже? Воно як те зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, найдрібніше за всі земні насіння. Як посіяне ж буде, виростає, і стає над усі зілля більше, і віття пускає велике таке, що кублитись може в тіні його птаство небесне» (Мт. 4:30-34). Царство Боже, яке знаходиться всередині кожного з нас, подібне на найменше зерно, яке може прорости у нашій душі під впливом вищого знання – гнозису. Але Царство Боже не об’єктивується, тобто воно не існує в часі і просторі, як звичайний об’єкт, наприклад, як певна країна, як певне місце на землі тощо. Отже, Царство Боже всередині людини. Про це знали ще раніше. Наприклад, у Катха Упанішаді написано: «Цей пуруша, який не спить, що породжує один бажаний образ за одним, Він – чистий, Він – Брахман, Він зветься безсмертним. У ньому містяться усі світи, ніхто не виходить за Його межі. Воістину – це Ти» [3, с. 81]. Пуруша, Атман, Брахман, Царство Боже – все це радикальні об’єкти, які не можна об’єктивувати, тобто перевести їхнє існування у часопростір. Тому існує «проблема» їхнього вираження у мові. Ця «проблема» долається завдяки використанню метафор, поетичних образів, алегорій тощо. Також ця «проблема» може долатися за допомогою використання символів. Символічна мова гнозису також добре відома дослідникам [див.: 4; 5]. У грецькій мові символ – це предмет, поділений на дві половинки між двома особами й означає вдячність. Таким чином символ, натякаючи на втрачену єдність земного і небесного, звертався до прихованої реальності. Символ наполовину матеріальний, бо його можна зобразити, але символічне зображення відсилає до духовної реальності. Посередником між об’єктивованим світом і світом необ’єктивованих об’єктів (які не потрібно плутати з «речами в собі») є символи. Символ є містком між видимим (об’єктивованим) і невидимим (необ’єктивованим). Символ належить частково до об’єктивованого світу, бо сприймається чуттями, але, з іншого боку, він веде нас до необ’єктивованого. Радикальні об’єкти не визначаються за допомогою понять; про них можна висловлюватися символічно, метафорично, образно тощо.

Отже, коли ми говоримо про предмет гнозису, то його предметом є радикальні об’єкти, які ніколи не об’єктивуються. Тому гнозис – це знання про такі об’єкти (в езотеризмі їх ще називають «тонкими», «невидимими» тощо). Не треба боятися прикметника «радикальний». Прикметник «радикальний» походить від латинського слова radix, що означає корінь. Відповідно, радикальні об’єкти – це об’єкти корінні, основні, духовні, найважливіші для людини та її розвитку. 

 Як можна говорити про те, що не об’єктивується і, отже, не може бути висловленим; як можна говорити про те, що невидиме? Знову ж таки, невисловлюване і невидиме – це метафори. «Висловлене невисловлене», «висловлене невидиме»  позначає гнозис, у той час як епістема – це знання про звичайні об’єкти і явища, які можна раціонально обчислити, класифікувати тощо; одним словом, епістема – це наукове знання у широкому значенні цього слова. Епістемологія – це наука про об’єктивне знання, тобто знання про об’єкти, які є елементом інтенціональних суб’єктно-об’єктних відношень.

 В основі гностицизму лежить принцип онтологічного монізму, тому його дуалізм – позірний. Ось як цей принцип розкритий в апокрифічному Євангелії Івана: «Єдине – це єдиновладдя, понад яким нічого немає. Це істинний Бог і Отець всього, невидимий Дух, який понад усе, непорушний, в чистому світлі – той, кого ніхто не бачив…Не можна про нього думати як про бога чи богів. Бо він вище бога і богів, немає нікого, хто був би паном над ним…» [6]. Всі душі, всі істоти, онтологічно поєднані цим божественним Єдиним. Лише профанний гностицизм може говорити про онтологічний дуалізм і саме цей профанний гностицизм критикують та оголошують єрессю Отці Церкви. У гностицизмі не йдеться про матерію, як те, що існує, як те, що є одним із початків (архе). Йдеться про іншу матеріальність – чуттєву – яка є пасткою для духу. Чистий дух – вільний від «матерії», тобто чуттєвості, бажання насолод, бажання володіти і страху смерті, який прив’язує його до тіла, що породжує в ньому ілюзію смертності. Гностики кажуть: «Мертві не живі, а живі не помруть». Померти неможливо, адже в людині є безсмертна божественна іскра – епінойя. Але все, що було створено шляхом шахрайства і помилки, буде знищено: «Ісус відповів: “Я…сміюся…з помилки ангела, бо шість ангелів блукають без мети із своїми п’ятьма поборниками, і всі вони будуть знищені разом із своїми творіннями”» [7, с. 18].

Гнозис, як сукупність метафор та образів, аж ніяк не є «нижчим» за епістему; навпаки, гнозис вважається вищим за звичайне, повсякденне знання, за наукове знання, котре стосується приземлених, практичних, речей, які знаходяться під рукою. Якщо ми намагаємося тлумачити гнозис буквально, то він вже не гнозис, а лише певний набір безсенсовних тверджень. Так, наприклад, в гностицизмі йдеться про двох творців: Єдине і деміурга. Перший з них – «добрий», а другий – «поганий». І коли ми починаємо тлумачити, що ось бачите, гностики були дуалістами, вони визнавали двох богів: доброго і злого, то ми просто перекручуємо зміст гнозису, який є образно-метафоричним. Якщо ж вдуматися у цю метафору Єдиного і деміурга, то ми зрозуміємо, що деміург – це неправильна істота, яка хоче бути Богом; це істота, котра хоче зайняти Його місце, і це бажання зайняти місце Бога, Єдиного, заважає їй спілкуватися саме з Єдиним. З іншого боку, цей деміург, який створює матеріальний світ, як пастку для душ, розглядається в гностицизмі як нечесний гравець, шахрай, тому цей матеріальний світ можна розглядати як певний жарт, трюк, як виверт (зворотній бік) духовного світу. Згадаймо тут лихого троля з казки «Снігова королева», який «зробив дзеркало, у якому все гарне видавалося гидким, а все погане виглядало прекрасним… Усі учні троля – тролята – скрізь розповідали про те дзеркало. Вони бігали з ним по усіх усюдах, і нарешті захотіли полетіти аж на небо, щоб поглузувати з самого Бога» [8, с. 1]. Так і у гностицизмі: наш світ, в якому ми зараз перебуваємо – це лише спотворений, зворотний бік духовного світу. І в наших силах, за допомогою гнозису, змінити його. Тому гнозис у гностицизмі розглядається як знання, котре дає духовну силу і свободу, звільняє від спотвореного сприйняття світу, що «у злі лежить». Не будь-яке знання є силою, що трансформує спотворене у справжнє; лише гнозис може трансформувати. Як тільки відбулося звільнення, світ стає світом, в якому є лише Єдине, свобода, радість і любов. Спасіння полягає у звільненні від спотвореного сприйняття світу, від його поділу на «вищий» і «нижчий», на Бога і Сатану (у християнстві Сатана керує цією частиною Всесвіту, до якої належить Сонячна система; Ісус Христос називає його «князем світу цього»). У гностиків постать Деміурга (у християн постать Сатани), який сліпо створює цей світ, що відпав від Єдиного, допомагає нам зрозуміти обмеженість усього матеріального, скінченного і видимого (чуттєво даного). Адже, згідно із Євангелієм від Фоми: «Царство Отця поширюється землею, але люди не бачать його». Царство Отця вже тут, але люди знаходяться у полоні спотвореного сприйняття себе і світу, тому вони не відчувають його. Деміург / Сатана відхилився від істини, а саме відхилення є її спотворенням; отже, світ в якому ми зараз живемо є лише кривим дзеркалом Царства Божого, і щоб побачити (сприйняти) Царство Боже необхідно розбити це криве дзеркало гнозисом.

Гнозис є знанням про «безмовні глибини» (М. Бубер). «Глибина» стосується необ’єктивованих об’єктів творіння, а їхня «безмовність» означає, що їх не можна пізнати за допомогою глузду; вони мовчать, коли говорить глузд. З іншого боку «безмовні глибини» гнозису можна досвідчитися і про такий досвід пережиття «безмовних глибин» пише М. Бубер: «З мого незабутнього досвіду я добре знаю, що є стан в якому межі особистісної природи життя, здається, зникають, і ми відчуваємо неподільну єдність. Я можу назвати це до-біографічною єдністю і припустити, що вона є прихованою і незмінною під усіма біографічними змінами» [9, p. 43]. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Петрушенко В. Філософський словник: терміни, персоналії, сентенції. – Львів: «Магнолія 2006», 2011. – 352 с.
2. Meer van der. Introduction // Philosophical Inquiries. Vol. 3, №1(2015). – pp. 41-46 – [Електронний документ] – Режим доступу: http://www.philinq.it/index.php/philinq/article/view/113/60
3. Упанішади / Переклад, передмова та коментарі Йога Сутарами. – Львів: Фенікс, 1999. – 244 с.
4. Jonas H. The Gnostic Religion. – Boston: Beacon Press, 2001. – 355 p.
5. Merkur D. Gnosis: An Esoteric Tradition of Mystical Visions and Unions. – New York: State University New York Press, 1993. – 387 p.
6. Евангелие от Иоанна – [Електронний документ] – Режим доступу: http://biblia.org.ua/apokrif/nag_hammadi/ap-john.shtml.htm
7. «Євангеліє від Юди» як пам’ятка гностицизму: Методичні вказівки до другої частини модуля «Філософія» для студентів усіх спеціальностей та форм навчання / Укл.: І. В. Карівець. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2007. – 16 с.
8. Андерсен Г. Х. Снігова королева / переказ Івана Малковича. – К.: Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2002. – 16 с.
9. Buber M. Between Man and Man / Translated and introduced by Robert Gregor Smith. – London and Glasgow: Collins, 1961. – 256 p.