Ігор Карівець, Національний університет «Львівська політехніка»

Ihor Karivets’, Lviv National Polytechnic University

ВІД СВІТУ РЕДУКОВАНОГО ДО СВІТУ СКЛАДНІСНОГО:

ОСОБЛИВОСТІ ПОСТНЕКЛАСИЧНОГО МИСЛЕННЯ ТА НАУКИ

FROM THE REDUCED WORLD TO COMPLEX WORLD:

THE PARTICULARITIES OF POSTNONCLASSICAL THINKING AND SCIENCE

Механічний світ за своєю суттю безглуздий.

Ф. Ніцше

Вступ

 Народження постнекласичної науки, а разом із нею і постнекласичного мислення, було певною епістемологічною революцією. Постнекласичну науку можна розглядати як складову постмодернізму. Якщо доба модерну була добою аналізу, то доба постмодерну є добою синтезу саме тому, що класичне знання, засноване на принципах диз’юнкції, редукції та жорсткого детермінізму, виявило свою обмеженість та частковість. З появою теорії відносності, квантової механіки тощо більше не можна було робити вигляд, що нічого не трапилося, і притримуватися механістичного розуміння природи та життя. 

Людина не може задовольнятися тим, що залишили їй у спадок минулі покоління. Людина – це відкрита істота, яка спрямована у невідоме. Спрямованість у невідоме штовхає людину до відкриття нового.

Сьогодні стає важливою духовність, яка виведе людину із лабіринту постійних невдач та криз. Але в чому полягає суть духовності? Духовність зазнає також змін, як і сама людина. У цій статті нас цікавитиме ціннісно-світоглядна орієнтація постнекласичного мислення і науки та їхній вплив на духовне життя людей. Також ми розглянемо те, як постнекласична наука та мислення торують шлях до синтезу науки та духовності, як змінюється значення духовності під впливом розвитку постнекласичної науки. Але для цього нам потрібно розглянути становлення класичної та некласичної парадигми, щоб порівняти їх із постнекласичною.

 

1.Порівняльний аналіз класичної, некласичної та постнекласичної науки

Російський філософ Стьопін В. С. вважає, що наука пройшла класичний і некласичний етапи розвитку, а сьогодні триває вже постнекласичний етап[1]. Історія науки це підтверджує[2]. Якщо говорити в загальному, то для класичної науки та світогляду характерні раціоналізм, аналіз, редукціонізм, а процесам живої і неживої природи приписується лінійність; для некласичної – органіцизм, еволюціонізм, саморозвиток та самозміна, тобто відкидається існування зовнішніх причин виникнення всесвіту та життя, критика жорсткого детермінізму тощо. З виникненням постнекласичного мислення, яке увібрало в себе й деякі ознаки некласичного мислення, привносяться нові цінності, які можна назвати інтегральними. На перший план виходить співпраця, а не конкуренція, збереження, а не експансія, якість, а не кількість, партнерство, а не панування. Крім цього, постнекласична наука орієнтована на інтуїцію, синтез, голізм, а процеси в живих та неживих системах вона розглядає як нелінійні[3]. До українських вчених, які представляють постнекласичну науку, можна віднести Кізіму В. В. (тоталогія)[4], Цехмістра І. З. (голізм)[5], Добронравову І. С. (синергетика)[6].У західному світі таких постнекласичних вчених більше. Наприклад, Кен Вілбер (інтегральна теорія людини, суспільства та Всесвіту)[7], Майкл Ціммерман (інтегральна екологія)[8], Ервін Лашло (синтез науки та духовності)[9], Браян Свім (еволюційна космологія)[10], Вільям Томсон (теорія комплексних систем)[11], Чарлін Спретнак (взаємозалежна природа реальності)[12], Стів Макінтош (ноосферна еволюція та інтегральна свідомість)[13] та інші.

Розкриємо особливості постнекласичної і класичної науки з метою виявлення нового, більш виправданого за даних умов існування людини, світогляду, який би дозволив їй вийти із стану перманентної кризи: соціальної, екологічної, політичної тощо.

 Передумови панування людини над природою знаходимо у Біблії, у книзі Буття 1:26-28: «Сотворімо людину на наш образ і нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі». Саме тут закладено установку на панування людини над природою та світом. Щоб панувати над світом, необхідне знання, яке Адам та Єва здобули, коли скуштували з дерева знання. Тому Яхве ще на початку творіння вже передбачив те, що мало б статися, а саме: панування людини над світом та природою. Це панування привело до сучасної кризи, яка повинна бути усвідомлена людиною. Шлях панування – це шлях в нікуди. Панування людини стало можливим завдяки спрощеному поясненню світобудови, яке ми зустрічаємо у механіцизмі та фізикалізмі[14].

Криза виникає не для того, щоб сидіти, склавши руки; криза – це завжди переломний момент, точка біфуркації, і людина повинна робити вибір, куди їй тепер іти: до повного знищення себе й природи через тривалу стагнацію та агонію, чи здійснити стрибок у свідомість, піднявшись на її вищий рівень.

Боротьба науки та церкви проти анімізму до добра не привела. Доба Відродження довела, що експериментальна наука може співіснувати з магією, астрологією, алхімією тощо, а неоплатонізм може бути тим світоглядом, який повертає людині гармонію стосунків із природою та суспільством. Все це було реалізовано в добу Відродження. Проте експериментальна наука та церква Нового часу не пішли цим шляхом. Творець експериментальної науки Ф. Бекон заявив, що «знання – це сила», яка здатна трансформувати природу і, зрештою, поставити її на службі людини. Значний внесок в утвердження механіцизму та фізикалізму зробили Р. Декарт та І. Ньютон.

Декарт вважав, що фізична природа не має душі, а має лише протяжність. Її функціонування автоматичне. Тому тварини, яких він зараховував до фізичної природи, – це бездушні автомати. Аналітична геометрія Декарта має справу суто з однорідним та неперервним простором (І. Ньютон  говорить про «абсолютність простору»). Декартова система координат дозволяє розкреслити простір згідно із певною системою координат, і у будь-якій точці простору властивості будуть такими ж самими. Декарт зводить усі природні явища до матерії, яка тотожна простору, і до її руху. Згідно із Декартом, матерія інертна. Рух виникає лише тоді, коли здійснюється поштовх, який передається від одного тіла до іншого. Але матерію створив Бог, який є загальною причиною руху та збереження матерії такою, якою Він створив її на початку. Як і Ф.Бекон, Р. Декарт вбачав мету людини у пануванні над силами природи, у відкритті та винайденні технічних засобів, які дозволять підкорити природу[15].

Можна сказати, що І. Ньютон є тим вченим, котрий остаточно сформував механістичну картину світу та надав фізиці виняткового права пояснювати явища природи (фізикалізм стверджує, що усі явища природи, а також психічного та ментального життя людей, можна пояснити за допомогою фізичних законів). Вище ми згадували про те, що І. Ньютон ввів поняття «абсолютного простору», під яким він розумів простір однорідний і нерухомий, незалежно від його наповнення. Фізична теорія І. Ньютона вибудувана на механістично-математичній основі. Він використовував механістичні моделі для пояснення як хімічних реакцій, так і оптичних явищ. Наприклад, він вважав, що світло – це потік інертних часток матерії, які підкоряються законам механіки[16].

 Класична наука ґрунтується на принципах, які спрощують природу. У межах класичної науки природа, людина, суспільство розглядаються як певні прозорі для дослідника механізми, тому він може точно сформулювати їхні закони функціонування, бо нічого «внутрішнього», прихованого, вони не містять. Все прозоре, і все піддається розрахунку та підрахунку. І. Кант розглядав явище як об’єкт навколишнього світу, і не вважав, що існує якась сутність об’єкта, яка залишається прихованою. Те, що він називав «річчю самою по собі» було для нього лише «додатком» до об’єкта досвіду; фактично, вона не впливала на сам об’єкт і залишалася «невидимою» для людини. Явище нічого не виявляє, жодної сутності, яку би розум міг сприйняти: «…те, що ми називаємо зовнішніми предметами, то ніщо інше, як лише уявлення нашої чуттєвості, формою яких є простір, а справжній їхній корелят, тобто річ сама по собі, при цьому зовсім не пізнається й не може бути пізнаний, та про нього в досвіді ніколи й не згадують»[17].

Таким чином, класична наука, заснована на механіцизмі та фізикалізмі, утвердила фізичне мислення, яке визнає лише логіку глузду (раціо), тому таке мислення є одновимірним і в цілому не може зрозуміти багатовимірності та багатошаровості світу. Класична наука встановила приорітет «абсолютного суб’єкта», тобто незмінного у просторі та часі носія об’єктивного знання, за допомогою якого він може пояснювати процеси в будь-якій точці простору. Але чи пояснює він ці процеси? Виявляється, що ні. Аби щось пояснити, потрібно його зрозуміти, а розуміння – це не категорія фізичного мислення, яке вважає, що поняття є структурною одиницею знання.

Класична наука вважає, що поняття – це єдине джерело об’єктивного знання. Але можна знати і не розуміти того, що ти знаєш. Не обов’язково носій знання розуміє це знання, а отже, він не обов’язково розуміє світ, в якому живе. В понятті «схоплюються» основні характеристики об’єкта спостереження; вони, ніби, осідають в ньому. Таким чином у понятті осідає інформація про той чи інший об’єкт, достатня для того, щоб його контролювати. Але контролювати, знову ж таки, не означає розуміти. Можна контролювати потік електрики, але не розуміти, що таке електрика; можна користуватися комп’ютером, телевізором тощо, але не розуміти, як вони функціонують, тобто не розбиратися у тому, що відбувається «всередині» них. Класична наука не прагнула розуміння ні природи, ні людини; вона прагнула до контролю і над природою, і над людиною (згадаймо генну інженерію, виховання «нової людини», яка би підкорялася певній ідеології тощо). Класична наука створила культ логічно-дискурсивного знання, основою якого є поняття, забувши про ідеї (ейдоси).

          В основі недосконалості, того, що є, лежить «глибша» реальність, досконала. Недосконалість – це лише аспект «глибшої» досконалості. Візьмімо Платона. Він стверджує, що видимий світ є проекцією ідеального світу. Ейдоси – це прообрази видимих речей, тобто те, що створює ефект розуміння.

          М. Мамардашвілі у своїй невеличкій, але революційній праці «Класичний і некласичний ідеали раціональності», чи не вперше заговорив про некласичне осягнення світу. У ній зокрема мовиться про розуміння у межах некласичного мислення. У класичній парадигмі розуміння досягається тоді, коли пізнавані речі стають раціонально прозорими й піддаються маніпуляції з боку homofaber. «Людина уміла» пізнає і «розуміє» лише те, що вона охоплює своєю діяльністю. Тому для класичного мислення важлива наочність, або моделювання предметів та процесів. Некласичний принцип мислення стверджує, що ми бачимо світ як сукупність предметів, але ми не розуміємо самих предметів. Ми можемо щось знати, не усвідомлюючи свої власні ментальні стани[18]. Розуміння у класичній парадигмі науки та мислення виникає на основі доведення, пояснення тих чи інших (наукових) фактів. Але постнекласична наука допускає існування інших типів мислення, які не є логічно-дискурсивними, наприклад інтуїтивне, а розуміння виявляється не лише результатом індукції чи дедукції.  Такий феномен розуміння називають «неінтенціональним осяянням» (Ю. Габермас), «мовчазним осяянням» (Банкей), «нестимульованим одкровенням» (Ж. Дельоз), «інтроцептивним досвідом пережиття Присутності» (Ф. Меррелл-Вольф).

 

2. Людина у постнекласичній науці

 

Класична картина світу розглядає людину як об’єкт серед об’єктів. Але постнекласичне мислення звертає увагу на людину як суб’єкт. До того, як я не звертав на себе уваги, я був об’єктом у світі, я жив без жодного осмислення себе  у світі. Я був простим інструментом, яким усі користувалися, як хотіли. Я не знав, чого я хочу і як мені жити. Інші визначали мене, ставили переді мною цілі, визначали, що мені треба, чого мені не треба, і хто я такий. Ми отримали «знання» у школі, в університеті чи інституті, знайшли певне знання в книгах, які прочитали, в традиції, чи то релігійній, чи то культурній, в якій виховувалися – все це знання дало нам можливість орієнтуватися у світі, в об’єктивному світі, в якому ми є одним із його об’єктів. Але ні в цьому світі, ні в цьому знанні немає основного – суб’єкта. Щоб здійснити перехід від об’єкта до суб’єкта потрібне самоосмислення. Для людини-об’єкта відповіді лежать на поверхні: я – це українець, німець, француз тощо, я – християнин, мусульманин, індус, буддист тощо, я – це спеціаліст, професіонал тощо, я живу, щоб побудувати будинок, посадити дерево і виховати дітей тощо… все це «само собою зрозуміло» для об’єкта-людини, яка визначена ззовні, іншими, об’єктивним світом тощо. Можна прожити так усе життя – прожити об’єктом,  і так живуть більшість людей, вони є основою суспільства, вони займають керівні посади, вони керують іншими об’єктами-людьми, а ними керують ще інші і так далі і тому подібне. Візьмімо Сократа. Він вже не є об’єктом, яким керують і якого визначають інші; він мислить, він шукає себе, бо каже: «Пізнай самого себе». Це не просто, оскільки потребує розірвання об’єктивних зв’язків зі світом й перебування у проміжному стані – ніщо. Я – ніхто, коли усі ці зв’язки рвуться: я приходжу до висновку, що я ні грек, ні індус, ні українець, ні француз, ні християнин, ні буддист, ні мусульманин. Усі об’єктивні ярлики об’єктивного світу руйнуються увагою до самого себе. Звернути увагу на самого себе означає стати на шлях пробудження. Якщо людина, як об’єкт, пізнає світ-об’єкт, то вона нічого не знає про себе як суб’єкт, і тому протиставляє себе йому. Це означає, що «пізнання – необхідна властивість нашого розуму, який є не що інше, як суб'єкт, який пізнає. Але суб'єкт може знати про себе не посутньо, тобто як про суб'єкт, а лише як про об'єкт, бо пізнаване завжди є об'єктом, а отже, може знати про себе тільки з формального боку. Все наше знання про знання зводиться до того, що воно зумовлене зовнішніми щодо нас впливами і полягає у сполученні наших уявлень і понять за їх схожістю і протилежністю, а відтак там, де немає ні схожості, ні протилежності, не може бути і знання»[19]. Суб’єктивне не означає суб’єктивістське, тобто відносне, неправдиве. Навпаки, суб’єктивне – це субстанційне, яке індивідуалізувалося, і пройшло через індивідуальну свідомість, але не спотворилося. Людина-суб’єкт усвідомлює зворотні зв’язки, які існують між нею та тим середовищем в якому вона перебуває.

 

2.1. Зворотні зв’язки та взаємодії

 Вперше про зворотні зв’язки заговорили кібернетики. Зворотні зв’язки – це не «об’єктивні» зв’язки. Будь-яка система, чи то жива чи «нежива», взаємодіє зі своїм середовищем. Взаємодія відбувається шляхом обміну енергією, інформацією. Якби такого обміну не було, то система виродилася б. Взаємообмін енергією та інформацією підтримує існування системи, а в деяких випадках забезпечує їй перехід на вищий ступінь розвитку шляхом взаємозбагачення. Людина-суб’єкт є відкритою завдяки цим зворотнім зв’язкам. Якщо є усвідомлення цих зв’язків, то є і відповідальність  за свої думки, слова та вчинки. Тому постнекласична наука розглядає світ як павутину: все між собою взаємопов’язане і вплив дії на одну павутинку спричиняє передання енергії цієї дії по всій павутині, яка повертається до свого джерела[20]. Ізольованість, окремішність – це ілюзія. Людина не існує ізольовано чи окремо від решти світу, від Всесвіту.   

З вищенаведеного можна виснувати, що постнекласична наука, яка ґрунтується на нелінійному, тобто не-фізичному мисленні, володіє певним гуманістичним потенціалом, оскільки вона здійснює перехід від ізольованого об’єкта-людини, яка відсторонено спостерігає за досліджуваними процесами,  до суб’єкта-людини, тобто до людини, яка заангажована у те, що вона досліджує; враховуються не лише інтелектуальні здібності людини, але й її інтуїція, творча, продуктивна уява, глибина емоцій та переживань.

 

2.3. Методологічна революція

 Методологічна революція у постнекласичній науці безпосередньо пов’язана із новим розумінням людини як людини-суб’єкта. Постнекласична наука відмовляється від чисто раціонального осягнення природи, Всесвіту; вона розглядає людину як їхню невід’ємну частину; розглядає людину не лише як раціональну істоту, але й як істоту, що володіє іншими, витонченішими, ніж раціо, засобами осягнення. Ці засоби знаходяться в суб’єкті. Рівень самопізнання власної суб’єктивності безпосередньо залежить від рівня пізнання Всесвіту та природи: чим глибше я знаю себе, тим глибше я знаю Всесвіт та природу. Між суб’єктом-людиною і Всесвітом, природою, існує не односторонній зв'язок, а зворотні зв’язки, які дозволяють Всесвіту, природі впливати на людину, а людині впливати на них. Людина зсередини себе формує методи пізнання природи та Всесвіту. Метод – це не щось зовнішнє, яке людина може вибрати і застосувати у своїх дослідженнях. Метод народжується у глибинах суб’єкта, душі, який споріднений із тим, що досліджується. У постнекласичній науці метод – це не лише набір певних формально-раціональних процедур дослідження того чи іншого об’єкта чи явища, але й також життєвий шлях людини. У постнекласичній науці об’єктивна істина неможлива, адже істина – це не те, що належить об’єкту, який ізольований від суб’єкта, дослідника, що відсторонено його споглядає; але істина і не суб’єктивна, тобто вона не конструюється суб’єктом і не знаходиться в суб’єкті. Постнекласична наука розглядає істину як подію зустрічі об’єкта і суб’єкта. Істина виникає між ними, а не в них чи через них. Тому істина – це певне одкровення, яке спеціально не можна досягнути, культивуючи раціонально-формальні методи дослідження.  

 Якщо ми пізнаємо лише об’єкти, тобто видимі речі, то ми пізнаємо не посутньо, а поверхово, бо об’єкти, самі по собі, це лише копії оригіналу. Звичайно, що копія не є досконалою; лише оригінал досконалий. Оригінал (від лат.originalis, тобто первинний, з якого походить щось чи хтось) – це початок з якого виникає все інше. Тому Інше завжди похідне від оригіналу, від первинного, першопочаткового. Інший світ – це видимий світ, тоді як первинний світ – це світ ідей. У Платона немає жодного подвоєння, жодного протиставлення світів; навпаки, він хоче донести людям, що недосконалий світ, в якому ми всі перебуваємо, є частиною досконалого. Тіло також є частиною недосконалого світу, але в процесі прагнення до Блага, людина згадує про той первинний світ, в якому перебувала її душа. Із пригадуванням, актуалізуються ейдоси, які породжують розуміння саме такого, а не іншого стану речей у проявленому світі. Тіло – це тінь душі, так само, як видимий світ є тінню ідеального світу, світу смислу, але одне перебуває в іншому, і навпаки. Тому жодного розділення не існує, як і поділу на «два» світи. Так само й у буддизмі вважається, що «недосконалість – це лише прояв якостей справжньої, глибинної реальності на рівні фізичного світу, який обумовлений його параметрами»[21]. Це означає, що будь-яка річ та об’єкт фізичного світу є річчю та об’єктом первинної реальності, але їхній прояв обумовлений тими параметрами, які характерні для фізичного світу. Тому всі фізичні речі та об’єкти, разом із людиною, містять в собі досконалість Будди, але, будучи втіленими  у цьому фізичному світі, вони недосконалі. Звідси й тлумачення зовнішніх об’єктів: через свою недосконалість вони є ілюзорними, але й одночасно – реальними, бо містять в собі досконалість первинної реальності.

Такі твердження для звичайної логіки глузду є сумнівними, і навіть суперечливими, бо спрацьовує відомий логічний закон «несуперечності», який формулюється наступним чином: два протилежні судження про один і той самий предмет, взятий в один і той самий час і в одному й тому ж відношенні, не можуть бути одночасно істинними; принаймні одне з цих суджень є хибним. З вище викладеного випливає, що одне із тверджень є суперечливим: 1) видимість досконала, оскільки містить в собі первинну досконалу реальність, яка робить її досконалою, тому видимість не існує взагалі; 2) видимість недосконала, оскільки наявні явища смерті, часу, несправедливості тощо, тому в її основі не може лежати досконала реальність, бо вона б її змінила на досконалу, але цього не відбувається. Згідно із законом несуперечності, одне із двох тверджень є хибним. Яке? Здоровий глузд скаже, що перше, бо він покладається на чуття та відчуття на основі яких формується досвід. Більшість людей на досвіді пересвідчуються, що фізичний світ недосконалий, бо вони стикаються із хворобами, смертю, з тим, що вони називають «злом». Сіддгартха Ґаутама також зустрівся із цим, але коли він поринув у медитацію, тобто коли він зрозумів себе, то відкрив досконалість, яка завжди є поруч з нами; вона не є потойбічною чи трансцендентною. Досвід оманливий; він не може бути критерієм істини. На досвіді ми переживаємо недосконалість видимості, але це не означає, що такою є реальність. Ми досвідчуємося на рівні переживання, що параметри фізичного світу є саме такими, що дозволяють проявлятися недосконалості, але в цьому ж самому світі є й прояви досконалості. Наприклад, закон «золотого січення» формулюється так: поділ неперервної величини на дві частини у відношенні, при якому менша частина відноситься до більшої так, як більше до усієї величини.  Дію цього закону ми можемо спостерігати у природі. Або візьмімо поняття «фракталу», яке активно використовується у сучасній постнекласичній науці. Фрактал – це фігура, малі частини якої при довільному збільшенні подібні до неї самої. Це у природі. Що ж до людини та соціуму, то тут також проявляється досконалість. Наприклад, Ісус Христос, Будда, Махатма Ганді, Конфуцій, Сократ тощо – всі ці індивідуальності реалізували досконалість кожен на свій лад.  Тому говорити, що у фізичному та людському світах немає досконалості – неправильно. Але цієї досконалості мало, бо людина не прагне до неї, роблячи із досвіду фетиш, і вважає, що вона не може бути досконалою. Найбільшою перешкодою на шляху до досконалості людини є її життєвий досвід. Людина застрягає у минулому, прив’язуючись до нього; досвід завжди старий, тому людина за допомогою досвіду ніколи не може відкрити нове. Природа, Всесвіт, як і життєсвіт людини, динамічні, постійно змінюються, а досвід не встигає за цими змінами. Людина, покладаючись на власний досвід, робить помилки, бо діє в новій ситуації, виходячи із досвіду, який вона набула у ситуації, яка зазнала зміни. Тому постнекласичне мислення надзвичайно гнучке. Ця гнучкість проявляється у тому, що воно миттєво реагує на зміну ситуації, долаючи накопичене досвідне знання, яке завжди є старим. Тому для постнекласичного мислення велике значення має інтуїтивний розум, який на відміну від дискурсивного розсудку, безпосередню сприймає речі такими, якими вони в даній ситуації і діє відповідно до них, оминаючи довгі ланцюжки дедуктивно-індуктивних виведень та доведень. Інтуїтивний розум постнекласичного мислення можна порівняти із розумінням інтуїції у буддизмі. У буддизмі інтуїція – це осягнення, в якому виявляється правдивий стан світу (те, що є), як єдність «світобудови з її матеріальними і духовними світами…Ця світобудова постає з ясністю життєвої реальності»[22]. 

 Можна задатися питанням: чи справді досконалість є недосяжною? Що ми називаємо досконалим? Досконалий – це довершений, тобто доведений до «вершини», за-вершений. Тому досконалість означає (кінцевий) пункт прибуття людини, вершину її перебування, коли вона повністю реалізує себе. У буддизмі такою «вершиною» є нірвана, в індуїзмі – мокша, тобто звільнення, у християнстві – боголюдина, у Ніцше – надлюдина, у Сковороди – «справжня людина», «внутрішня людина», у Конфуція – шляхетна людина тощо. Всі ці «вершини» є проявами досконалості.

 

3. Складність і хаос

Сьогодні поняття складності має великий вплив не лише на природознавчі науки, але й на гуманітарні і ті, які називають «науками про штучне». Зміст поняття складності дуже широкий, тому ми коротко зупинимося на певних усталених її ознаках, які виділяють дослідники.

Постнекласичне мислення та наука відкривають шлях до складнісного розуміння світу[23].  Складнісне не означає заплутане, незрозуміле. Сьогодні природодослідники кажуть про складність досліджуваної природної реальності, оскільки вони стикаються з процесами, які не можна описати за допомогою лінійної системи рівнянь; стикаються із складними динамічними системами об’єктів, які перебувають у стані динамічної рівноваги. Також у царині соціально-гуманітарних наук дослідники стикаються із нелінійністю, складністю соціально-політичних та соціально-економічних процесів.

Що ж таке складність? Етимологічно слово «складність» походить від латинського дієслова complectere, щоозначає поєднувати, пов’язувати разом; від латинського complexus, тобто те, що утворює єдність взаємопов’язаних частин, система тощо. Виходячи із етимології слова «складність», можна стверджувати, що вона вказує 1) на комплексність зовнішньої структури, яка являє собою єдність її частин, а також 2) на систему як ціле. Тому будь-яка структура і система є складною, і не може зводитися до них самих чи до їхніх елементів та частин. Феномен складності підтверджує те, що світ являє собою єдність у різноманітності. Будь-яке відхилення від складності веде до редукціоналізму, який спрощує картину світу.

Якщо визначати складність по-науковому, то ми будемо притримуватися наступного визначення: «Складність – це царина між лінійно визначеним порядком і недетермінованим хаосом»[24]. Етимологія слова «хаос» пояснює нам, що в грецькій мові це слово позначало зяючу безодню, щось безмежне і порожнє. У грецькій міфології означає стихію, яка ніби існувала до виникнення світу[25]. У грецьку мову слово «хаос» потрапило із протоіндоєвропейської мови, де корінь -gheu означає «зяяти». У значенні «повний безлад» слово почали вживати лише із ХVII ст. під впливом теологічного розуміння хаосу.

 Теорія хаосу добре узгоджується із постмодернізмом та теорією критики, які завдяки методу деконструкції відкривають під зруйнованим культурним, релігійним, політичним чи соціальним «порядком», первісний хаос, як джерело невичерпної творчості та оновлення. Постмодерністи протиставляють хаос порядку і намагаються жити лише у хаосі, щоб зберігати невичерпну творчу енергію, і не створювати завершених та застиглих форм у вигляді організацій, структур та систем. Постмодернізм цілком правий у тому, що здійснюючи демонтаж чи руйнування репрезентацій реальності у вигляді усталених понять, надає творчого імпульсу для створення нових метафізик, метафізик нового типу, які будуть засновуватися на негативності, а не на позитивності, як це було до того. Відкидаючи безпосереднє дане у чуттях та поняттєвий апарат репрезентацій, деконструктивіст потрапляє у новий вимір – вимір конституювання безпосередньо даного у чуттях та репрезентацій. Але він відштовхується не від уже даних теоретичних побудов та усталених практик, які накидаються чи накладаються на безпосередньо дане у чуттях тут і тепер, а намагається без них зрозуміти чи збагнути «ось це», що постає перед ним тут і тепер, як реальне. І він починає поступово розуміти, бачити, що «ось це», що перед ним тут і тепер, немає меж; що його фізичні контури розмиті, а саме «ось це» губиться у просторі та часі. Деконструктивіст проникає у первісний хаос, у первісну негативність, яка конституює позитивність. Первісний хаос означає, що речі, проникаючи одна в одну, безмежні; вони не мають ні часових, ні просторових рамок; речі переходять одна в одну. Тому те, що постає як одиничне та ізольоване у повсякденні, зовсім не є таким. Відкриття деконструкції є позитивним, хоча характер її діяльності негативний, а саме: руйнівний. Таким чином, відкривається складність творіння, яке немає ні меж, ні рамок: кожна річ є продовження іншої, все взаємопов’язане з усім у первісному хаосі, ще до індивідуалізації та диференціації. Первісний хаос – це переплетення усього з усім, включно із нами самими як психо-фізичною єдністю: «Тіло з’єднує нас безпосередньо з речами своїм власним онтогенезом, приварюючи одну до одної обидві заготовки, з яких воно зроблене, свої обидві губи: чуттєву масу, якою воно є, і масу чуттєвого, де воно народжується через сегрегацію і до якої воно залишається відкритим як таке, що бачить. Тільки воно і лише воно, тому що воно є двовимірним буттям, може привести нас до самих речей, які не є пласкими сущими, а сущими в глибину, недоступними для суб’єкта огляду згори, відкритими лише тому, якщо можливо, хто співіснує  з ними в одному й тому самому світі»[26]

У постнекласичній науці хаос розуміють трохи по-іншому. У нелінійних динамічних системах хаос не протиставляється порядку. Навпаки, він є основою порядку. Порядок, який виникає із хаосу, описується поняттям «атрактор». Атрактор – це сфера притягування, стійка сфера рішення, певна потенційна яма, з якої система не може вийти сама; це стійкий стан, в якому система діє певний час. Цей сталий стан «притягує» усі можливі шляхи розвитку системи, які визначаються певними початковими умовами[27]. У синергетиці атрактори розглядаються як реальні структури, що являють собою певний ступінь синтезу хаосу і порядку. Атрактори визначають стан відкритих самоорганізованих систем, який може змінюватися відповідно до «атрактора порядку»[28]; він задає форму та стани системи в даний період її існування. Тому в будь-який момент атрактор може змінитися і система перейде в інший стан, в іншу площину існування. Враховуючи, що атрактори впливають на те, як існує система, тобто на її якість, то можна говорити, що атрактори задають шлях розвитку системи, її еволюцію. Атрактор чи множина атракторів визначають мету існування системи та містять усі її потенційні властивості та характерні риси, які стають явними тоді, коли певний атрактор чи їхня сукупність усталилися і система почала відлік свого існування саме від такої комбінації атракторів чи одного атрактора; чим більше атракторів, тим важче передбачити шлях розвитку системи. Взагалі то, кожен атрактор містить в собі, як було сказано вище, хаос і порядок, динаміку і статику, передбачуваність і непередбачуваність, випадковість і правило. Тому передбачити розвиток динамічних нелінійних систем, фактично, неможливо. Система, переходячи з одного стану до іншого, проходить «точки біфуркації». Точки біфуркації, або точки розходження, виникають у самих атракторах, як можливі стійкі стани системи, проте який стан вибере система точно передбачити неможливо. Так виникає невизначеність, але лише на певний момент існування системи, бо система тяжіє до стабільності, до рівноваги. Тому вона не може довгий час перебувати у стані невизначеності.

Світ об’єктів, світ людей-об’єктів, – це світ визначеності; але він є визначеним доти, доки не втручаються атрактори змін, тобто ті сили, які хочуть змінити цей світ. Якщо ці атрактори мають достатньо сили та енергії вивести із рівноваги усталений світ, то є шанс виникнення нового світового порядку. Найбільшою трансформаційною силою володіють духовні атрактори. Наприклад, Ісус Христос, Будда, Мухаммад та інші.

Якщо порівняти складні системи, які досліджує постнекласична наука, із простими механізмами, які досліджує класична наука, то кидаються у вічі наступні відмінності. У складних системах ціле більше за свої частини, причинові відношення взаємопов’язані; складні системи не-фрагментарні, а процеси, які відбуваються в них, незворотні, самопороджуючі. В реальному світі ми маємо справу виключно із складними системами. Прості механізми мають протилежні властивості, а саме: ціле є сумою його частин, причинові відношення чітко визначені, зворотність процесів, фрагментарність, не-самопороджуючі, стосуються формальних, а не реальних, систем[29]. Зрозуміло, що класична наука зводить світ до простого механізму та простих процесів. Це досягається завдяки трьом визначальним принципам класичної науки, які відкидають складність, а саме: 1) принцип універсального детермінізму, продемонстрований демоном Лапласа, який здатний не лише знати минулі події, але й передбачити події в майбутньому; 2) принцип редукції, який полягає у тому, що справжнє знання є знанням конститутивних елементів складного, а не цілого; 3) принцип диз’юнкції, який полягає у тому, щоб роз’єднувати та ізолювати наукові дисципліни одну від одної з метою поглиблення предмету дослідження (спеціалізація)[30].

 

Висновки

 Класична наука досягнула певних позитивних результатів, використовуючи вище наведені три принципи, але знання класичної науки є віддзеркаленням незначного аспекту реальності. Принципи класичної науки дозволяють формалізувати реальні процеси, вкласти їх у чіткі математичні формули, але така формалізація веде до поверховості результатів, і не враховує багатошаровості та багатовимірності (складності) реального світу. Вже Ф.Ніцше мислить нелінійно та інтуїтивно розуміє, що світ – це динамічна, складна система, яка не осягається логікою здорового глузду. У «Радісній науці» він пише: «Причина і наслідок: такого роздвоєння, ймовірно, не існує – насправді нам явлений деякий континуум із якого ми вириваємо два-три фрагменти, оскільки ми сприймаємо рух в певних ізольованих точках, тобто не бачимо його. Раптовість деяких наслідків вводить нас в оману; але ця раптовість існує лише для нас. Нескінченна послідовність подій, яку ми не помічаємо, стиснута в цій миті раптовості. Інтелект, який би бачив причину і наслідок як континуум, а не наш порядок, як роздробленість та роз’єднаність, – який бачив би потік подій, – відкинув би поняття причини і наслідку, а також будь-яку обумовленість»[31]. Що це означає з погляду постнекласичної науки? Це означає, що в природі не існує жорсткого детермінізму. Те, що ми називаємо детермінованим на фізичному рівні, є лише частковим випадком загальної недетермінованості, яка притаманна складним процесам. Тому для людей слово «свобода» звучить надто абстрактно; вони можуть і не пережити свободу за своє життя, оскільки «застрягають» на фізичному рівні, який створює ілюзію жорсткого детермінізму, але насправді він є відносним. Щоб усвідомити цю відносність обумовленості, необхідно побачити, що не існує жодної окремо взятої жорсткої системи. Людина, як духовна істота, здатна бути тим атрактором, який трансформує систему, надаючи йому імпульсу розвитку. У цьому полягає свобода людини, а саме: в її здатності не підкорятися сліпо об’єктивному світу, який, дуже часто, гальмує розвиток людини. На базовому рівні існування людина, справді, детермінована, але на вищому – ні.

Складність динамічних нелінійних систем передбачає використання принципу доповнюваності, відкритого Н.Бором, а не закону виключення, який зводить розмаїття проявів буття лише до фізичного. Тому постнекласичне мислення не протиставляє матеріальне – ідеальному, матеріальне – духовному тощо. Постнекласичне мислення – це складнісне мислення, яке охоплює цілісність (складність) буття, що не розкладається на елементи чи навіть множини. З погляду постнекласичної науки буття являє собою складну систему. Для складнісного мислення характерне синтезне розуміння буття як цілого, відповідно до реляційного холізму (Цехмістро І. З.), до закону сізигійної відповідності (Кізіма В. В.) тощо. Такий підхід є багатообіцяючим, оскільки долає традиційні дихотомії: «високе-низьке», «потойбічне-поцейбічне», «духовне-матеріальне», «Я-світ», «Я-суспільство», «життя-смерть» тощо.

Виникнення нової культури безпосередньо пов’язане з розвитком складнісного мислення, яке виникає у постнекласичній науці. Постнекласична наука, чи не вперше, виявляє реальні шляхи поєднання духовності та науки, що було неможливо у класичній науці. Подолання будь-якого (дихотомічного) протистояння зцілює людину, тобто у буквальному значенні, веде її до цілісності, бо з-цілена людина – це ціла людина, яка розуміє себе на усіх рівнях: фізичному, душевному і духовному. Тільки така людина здатна здійснити оновлення культури, надавши своєю любов’ю імпульсу для подальшого розвитку всього творіння, але у першу чергу –  себе самої, аби піднятися на вершину і стати до-вершеною.

  

Література

Бесков И. А. Феномен истинности: подводные камни методологии / И. А. Бесков // Истина в науках и философии; под ред. И. Т. Касавина, Е. Н.Князевой, В. А. Лекторского. – М.: Альфа-М, 2010. –  С. 402-428

Гіляров О. Що таке філософія та що вона може і не може дати? / Пер. з рос. М. Ткачук – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ekmair.ukma.kiev.ua/handle/123456789/423

          Добронравова И. С. Синергетика: становление нелинейного мышления / И. С. Добронравова. – К.: Лыбидь, 1990. – 142 с.

Добронравова І. С., Білоус Т. М., Комар О. В. Новітня західна філософія науки. Підручник / І. С. Добронравова, Т. М. Білоус, О. В. Комар. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. – 216 с.

          Ивушкина Е. Б., Режабек Е. Я. Философия и история науки / Е. Б. Ивушкина, Е. Я. Режабек. – СПб.: Алетейя, 2006. – 184 с. – (Серия «Философы России»)

          Кант І. Критика чистого розуму / Іммануїл Кант; пер. з нім. та приміт. І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2000. – 501 с.

          Капра Ф. Паутина жизни. Новое научное понимание живых систем / Ф. Капра; пер. с англ. под ред. В. Г. Трилиса. – К.: София; М.: ИД «София», 2003. – 336 с.

          Кизима В. В. Тоталлогия (философия обновления) / В. В. Кизима. – К.: ПАРАРПАН, 2005. – 272 с.

          Комарова Ю. Деякі аспекти аналізу структурної самоорганізації політичної системи / Юлія Комарова // Політ. Менеджмент. – 2005. –  №1 (10). – С. 97-112

          Мамардашвили М. К. Классический и неклассический идеалы рациональности / И. К. Мамардашвили. – Тбилиси: «Мецниереба», 1984. – 81 с.

Мерло-Понті М. Видиме й невидиме: З робочими нотатками / Моріс Мерло-Понті; упоряд., авт. передм. та післямови К. Лефор; пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Вид. дім. «КМ Академія», 2003. – 268 с.

          Ницше Ф. Весёлая наука / Фридрих Ницше // Ницше Ф. Сочинения. В двух томах: Т.1. – Пер. с нем. – Вступ. Статья, составление и примечания К. А. Свасьяна. – М.: «РИПОЛ КЛАССИК», 1998. – С. 489-716

          Ратников В. С. О типологии сложности и её тематическом многообразии / В. С. Ратников // «Дні науки філософського факультету – 2012», Міжн. наук. конф., 18-19 квіт. 2012: [матеріали доповідей та виступів] / редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. – К: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2012. – Ч. 10. – С. 79-80

Словник системного аналізу в державному управління / Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна. – К.: Вид-во НАДУ, 2007. – 448 с.

          Цехмістро І. З. Голістична філософія науки / І. З. Цехмістро. – Харків: Акта, 2003. – 279 с.

Цыганенко Г. П. Этимологический словарь русского языка: Более 5 000 слов / Г. П. Цыганенко. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Рад. Шк., 1989. – 511 с.

          Щербатской Ф.И. Избранные труды по буддизму / Ф. И. Щербатской; пер. с англ. – М.: Наука, 1988. – 423 с.

Byrne D. Complexity Theory and the Social Science. An Introduction. Routledge, 1998. – 206 p.

Gershenson C., Aerts D. Worldviews, Science and Us. Philosophy and Complexity. World Scientific Publishing Co. Pte. Ltd., 2007. – 351 p.

          Laszlo E. Science and Reenchantment of the Cosmos. Inner Traditions, 2006. – 218 p.

          McIntosh S. Integral Consciousness and the Future of Evolution. Paragon House, 2007. – 120 p.

          Spretnak C. Relational Reality. New Discoveries of  Interrelatedness That Are Transforming the Modern World. Green Horizon Foundation, 2011. – 297 p.

          Swimme B. The Hidden  Heart of the Cosmos. Orbis, 1996. – 250 p.

          Thompson W. I. Self and Society: Studies of the Evolution of Culture. Imprint Academic, 2004. – 98 p.

          Wilber K. Integral Spirituality. Shambhala Publications, Inc., 2006. – 318 p.

Zimmerman M. Contesting Earth’s Future: Radical Ecology and Postmodernity. University of California Press, 1994. – 447 p.