Радха Берньє, президент Теософського Товариства

НАШ  ПІДХІД  ДО  ТЕОСОФІЇ

_{переклав Всеволод Черний}

Ми вже обговорили два важливих питання: по-перше, всезагальне братерство без відмінностей, – стан свідомості, що має найглибший зміст, і по-друге, те вирішальне значення, яке набуває для нас сприйняття істини, бо усвідомлення істини перетворює також все наше життя та характер наших взаємовідносин. Збагнувши не лише форму й зовнішній вигляд речей, а й їх справжню внутрішню суть, ми приходимо до любові, турбуючись про все на світі. Вміючи оцінити красу й сенс квітки, ви набудете до неї ніжні почуття. Той же, кого позбавлено дару істинного бачення або він бачить коло себе предмет, відношення до якого змінює залежно від скороминущих бажань і фізичного самопочуття, здатен руйнувати та сіяти всюди хаос. Отже пошук істини – це не щось далеке та абстрактне, а найпрактичніше зі всіх устремлінь.

 Звичайно, обидва ці питання – усезагальне за своєю суттю братерство без відмінностей і усвідомлення внутрішньої суті, краси та значимості життя є взаємопов’язаними. Братерство – це дієве віддзеркалення вірного сприйняття. Питання ці мають безпосереднє відношення до нашого вивчення теософії. Давайте не будемо казати, що все це нам вже відомо і ми знаємо, що таке братерство, оскільки насправді ми зовсім не знаємо цього. У деякому розумінні ми й насправді знаємо про це. Маємо, ясна річ, деяку умоглядну уяву про братерство, що навіть як уява може бути неадекватною й неповною. Але і в тому разі, якщо вона чудова, така уява – зовсім не те саме, що стан свідомості, для якого всезагальне братерство стає реальністю. Різниця між ними величезна. Є речі, які ми повинні досліджувати, обдумувати, над якими потрібно довго і глибоко розмірковувати. Якщо ми наслідуємо  цей принцип, тоді наш підхід до теософії буде плідним, тому що теософія – це божественна мудрість. Завдання наше полягає в тому, щоби дійти цієї мудрості.

Теософське життя ґрунтується на мудрості, а не просто на умоглядному знанні. Якщо ми захочемо впевнитися у безплідності знання в звичайному розумінні цього слова, то нам достатньо буде лише позирнути на сучасний світ, у якому знання зростає щоденно, щохвилинно. Світ цей, проте, надзвичайно жорстокий і неосвічений з духовної точки зору. Мабуть, жодне століття не бачило ще такої жорстокості, як двадцяте. Подумайте лишень про величезні маси людей, насильницькі вигнаних зі своїх будинків! Одне це зробило б це століття жорстоким. Але існує й безліч інших прикладів, наводити які нема зараз необхідності.

Знання не допомогло людям стати більш щасливими, спокійними і люблячими. Тому нам не має сенсу займатися пошуками чергового різновиду знання, що зветься теософським. Теософія не повинна ставати теорією, добіркою концепцій. Вона має стати тією істиною, котра перетворить усіх нас, зробить нас люблячими, дбайливими, ніжними у наших взаємовідносинах із близькими, саме такими, якими ми буваємо, коли побачимо раптом таємну красу квітки. Квітка – приклад не вельми вдалий, тому що відчути її красу надто легко, – принаймні, на поверхневому рівні. Набагато складніше розгледіти красу, котра є присутньою всюди – в каліці, в знедоленому, у всіх людях, у всіх речах, до яких ми ставимося безсердечно або байдужо. Предмет наших пошуків – це істина, що перетворює та звільнює розум від егоцентризму, а не безплідне знання.

Як же нам наблизитися до тієї істини, котрою і є теософія? Перш за все, нам слід зрозуміти, що наші думки та переконання – це не істина.

Якщо, прочитавши книгу, ми нічогісінько не засвоїли, окрім тих чи інших думок та висновків, то хіба має це певну значимість? Існує два типи літератури. Один дає нам знання, що нічого ба майже нічого спільного не має з мудрістю: наприклад, знання того, яким є принцип дії аероплану або як виглядають гори на астральному плані. Хіба може це додати людині мудрості ? Ні. Люди, які володіють таким знанням або претендують на володіння ним, у цілому, нічим не різняться із рештою. В Упанішадах є притча про одну людину, котра, прийшовши до мудреця, сказала,: "Я вивчив усе: не тільки науку, мистецтво й граматику, а також і писання, релігію та філософію, – і все-таки мені не вистачає мудрості". Теософія, якщо ми забажаємо, теж може бути додана до цього списку! Ми можемо вивчити усі теософські книги, знати, що де сказано, говорити, що Блаватська стверджувала одне, а Анні Безант – інше, захоплюватися порожніми суперечками й нікчемними диспутами, – і що після усього цього станеться з нами? А нічого! Якими ми були, такими й залишимося. Цей підхід насправді допомогти нам не може.

Істинно теософська література, якщо підходити до неї вірно, може, тим не менш, допомогти тому, хто навчається як у пошуку істини, так і в самому житті. Зрозуміло, не слід сприймати все сказане як матеріал для заучування й повтору. Всім нам знайоме твердження: – “Інтелект – убивця реальності”. Розумом ми стверджуємо його важливість і навіть можемо про нього дискутувати. Проте він не стане для нас істиною до тих пір, поки ми дійсно не почнемо бачити обмеженість інтелекту, його схильність до помилки й нечутливість. Ми маємо зрозуміти, яким чином інтелект здійснює в нас свою роботу, і перейти від зовнішнього до сприйняття сутнісної природи речей; до цих же пір ми не зможемо дійсно осягнути істинності даного твердження. Даремно задовольнятися лише твердженнями, витонченими описами й розмовами. Наш підхід має вести нас до усвідомлення істини.

Для цього нам у першу чергу треба переконатися, що слова й концепції, якими б чудовими вони не були, – це не істина. Опубліковані книги – це не істина. І слова й книги, якщо вони вірні, можуть бути лише одним із засобів, що допомагають дійти істини. Одна з функцій, яку можуть виконати вірні книги, – це допомога в визволенні розуму від зануреності в дрібні особисті проблеми. Важливо навчитися підвищувати розум від особистісного до загальнолюдського рівня.

Як ми вже сказали, книги, що вивчаються, можуть розширити сферу наших інтересів, замінивши особистісні и дрібні більш значущими – при умові, що й самі книги, і наш підхід до них є вірними. Книги можуть також надихнути розум на поглиблене дослідження того, що ми зазвичай вважаємо слушним і сприймаємо як само собою зрозумілим. Коли ми кажемо, що книга або бесіда надихають нас, що це означає ? Це означає, що вони глибоко щось у нас зачепили. Але найчастіше після короткого спалаху натхнення ми втрачаємо інтерес до предмету. Якщо ми дійсно прагнемо мудрості, нам слід не забувати про тему, яка нас зачепила, а дозволити їй залишитися в нас: ми повинні час від часу повертатися до неї, розглядати її із різних точок зору, спостерігати різноманітні її аспекти й стежити, чи не відкрилися в ній нові глибини, котрі раніш були недоступні нашому сприйняттю. Тоді, можливо, ми почнемо розуміти істинний зміст сказаного.

В одному слові може бути приховано ціле вчення. Усі духовні вчителі казали про любов. Може, треба розмірковувати ціле життя, щоби відшукати сенс слова “любов”. Для цього наш підхід має бути серйозним і насправді дослідницьким; нам не слід заявляти: “Так, я вже все про це знаю”. Питання має залишатися відкритим, воно повинно чекати свого розв’язку. Нам необхідно всебічно його розглядати й намагатися знайти відповідь. Але жодна наша відповідь не повинна бути остаточною, безапеляційною, якщо предмет вивчення має духовне значення. Ми пізнаємо, що таке любов, тільки коли вона стає реальністю в нас самих, коли вона всесвітня, абсолютно безкорислива, не вибіркова. Ми пізнаємо, що інтелект є вбивця дійсності, тільки тоді, коли він не споруджує більше перепон і не заважає прямому зв’язку між нашою внутрішньою природою і внутрішньою природою всього сущого. Лише тоді ми набуваємо справжнього пізнання, яке не припускає думки: “Я знаю”. Таким чином, ми мусимо підходити до теософського знання як справжні учні, в дусі серйозного дослідження.

Часто люди вважають, що поважати духовного вчителя – значить беззаперечно сприймати його авторитет або ж підносити його на п’єдестал, і що в ході будь-якого обговорення останнє слово має залишитися за авторитетом. Такий підхід, скоріш за все, є помилковим. Найвища пошана, яку ми можемо виявити словам мудрості, – це сприйняти їх усім серцем, жити в відповідності до них, дослідити їх, експериментувати з ними, намагатися втілити їх у свої вчинки й перевіряти їх обґрунтованість до тих пір, поки ми особисто їх не досягнемо. Будда казав: не приймайте нічого на віру лише тому, що так оповідає священне писання або традиція, тільки тому, що інші вірять у це, й ба навіть тому, що так казав я: самі усе з’ясовуйте. “Будь сам собі світильником”. Навіть ці слова, замість того, щоби застосовувати їх на практиці, ми можемо використати лише як авторитетне висловлювання. Проте не таким має бути дух теософського вивчення. Справжнє розуміння або пізнання повинно мати безпосереднє відношення до духовного відродження, тому що чим глибше ми сприймаємо й осягаємо сокровенний зміст будь-якого твердження, що відображує істину, тим більше перетворюється наше життя. Якщо ж якість наших вчинків та  відносин аж ніяк від цього не змінюється, – певно, ми навіть не доторкнулися до істини.

Покликання Теософського Товариства полягає не в тому, щоби стати групою прихильників нової теології або філософії, що зветься теософією. У протилежному випадку воно тільки завдасть величезної шкоди. О.П.Блаватська, відповідаючи в “Ключі до Теософії” на питання про майбутнє Теософського Товариства, писала, що якщо воно перетвориться в чергову секту, то помре. Тобто, воно зможе продовжити своє існування як форма, проте вже не буде корисною живою організацією. Блаватська підкреслювала, що майбутнє Товариства залежить від щирості, відданості та безкорисливості його членів, а також від того, чи буде теософія живою мудрістю. Теософське Товариство не потребує від людей віри у будь-що – чи то карма, чи то реінкарнація або що-небудь ще. Карма й реінкарнація можуть бути лише окремими фактами в загальній схемі. Проте ми мусимо вивчати їх, намагатися зрозуміти й побачити, в чому полягає їх логічність, та запропонувати їм розумні пояснення, доки не прийде для нас час осягнення їх реальності, – осягнення, якого на нинішній момент ми ще не здійснили.

Важливо знати, що істинно для нас самих, а що – ні. Обманювати себе самого можна по-різному. Так, невротик вважає, що те, що він бачить, і є реальність; є власна реальність і у мрійника. Наші видіння, будучи виразами прихованих амбіцій та бажань, стають для нас реальністю. У ревно віруючих християн бувають видіння Богоматері, в той час як буддисти в тому або іншому вигляді бачать Кваним^[1],а набожним індуїстам являється ні хто інший, як Крішна з флейтою в руці. Чому індуїсти не бачать Кваним, а китайці – Богоматір, і т.і.? Причина проста: наші видіння точнісінько відповідають тому, що присутнє в нашій свідомості. Віра й глибока набожність здатні викликати певні сили – але зараз нема необхідності зупинятися на цьому. Щира відданість – це сила, й вона повинна що-небудь викликати. Але форма, яка приймається нею, відповідає тим умовностям, які засвоєні особою. Це пояснює також, як можна бути геніальним ясновидцем і тим не менш припускатися помилок. Тому не треба приймати на віру будь-чиє знання і будь-чиї відчуття. Нам необхідні постійні дослідження та пильність.

Офіційна резолюція Генеральної Ради Теософського Товариства говорить, що у Товаристві нема авторитету, що нічиї твердження або книги – навіть О.П.Блаватської – члени Теософського Товариства не повинні сприймати як абсолютну істину. В ім’я співробітництва, дружби та єдності ми не повинні створювати авторитетів, оскільки це  суперечить самому характеру Теософського Товариства. Ми можемо шанувати О.П.Блаватську й мати до неї вдячність, але ані Блаватська, ані Будда, ані Ісус не можуть стати у Теософському Товаристві авторитетами. Тут нема ніяких догм, котрі належить приймати без питань, без перевірки власним розумом. Нема й священних писань, котрим сліпо треба наслідувати. Особисто я не згодна навіть із тим, що існують “класичні книги”: бо якщо на одні книги ми наклеюємо тавро “класичних”, то решту доведеться помістити до якогось іншого розряду. Є книги, багаті за змістом, котрі особливо поціновуються за глибину дослідження або за натхнення, що викликане ними. И все-таки не можна забувати про те, що, коли одних надихає одне, іншх у той же час може надихати дещо інше. Не існує єдиного джерела натхнення для усіх людей й на всі часи. Теософське Товариство нікому не вказує: “Ось книги, котрі ви мусите вивчати”.

Отримавши уяву про теософські концепції, ми дізнаємося, що еволюція – це не виключно біологічний процес. Шляхом усе зростаючої складності та вдосконалення фізичного організму, мозку й т.п. створюється інструмент для розквіту свідомості в усьому її блиску. Розкриваються усі її внутрішні можливості, усі притаманні їй здібності. Із розкриттям свідомості відбувається те, що Крішнамурті називав пробудженням розуму. Таким чином, прогрес еволюції не є за суттю своєю біологічним; він безперечно повинен мати відношення до тієї внутрішньої суті, природа якої – розум, любов та блаженство. Пристосовуватися, говорити: “Я вірю в те, тому що так сказано”, – не означає сприяти розвитку розуму. Навпаки, це було би зреченням від розуму. Це те саме, що сказати: “Я не хочу думати: інший вже все обміркував, він мудріший за мене, а тому я сприймаю його ідеї й буду байдикувати!” Не до цього прагне Теософське Товариство. Розум потребує використання таких його здібностей, як спостереження, інтелект та інтуїція. Якщо людина не користується м’язами власного тіла, вони атрофуються. Точнісінько так само, не намагаючись вживати розпізнавання й відкривати істину, він занурюється в свого роду застій, котрий є небажаним с точки зору духовного розвитку.

Справжній вчитель – це той, хто намагається збудити, як це робив Будда, духовний розум учня. Він каже: “Тобі самому варто все для себе з’ясувати. Я дам тобі потрібні поради, вкажу напрямок. Але йти цим шляхом маєш ти самотужки". Такі вчителі належать до теософської “громади”, й неважливо, є вони або ні членами Теософського Товариства. З теософської точки зору, тільки псевдо-гуру може сказати: “Ви не маєте змінюватися самі; все, що вам належить робити, – це вірити мені”, або й того гірше: “Варто мені доторкнутися вашого чола – й ви перенесетеся до трансцендентальної сфери”.

Якщо ми цього не зрозуміємо, то в наших ложах можуть виникнути невірні програми. Ми можемо не знати, яких лекторів слід запрошувати або які книги пропонувати увазі людей. Ми не кажемо людям, що вони зобов’язані читати та сприймати. Та все ж існує така річ, як заохочення або не заохочення до певного роду літератури. І цим варто користатися, допомагаючи людям набути власне розуміння, розкрити їх духовну проникливість і духовний розум. Розвиток мудрості – ось що ми маємо заохочувати, а зовсім не сліпу віру.

Як ми вже зазначили, існують два типи літератури: та, що не має відношення до пошуку мудрості, й та, яку ми можемо назвати теософською (зовсім не обов’язково опублікована теософськими видавництвами) і яка містить знання, корисні в справі пошуку мудрості, – за умови, що засоби для цього пошуку не приймаються як кінцевий результат. Це знання треба використовувати так само, як використовують карту при ознайомленні з країною. Звичайно, карта – це не країна. О.П.Блаватська говорила, що “Таємна Доктрина” може  призвести до істини; але сама вона не є істина, бо слова – не істина.

До того ж у самій теософській літературі нам також слід розрізняти, що істотно, а що ні. У “Листах Махатм” ми знаходимо багато уривків, що розповідають про події  у Теософському Товаристві того часу. Дізнавшись всіх цих подробиць, ми можемо стати знавцями історії Теософського Товариства, проте при цьому зовсім не обов’язково станемо мудрішими. Оскільки час наш обмежений, ми мусимо навчитися відбирати істотне. Це справедливо не тільки для кожної книги, котру ми вивчаємо, але й для кожної глави та навіть уривку. Існують важливі принципи, вказівки й натяки відносно дійсної природи життя, а також важливі етичні настанови.. Ми маємо використовувати їх і роздумувати над ними. У “Бхагавадгіті” Шрі Крішна, являючи у собі вселенський божественний дух, як проявлений, так и не проявлений, каже, що Природа нескінченна в своєму різноманітті. Це вірно. Їй дійсно нема кінця! Ті, хто хотів би пізнати усе її розмаїття, приречені на невдачу, бо творча енергія настільки величезна, що форм та змін із часом виникатиме все більше та більше. Тому в нашому дослідженні ми маємо спробувати наблизитися до того, що є дійсно важливим. Хоча й цікаво вивчати явища, природні процеси й знати ті чи інші факти, але це зовсім не те саме, що сприймати істину, яка лежить у їх основі. У цьому, власне, й полягає справжня мудрість. Що дійсно для нас є важливим – саме значення цих явищ та процесів. Існує феномен страждання, повсюдного страждання протягом тисяч років. У чому полягає його сенс? Ми не зможемо цього зрозуміти, докладно знайомлячись із стражданнями людей усього світу. Хоча ми й можемо бути в курсі всіх новин про незліченні страждання людей та тварин, набагато важливіше для нас рухатися далі, осягаючи, що таке страждання та чи є від нього визволення. Вивчаючи теософію, ми маємо, як мені здається, проникати в основу, в Суть усього. Якщо вивчення не призводить наш розум до сприйняття суті, – що само по собі має перетворюючий ефект, – то воно може викликати в нас лише незначну зміну, не радикальну й не тривалу.

Багато у цьому питанні потребує розгляду, й ви, безперечно, цим займетеся. А зараз давайте обговоримо ще одне питання: відношення навчання до нашого повсякденного життя. Предмети, що ми вивчаємо, не повинні ставати абстракціями, які не мають ніякого відношення ані до загальнолюдських, ані до наших власних проблем. Якщо ми вивчаємо карму та реінкарнацію, то що це привносить у наші повсякденні взаємини з людьми, у наші думки та нашу поведінку? Наше розуміння зазнає випробувань саме в повсякденні. Чи зростаємо ми неухильно, без втручання амбіцій, і якщо так, то яким чином? Усі ми можемо спостерігати самих себе й з’ясувати, чи нема якоїсь помилки в самій природі нашого навчання або в нашому підході. Якщо же він є правильним, ми будемо зростати в розумінні та любові навіть до тих людей, котрих вважають “важкими”. Усі духовно великі люди дають нам приклад того, як істинне розуміння розповсюджується навіть на так званих грішників. Ніхто не грішить, якщо він не духовний невіглас, і чим більшим невігласом є людина, тим більшою мірою вона потребує розуміння інших. Це не означає, що ми мусимо робити все, що вона забажає, або говорити, що вона права; бо можна зростати одночасно як у розумінні, так і у розпізнаванні. Якщо ми нічого не знаємо про внутрішні складності іншої людини, то як ми зможемо їй допомогти? Тому ми не маємо робити вигляд, що нібито труднощів не існує.

Доказом теософського пізнання є зростання розуміння, любові, ясності, співчуття та відкритості не лише по відношенню до інших людей, але й по відношенню до всього життя: до маленької травиночки, до птаха, що парить у небі, – до всіх істот. Добро розлито повсюди, й дорогоцінна якість життя присутня скрізь, де би воно не існувало. Чи зростаємо ми в відчутті всієї його краси та істинності? Це й є процесом вступу в зрілість. Давайте чесно дивитися на те, що з нами відбувається: чи дійсно ми стаємо більшою мірою теософами а чи ні, а також наскільки вірним є наш шлях вивчення теософії? Випробування відбувається в нашій повсякденній поведінці та взаємовідносинах із іншими людьми.