PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Свамі Вівекананда - Вибрані статті

  Свамі Вівекананда

ДУША, БОГ ТА РЕЛІГІЯ

ІСТИННА ПРИРОДА ЛЮДИНИ

СТАДІЇ САМОУСВІДОМЛЕННЯ

МОЖЛИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

 

  ДУША, БОГ ТА РЕЛІГІЯ

Soul, God and Religion

 Крізь тіні минулого голос століть сягає нас; голос гімалайських мудреців та лісових відлюдників; голос, що чули і семітські народи; голос, який промовляв устами Будди та інших духовних титанів – це голос тих, хто живе у світлі, що осяювало людину в часи створення Землі. Це світло супроводжує її, куди б не вела її дорога, та існуватиме з нею вічно. Цей голос промовляє до нас навіть зараз. Він – як гірські струмочки, які то зникають під землею, то знову витікають на поверхню потужнішим руслом, поки не зіллються в один величезний могутній потік. Віщування пророків та святих мужів і жінок усіх релігійних течій і народів об’єднуються у загальний гучний голос, який промовляє до нас з минулого. Найперше їхнє послання: “Мир вам і всім релігіям”. Це послання не несе розбрату, а навпаки – спільне релігійне вчення.

Зупинімося на цьому посланні. На початку нашого століття побоювалися, що феномен релігії вичерпав себе. Під могутнім натиском наукових досліджень давні марновірства давали глибокі тріщини. Ті, для кого релігія була лише сукупністю переконань та безглуздих обрядів, були в розпачі і сильній розгубленості. Земля тікала їм з-під ніг. Якийсь час здавалося, що нестримний потік агностицизму та матеріалізму неминуче знесе все на своєму шляху. Було лячно навіть говорити про власні припущення. Багато хто вважав справу безнадійною, і що релігія втратила свої позиції раз і назавжди. Але течія змінила свій напрям, і що ж прийшло на порятунок? Порівняльне вивчення релігій. Досліджуючи різні віросповідання, ми доходимо висновку, що всі вони – частини єдиного цілого. Коли я був ще хлопчиком, згаданий потік скептицизму торкнувся і мене. Тоді мені здалося, що усі мої сподівання від віри марні. Але, на щастя для мене, я вивчав християнство, іслам, буддизм та інші релігії, і мене страшенно здивував той факт, що ті однакові фундаментальні принципи, які сповідувала моя релігія, сповідують й усі інші. Я осягнув це таким шляхом. Я поставив запитання: Що таке правда? Чи світ цей справжній? Так. Чому? Тому що я його бачу. Чи звуки, які ми щойно чули (спів та гра інструментів) справді існують? Так. Бо ми їх чуємо. Ми знаємо, що в людини є тіло, очі й вуха, і що вона також має духовну сутність, бачити яку ми не можемо. Вона може дослідити за допомогою своїх духовних здібностей різні релігії і побачити, що де б не проповідували релігію – у лісах та джунглях Індії, або на християнській землі, – в основі всі вони єдині. Це лише підтверджує думку, що релігія є органічною потребою людської свідомості. Істинність однієї релігії залежить від істинності усіх інших. Наприклад, якщо тільки в мене шість пальців, і більше ні в кого, ви можете стверджувати, що це ненормально. Такий хід міркування можна застосувати і до твердження, що одна виняткова релігія – істинна. Як єдина релігія на весь світ, так і єдина рука з шістьма пальцями, – неприродне явище. Отже, якщо одна релігія істинна, то і всі інші відповідно повинні бути істинними. Вони відрізняються у деталях, але їхня суть незмінна. Існування моєї руки з п’ятьма пальцями підтверджує існування вашої. Які релігійні переконання не мала б людина, вона повинна поглиблювати віру та розвивати свою релігійну природу.

Інший факт, який я відзначив, вивчаючи релігії світу, такий: існують три різні щаблі ідей щодо душі та Бога. Спочатку всі релігії сходяться в тому, що, крім смертного тіла, існує певна складова, яка не зазнає змін, на відміну від тіла, яка постійна, вічна, невмируща. Але деякі пізніші релігії навчають, що навіть якщо ця частина нас ніколи не зникає, вона мала свій початок. Але все, що виникло, неминуче зникне. Ми – та складова, що становить нашу сутність – ніколи не мали початку і ніколи не матимемо кінця. І над усіма нами, над цим вічним існуванням, стоїть інша безсмертна, безмежна Сутність – Бог.

Часто говорять про виникнення світу, про виникнення людини. Слово “виникнення” свідчить просто про початок циклу. Тут у жодному разі не йдеться про появу цілого Космосу. Творення не може мати початку. Ніхто з вас не зміг би уявити час виникнення. Усе, що має початок, повинно мати й кінець. “Я існував одвіку, ніколи нам і надалі не перестати бути”, – сказано у Бгаґавад-ґіті. Де б не згадувалося про початок творення, завжди мається на увазі початок циклу. Твоє тіло спіткає смерть, але цього ніколи не станеться з твоєю душею.

Окрім подібної ідеї про душу, можна знайти низку інших ідей, які стосуються її вдосконалення. Природа душі довершена. Іудейський Старий Заповіт стверджує, що людина первинно чиста, але власними діями оскверняє себе. Вона має повернути собі втрачену, колишню чистоту. Багато джерел говорять про це у формі алегорій, притч та символів. Але, якщо проаналізувати їх, то всі вони вчать про досконалу природу душі та віднайдення людиною цього первинного стану. Яким способом? Через пізнання Бога. У Біблії написано: “Ми можемо побачити Бога лише через Сина”. Що це означає? Те, що споглядати Бога – ціль та покликання всього людського життя. Перед тим, як ми з’єднаємося з Отцем, ми повинні досягти стану синівства. Не забуваймо, що людина втратила чистоту через власні вчинки. Наші страждання – наслідки наших дій, тому не варто звинувачувати в них Бога.

Ці ідеї тісно пов’язані з доктриною, яка була універсальною, доки європейці не перекрутили її на доктрину реінкарнації. Можливо, дехто з вас чув про неї, але не взяв до уваги. Це вчення співзвучне з іншою доктриною безсмертності душі. Усе, що має кінець, має і початок, а все, що мало десь свій початок – обов’язково конечне. Ми не в стані повірити у подібне блюзнірство, ніби душа колись звідкись з’явилася. Доктрина реінкарнації стверджує свободу душі. Припустимо, що відбувся абсолютний початок. Тоді весь тягар людської гріховності лягає на Бога. Наймилостивіший Отець відповідальний за всі гріхи світу! Уявімо, що походження гріха і справді таке, тоді чому один має страждати більше, ніж інший? Чому існує така несправедливість, якщо усе походить від наймилостивішого Бога? Чому мільйони людей зазнають нужди? Чому голодують ті, хто ніяк цього не заслужив? Хто у цьому винен? Якщо вони до цього не причетні, відповідно відповідальність лягає на Бога. Тому кращим поясненням ситуації буде: всі ми самі винні у власних бідах. Я обертаю колесо – я сам відповідаю за наслідки. І, якщо я можу спричинити страждання, тільки я можу припинити його. Отже, з цього неодмінно випливає, що ми – вільні. Немає такого поняття, як доля. Ніщо не тяжіє над нами. Що власноруч зробили, самі й можемо виправити.

Стосовно цієї доктрини, хотів би розповісти вам дещо. Попрошу вас бути терплячими та уважними, бо ця історія трохи заплутана. Усі свої знання ми здобуваємо через досвід і це єдиний спосіб. Те, що ми називаємо досвідом знаходиться на плані свідомості. Наведемо приклад: людина грає якусь мелодію на піаніно. Вона свідомо натискає кожну клавішу пальцем і повторює ці рухи, доки вони не стають звичними. Тоді вона може грати цю мелодію, не концентруючись на кожній клавіші. Так само можна простежити, що наші звички є результатом колишніх свідомих дій. Дитина народжується з певними схильностями характеру. Але звідки вони взялися? Жодна дитина не народжується із tabula rasa – порожньою свідомістю, як чиста сторінка. Цю сторінку вже заповнювали письменами. Давні античні філософи та мудреці Єгипту казали, що жодна дитина не народжується з порожньою свідомістю. Кожна дитина приходить у цей світ з сотнями схильностей, сформованих у результаті попередніх свідомих учинків. Ці схильності не були набуті у процесі цього життя, отже, ми повинні визнати, що дитина мала їх у попередніх життях. Навіть найзапекліші матеріалісти змушені визнати, що ці схильності – результат наших попередніх дій, але вони пояснюють це спадковістю. Наші батьки, дідусі і бабусі, прабатьки впливають на нас через закон спадковості. Але якщо все це пояснити спадковістю, немає жодної потреби вірити в існування душі, адже тіло дає нам усі відповіді. Не варто зараз надто заглиблюватись у ці речі і дискутувати про матеріалізм та спіритуалізм[1], оскільки все і так ясно тим, хто вірить в індивідуальну душу. Отож, якщо ми хочемо дійти до логічного висновку, нам треба визнати, що ми мали попередні життя. У це вірили великі філософи та мудреці минулих часів і сучасності. У це вірили євреї. У це вірив Ісус Христос. Він говорить у Біблії: “Ще до Авраама Я був”. Ще в іншому місці говориться: “Це Ілля, про якого говорять, що він вже приходив”.

Усі релігії, що розвинулися у різних народів під впливом різних обставин і умов, походять з Азії, і всі жителі Азії добре розуміють їхні засади. Але за межами своєї прабатьківщини в них домішалися хибні трактування. Глибинні та найпрекрасніші ідеї християнства Європа не осягнула ніколи, оскільки концепції та образи, що використали автори Біблії, чужі європейцям. Щоби зрозуміти це, візьмемо, наприклад, зображення Божої Матері. Кожен майстер зображує свою мадонну, слідуючи власним упередженим уявленням про неї. Мені доводилося бачити сотні картин Таємної Вечері, де Ісус зображений сидячи за столом. Але хвилинку, Христос ніколи не сидів за столом; він та інші сиділи навпочіпки, вмочуючи у миску хліб, і то був не таких хліб, як ви їсте сьогодні. Будь-якому народові важко зрозуміти чужі традиції. Наскільки ж складніше було європейцям зрозуміти єврейські обряди, які крізь століття обросли грецькими, римськими та іншими нашаруваннями! Європейці можуть так мало безпосередньо сприймати із прекрасного віроучення Христа, оповитого густим серпанком усіляких міфів та алегорій, тож не дивно, що вони перетворили його на сучасну бізнес-релігію.

Тож ми з’ясували, що всі релігії проповідують безсмертність душі та те, що блиск її потьмянів і що треба повернути їй стан первинної чистоти шляхом пізнання Бога. Що говориться про самого Бога в різних релігіях? Початкове уявлення про Бога було дуже нечітке. Найдавніші нації мали багато різних божеств: сонце, землю, вогонь, воду. У культі прадавніх євреїв була велика кількість богів, які жорстоко боролися між собою. Потім з’явився Елохім, якому поклонялися євреї та вавилоняни. За тим постає єдиний верховний Бог. Але розуміння його відрізнялося залежно від племені. Кожне стверджувало, що саме їхній бог наймогутніший, і намагалося довести це силою. Те плем’я, яке перемагало, доводило цим, що його бог сильніший. Ті народи були переважно дикими. Поступово ідеї змінювалися, вдосконалюючись. Усі ті старі вірування вже зникли або їх витісняють на задвірки, як застарілі. Усі вони були продуктом свого часу, і не з’явилися випадково. Кожне формувалося поступово, крок за кроком. Потім виникли монотеїстичні ідеї, які проповідували віру в одного Бога, всемогутнього та всезнаючого, єдиного у всесвіті. Цей бог існує поза нашим світом, він простирається у небесах. Його винахідники наділили його важливими функціями. У нього є права і ліва сторони, на його руці сидить птах і так далі і тому подібне... Але ми можемо однозначно стверджувати, що племінний пантеон богів зник назавжди, і його місце зайняв єдиний всесвітній бог – Бог усіх богів. Але цей Бог все одно існує зовні. До нього не можна дістатися, ніщо не може досягти його простору. Та з часом ця ідея теж трансформувалася, і на наступній стадії ми бачимо Бога, розчиненого у природі.

У Новому Заповіті говориться: “Наш Отець, що царствує на небесах”, – тобто Бог живе на небесах, окремо від людей. Ми живемо на землі, а Він живе на небі. Далі ми бачимо, що це Бог, сущий у природі. Він не тільки Бог на небесах, але й на землі. Він Бог у нас. У філософії індуїзму описано подібну стадію наближення до Бога. Але ми на цьому не зупиняємося. Є стадія не-дуальності, коли людина усвідомлює, що Бог, якого вона вшановувала, не просто наш Отець на небесах і на землі, але й що “я і мій Отець – одне”. Людина в душі переживає усвідомлення, що вона є Самим Богом, лише в Його нижчому проявленні. Усе дійсне в мені – є Ним, а все дійсне в Ньому – є мною. Таким способом розрив між Богом і людиною зникає. Так ми розуміємо, як через пізнання Бога здобувається Царство Небесне в нас.

На першій (дуальній) стадії людина знає, що вона маленька індивідуальна душа – Джон, Джеймс чи Том… Ця людина каже: “Я залишатимусь Джоном, Джеймсом чи Томом, і ніким більше, цілу вічність”. Аналогічно вбивця може сказати: “Я завжди буду вбивцею”. Але з часом Том зникає та знову повертається у стан первородного непорочного Адама.

“Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Царство Небесне”. Чи можемо ми бачити Бога? Звичайно ні. Чи можемо ми пізнати Бога? Теж ні. Як тільки Бога можна пізнати, Він відразу перестав би бути Богом. Знання – це обмеження. Але я і мій Отець – єдине: дійсність – у моїй душі. Ці ідеї проповідують деякі релігії, деякі просто натякають на це, з інших же їх вилучено. Учення Христа дуже вузько розуміють у цій країні. І, якщо вас це не образить, я навіть сказав би, що його ніколи не розуміли повною мірою.

Проходження різних стадій розвитку абсолютно необхідне для досягнення чистоти та досконалості. Відмінні між собою релігійні системи у своїх підвалинах ґрунтуються на однакових засадах. Ісус каже, що Царство Небесне всередині нас, а потім “Наш Отець на небесах”. Як же узгодити ці дві фрази? А так: останнє він сказав, проповідуючи перед неосвіченими людьми, які не зналися на релігійних питаннях. Необхідно було говорити з ними зрозумілою мовою. Натовпу потрібні конкретні ідеї, щось підвладне відчуттям. Людина може бути найвеличнішим філософом у світі, але абсолютним дитям у релігії. Коли людина досягнула високого рівня духовності, вона розуміє, що Царство Боже в ній самій. Це істинне царство свідомості. Отже, ми розуміємо, що те, що здається розбіжностями та непорозуміннями у кожному релігійному вченні, лише характеризує та належить до відмінних стадій росту особистості. Тож ми просто не маємо права будь-кого звинувачувати за його/її релігійні переконання. На певних стадіях розвитку ритуали та символи є необхідними, це мова, яку ду́ші певної зрілості в стані зрозуміти.

Наступне, що я хотів би донести: релігія не полягає у доктринах та догмах. Це не те, що ви можете прочитати, якісь важливі догми, в які ви вірите, а те, що ви усвідомлюєте. “Блаженні чисті серцем, бо вони пізнають Бога”, – так, у цьому ж житті. Це і є спасіння. Нас вчать, що можна спастись, бурмочучи якісь слова. Ніхто з Учителів не наставляв, що зовнішні форми необхідні для спасіння. Сила, потрібна для спасіння, є в нас. Ми живемо і рухаємося у Богові. Віровчення та релігійні течії відіграють певну роль, але вони – для дітей, їхній вік скороминущий. Книжки ніколи не створювали релігії, натомість для релігій писали книжки. Про це не варто забувати. Жодна книга ніколи не створила Бога, це Бог надихав створення найвеличніших книжок. І, звичайно, жодна книга не породила душу. Нам не можна цього забувати. Апогеєм кожної релігії є усвідомлення Бога душею. Це – єдина універсальна релігія. Якщо існує одна універсальна істина для всіх релігій, то я кажу, що вона полягає в усвідомленні Бога; ідеали та шляхи можуть відрізнятися, але це – центральна точка. Може існувати незчисленна кількість радіусів, але всі вони тягнуться до єдиного центру, до усвідомлення Бога, до того, що не належить цьому світу відчуттів, у якому ми не перестаємо їсти, пити і говорити пусте, світу брехливих тіней та егоїзму. Отже, варто шукати не в книжках, віровченнях, серед марнот цього світу – а лише в усвідомленні Бога в собі. Людина може належати усім віросповіданням світу, знати на пам’ять усі будь-коли написані священні книги, вона може похреститися в усіх річках світу, але якщо вона не здатна усвідомити Бога, я можу віднести її лише до звичайнісіньких атеїстів. Нехай людина ніколи не заходила до церкви чи мечеті, не брала участі в жодних релігійних обрядах, але якщо вона відчуває присутність Бога в собі і це підносить її над усіма марнотами світу, така людина – свята, милостива, називайте її як вам заманеться. Коли людина заявляє, що вона права, або її віра – істинна, а всі інші – хибні, ця людина повністю помиляється. Вона не усвідомлює, що від істинності всіх решти віросповідань залежить також і істинність того, у що вірить вона. Відчуття любові і милосердя до цілого людського роду – от вияв справжньої релігійності. Я не маю на увазі сентиментальне ствердження, що всі люди – брати. Я говорю про те, що людина має відчувати єдність людських життів. Усе велике розмаїття сект та віросповідань ми повинні сприймати, як свої, усі вони важливі. Усі вони наближають людину до усвідомлення істинної релігії.

Можу лише додати, що добре народитися в церкві, але погано там і померти. Добре народитися дитиною, але погано нею залишитися на все життя. Храми, церемонії, символи підходять для дітей, але коли дитина виростає, вона мусить порвати або з церквою, або із самою собою. Ми не повинні вічно залишатися дітьми. Це все одно, що одягатися в те саме пальто, незважаючи на те, що ми з нього виросли і воно нам мале. Я не проти існування різних релігійних течій у світі. Якщо Бог забажав би, їх було б на двадцять мільйонів більше, тоді в нас було би ширше поле вибору. Єдине, проти чого я виступаю, – це намагання нав’язати єдину релігію кожному без винятку. Хоча усі релігії у своїй основі становлять єдине ціле, вони мають проявлятися у різних формах через несхожість обставин, у яких розвивається кожна нація. У кожного з нас має бути своя індивідуальна релігія, але ця індивідуальність стосується лише зовнішньої форми.

Багато років тому я відвідав одного великого мудреця моєї країни, одного дуже святого чоловіка. Ми говорили про нашу книгу одкровень – Веди, про вашу Біблію, про Коран і про подібні книжки загалом. На завершення нашої розмови, цей благий чоловік попросив мене взяти зі столу книжку. У цій книжці, окрім усього іншого, був записаний прогноз дощів на рік. Він сказав мені: “Читай”. І я прочитав про очікувану кількість опадів. Тоді він сказав: “Візьми цю книгу і стисни її”. Я так і зробив, а він сказав: “Що ж, мій хлопчику, жодної краплі води не впало. Доки не покажеться вода, це – всього лише книга. Книга! Отже, доки твоя релігія не приведе тебе до усвідомлення Бога, вона марна. Той, хто у релігійному пошуку обмежується самим вивченням книг, нагадує мені казку про віслюка, який тягнув на спині важезний тягар цукру, навіть і не здогадуючись, який він солодкий”.

Хіба ми повинні радити людям ставати навколішки і вигукувати: “О, ми нещасні грішники!” Ні, давайте краще нагадаємо їм про їхню божественну природу. Я розкажу вам історію. Левиця шукала собі поживу і натрапила на отару овець. Нападаючи вона стрибнула, розродилась і померла на місці. Маленьке левеня росло серед овець, їло траву і бекало, як вівця, і не здогадувалося, що воно насправді лев. Якось інший лев пробігав повз отару і дуже здивувався, коли побачив нашого лева, що їв траву і бекав, як вівця. Коли лева помітили вівці, вони втекли разом із левом-вівцею. Але інший лев дочекався нагоди й одного разу застав лева-вівцю, коли той спав. Він розбудив його і сказав: “Ти – лев”. Але той сказав: “Ні”, – і почав бекати, як вівця. Але інший лев повів його до озера і сказав подивитися на своє відображення, чи воно часом не нагадує його, лева. Той подивився і погодився, що так воно і було. Тоді лев заричав по-лев’ячи і попросив його повторити за ним. Лев-вівця спробував, і за деякий час ревів не гірше товариша. Він більше не був вівцею.

Я лише хочу сказати, що ви такі ж сильні, як леви.

Якщо в кімнаті темно, хіба ти ходитимеш навколо, битимеш себе в груди і кричатимеш: “Тут темно, темно, темно!” Ні. Єдиний спосіб освітити приміщення – викресати вогонь, і темрява відступить. Єдиний спосіб осягнути світло над тобою – викресати духовне світло в тобі, і тоді темрява гріха та скверни розвіється. Думайте про своє вище “Я”, а не про нижче.

 

***

Далі було поставлено кілька запитань.

П. Слухач з аудиторії сказав: “Якщо священики перестануть проповідувати про пекло, вони не зможуть контролювати свою паству”.

В. Тоді хай так і станеться. Людина, яку залякують її ж релігією, насправді ні в що не вірить. Краще проповідувати людині про її божественне начало, ніж про тваринне.

П. Що мав на увазі Бог, коли говорив: “Царство моє не від цього світу”?

В. Бог говорив про те, що Царство Небесне в нас самих. У єврейській традиції панувало уявлення, що Царство Небесне існує на цій землі, що не співпадало з думкою Ісуса.

П. Чи ви вірите, що ми походимо від тварин?

В. Я вірю, що за законом еволюції, вищі істоти походять із нижчих царств.

П. Чи ви зустрічали у своєму житті людину, яка пам’ятає свої попередні життя?

В. Так, я зустрічав людей, які казали, що пам’ятають свої попередні життя. Вони досягли такого рівня, коли могли пригадати свої попередні реінкарнації.

П. Чи ви вірите у розп’яття Христа?

В. Христос був утіленням Бога; вони не могли його вбити. Те, що розп’яли, було лише зовнішньою оболонкою, лише видимістю.

П. Якщо він міг створити таку видимість, чи не можна вважати це найбільшим чудом з усіх?

В. Я вважаю усі чудеса найбільшою перешкодою на шляху правди. Одного разу учні Будди розповіли йому про чоловіка, який міг творити так звані чудеса – він дістав миску з великої висоти, не торкаючись її, – і показали вчителеві цю миску. Тоді він узяв і розтоптав її ногами та наказав їм ніколи не брати за основу віри чудеса, а шукати істину у вічних принципах. Він дав їм справжнє внутрішнє світло – світло духу, єдине надійне світло, за яким можна слідувати. Чудеса лише заважають. Ми маємо їх відкинути.

П. Ви вірите, що Ісус справді читав Нагірну Проповідь?

В. Так. Але в цьому випадку я, як і інші, мушу дослухатися книжок, а винятково книжкове свідчення – досить ненадійний ґрунт. Але ми можемо спокійно керуватися засадами Нагірної Проповіді. Ми повинні взяти з неї для себе те, що відповідає нашому внутрішньому духу. Будда проповідував за п’ятсот років до Христа, і його слова були сповнені благословеннями: жодного прокляття не було ні в його словах, ні в усьому його житті, як і в Заратустри або Конфуція.

 

************

 

ІСТИННА ПРИРОДА ЛЮДИНИ

The Real Nature of Man

(Лекція, прочитана в Лондоні)

Людина тримається за відчуття з воістину неймовірною силою. Але яким би значущим не здавався їй зовнішній світ, в якому вона живе і рухається, все ж приходить момент у житті людини та нації, коли виникає мимовільне питання: “Це все – справжнє?” Навіть людина, котра ніколи не шукала підтвердження істинності того, що відчуває, бо кожен момент її життя заповнений різними чуттєвими задоволеннями, колись стоятиме перед обличчям смерті, тож і вона змушена буде запитати: “Це все – справжнє?” Релігія починається з цього запитання і закінчується відповіддю на нього. Навіть у віддаленому минулому, про яке історичні записи не в змозі нам розповісти, у містичному серпанку міфології, далеко в імлистих сутінках цивілізації, ми чуємо ті самі питання: “Куди ми прямуємо? Що істинне?”

Одна з найпоетичніших Упанішад, Катха-упанішада, починається так: “Точиться суперечка щодо того, що спіткає людину після смерті. Одна сторона стверджує, що вона помела назавжди, інша – що її існування не припинилося. Чия ж правда?” На це запитання відповідали по-різному. Сфера метафізики, філософії та релігії переповнена різними відповідями на це питання. Водночас пробували також присікти, спинити невтомний розум, що постійно запитував: “Що там за завісою? Що істинне?”. Та допоки існуватиме смерть, усі спроби уникнути цього запитання марні. Ми можемо казати, що нічого не бачимо за тим покровом, і зосереджуватися на наших надіях та сподіваннях, обмежених теперішнім моментом, і наполегливо намагатися не думати ні про що поза чуттєвим виміром; і, можливо, все оточуюче допомагатиме нам залишатися в цих тісних межах. Цілий світ може не давати нам розширювати нашу свідомість за межі теперішнього. І все ж таки, доки існує смерть, це питання знову і знову до нас повертатиметься: “Чи смерть кладе кінець усьому тому, за що ми так чіпляємось, немов за найреальніше, важливіше за будь-яку чільну річ на цьому світі?” Світ потьмяніє у якийсь момент і зникне назавжди. Стоячи на краю обриву перед безкінечно роззявленою прірвою, кожен розум, який би він не був витривалий та підготований, неодмінно відсахнеться з питанням: “Це – реальність?” Життєві надії, що будувалися поступово, цеглинка за цеглинкою, усіма силами могутнього розуму, зникають за секунду. Чи вони дійсні? На це запитання необхідно дати відповідь. З часом воно не втрачає своєю важливості, а навпаки.

Нам притаманне бажання бути щасливими. Ми ганяємося за всім підряд, аби здобути щастя: ми докладаємо усіх зусиль у гонитві за безумною кар’єрою у зовнішньому світі почуттів. Якщо ви спитаєте в успішної молодої людини, вона підтвердить вам, що саме це для неї і є дійсність: вона сприймає її саме так. Можливо, коли та сама людина постаріє та успіх у справах зрадить їй, тоді вона визнає, що це – доля, і врешті збагне, що неможливо задовольнити всі її бажання. Куди б вона не йшла, скрізь натикається на міцну стіну, яку не в силі подолати. Будь-яка діяльність на плані почуттів викликає реакцію, протидію. Ніщо не вічне. Насолода, горе, розкіш, багатство, влада, бідність, навіть саме життя – усе минуще.

Людство може зайняти дві позиції. Або приєднатися до нігілістів і вірити, що все – це ніщо, і що ми нічого не знаємо і не можемо знати ні про минуле, майбутнє, ні навіть про теперішнє. Варто також пам’ятати, що ті, хто відкидає минуле і майбутнє, визнаючи лише теперішнє – просто несповна розуму. Ти не можеш заперечувати батька і матір, але приймати їхню дитину. Логіка тут така сама. Відмовляючись від минулого і майбутнього, треба неминуче заперечити і теперішнє. Отож, перша позиція – це нігілізм. Я ніколи не зустрічав людину, яка б могла стати повним нігілістом хоча б на хвилину. Це просто лише на словах.

Інша позиція – шукати пояснень, істини, дошукуватись у цьому мінливому і недовговічному світі того, що справді дійсне. Чи є в цьому тілі, цьому скупченні молекул речовини, щось істинне? Це було предметом пошуку протягом усієї історії людського розуму.

З прадавніх часів нам часто траплялися певні проблиски світла, що осяювали людську свідомість. Ми бачимо людину, що вже у ті давні часи йде на крок попереду свого тіла і знаходить щось відмінне від своєї зовнішньої оболонки, хоч і дуже схоже, але складніше, досконаліше та, на відміну від тіла, нетлінне. Ми читаємо у гімнах Ріг-Веди, адресованих богу вогню, що спалює мертве тіло: “О Вогню, неси його обережно на твоїх руках, дай йому досконале тіло, світлодайне тіло, віднеси його у землю предків, де немає ні печалі, ні смерті”. Аналогічну ідею ви зустрінете в будь-якій релігії. А з нею й іншу. Усі релігії без винятку наголошують на тому, що теперішня людина – занепала порівняно із власним попереднім досконалішим станом. Ми знаходимо цю ідею в кожному писанні, кожній міфології в шатах міфічних алегорій, в ясних висловлюваннях філософії або у витончених фразах поезії. Це – стрижень правди в історії Адамового падіння в єврейському святому писанні, який знову і знову з’являється в індуїстських писаннях, що оспівують мрію про Вік панування Істини, коли жодна людина не вмирає, доки сама не захоче, коли усі користуються своїм тілом, скільки забажають, а людський розум непорочний і стійкий. Не існувало ні зла, ні лиха. Теперішній період – лише спотворення попереднього стану досконалості. Поряд із цією історією ми завжди зустрічаємо розповіді про всесвітній потоп. Це ще раз підтверджує, що теперішній вік  будь-яка релігія визнає періодом занепаду. Світ ставав все більш розбещеним, доки потоп не змив більшу частину людства і його відродження почалося спочатку. Тепер воно знову повільно розвивається, прагнучи відтворити той первинний стан чистоти. Ви всі чули старозавітну розповідь про потоп. Таку ж історію розповідали давні вавилоняни, єгиптяни, китайці та індуси. Ману, великий прадавній мудрець, молився на березі Гангу. До нього підплив маленький пічкур, благаючи про захист, і той пустив рибу у свій горщечок з водою. “Чого ти хочеш?” – спитав Ману. Маленький пічкур відповів, що його переслідувала велика риба, і попросив захистити його. Ману приніс маленьку рибку до себе додому, але вранці рибка виросла до розмірів горщика і сказала: “Я не можу більше жити в цьому горщечку”. Тоді Ману посадив її у дзбан, але наступного дня риба була вже розміром із дзбан і сказала, що вона і там більше не може жити. Цього разу Ману приніс рибу до річки, а наступного ранку побачив, що риба займає цілу річку. Ману приніс її до океану, тоді риба сказала: “Ману, Я – Творець всесвіту. Я набув такого вигляду, бо хотів попередити тебе, що Я затоплю весь світ. Ти маєш побудувати ковчег і взяти на поклад по парі кожної тварини і всю твою родину. З води виступатиме мій ріг, ти візьми його і прив’яжи до ковчега; а коли вода спаде, виходьте і заселяйте землю”. Отож, світ був поглинутий потопом, а Ману врятувався зі своєю родиною, парою кожної тварини і насінням усякої рослини. Коли потоп скінчився, він вийшов з ковчегу і заселив увесь світ, і ми звемося людьми[2], тому що ми походимо від Ману.

Людська мова – спроба висловити внутрішню істину. Я переконаний, що дитина, чия мова складається з нерозбірливих вигуків, намагається виразити найвищу філософію, але позбавлена необхідних інструментів та засобів для цього. Відмінність між мовою найгеніальніших філософів та вигуками дитини полягає лише у рівні, а не у способі вираження. Між тим, що ми сьогодні вважаємо найбільш правильною, систематичною і математичною мовою та нечітким, містичним, алегоричним наріччям давніх часів – відмінність полягає лише у якості вираження. Усі мови несуть величну ідею, що від початку полягає у зусиллі виразити себе. Як правило, за прадавніми міфологемами приховані зерна правди, тоді як за блискучою, відшліфованою мовою наших сучасників часто криється, перепрошую на слові, лише сущий непотріб. Тож не варто щось відкидати лише тому, що воно убране в шати міфології та іносказання, тільки тому, що воно не вписується в поняття такого-то пана чи такої-то пані в наші часи. Якщо люди насміхаються над релігійними вченнями, бо в них ідеться, що людина має вірити в байки, виголошені якимось пророком, їм краще треба посміятися зі своїх сучасників. Сьогодні, якщо людина цитує Мойсея, Будду чи Христа, над нею сміються. Але варто вам згадати імена Гекслі, Тіндала чи Дарвіна – і слова відразу ж набувають помпезного сенсу. “Так сказав Гекслі”, – для переважної більшості цього достатньо. Ми воістину позбулися забобонів! Раніше були релігійні забобони, а тепер маємо наукові. Але справа в тому, що через ті, колишні забобони проглядалися життєдайні ідеї духовності, через сучасні ж промовляє пристрасність та жадоба. Давні забобони шанували Бога, а сучасні закликають до мерзенної наживи, слави або ж влади. Ось і вся відмінність.

Повернімось до міфів. В усіх оповіданнях ми знаходимо одну головну ідею: людина суттєво занепала порівняно з минулими часами. Сучасні дослідження сьогодення, здається, повністю заперечують цю думку. Еволюціоністи взагалі заперечують таку можливість. Вони говорять, що людина еволюціонувала від молюска, отже, зміст міфів не може бути правдивим. Однак індійська міфологія узгоджує обидві ці позиції за допомогою теорії циклів. У ній сказано, що все розвивається хвилеподібно. Кожна хвиля постійно то спадає, то підіймається, тобто поступ відбувається циклічно. Звичайно, людина – це не просто лінійний розвиток, що підтверджують висновки сучасних досліджень. Будь-яка еволюція передбачає зворотній процес інволюції. Сучасний учений скаже вам, що ви зможете отримати від машини таку кількість енергії, яку попередньо в неї було вкладено. Щось не можна створити з нічого. Якщо середня людина еволюціонувала від молюска, тоді досконала людина – людина-Будда, людина-Христос – колись інволюціонувала в молюска. Якщо це не так, тоді звідки беруться титанічні особистості? Щось не може вийти з нічого. Так ми займаємо позицію, яка по-новому висвітлює писання. Та енергія, яка повільно розгортається, проходить різні етапи, аж доки не стане ідеальною людиною, не може з’явитися нізвідки. Вона десь вже існувала, і навіть попри те, що молюск чи протоплазма – це перша форма енергії, якої ми в стані сягнути по низхідній, вона якимось способом вже була заряджена енергією.

Ведуться запеклі суперечки щодо того, що ж первинне: чи це сукупність елементів, яку ми називаємо тілом, призводить до проявлення сили, відомої нам, як душа, думка тощо, чи навпаки. Релігії по всьому світу звісно відстоюють позицію, що це сила, яка називається думкою, породила тіло, і не навпаки. Існують школи сучасної думки, котрі заявляють, що думка – це просто наслідок узгодження відповідних частин механізму, який ми називаємо тілом. За другою теорією, душа чи інакше – брила думок, чи як ви це означите, виникає у процесі роботи цього механізму, як результат певних хімічних та фізичних комбінувань матерії, що утворили тіло і мозок. Але ця теорія не розв’язує нашу проблему. Що формує тіло? Яка сила утримує молекули у вигляді тіла? І яка сила обирає речовину із сукупності вільної матерії та надає моєму тілу одного вигляду, іншому тілу – іншого вигляду, і так далі? У чому причина такої безмежної різноманітності? Стверджувати, що душа є наслідком комбінацій молекул у тілі – все одно, що запрягати воза в коня. Як склалися саме такі поєднання? Звідки береться сила їх утворювати? Якщо ви скажете, що якась інша сила спричинила утворення цих поєднань, а душа з’являється як наслідок тої матерії, і що душа – те ж поєднання певної кількості матерії, сама є результатом поєднань... – це не дає нам відповіді. Ми маємо приймати ту теорію, яка пояснює більшість фактів, якщо не всі, і яка не суперечить іншим вже існуючим теоріям. Логічніше стверджувати, що та сила, яка обирає речовину і надає тілу певного вигляду – це та сама сила, що проявляється через нього. Отже, твердження, що енергія думки, породжена тілом, є наслідком певного поєднання молекул і не може існувати самостійно, позбавлене будь-якого змісту, як і твердження про те, що сила не може проявлятися поза матерією. Легше довести, що матерія як така, насправді взагалі не існує. Це просто певний стан сили. Можна навіть довести, що твердість, щільність чи будь-яка інша характеристика матерії спричинена рухом. Посилення воронкоподібного руху, застосоване на рідинах, надає їм характеристик твердих тіл. Повітряна маса, що рухається немов вихор як у випадку смерчу, поводиться як тверде тіло і здатна ламати або різати інші тверді тіла. Якщо нитку павутиння переміщати з нескінченно великою швидкістю, вона стає міцнішою за металевий ланцюг і зможе перерізати стовбур дуба. Розглядаючи питання з такої позиції, не так вже і складно виправдати той факт, що так звана матерія насправді не існує. Інша позиція погляду на це питання – безпідставна.

Що за сила проявляє себе через тіло? Одне зрозуміло, що чим би не була та сила, вона бере атоми і “виробляє”, надаючи їм форми, людське тіло. Ніхто не з’являється, щоби виготувати для нас з вами тіла. Я ніколи не спостерігав, щоб хтось за мене їв. Я сам повинен перетравити їжу, аби потім виробити мою кров, кістки та інші органи завдяки цій їжі. Що це за загадкова сила? До того ж помітив, що для більшості людей ідея поділу єдиного часу на майбутнє і минуле видається жахливою, вона сприймається як чиста спекуляція.

Повернемося до нашої теми. Що це за сила, яка зараз творить через нас? Ми знаємо, що у давні часи в усіх древніх писаннях цю силу уявляли у вигляді сяючої субстанції, що за своєю формою нагадує наше тіло і яка перебуває навіть після його смерті. Однак пізніше ми знаходимо більш піднесену думку, ніби це сяюче тіло не є тою силою. Усе, що має форму, є результатом поєднання складових і потребує чогось зовнішнього, що би приводило його в стан руху. Якщо нашому фізичному тілу потрібно щось відмінне від нього, що би орудувало ним, тоді і сяючому тілу, за таким самим принципом, теж потрібно щось зовнішнє що би керувало ним. Отож, те “щось” назвали душею, Атманом на санскриті. Саме Атман через сяюче тіло скеровує грубу зовнішню оболонку. Сяюче тіло вважається вмістилищем розуму, а Атман поза розумом. Атман – це не розум, він спрямовує його, а через нього – тіло. У мене є Атман, у тебе – інший: у кожного з нас свій Атман, як і своє окреме тонке тіло, через яке ми керуємо грубим зовнішнім тілом. Тоді постають питання щодо Атману, його природи. Що таке цей Атман, ця душа людини, яка не є ні тілом, ні розумом? На цю тему вели гарячі дискусії. Висували багато гіпотез, проводили різні філософські розслідування. Я наведу вам деякі із висновків про природу Атмана.

Різні філософські течії, здається, таки зійшлися на думці, що чим би не був той Атман, він позбавлений форми, а те, що не має форми, повинно бути всюдисущим. Час – витвір нашого розуму, як і простір. Причина-наслідок не може існувати без часу. Без явища послідовності не може існувати ідеї, що щось стало причиною чогось іншого. Час, простір і причинність властиві, таким способом, розуму, а оскільки Атман поза розумом і немає форми, значить він поза часом, простором і причинністю. Отже, він має бути вічним. І в цьому полягає найвищий умоглядний висновок нашої філософії: вічність не може бути дуальною. Якщо душа вічна, тоді може існувати тільки одна єдина Душа. Тож переконання щодо різних душ – у тебе одна душа, у мене – інша, – неправильне. Отож, Істинна Людина – це єдиний, вічноприсутній всюдисущий Дух. А видима людина – то лише обмеження Істинної Людини. Отже, тут міфології мають рацію, що видима людина, якою великою вона б не була, лише блідий відблиск Істинної Людини, яка стоїть за нею. Істинна Людина, Дух, існує поза причиною та наслідком, поза часом та простором, отже, вона вільна. Вона ніколи не була обмежена, її нічим неможливо зумовити. Видима людина, відблиск, обумовлена часом, простором, причинами та наслідками, і тому обмежена. Або, як кажуть деякі наші філософи, вона здається обмеженою, але насправді не є такою. Справжня природа наших душ – вічність, всюдисущість, духовність, безсмертність. Кожна душа безсмертна, тому питання про народження чи смерть немає сенсу. Одного разу проводили дослідження з дітьми. Дослідник ставив їм досить складні запитання, і серед них було одне таке: “Чому не падає Земля?” Він хотів підштовхнути учнів до відповіді про гравітацію. Більшість дітей узагалі не могли відповісти, кілька сказало, що справа у гравітації чи ще у чомусь. Але одна маленька кмітлива дівчинка відповіла питанням на питання: “А куди це вона має впасти?” Просто це запитання абсолютно безглузде. Куди має впасти Земля? Земля не може ні впасти, ні піднестися. В абсолютному просторі немає ні низу, ні верху, які існують лише у просторі відносному. Де промайнуле, а де прийдешнє для безкінечного? Звідки воно приходить і куди прямує?

Коли люди перестають думати про минуле чи майбутнє, коли вони забувають про тіло, адже воно минуще і обмежене, тоді вони піднімаються до вищого ідеалу. Істинна Людина – це не тіло, не розум, бо той розсіюється і відходить у небуття. Тільки Дух, який над усім цим, може жити вічно. Тіло і розум постійно змінюються, і, по суті, це назви для низки станів, які постійно змінюються, наче ріка, чиї води перебувають у безперервному плині, хоча і має вигляд цільного русла. Кожна часточка нашого тіла постійно змінюється; нічиє тіло не становить однакову сукупність елементів навіть кілька хвилин поспіль, та все ж ми сприймаємо його як єдине тіло. Так само і розум змінює стани: він то щасливий, то нещасний, колись сильний, іноді слабкий – мінливий вир. Таким не може бути вічний Дух. Зміна притаманна лише минущому. Казати, що вічність підвладна змінам – абсурд, це неможливо. Ти можеш рухатись і я можу рухатись у якості обмежених тіл; кожна складова всесвіту перебуває у стані постійного руху, але якщо ми візьмемо всесвіт як єдине ціле, тоді він перебуває у спокої, він незмінний. Рух – явище завжди відносне. Я переміщаюся відносно чогось. Будь-яка частинка всесвіту може рухатися відносно іншої частинки. Але якщо ви візьмете цілий всесвіт, тоді відносно чого він може рухатися? Поза ним нічого не існує. Тобто безмежна Одиниця незмінна, нерухома і абсолютна, і вона є Істинною Людиною. Отже, наша реальність полягає у Всеосяжному, а не в обмеженому. Мислити себе маленькими обмеженими істотами, які постійно змінюються, – старі пережитки, хай навіть іноді такі для нас зручні. Люди лякаються, коли їм кажуть, що вони всюдисущі Всеосяжні Створіння. Ти дієш у всьому, ти ступаєш кожною ногою, говориш через усі вуста і відчуваєш кожним серцем.

Люди лякаються, коли їм таке кажуть. Вони перепитуватимуть знову і знову, чи не збережеться їхня індивідуальність. Що таке індивідуальність? Я б хотів на неї подивитися. У дитини нема вусів, але коли вона стане чоловіком, можливо, вона відпустить і вуса, і бороду. Отже, вона би втратила свої індивідуальні риси, якщо б вони полягали лише у фізичному вигляді. Якби було так, то у разі втрати, наприклад, ока чи руки, я б ризикував втратити свою індивідуальність. Тоді пияку не варто кидати пити, бо інакше він втратить свою індивідуальність, грабіжнику не варто виправлятися, бо інакше він втратить свою. Тож нікому не треба змінювати власні звички від страху такої втрати. Немає іншої індивідуальності, окрім Безкінечного. Це єдина незмінна умова. Усе інше перебуває у неспинному русі. Індивідуальність також не пов’язана з пам’яттю. Припустимо, що я вдарився головою і через це повністю втратив пам’ять, отже, я втратив і власну індивідуальність: мене більше нема. Я не пригадую два чи три роки свого дитинства. А якщо вважати, що пам’ять та існування – це одне і те ж, виходить, що все забуте мною втрачено назавжди. Виходить, що частину мого життя, яку я не можу пригадати, я взагалі не проживав. Це надзвичайно вузьке уявлення про індивідуальність.

Ми ще не індивідуальності. Ми боремося, щоби ними стати, щоби здобути Вічність, яка і є справжньою природою людини. Тільки той живе, чиє існування вимірюється цілим всесвітом, і чим більше ми зосереджуємо наше життя на обмежених предметах, тим швидше ми наближаємося до смерті. Тільки тоді ми по-справжньому живемо, коли підіймаємо наше життя до рівня всесвіту, звертаємо його до інших, а жити маленьким життям – це смерть, просте вмирання, яке викликає страх смерті. Цей страх можна подолати тільки усвідомленням, що оскільки життя всесвіту єдине, людина не припиняє жити. Коли людина може сказати: “Я присутня в усьому, у кожній істоті, в кожному житті, я – всесвіт”, тільки тоді вона досягає безстрашності. Говорити про вічність постійно змінних речей просто абсурдно. Один давній індійський філософ казав: “тільки Духу притаманна індивідуальність[3], оскільки він вічний”. Вічність неподільна, її не можна ніяк почленувати. Вона одна й та ж завжди неподільна єдність – це і є людина-індивід, це і є Істинна Людина. Видима людина – лише боротьба, палке намагання виразити, проявити цю індивідуальність, яка лежить поза нею, Дух же не еволюціонує. Усі зміни, коли зло стає добром, тварина перетворюється на людину, відбуваються на будь-якому рівні, але не в Дусі. Це еволюція природи і прояв Духу. Уявіть, що мене від вас відділяє ширма, в якій є малесенький отвір, через який я можу розгледіти деякі обличчя, лише кілька з них. Тепер уявіть, що отвір починає розширюватися, і поступово картина за екраном все більше відкривається моїм очам. Коли врешті ширма зовсім зникає, я стою віч-на-віч з вами усіма. Ви ніяк не змінювались увесь цей час, змінювався отвір, а ви поступово проявляли себе. Так само і з Духом. Ви не досягнете ніякого ідеалу. Ви вже вільні та досконалі. Що несе нам ідея релігії, Бога, пошуків майбутнього раю? Навіщо людина шукає Бога? Чому людина кожної нації, будь-якого соціального стану жадає досконалого ідеалу в чомусь – у Богові, людині, чи ще в будь-чому? Тому що нам притаманна ця ідея. Це биття нашого серця, а ми помилково приймаємо його за зовнішній звук. Сам Бог, що всередині нас, спонукає шукати Його, усвідомити Його. Після довгих пошуків тут і там, церквами і храмами, землями і небесами, ти нарешті повертаєшся до відправної точки, до власної душі, і розумієш, що Той, кого ти шукав по всіх-усюдах, до кого ти молився і слізно взивав по храмах та церквах, Той, кого ти вважав тайною усіх тайн, захованою на небесах, є тут, ближче нікуди, у твоєму власному “Я”, в реальності твого життя, тіла, душі. Це твоя власна природа. Утверджуй її, проявляй її. Не намагайся очиститися, бо ти і так чистий. Ти не маєш прагнути ідеалу, бо ти вже ідеальний. Природа – як та ширма, за якою криється реальність. Кожна добра справа чи дія, скеровані до природи, просто проривають цю завісу, та чистота, Вічність і Бог проявляються все ширше.

Ось вам і вся історія людини. Усе тоншає покров, усе більше світла проходить крізь нього, бо така його природа – сяяти. Ми не можемо пізнати це світло, наші спроби – марні. Якби воно було пізнаваним, воно не було б тим, чим воно є, тобто вічною реальністю. Пізнати – значить обмежити, пізнання обумовлює. Це світло – безмежна реальність усього сущого, вічний свідок у всесвіті, твоє “Я”. Отже, пізнання – це нижча сходинка, крок назад. Ми вже є тою вічною реальністю: як ми можемо її пізнати? Це справжня природа будь-якої людини, яку вона намагається проявити різними способами, інакше для чого існувало би стільки моральних кодексів? Як пояснити мораль? У центрі всіх моральних систем, незалежно від їхньої форми вираження, є по суті єдина ідея: робити добро іншим. Провідним спонуканням людського життя має бути милосердя до інших людей, до всіх живих істот. Це все лише різновиди позачасової істини: “Я – всесвіт, всесвіт – єдиний і неподільний”. Як ще це можна пояснити? Чому я маю робити добро людям? Що мене спонукає? Милосердя, відчуття однорідності всього. І найчерствішим серцям трапляється співчувати іншим. Навіть людина, яку лякає твердження, що її так звана індивідуальність насправді омана, і що ганебно залежати від цієї позірної індивідуальності, погодиться, що центральна ідея всякої моралі – абсолютне самозречення. У чому воно полягає? У відмові від власного видимого “я”, егоїзму. Сама ідея “я і моє” – Ахамкара і Мамата – спричинена колишнім забобоном, і чим більше нашого теперішнього “я” зникне, тим ясніше проявлятиметься справжнє “Я”. Це справжнє самозречення, центр, основа, сіль усіх моральних настанов і незалежно від того, чи усвідомлює це людина, весь світ все більше наближається до нього, проявляючи його колись більшою, колись меншою мірою. Але чимало людей роблять це несвідомо. Нехай же вони усвідомлять це. Нехай вони жертвують, усвідомлюючи, що “я і моє” – це не істинне “Я”, а лише його обмеження. Один лиш проблиск безкінечної реальності, одна лише іскра від вічного полум’я, яке є Всім, дають справжнє уявлення про сучасну людину. Безкінечне – її істинна природа.

Яку вигоду, вплив, ціль несуть ці знання? Сьогодні ми змушені вимірювати все вигідністю – скільки фунтів, шилінгів, пенсів це нам принесе. Яке право має людина вимагати, щоби істина вимірювалася вигодою або грошима? Якщо ці знання позбавлені практичної корисності, невже вони стануть менш істинними? Правдивість не перевіряється прибутковістю. Але, тим не менше, це знання приносить нам найвищу користь. Як ми бачимо, усі шукають щастя, але більшість шукає його у тлінних та несправжніх речах. У почуттях немає щастя. Я ще не зустрічав людини, яка б здобула щастя у почуттях або у чуттєвому задоволенні. Щастя є винятково в Дусі. Тому для людства було б дуже “вигідно” віднайти це щастя. Іншим важливим фактом є те, що незнання – велика мати усякого нещастя, а основне невігластво – вважати, що Безконечне плаче і тужить, що Воно обмежене. Основа всіх нещасть полягає у тому, що ми, безсмертні, одвічно безгрішні, будучи досконалим Духом, вважаємо себе маленькими свідомостями, маленькими тілами – це корінь усякого егоїзму. Як тільки я гадаю, що я – маленьке тіло, я хочу його зберегти, захистити, підтримувати гарним – за рахунок інших тіл. Як наслідок, я і ти стаємо відособленими. Як тільки приходить ідея роздільності, вона прочиняє двері для усіх нещасть і призводить до всілякого страждання. Отож, користь полягає в тому, що якщо сьогодні маленька складова частина людства зможе відсторонитися від власного егоїзму, обмеженості та карликовості, наша земля завтра стане раєм, але якщо ми думатимемо лише про вдосконалення машин і поглиблення пізнання матеріального, цього ніколи не трапиться. Це може тільки збільшити наші нещастя, як масло, що лише розпалює вогонь. Пізнання матеріального без пізнання Духу тільки підкидає паливо у вогонь, слугуючи егоїстичній людині додатковим інструментом, щоби відбирати те, що належить іншим, і жити коштом інших життів, замість того, щоб віддавати їм власне.

Інші запитають, чи такий підхід практичний? Чи це може застосовуватись у сучасному суспільстві? Істина ніколи не благоговіє перед жодним суспільством, ні давнім, ні сучасним. Суспільство має благоговіти перед Істиною або загинути. Суспільства мають формуватися на засадах істини, а істина не повинна підлаштовуватися під суспільство. Якщо таку благородну істину, як альтруїзм, неможливо втілювати у суспільстві, людині краще покинути його і податися до лісу. Така людина – відважна. Відвага буває двох видів. Перший – не злякатися гармати, другий – мати духовні переконання. Якось один імператор захопив Індію, і його вчитель порадив йому зустрітися з мудрецями країни. Після довгих пошуків він таки знайшов одного старця, який сидів на кам’яній брилі. Імператор поговорив з ним і був дуже вражений його мудрістю. Він попросив мудреця поїхати з ним, до його країни. “Ні”, – відповів мудрець, – “я цілком задоволений цим лісом”. “Я дам тобі багатство, позицію в суспільстві, достаток. Я імператор усього світу”, – умовляв імператор. Але старець знову відмовив йому: “Мене не цікавлять усі ці речі”. “Якщо ти не підеш, я вб’ю тебе”, – вигукнув імператор, на що чоловік тільки лагідно всміхнувся і відповів: “Ти щойно промовив найдурнішу річ у твоєму житті, імператоре. Ти не можеш убити мене. Мене не висушить сонце, вогонь не спалить, ніж не заколе, бо я безсмертний, вічно присутній, всесильний і всюдисущий Дух”. Ось це і є духовна відвага, тоді як інший її різновид – сміливість лева або тигра. У процесі повстання 1857 одного учителя, неймовірно велику душу, важко поранив бунтар-мусульманин. Індуси спіймали його і привели пораненого, бажаючи покарати винуватця смертю. Але вчитель лише лагідно звів на нього очі і промовив: “Брат мій, ти – це Він, ти – це Він”, – і помер. Такий от інший приклад. Яка користь балачок про силу ваших м’язів, про вищість ваших західних інституцій, коли ви не можете узгодити ваше суспільство з Істиною, якщо ви не можете побудувати суспільство, яке приймає найвищу Істину? Що хорошого у ваших хвалькуватих розмовах про вашу шляхетність і велич, якщо ви мені кажете, що відвага, яку я описав, непрактична? Невже у світі немає нічого кориснішого за фунти, шилінги і пенси? Якщо це так, то чого вам вихваляти своє суспільство? Те суспільство найвеличніше, в якому втілюються найвищі ідеали. Така моя думка. А якщо суспільство не в стані втілювати ці ідеали, змініть його. І чим швидше, тим краще. Підведіться, чоловіки і жінки, заради цієї цілі, повірте в Істину, наважтеся втілювати Її! Світу потрібні кілька сотень сміливих чоловіків та жінок. Практикуйте відвагу, яка не страшиться відкривати Істину, яка не боїться проявляти її у житті, яка не здригається перед смертю, і навіть вітає смерть, відвагу, яка веде до пізнання, що людина – є Дух, що у цілому всесвіті ніщо не може вбити її. Тоді ви станете вільними. Тоді ви пізнаєте вашу істинну Душу. “Цього Атмана спершу треба почути, потім роздумувати над Ним, а потім – медитувати на Нього”.

У сучасному світі всі схильні забагато говорити про діяльність, прямо засуджуючи думку. Діяльність – це дуже добре, але вона походить із думки. Невеличкі прояви енергії через м’язи називають діяльністю, але без думки вона не існуватиме. Отже, наповнюй розум піднесеними думками, найвищими ідеалами, тримай їх перед собою день і ніч, і це породить благородну діяльність. Не оповідай про скверну, говори, що ми непорочні. Ми підкорили власну волю незмінному страху та думці, що ми малі, народжені, смертні.

 

************

 

СТАДІЇ САМОУСВІДОМЛЕННЯ

Steps to Realization

(Лекція, прочитана американським студентам)

З-поміж усіх чеснот, якими повинні володіти ті, хто прагне Джняни (тобто мудрості), поняття Шами і Дами, що тісно пов’язані між собою, займають перше місце. Вони полягають в утримуванні органів у їх центрах, не дозволяючи їм виходити за межі цих центрів. Спершу я поясню вам значення поняття “орган”. Візьмемо, наприклад, око: це не орган зору, а лише інструмент. Коли відсутній відповідний орган, я не можу бачити, навіть якщо в мене будуть очі. Але за наявності як органу, так і інструменту, зір все одно буде відсутній, доки не встановиться зв’язок розуму з ними. Отже, для кожного чуттєвого сприйняття мені потрібні три речі: передусім – зовнішні інструменти, за тим – внутрішні органи і врешті розум. Якщо чогось одного не вистачатиме, чуттєве сприйняття не відбудеться. Отже, розум діє через два посередники – внутрішній та зовнішній. Коли я бачу предмети, мій розум виходить за власні межі, звертаючись назовні. Але коли я, наприклад, закриваю очі і починаю думати, мій розум не спрямовується назовні, він активізується внутрішньо. Проте обидві ситуації супроводжуються активною діяльністю органів. Коли я дивлюся на вас і говорю з вами, органи та інструменти однаково активні. Коли ж я закриваю очі і думаю, тоді органи задіяні, а інструменти ні. Без діяльності цих органів мислення було б неможливим. Гадаю ви погодитеся, що жоден із вас не може мислити, не спираючись на певні символи. Сліпа людина теж думає за допомогою певних форм. Як правило, органи зору та слуху дуже активні. Варто пам’ятати, що під поняттям “орган” мається на увазі відповідний нервовий центр мозку. Очі та вуха – лише інструменти зору і слуху, тоді як органи розташовані всередині. Якщо органи знищено, то навіть попри те, що очі та вуха залишаться неушкодженими, ми не зможемо бачити чи чути. Отже, щоб опанувати наш розум, ми спершу маємо навчитися контролювати ці органи. Не дозволяти розуму блукати по зовнішніх та внутрішніх об’єктах, утримувати органи у відповідних центрах – ось яка суть понять Шама і Дама. Шама утримує вихід розуму зі свого центра назовні, а Дама допомагає контролювати зовнішні інструменти.

Наступною іде чеснота Упараті, яка полягає у недуманні про предмети чуттєвого сприйняття. Більшість нашого часу ми витрачаємо на думки про те, що ми бачили, чули, побачимо чи почуємо, про що ми з’їли, їмо або з’їмо, про місця, де ми жили, і так далі. Ми витрачаємо на думки та розмови про згадані речі більшість нашого часу. Хто має намір дотримуватися Веданти, повинен позбутися такої звички.

Наступний етап підготовки (як непросто бути філософом!) – це Тітікша, найскладніша з усіх. Це ніщо інше, як абсолютне терпіння – “непротивлення злу”. Тут треба пояснити. Ми можемо не протистояти злу, але все ж страждати від цього. Людина може наговорити мені образливих речей, і я приховано ненавидітиму її за це, хай навіть і не відповім та утримаюся від відкритого прояву мого гніву, але ненависть і лють виникнуть у моєму розумі, і я відчуватиму гостру неприязнь до цієї людини. Це не означає не протистояти: я маю бути вільним від найменшого почуття ненависті чи злості, спонукання чинити супротив – мій розум має бути спокійним, ніби нічого не відбувалося. І тільки коли я досягну такого стану, я по-справжньому не чинитиму опору. Терпіти будь-які страждання, без найменшої задуми протистояти їм або уникнути їх, без тіні болю або жалю – ось що таке Тітікша. Уявімо, що я справді практикую непротивлення і зі мною стається якесь велике лихо. Якщо я оволодів Тітікшєю, то не шкодуватиму, що я не чинив опору злу. Коли свідомість досягає такого стану, вона стверджується у Тітікші. В Індії люди вдаються до неймовірних речей, практикуючи цю чесноту: не зважають на страшенні спеку та холод і навіть сніг, тому що тіло не обходить їх. Воно покинуте саме на себе, так, ніби це чужорідний об’єкт.

Наступна необхідна чеснота – це Шраддха, віра. Необхідно мати безмежну віру у релігію та Бога. Без такої віри не можна стати прагнучим Джняни. Якось один великий мудрець сказав мені, що у світі менше ніж один на 20 мільйонів вірить у Бога. Я спитав його, чому так ведеться, і він відповів: “Уявімо собі злодія, який дізнався, що в сусідній кімнаті є купа золота і кімнати розділено тонкою перегородкою. Як поводитиметься злодій?” Я відповів: “Він начисто втратить сон і буде постійно думати, як добратися до того золота, не в змозі думати ні про що інше”. Тоді він сказав: “Невже ти думаєш, що людина може вірити в Бога і не жити єдиним прагненням досягти Його? Якщо людина насправді вірить в існування такого безкрайого невичерпного джерела Благодаті зовсім поряд, вона безсумнівно спрямує усі свої сили на те, аби досягти його”. Незрушна віра у Бога і пов’язане із нею прагнення досягти Його – ось дві складові Шраддхи.

Далі йде Самадхана, безперервна практика, яка полягає в утримуванні розуму у Бозі. Ніщо не відбувається відразу. Релігійність не можна прищепити, проковтнувши пігулку, – вона вимагає старанної і безперервної практики. Єдиний шлях підкорити розум – повільна і постійна практика.

Після Самадхани слідує Мумукшутва – сильне бажання звільнитися. Ті, хто читали “Світло Азії” Едвіна Арнольна, можуть пригадати його варіант перекладу першої заповіді Будди, в якій говориться:

Причина ваших страждань – ви самі.

Інших немає винуватців.

Ніхто не змушує вас жити, помирати,

Кружляти треба за колесом, стискаючи в обіймах його спиці,

Що із агонії, цілунками вкривати óбід,

зроблений із сліз, а серцевина того колеса – із пустоти.

Усі наші нещастя спричинені нашими виборами, така наша природа. Одного разу на честь коронації нового імператора старого китайця звільнили з в’язниці, де він пробув шістдесят років. Але старий почав нарікати, що не може жити на волі і повинен повернутися назад у його жахливу тюрму до щурів і мишей. Він не знóсив денного світла. Отже, він попросив убити його або відправити назад до в’язниці, і його повернули назад. У дуже схожому стані перебувають усі люди. Ми сторчголов кидаємося у гонитву за всяким лихом і ніяк не хочемо звільнитися від нього. Кожен день ми переслідуємо насолоду, і ще до того, як її досягти, ми усвідомлюємо, що вона вже минула, просочилася нам крізь пальці. Але ми не відмовляємося від нашої божевільної гонитви, а продовжуємо наш біг, засліплені ду́рні.

В Індії деякі преси для витискання олії працюють за допомогою сили волів, які ходять по колу і вичавлюють олію із зерен. Пара волів запряжена у ярмо, а на ньому виступає жердина, на якій кріпиться жмут соломи. З обох боків волу закривають очі, і він може дивитися тільки вперед. Тварина витягає шию, щоб схопити сіно, і тягне таким способом ярмо; потім вона знову і знову повторює спроби дотягнутися до соломи, але безрезультатно. Віл ніколи не наздожене сіна, але постійно ходитиме по колу, з надією отримати його, і так він витискає олію із зерен. Так само ми з вами, народжені рабами характеру, грошей та добробуту, дружин та дітей… Ми постійно женемося за жмутом соломи – простою примарою. Так ми описуємо незчисленні кола перероджень, не отримуючи того, чого прагнемо. Ми всі щиро мріємо про любов, усі намагаємося любити і бути любимими, усі ми хочемо бути щасливими і ніколи не зазнавати горя, але чим більше ми наближаємося до щастя, тим далі воно від нас. Ось як влаштований світ, суспільство, а ми, сліпі раби, повинні платити за це, не відаючи. Придивіться до своїх власних життів: як мало в них щастя і як мало ви насправді виграли від цієї гонитви за неіснуючою ціллю, у яку втягнутий наш світ.

Ви пам’ятаєте історію про Солона і Креза? Цар сказав великому мудрецеві, що крайній захід Азії – це найщасливіше місце у світі. І мудрець спитав його: “Хто там найщасливіший? Я не зустрічав нікого надмірно щасливого”. “Неправда”, – сказав Крез, – “я найщасливіша людина у світі”. “Почекайте, пане, до кінця життя, не кваптеся”, – порадив мудрець і пішов собі. З часом царя завоювали перси та розпорядилися спалити його живим. Розклали погребальне вогнище, і коли бідолашний цар побачив його, він голосно загукав: “О, Солоне! Солоне!”. Коли його запитали, до кого він звертається, він розповів свою історію. Перський імператор розчулився і помилував Креза.

Це історія життя будь-кого з нас. Вона показує неймовірну панівну силу природи, яка періодично відштовхує нас, але ми все-таки невпинно продовжуємо наше гарячкувате переслідування. Ми завжди сподіваємося без надії; ця надія, ця примара, зводить нас з глузду: ми завжди сподіваємося здобути щастя.

У стародавній Індії був цар, якому одного разу поставили чотири запитання, і одне з них таке: “Що найбільш вражаюче на світі?”. “Надія”, – була його відповідь. Це найпрекрасніша річ. Кожного дня ми бачимо, як навколо нас умирають люди, і все ж таки ми сподіваємося, що не помремо. Ми ніколи не думаємо, що смерть і страждання прийдуть і до нас. Кожен гадає, що успіх за ним, сподівається без надії, не зважає ні на що, нехтує усіма математичними обґрунтуваннями. Тут ніхто ніколи не є насправді щасливим. Якщо людина багата і в неї вдосталь їжі, у неї розлади травлення і вона не може їсти. Якщо в людини немає ніяких розладів і в неї здоровий шлунок ненажери – їй нема що покласти до рота. Якщо людина багата – в неї нема дітей. Якщо людина бідна і голодна – у неї ціла купа дітей, і вона не знає, як собі з ними зарадити. Чому так трапляється? Справа в тому, що щастя і нещастя – це дві сторони однієї монети. Той, кому випав щасливий момент життя, має прийняти і нещасливий. Ми маємо безглузде переконання, що можна насолоджуватися щастям без лиха, і ця ідея настільки заволоділа нами, що ми втратили розум.

Коли я був у Бостоні, до мене підійшов молодий чоловік і дав мені папірець, на якому він написав своє ім’я та адресу і такі слова: “Усе щастя, усі багатства світу належатимуть тобі. Дізнайся, як їх здобути. Приходь до мене, і я навчу тебе, як це робиться. Вартість – 5$”. Він вручив мені цього папірця і спитав: “Що Ви на це скажете?” Я відповів: “Юначе, чому б тобі спершу не пошукати грошей, щоб це надрукувати? У тебе немає навіть грошей, щоби надрукувати це!” Він мене не зрозумів. Він був затьмарений ідеєю, що зможе здобути щастя і купу грошей без жодних зусиль. Люди вдаються до двох крайнощів: одна – це крайній оптимізм, коли усе рожеве, миле і прекрасне, інша – екстремальний песимізм, коли здається, що весь світ проти нас. Мозок більшості людей зазвичай розвинутий нерівномірно. Можна зустріти одну людину на мільйон, у якої добре розвинений мозок. Усі інші або гостро не сприймають окремі речі, або ж зациклені на чомусь одному

Зазвичай ми вдаємося до крайнощів. Коли ми здорові і молоді, ми впевнені, що багатство усього світу буде належати нам. Але згодом, коли суспільство шпурляє нас, неначе футбольний м’яч, ми старіємо, забиваємося у свій куточок, критикуємо та зневірюємо інших. Мало хто відає, що задоволення супроводжується болем, а біль – задоволенням; і що біль відразливий, а з ним і задоволення, бо одне є близнюком іншого. Прагнення страждань, як і прагнення задоволень, однаково принижує велич людини. Ті, чий розум перебуває у рівновазі, повинні позбутися обох. Чому би людині не здобути свободу, замість того, щоби бути ареною гри пристрастей? Коли ми починаємо лити сльози, природа дарує нам долар. Коли ми знову заплачемо, природа пригощає нас шматком імбирного пряника, і ось ми знову посміхаємося.

Мудра людина прагне звільнення. Вона розуміє, що чуттєві об’єкти – це марнота, і що задоволенням та стражданням немає кінця. Скільки багатих людей у світі шукають свіжих насолод! Усі задоволення звичні, а вони хочуть чогось нового. Хіба ви не бачите, скільки безглуздих речей вони вигадують кожного дня, просто щоби полоскотати собі нерви на якусь мить, а коли та мить скінчилася, який результат? Більшість людей просто неначе стадо овець. Якщо вівця-вожак упаде у канаву, всі решта попрямують за нею і скрутять собі шиї. Аналогічно: що би не зробив лідер спільноти, усі інші наслідують, навіть не думаючи, що вони роблять. Коли людина почне розуміти марність усіх речей, вона відчує, що ці впливи не повинні визначати її, а її характер не має волокти її за собою. Це рабство. Якщо людині сказати кілька добрих слів, вона зразу ж усміхнеться, якщо ж це будуть образливі слова, вона розридається. Вона поневолена шматком хліба, вдихом повітря, необхідністю вдягатися, патріотизмом, країною, добрим ім’ям та славою. Отже, людина загрузла у рабстві, а істинна людина похована у ній через власну прив’язаність. Те, що ми називаємо людиною, насправді раб. Коли це рабство усвідомлюється, з’являється бажання звільнитися і це бажання дуже сильне. Якщо покласти комусь на голову розпечений вуглик, то побачите, як судомно він рухатиметься, щоби позбутися його. Подібно боротиметься за звільнення людина, яка повністю усвідомить, що вона раб власної натури.

Тепер нам зрозуміло значення Мумукшутви, або прагнення свободи. Наступна практика теж не з легких. Вона називається Ніт’яніт’я-Вівека і полягає у вмінні відрізняти істинне від неістинного, вічне від плинного. Бог – один, вічний, усе інше – плинне. Усе вмирає: ангели, люди, тварини, планети, сонце, місяць, зорі – усе зазнає постійних змін. Сьогоднішні гори вчора були океанами і завтра їх знову вкриє вода. Усе тече. Увесь всесвіт – сукупність змін. Але лише Один ніколи не змінюється, це – Бог; і чим ближче ми наближаємося до Нього, тим слабша залежність від змін, тим менше наша персона зможе на нас впливати. А коли ми досягнемо Його і станемо поряд із Ним, ми підкоримо природу, ми опануємо її прояви і будемо непідвладними їй.

Знаєте, якщо дійсно освоїти все вищеописане, нам більше нічого не треба у цьому світі. Усі знання всередині нас. Уся досконалість вже міститься в душі. Але ця довершеність оповита шарами єства, один за одним, вони закривають чистоту душі. Що ж нам робити? Насправді ми не розвиваємо власні душі. Як можна покращити ідеальне? Ми просто видаляємо зло, і душа проявляє себе у всій її одвічній чистоті, у її природній вродженій свободі.

Тепер з’являється цікавість: чому ці вправи необхідні? Тому що релігію не можна здобути через вуха, очі, або навіть розум. Ніякі святі писання не можуть зробити нас релігійними. Ми можемо вивчитися по всіх книжках світу, але так і не зрозуміти нічого про релігію чи Бога. Ми можемо проповідувати усе життя і все ж не станемо кращими. Ми можемо стати найрозумнішими людьми, яких тільки бачив світ, та врешті так і не прийти до Бога. З іншого боку, хіба ви не спостерігали, що найінтелектуальніша освіта породжує найбільш нерелігійних людей? Один із головних недоліків вашої західної цивілізації полягає у тому, що ви приділяєте увагу винятково інтелектуальній освіті і зовсім не зважаєте на серце. Це лише багатократно посилює людський егоїзм, що вас і згубить. У разі конфлікту між розумом та серцем, слідуйте за серцем, тому що розум має єдиний стан – глузд, і наш розум діє у його межах та не може вийти за них. Тільки серце здатне піднести людину на найвищий рівень свідомості, що не доступний розуму: воно перевершує інтелект і досягає стану, який зветься натхненням. Інтелекту цей стан зовсім невідомий, його може зазнати лише серце в моменти просвітлення. Черствий інтелектуал ніколи не зазнає душевного піднесення. Саме голос серця у глибині говорить нам про любов. Воно значно перевершує розум, адже приховує у собі усі можливості, яке дає натхнення. Так само як інтелект є знаряддям пізнання, так серце – знаряддя натхненності. На нижчих рівнях інтелект – потужніше знаряддя. Невіглас нічого не знає, але він емоційний за природою. Порівняйте його з великим професором – якою ж дивовижною силою відрізняється останній! Але професор обумовлений власним інтелектом і він може бути справжнім втіленням зла та інтелектуалом одночасно. А та людина, яка дослухається до власного серця, не цураючись почуттів, ніколи не зможе бути злою. За умов правильної дисципліни серце може змінитись і перевершити розум, перетворившись у натхненність. Урешті-решт людина повинна піти далі інтелектуального. Знання людини, її здатність сприймати, міркувати та пізнавати, якості її серця – усе задіяне для досягненні цієї цілі, наче у збиванні молока цього світу. Якщо молоко довго збивати, воно перетворюється на вершки, тобто в Бога. Людина, яка слідує за власним серцем, збирає вершки, у той час як тим, хто керується розумом, залишається маслянка.

Викладені мною чесноти підготують серце до любові та сильного співчуття, які притаманні серцю. Не обов’язково бути освіченим чи мати гарні манери, щоби пізнати Бога. Один мудрець якось сказав мені: “Аби заподіяти смерть іншим, потрібно озброїтися мечем, щитом, а щоби заподіяти смерть собі достатньо й голки. Так само якщо ти хочеш навчати інших, потрібно бути дуже вченим і розумним, але це не потрібно для власного просвітлення”. Ти – чистий? Якщо так, ти пізнаєш Бога. “Благословенні чисті серцем, бо вони побачать Бога”. Якщо ти не з таких, хай навіть ти пізнав усі науки світу, це тобі ніяк не допоможе; можливо, книжки, які ти прочитав, засипали б тебе з головою, та користі не буде. Лише серце досягне мети. Слухайся серця. Чисте серце прозорливіше за інтелект, воно одухотворене. Йому відомі речі, які глузд не здатний пізнати, тож коли виникає конфлікт між чистим серцем та розумом, приймай сторону серця, навіть якщо вважаєш його дії нерозумними. Коли виникає спонукання робити добро іншим, твій мозок може підказувати, що це невигідно. Слухайся твого серця, і ти усвідомиш, що менше припускаєшся помилок, ніж коли слідуєш за розумом. Чисте серце – найкраще дзеркало, що відбиває істину, тому усі ці вправи покликані очистити серце. І як тільки стане непорочним, усі істини відкриються йому в єдину мить: уся істина всесвіту ураз проявиться в твоєму серці, якщо воно буде достатньо чистим.

Людство відкрило існування атомів, невидимих стихій та тонкого сприйняття людини задовго до появи телескопів, мікроскопів і лабораторій. Як їм вдалося це пізнати? Серцем, завдяки його очищенню. Нам і сьогодні доступне таке пізнання. Воістину, та культура, яка слідує за серцем, не за розумом, зменшить страждання у світі.

Створення культури від інтелекту дало життя сотні нових наук, унаслідок чого кільком вдалося підкорити собі маси – ось і все, до чого всі вони прислужилися. Були вигадані штучні потреби і кожнісінька людина, бідна чи багата, прагне задовольнити ці бажання, а коли їй це не вдається вона бореться і гине у цій боротьбі. Ось такий результат. Інтелект не допоможе позбутися страждань, лише серце може цьому зарадити. Якби усі зроблені величезні зусилля були скеровані на те, аби людина стала чистішою, лагіднішою та більш терпимою, наш світ став би в тисячу разів щасливішим, ніж він є сьогодні. Невпинно розвивай твоє серце, адже через нього до тебе промовляє Бог, а через розум говориш ти сам.

Пам’ятаєте те місце Старого Заповіту, де Бог говорить Мойсеєві: “Зніми твоє взуття з ніг твоїх, бо місце, де ти стоїш – Земля Свята”. Ми завжди маємо ставитися до вивчення релігії з подібним благоговінням. Хто приходить з чистим серцем і правильним ставленням, серце його відкриється, для нього прочиняться двері і він пізнає істину.

Якщо ж ти підступишся до релігії одним розумом, ти можеш дещо повправлятися інтелектуально, скуштувати логічних теорій, але ти не пізнаєш істини. У правди таке обличчя, що коли його бачиш, відразу втрачаєш усі сумніви. Аби побачити сонце не потрібен ліхтар – воно саме світоносне. Якщо правду потрібно доводити, то на чому ґрунтуватимуться ті докази? Якщо щось має засвідчувати істину, тоді чим підтвердити ті свідчення? Ми повинні присвячувати себе релігії з благоговінням та любов’ю, і тоді наше серце піднесеться і сповістить, де правда, а де омана.

Вимір релігії непізнаваний ні для наших відчуттів, ні навіть для свідомості. Ми не можемо відчути Бога органами сприйняття. Ніхто ніколи не бачив і не побачить Бога на власні очі. Його не містить нічия свідомість: я не усвідомлюю Бога, ні ви, ні будь-хто інший. Де Бог? Де вимір релігії? Він простягається за межами чуттєвого сприйняття, за межами свідомості. Свідомість – це лише один із багатьох планів, на якому ми діємо. Вам доведеться вийти за межі плану свідомості, розуму, наближаючись до власного центру, і в міру вашого просування, ви все більше і більше наближатиметеся до Бога. Що є доказом існування Бога? Безпосереднє сприйняття, Прат’якша. Доказом існування цієї стіни є те, що я її сприймаю на дотик. Ось так безпосередньо Бога сприймали тисячі і тисячі людей до нас, і так Його сприйматимуть усі, хто цього захоче. Але це ніяк не чуттєве сприйняття, а надчуттєве позасвідоме, й усі описані вправи потрібні нам, щоби вийти за межі відчуттів. Найрізноманітніші результати минулих учинків і кайдани прив’язаності тягнуть нас вниз, а практика чеснот нас очищує. Кайдани самі спадуть, і ми подолаємо межі цього чуттєвого виміру, до якого прив’язані. І тоді ми побачимо, почуємо і відчуємо те, що люди у будь-якому з трьох звичайних станів (бадьорості, стані сну та сну без сновидінь) не можуть ні відчувати, ні бачити, ні чути. Тоді ми почнемо висловлюватися дивно, і цілий світ не розумітиме нас, бо йому відомі лише відчуття. Істинна релігія долає усі обмеження. Кожна жива істота у всесвіті здатна вийти за межі чуттєвого сприйняття; навіть дрібний черв одного дня вийде за межі чуттєвого і досягне Бога. Жодне життя не буде невдалим – у всесвіті немає поняття невдачі. Сто разів людина завдаватиме собі болю, тисячу разів вона буде спотикатися, але в результаті вона усвідомить, що вона – Бог. Пряма лінія не відображає ніякого розвитку. Будь-яка душа перебуває у русі – вона просувається по колу і повинна пройти повний круг. Кожній душі важко долати спуск, але настане час, коли вона почне підніматися. Ніхто не зіб’ється з дороги. Нашою спільною вихідною точкою є Бог. Найвищі та найнижчі форми життя створив Бог, і вони повернуться до Родителя всіх життів. “Той, із кого й ким створені усі істоти, в якому все живе й до кого повернуться всі і є Бог”.

 

************

 

МОЖЛИВОСТІ ЛЮДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

The Powers of the Mind

(Лекція прочитана у Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія, 8 січня 1900 року)

У всі часи в усіх куточках світу люди вірили в існування надприродних сил. Усі ми чули про надзвичайні явища, а багато хто має і безпосередній досвід. Я б хотів розпочати мою лекцію з кількох фактів з мого особистого досвіду. Одного разу я почув про людину, яка відповідала на задумане вами питання та вгадувала майбутнє. Я зацікавився і пішов відвідати того чоловіка з друзями. У всіх нас були на думці якісь питання, тож аби не виникло плутанини, ми записали їх і поклали до своїх кишень. Хазяїн відразу по черзі відповів на всі наші запитання. Тоді він написав щось на папірці і згорнув, а потім попросив мене підписати його на звороті і сказав: “Не розгортай його, поклади собі в кишеню, доки я не скажу його дістати”. Так було з кожним із нас. Після цього він розповів нам деякі події, що мають трапитися з нами у майбутньому. Тоді він сказав: “Тепер задумайте якесь слово чи речення будь-якою мовою на ваш вибір”. Я загадав довге речення на санскриті, якого той чоловік абсолютно не знав. “Дістаньте папірці з ваших кишень”, – сказав він. На моєму папірці було написане саме те речення на санскриті! Він написав його годину тому з приміткою: –“На підтвердження написаних мною слів, ти розмірковуватимеш над змістом цього речення”. І це було справді так. Один із моїх друзів загадав уривок із Корану арабською, яку хазяїн також ніяк не міг знати. Його речення було точно записане на його папірці. Інший із нас був лікарем. Він загадав речення з німецької медичної книжки. Це речення так само було на папірці, який він дістав із кишені.

Через кілька днів я знову пішов до того чоловіка, бо підозрював, що першого разу мене якось ошукали. Зі мною пішли мої інші друзі, але й цього разу він усе відгадав.

Якось я був у індійському місці Хідерабаді, і мені розповіли про одного брахмана, який міг створювати різні речі невідомо як. Той чоловік успішно вів справи і люди шанували його. Я попросив його продемонструвати мені його фокуси. Так трапилося, що в нього якраз був жар, а в Індії є вірування, що якщо свята людина возложить руки на хворого, той видужає. Брахман сказав мені: “Пане, покладіть вашу руку на мою голову, щоб я міг видужати”. Я погодився, але попросив на замін продемонструвати його вміння і він дав згоду. Я поклав руку йому на голову, як він і просив, а потім він виконав свою обіцянку. На ньому була лише набедренна пов’язка, усе решта він зняв. Я посадив його у кутку і дав йому ковдру, бо було досить зимно. Двадцять п’ять пар очей спостерігали за ним. “Напишіть на папері усе, що ви би хотіли отримати”, – розпорядився він. Ми всі написали назви фруктів, які ніколи не росли у нашій країні: виноград, апельсини та інші, і дали йому ті клаптики паперу. І тоді фрукти почали з’являтися прямо з-під його ковдри: грона винограду, апельсини і багато чого іншого. На око вага тих фруктів вдвічі б перевищила вагу самого брахмана. Він запросив нас поласувати фруктами. Дехто відмовлявся, бо гадав, що то навіювання. Тоді чоловік сам почав їсти, тож і ми всі теж. Фрукти були справжніми.

На завершення він створив оберемок троянд. Кожна квітка була прекрасною, з краплинками роси на пелюстках, жодної в’ялої чи м’ятої. І тих квітів була незчисленна кількість! Коли я попросив пояснити побачене, брахман сказав: “Проста спритність рук”.

У чому би тут не була справа, але все не могло полягати у простій спритності рук. Звідки би він міг взяти речі у таких величезних кількостях?

Ну, загалом я бачив багато такого. Подорожуючи Індією, ви скрізь знайдете чимало подібних див. Їх вистачає у будь-якій країні, і ваша не буде винятком. Звичайно, трапляється немало ілюзіоністів. Але варто відзначити, що кожна ілюзія щось імітує. Тож десь існує певна істина, яку намагаються імітувати, адже не можна наслідувати неіснуюче. Імітація завжди ґрунтується на чомусь докорінно істинному.

У давні часи, тисячі років тому, в Індії подібні явища були значно більш розповсюджені, ніж сьогодні. Я думаю, що коли країна стає дуже густозаселеною, психічні здібності вироджуються, занепадають. Гадаю, що у великій малозаселеній країні окрема людина могла би розвивати більшу психічну силу. Маючи схильність до аналітичного мислення, індуси дослідили ці явища. Вони досягли у цьому суттєвих успіхів; виникла ціла наука, яка дійшла висновків, що всі ці явища хоч і незвичні, але цілком природні, тобто в них немає нічого паранормального. Вони підпорядковуються тим самим законам, що і всі інші фізичні явища. Людина, яка народжується обдарованою такими силами – не помилка природи. Їх можна досліджувати, практикувати і набувати. Наука про них називається Раджа-Йога (Rājā -Yoga). Тисячі людей долучаються до її вивчення і для усієї нації вона стала частиною щоденних духовних ритуалів.

Один із наукових висновків Раджа-Йоги полягає в тому, що всі ці надприродні сили мають свій осередок у розумі людини. Розум людини – частинка всесвітнього розуму. Кожен розум пов’язаний зі всіма іншими, а також, де би він не був, перебуває у постійному зв’язку з усім світом.

Ви коли-небудь спостерігали явище передачі думок? Якась людина поряд із вами думає про щось, і ця ж думка знаходить своє вираження через когось іншого в іншому місці. Не випадково, а підготовлено і навмисно, людина бажає передати думку іншому, й інший розум знає, що надходить думка, і сприймає її абсолютно без змін. Відстань не має значення. Думка лине і досягає іншої людини, яка розуміє її. Якби твій розум був ізольованим явищем тут, а мій – там, і між ними не було б ніякого зв’язку, тоді як моя думка могла би долинути до тебе? Зазвичай моя думка не сягає твоєї свідомості на пряму, вона розчиняється в ефірних вібраціях, які проникають у твій мозок і там сприймаються твоїми думками. Отже, спочатку відбувається розчинення, а потім сприйняття думки. Це безперервний процес. Але при телепатії ці ланки відсутні: усе відбувається на пряму, що підтверджує існування феномену, який йоги називають “безперервність свідомості”. Свідомість всюдисуща. Твоя свідомість, моя – геть усі маленькі свідомості є складовими єдиного цілого, дрібні брижі на поверхні океану. Відштовхуючись від цієї безперервності, ми можемо скеровувати наші думки до інших безпосередньо.

Погляньте, що відбувається довкола: наш світ зумовлений взаємовпливами. Певна частина нашої енергії йде на підтримання життєдіяльності тіла, а решта, уся до найменшої часточки, постійно використовується для впливу на інших. Наші тіла, чесноти, розум та духовність – усе це безперервно впливає на інших і, відповідно, на нас впливає все, що нас оточує. Це відбувається скрізь довкола нас. Розглянемо це на конкретному прикладі. Ось, уявімо, приходить лектор. Ця людина надзвичайно освічена, вміє прекрасно висловлюватися. Вона говорить протягом години, але не справляє ніякого враження. Приходить інший, промовляє кілька слів, викладає просто, можливо, навіть неграмотно, але справляє незабутнє враження. Багато хто зустрічався з таким. Отже, очевидно, що самими словами зазвичай не вдається справити враження. Слова, і навіть вкладені в них думки, становлять лише 1/3 сили загального враження, тоді як 2/3 припадають на саму людину, на особистий вплив. Саме “магнетизм”, шарм, йде зсередини і справляє на нас своє враження.

Візьмемо, наприклад, голів сім’ї: хтось із них успішно виконує власну роль, а хтось – ні. Чому? Ми звикли звинувачувати інших у власних невдачах. Коли ми переживаємо несприятливий період, то кажемо, що той-то і той-то винен у наших нещастях. Коли хтось програє, йому прикро визнавати власні помилки та недоліки. Кожна людина воліє бути безвинною, тому перекладає провину на когось чи щось іще, а часом навіть і на злу долю. Коли голова родини помиляється, він повинен перш за все спитати себе, чому в одних так добре виходить порядкувати в родині, а в інших – ні. У такий спосіб ми дійдемо розуміння, що причина відмінних результатів криється в людині, у мірі її участі, в її особистості.

Якщо ми придивимося до визначних діячів людства, то зрозуміємо, що найбільшу роль завжди відігравала саме їх особистість. Тепер звернемо погляд до всіх великих авторів, значних мислителів минулого. Якщо бути відвертими, скільки думок вони дійсно передумали, тобто опрацювали? Візьмемо усі записи, залишені нам великими діячами минулого, візьмемо кожну їхню книжку і спробуємо її оцінити. Справжніх думок, нових і оригінальних, витворених людською думкою цього світу до сьогоднішнього дня, насправді небагато. Почитайте в їхніх книжках думки, які вони залишили нам. Їхні автори зараз не здаються нам велетнями думки, але в свої часи вони були справжніми гігантами. Що робило їх такими? Не лише думки, які займали їхні уми, книжки, що вони написали, промови, які вони виголошували – це було щось інше, чого вже немає, – їхня особистість. Як я вже зазначав, на особистість людини припадає 2/3, а на її інтелект, слова – лише 1/3. Через нас проявляється особистість, справжня людина. Наші дії – лише її слід. Дії відбуваються винятково коли наявна ця справжня людина, а наслідок, як ми знаємо, слідує за причиною.

Ідеалом будь-якої системи освіти або виховання повинно бути таке формування людини, а ми замість цього намагаємося надати блиску зовнішньому. Який у цьому сенс, коли всередині пустка? Кульмінація та мета будь-якого виховання – стимулювати зростання людини. Людина, яка впливає на інших, яка зачаровує їх – це генератор сили. Коли така людина дозріє, вона може робити будь-що, до чого відчуває схильність. Така особистість, до чого би її не залучили, поведе справу до успіху.

Тепер ми розуміємо, що хоч існування особистості поза сумнівами, жодні відомі нам фізичні закони не можуть її пояснити. Як можна пояснити її з позиції фізики або хімії? Яка кількість кисню, водню, вуглецю, відмінність комбінацій молекул, клітин і т. п. зможе пояснити цю загадкову особистість? Але все одно ми бачимо на власні очі, і не тільки бачимо, що це – вияв істинної людини, слід якої ми помічаємо, бо вона живе, працює, пересувається, впливає, змінює інших та відходить. А її інтелект, книги, роботи – лише відбиток, який залишився по ній. Подумайте про це. Порівняйте великих релігійних учителів з визначними філософами. Філософи дуже посередньо впливали на внутрішню людину, але тим не менше вони написали надзвичайні книжки. З іншого боку, релігійні вчителі змінювали життя цілих країн у свої часи. Відмінність полягає в особистості. Філософи зазвичай слабкі особистості, порівняно з великими пророками, особистості яких титанічні. Перші апелюють до розуму, другі – до життя. Перший шлях – це звичайний хімічний процес, у процесі якого елементи поступово можуть утворити поєднання, і в результаті реакції або спалахне світло, або нічого не відбудеться. Другий шлях можна порівняти із смолоскипом, що швидко освітлює для всіх усе навкруги.

Наука Йога говорить, що вона відкрила закони, за якими розвивається особистість і, якщо сумлінно дотримуватися цих законів і методів, можна зміцнити та розширити власну особистість. Це важливий практичний момент, це секрет усякого виховання. Він має універсальне застосування. Для життя сімейної людини, для життя бідного або багатого, для життя світської або духовної людини – для будь-якого життя однаково важливо зміцнювати власну особистість. Існують надзвичайно тонкі закони, які, як ми знаємо, стоять за фізичними законами. Тобто насправді не існує таких окремих явищ, як фізичний світ, ментальний світ і світ духовний. Він єдиний. Існування зазнає так званого звуження: широка його частина – на фізичному плані, і воно все більше звужується й тоншає. Найтонше існування ми називаємо духом, найгрубіше – тілом. Усе існуюче у мікрокосмі абсолютно таке ж, як і в макрокосмі. Наш всесвіт саме такий: це широке зовнішнє ущільнення, яке звужується і тоншає, доки не стане Богом.

Ми також знаємо, що найбільша сила полягає у тонкому, а не в грубому. Коли людина піднімає велику вагу, ми бачимо, як набрякають її м’язи, бачимо ознаки напруження по всьому її тілу, і ми думаємо, які ж могутні м’язи! Та силу м’язам дають маленькі ниткоподібні нерви. Якщо обірвати хоча б одну з таких ниточок, м’язи взагалі не зможуть функціонувати. Ці крихітні нерви несуть силу від чогось ще тоншого, а воно, своєю чергою, від ще більш тонкого – думки, і так далі. Отож, справжній осередок сили – у тонкому. Ми легко спостерігаємо за рухом у щільному, але рух у тонкому невидимий нам. Якщо рухається щось щільне, ми помічаємо це, і тому звикли атрибутувати рух до матеріальних об’єктів. Але уся сила насправді зосереджена у тонкому. Там ми не помічаємо жодного руху, бо, можливо, він настільки інтенсивний, що ми не в змозі його сприйняти. Але, якщо з допомогою якоїсь науки, заглиблюючись, нам таки вдасться опанувати ті тонші сили, які лежать в основі проявленого, саме́ проявлене також буде під контролем. Маленька бульбашка піднімається з дна озера: ми не можемо бачити її постійно, а тільки коли вона вигулькує на поверхню.

Ми сприймаємо думки, коли вони вже добре розвинулися, або після того, як вони стали діями. Ми постійно нарікаємо, що не контролюємо власних дій та думок. Але як можна впровадити контроль? Якщо ми зможемо контролювати тонкі пориви, якщо ми опануємо думку в зародку, коли вона ще не встигла сформуватися та стати дією, ми зможемо контролювати всі наші прояви. Отже, якщо ми знайдемо спосіб аналізувати, досліджувати, розуміти і, врешті, оволодівати тоншими силами, причинами, тільки тоді ми зможемо опанувати самих себе. Людина, яка контролює власний розум, безсумнівно зможе керувати й розумами інших. Ось чому чистота і моральність були завжди ціллю релігії: чиста і моральна людина відзначається самовладанням. Усі розуми однакові, різні частинки єдиного Розуму. Той, хто пізнав один шматок глини, пізнав усю глину всесвіту. То́му, хто пізнав та опанував власний розум, відомий секрет кожного розуму і його приборкання.

Ми можемо позбутися значної частини нашого зла, якщо контролюватимемо тонші органи. Ми можемо припинити значну частину наших звичних занепокоєнь, якщо контролюватимемо тонкі пориви. Ми можемо уникнути значної кількості невдач, якщо ми опануємо тонкі сили. Це щодо користі. Але за цим усім стоїть дещо вище.

Зараз я викладу вам теорію, яку я не буду пояснювати, просто представлю вам висновки. Кожна людина у дитинстві проходить стадії, які подолала її раса, тільки расі знадобилися для цього тисячі років, а дитині – всього лише кілька. Спочатку дитина – старий мудрець, – вона розтоптує метелика ногами. Дитина спочатку поводиться як примітивні предки її роду. У процесі росту вона проходить різні стадії, доки не досягне рівня розвитку своєї раси. Але дитині вдається зробити це швидко і легко. Тепер розгляньмо ціле людство, рід людський, або навіть візьмемо усі живі істоти – людину і нижчих тварин, як єдине ціле. Усе рухається до певної цілі. Назвемо її досконалістю. Іноді народжуються чоловіки та жінки, які випереджують загальну ходу людства. Замість того, щоб чекати і перероджуватися знову і знову протягом віків, поки уся людська раса не досягне потрібного рівня досконалості, вони звершують це за кілька коротких років свого життя. Ми знаємо, що можемо пришвидшити процеси розвитку, якщо будемо вірними собі. Якщо якусь кількість людей, позбавлених поняття культури, вивезти на острів і давати їм притулок, одяг та достатньо їжі, вони поступово розвиватимуться, досягаючи все вищих і вищих ступенів цивілізованості. Нам також відомо, що цей розвиток можна пришвидшити додатковими способами. Хіба ми не допомагаємо деревам рости? У природному середовищі вони б теж виросли, але за довший проміжок часу, ніж з нашою допомогою. Щоразу ми робимо те саме: ми прискорюємо зростання штучними методами. Чому ж ми не можемо прискорити зростання людини? Ми можемо зробити це на рівні раси. Чому вчителів відсилають у інші країни? Тому що так ми можемо пришвидшити розвиток рас. Тоді, чому ж ми не можемо пришвидшити розвиток окремих індивідуальностей? Можемо. Чи можна обмежити таке прискорення? Важко визначити, наскільки людина зможе просунутися за одне життя. Ніколи не можна казати, що людина здатна зробити щось, і не більше. Іноді обставини дивовижно прискорюють її зростання. Тоді, що може завадити у досягненні досконалості? І що стається потім? – досконала людина, той вид, якій має сформуватись із теперішньої раси, можливо, через мільйони років, така людина може прийти сьогодні. І тому йоги кажуть, що усі втілення Бога на землі і великі пророки – це люди, які досягли найвищої досконалості протягом одного життя. Такі люди з’являлись у всі часи в різні періоди світової історії. Досить недавно була людина, яка жила життям усього людського роду і досягла вершини вже у цьому житті. Навіть таке прискорення зростання мусить проходити згідно із певними законами. Уявімо, що ми можемо відкрити ці закони і їх секрети та застосовувати їх для наших цілей: відповідно ми зростемо. Ми прискоримо наш прогрес, наш розвиток і досягнемо досконалості вже в цьому житті. Це найбільш піднесена ланка усього нашого існування, і наука, що вивчає розум та його сили, бачить у цій досконалості свою кінцеву мету. Допомагати бідним грошима чи іншими матеріальними засобами, навчати їх, як їм краще жити – це лише деталі.

Призначення цієї науки – пробудити ідеальну людину, а не примушувати її чекати сторіччями у ролі іграшки в руках фізичного світу, як дрейфуючу колоду, яку носить туди-сюди і кидає на хвилях океану. Ця наука хоче зміцнити вас, щоби ви взяли процес у ваші руки, а не покидали його на волю природи, щоби ви переросли це дріб’язкове життя. Це – прекрасний ідеал.

Людина накопичує знання, силу, щастя. Поступово ми зростаємо як нація. Ми бачимо, що це все правда, істинна правда. Чи це стосується особистостей? Певною мірою так. Але знову ж таки постає питання: де ви проведете межу? Я можу бачити лише на відстані кількох футів, але мені зустрічалася людина, яка із закритими очима бачила те, що відбувається в іншій кімнаті. Ти можеш сумніватися, але ймовірно, що та людина за три тижні навчить і тебе цьому умінню. Цьому можливо навчити. Хтось за п’ять хвилин здатен засвоїти вміння читати думки інших людей. Ці факти можна довести.

Якщо усе це правда, тоді де межа наших можливостей? Якщо хтось у цій кімнаті може читати думки іншої людини поряд із ним, то, можливо, він зможе робити це і на більшій відстані? Чи на будь-якій відстані? Ми не знаємо цього. Але і не можемо стверджувати, що це неможливо. Тут можна лише констатувати, що ми не знаємо, як це відбувається. Учені-матеріалісти не мають права заявляти, що це неможливо; вони тільки можуть сказати: “Ми не знаємо”. Наука покликана збирати дані, узагальнювати їх, виробляти принципи і констатувати факти – от і все. Але якщо ми відштовхуємося від заперечення фактів, як тоді зможе існувати наука?

Сила, яку здатна розвити людина, не має меж. Індійський спосіб мислення відрізняється тим, що ми повністю віддаємося предмету, що нас захоплює, відкидаючи все інше. Усім відомо, яка велика кількість наук зародилася саме в Індії. Наприклад, математика. Сьогодні ви рахуєте 1, 2, 3, і так аж до 0 – це санскритські цифри. Алгебра теж уперше з’явилася в Індії, а гравітація була відома там ще за тисячі років до народження Ньютона.

Ви бачите, у чому нюанс: у певний період індійської історії весь інтерес був поглинутий винятково питаннями людини і людського розуму. Ці проблеми надзвичайно приваблювали, бо здавалися найпростішим способом досягти досконалості. Індійське мислення керувалося дуже глибоким переконанням, що, згідно з законами, розуму доступне абсолютно все, і його сили та здатності стали дуже серйозним об’єктом вивчення. Магія, чари та інші подібні речі не вважалися нічим надзвичайним, вони стали простою наукою, якої навчали як до того матеріальних наук. Расу охопила така сильна впевненість у цих методах, що матеріальні науки майже зовсім зникли. Усі зусилля були спрямовані до єдиної цілі. Різні школи йогів проводили різноманітні експерименти. Одні експериментували зі світлом, досліджуючи, як світло різних кольорів впливає на зміни в організмі. Вони носили одяг певного кольору, жили в оточенні речей цього кольору і їли відповідно забарвлену їжу. У цьому напрямі проводили найрізноманітніші досліди. Інші експериментували зі звуками, то зупиняючи, то відновлюючи слух. Хтось експериментував і з нюхом тощо.

Усі зусилля спрямовували на заглиблення в основи, віднайдення тонких складових предмета дослідження. Дехто досягав справді вражаючих результатів. Багато прагнучих намагалися левітувати або ходити по повітрі. Я чув одну історію від відомого західного вченого, яку йому розповів правитель Цейлону. Йому довелося бути свідком такої вистави: перед глядачами вивели дівчинку і посадили її зі схрещеними ногами на стілець, зроблений з перехрещених жердин. Вона посиділа так певний час і асистент почав витягати з-під неї жердини по одній. Коли він забрав геть усі, дівчинка “сиділа” у повітрі. Правитель запідозрив, що це шахрайство, тож він вихопив меч і різко чиркнув ним під дівчинкою – там нічого не було. Тоді що це за явище? Це ні факірство, ні щось надзвичайне. У цьому весь нюанс. Ніхто в Індії не заявить, що такого не може бути. Для індуса це просто питання методу. Знаєте, що часто кажуть індуси, коли їм доводиться боротись із ворогом? “Ось зараз прийде наш йог і один прожене ціле ваше військо!” Це прояв крайньої віри раси: яка сила руки або меча? Уся сила криється в дусі.

Якщо все це правда, тоді цього достатньо, щоби розум прагнув висот. Але як і у випадку з будь-яким іншим пізнанням, тут дуже складно досягти якихось визначних результатів. Хоча більшість людей гадають, що можна досить легко здобути ці здібності. Скільки років тобі потрібно, щоби накопичити статок? Подумайте про це! Спершу подумайте, скільки часу вам потрібно, щоби опанувати науку про струм та машинобудування? А потім вам доведеться відточувати ваші вміння усе життя.

Більшість інших наук мають справу зі статичними речами. Ви можете досліджувати стілець: він від вас нікуди не втече. Але наша наука має справу із розумом, який постійно перебуває у русі: як тільки ти хочеш дослідити його, він вислизає. Зараз розум в одному настрої, а через мить, можливо, в іншому, і так він міниться, міниться без зупинки. Саме в процесі усіх цих змін і треба вивчати, розуміти, збагнути і контролювати його. Уявіть, наскільки складнішою є така наука! Вона вимагає надзвичайної підготовки. Мене питають, чому я не даю практичних уроків. Тому що це не так просто. Ось я стою за цією кафедрою і звертаюся до вас, потім ви підете додому, і не відчуєте ніякої зміни на краще, як і я. Тоді ви скажете: “Це все дурниці”. Це тому, що ви хочете бачити в цьому дурницю. Я дуже мало володію цією наукою. Але для того, аби оволодіти цією малістю я працював тридцять років мого життя і ще шість я присвятив то́му, щоби розповідати людям ту малість, яку я пізнав. Мені знадобилося тридцять років, аби засвоїти це, тридцять років важкої боротьби. Іноді я присвячував моїй роботі двадцять годин на добу; іноді я спав усього годину за ніч; іноді я працював усю ніч. Я жив у місцинах, де не було чутно ні звуку, ні подиху. Іноді мені доводилося жити в печерах. Задумайтеся над цим. Та все одно я пізнав мізерно мало, або ж нічого. Я ледь торкнувся подолу вбрання цієї науки. Але я усвідомив, що вона істинна, розлога і прекрасна.

Але якщо серед вас є хоч один, хто дійсно хоче навчатися цієї науки, він повинен починати із такої ж, ні, все ж таки сильнішої, наснаги, яка необхідна для кожної справи у житті.

Скільки уваги потребують наші справи, і які ж вони невблаганні! Навіть якщо батько, мати, дружина чи дитина помруть, справи не можна відкласти! Навіть якщо наше серце розривається, нам все одно треба повертатися до них, хай навіть кожна година роботи обпікатиме пронизливим болем. Так ведеться, і ми вважаємо, що це справедливо і правильно.

Ця наука вимагає більшої віддачі себе, ніж будь-яка інша справа. Багато людей можуть бути успішними у веденні справ, але мало хто – в цій науці. Тут дуже багато залежить від унікального складу людини, яка вивчає її. У грошових справах не кожен може накопичити статок, але кожен може щось заробити, так і тут – кожен здатний вгледіти те, що переконає його в істинності цієї науки і в тому, що були люди, які досягли її повного усвідомлення.

Коротко про цю науку можна розповісти так: вона спирається на себе саму, осяяна власним світлом і кидає виклик будь-якій іншій науці. Більшість ошуканців, факірів, шахраїв купчилися довкола саме цієї науки. Чому? Чим більше виробництво, тим більше підробок та шахраїв. Але це зовсім не свідчить про те, що виробництво погане. Я хотів також додати, що розглядати різні докази – непогана інтелектуальна вправа, а слухати про чарівні речі – прекрасне інтелектуальне задоволення. Але якщо хтось із вас захоче, крім цього, навчитися чомусь, відвідування лекцій буде недостатньо. Цьому не можна навчитися через лекції, бо це життя, а життя проявляється лише через життя.

Переклад з англійської Ангеліни Гусар

 

************



[1] Віра в те, що душі померлих можуть контактувати з живими (прим. редактора).

[2] Англ. – man, нім. – mann (прим. редактора).

[3] Від лат. Individuum – неподільне, цільне (прим. редактора).

 

 

 

Додати коментар