PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Ігор Карівець - Інтуїція і "Чуття буденності"

Карівець І. В.

 ІНТУЇЦІЯ І «ЧУТТЯ БУДЕННОСТІ»

УДК 165.19+165.62

 «Інтуїтивний розум є священним даром, а розсудок (rational mind) є відданим слугою. Ми створили суспільство, яке шанує слугу і яке забуло про дар»

 Альберт Айнштайн

«Раціональність дискурсивна, розум інтуїтивний»

Л. В. Гнатюк

«Єдиною по-справжньому цінною річчю є інтуїція»

Альберт Айнштайн

У статті обґрунтовується необхідність розрізнення інтуїції та чуттів, спростовується ірраціональність інтуїції. Стверджується, що інтуїція – це безпосереднє вбачання сутності речей без попереднього обмірковування чи логічного аналізу за допомогою природної досконалості розуму. Тому розум –  інтуїтивний, а розсудок – дискурсивний, тобто логічний, опосередкований. Утверджується ієрархічна цілісність людини, яка знищує відчуття буденності.

 Ключові слова: інтуїція, природна досконалість розуму, розсудок, чуття, чуття буденності

  Про інтуїцію написано багато книг та статей і, відповідно, багато нісенітниць. Наприклад, кажуть про «жіночу і чоловічу інтуїцію» або про те, що інтуїція – це «досконалий інстинкт». Також пишуть, що інтуїцію можна розвинути й порівнюють її із «внутрішнім голосом» [1]. Морозов І. М. вважає, що «інтуїція – це несвідоме…інтуїція – це особлива діяльність несвідомого, яка спрямовується свідомістю» [2, с. 94].

Більшість авторів вважають, що інтуїція пов’язана з ірраціональним, тому вона смутна, непевна. Звідси робиться висновок, що інтуїція може бути як правдива, так і хибна («інтуїція підвела»). Якщо інтуїція є правдива, або хибна, то її можна вважати певним різновидом вірування (психічним феноменом), хоча інтуїція може стосуватися й непсихічних феноменів, наприклад математичних, модальних чи моральних. Інтуїція може стосуватися апріорних суджень, тобто тих суджень, які є транс-емпіричними або неемпіричними. Але емпіристи відкидають можливість інтуїтивних апріорних суджень і заявляють, що вони неможливі. Ми повинні бути досвідченими, щоб формулювати істинні судження. Істинні судження виникають на основі контрольованого емпіричного спостереження, яке заміняє інтуїцію в процесі дослідження. Відкидали можливість інтуїтивного осягнення метафізичних сутностей (апріорних сутностей) М. Бунге [3], члени Віденського гуртка, представники Львівсько-Варшавської школи тощо.

Емпіричний підхід до інтуїції полягає в тому, що інтуїція є питанням компетенції. Чим вища компетенція, тим проникливіша інтуїція. Це означає, що інтуїція не є самостійним феноменом, а є епіфеноменом, тобто походить від компетенції. Емпіристи, натуралісти, позитивісти відкидають інтуїцію як самостійне джерело пізнання. Але деякі сучасні аналітичні філософи прямо заявляють про існування інтелектуальної інтуїції. Е. Соза вважає, що інтуїції – «це апріорні інтелектуальні бачення, які презентують себе як необхідні» [4, с. 151]. Дж. В. Клев пише: «Існує така річ, як “розуміння” – різновид інтелектуального бачення – що судження є істинне…”Розуміння” такого виду багато філософів називають “інтуїцією”» [5, с. 36]. А ще один представник аналітичної філософії  Л. Бонжур зазначає, що «загальноприйнято називати інтелектуальний акт в якому необхідність (аналітичного) судження очевидна, схоплена чи сприйнята, актом раціональної інтуїції» [6, с. 124].

Про можливість апріорних інтуїтивних суджень писали Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц, І. Кант та інші. В раціоналізмі інтуїція є джерелом очевидності. Інтуїтивні судження – очевидні судження в яких сутність речей дається у спогляданні (Е. Гусерль).  Якщо проаналізувати Гусерлівське феноменологічне вчення про інтуїцію, то виявиться, що інтуїція – це розуміння, яке схоплює позачасову «сутність того, що розуміють в акті інтелектуального споглядання. Те, що схоплюється в такому акті, не потребує подальшого обґрунтування, бо схоплюється з очевидністю» [7, с. 123].

Варто згадати також українських авторів, які досліджують феномен інтуїції. Це О. Поліщук [8] та Т. Тюріна [9]. Монографія О. Поліщук носить оглядовий характер. Автор розглядає інтуїцію в історії філософії та науки, пізніше переходить до етимології поняття інтуїція і зосереджується на інтуїції як чиннику творчості [8, c. 161]. У післямові О. Поліщук зазначає, що інтуїцію можна розглядати як «евристичне явище осягнення істини без її дискурсивного виведення, що базується на здатності розширеного сприйняття дійсності – інтуїтивності особистості – та є інформаційним стрибком внаслідок поглиблення предметної бази аналізу проблеми…» [8, с. 212]. Але зрештою О. Поліщук пов’язує інтуїцію з естетичним, чуттєвим, розвитком особистості і, фактично, зводить її до дуже досконалого чуття, яке вловлює «слабкі» інформаційні сигнали, повідомлення [8, с. 212]. Тому інтуїція постає як чуттєво-інформаційний феномен. Т. Тюріна вважає, відштовхуючись від синергетичної парадигми, що інтуїція – це зчитування інформації з надсвідомого рівня, коли «людина усвідомлено долає енергоінформаційний бар’єр, що існує між свідомістю і надсвідомістю, під’єднується до інформаційного поля будь-якого об’єкта чи явища світу фізичного чи тонкого…» [9, с. 54]. Даний автор розвиває інформаційно-енергетичне розуміння інтуїції, оскільки сама людина – це творча субстанція, «своєрідна енерго-інформаційна матриця Всесвіту, яка пов’язана з усім простором» [9, c. 54].

Підсумовуючи усе вище сказане, можна стверджувати, що не існує єдиного визначення інтуїції, натомість маємо багато різновидів інтуїції: інтелектуальну, містичну, чуттєву, творчу тощо. Тривають дебати про те, що ж таке інтуїція, як вона виникає та який її зміст. Зміст та виникнення інтуїції залишаються не до кінця з’ясовані. Одним словом, інтуїція – це і ні се, і ні те. Такий стан невизначеності та множинності видів інтуїції лише заплутує справу. Тому ми будемо рухатися від негативного визначення інтуїції, тобто від того, що не є інтуїцією. Ми вважаємо, що можливе одне-єдине визначення інтуїції.

Інтуїцію не можна розглядати як доповнення до логічно доведених тверджень. Побутове розуміння інтуїції полягає в тому, що вона є «передбаченням результату, який обов’язково повинен бути доведений логічним доказом або емпіричною перевіркою» [10, с. 49]. У цьому випадку під інтуїцією розуміють ненадійне відчуття з якого лише розпочинається пізнання («нюхом відчуваю»), про яке можна забути тоді, коли воно підтвердиться раціонально-логічними засобами. Але мова не йде про «інтуїцію-відчуття» чи «інтуїцію-здогад» [10, с. 50]. Йдеться про «інтуїцію-судження», яка не потребує жодного доведення [10, с. 50]. 

 «Чуття буденності» (Г. Костельник) дозволяє людині пристосовуватися до навколишнього середовища, змінюватися разом із середовищем, а також стає перепоною в осягненні «глибшої, жахливої дійсності світу» (Г. Костельник). «Чуття буденності» наближає людину до тваринного світу, бо в тварин людському «чуттю буденності» відповідає мімікрія. Більшість людей (Das Man, нім. – люди), про яких говорив М. Гайдеґер, живуть саме цим «чуттям буденності». С. К’єркеґор розробляє три стадії існування людини (естетична-етична-релігійна), щоб показати динаміку розвитку екзистенції і першим щаблем екзистенції людини є саме чуттєвий рівень – рівень «чуття буденності». Естетик – це філістер, який живе лише буденним, земним, життям. Він все робить заради збереження земного життя, заради збереження «чуття буденності». Інтуїція, як «чуття буденності» або «відчуття чи передчуття буденності», перейшло у психологію та філософію. Протилежністю інтуїції є «чуття буденності». Інтуїція виходить за межі «чуття буденності». «Чуття буденності» пов’язане з розсудком, а розсудок не може існувати без цього чуття. Кант у «Критиці чистого розуму» показав, що розсудок не здатний ні на що, якщо не поєднується із чуттями; в даному випадку із «чуттям буденності». «Чуття буденності» мають всі люди, оскільки вони користуються розсудком, який безпосередньо з ним пов'язаний. Тому Р. Декарт правильно зазначає: «Розсудок є річ, розподілена справедливішим за все на світі чином…» [11, с. 15]. Вимір, в якому перебуває людина, називається повсякденням. Дж. Крішнамурті зазначає, що повсякдення – це біль, страждання, задоволення, які обумовлюють нашу психіку, обмежують нашу природу, і коли біль, задоволення, страх припиняються (це не означає, що радість також зникає, бо радість – це дещо інше, ніж задоволення), тоді розум діє в іншому вимірі, в якому немає конфлікту, в якому немає відчуття “розділеності”» [12, с. 21]. Справді, розум може діяти в іншому вимірі, в якому немає дуальностей, немає конфлікту, а це можливо тоді, коли він інтуїтивний. «Чуття буденності» завжди переходить у відчуття конфлікту, незадоволення, страждання. Воно веде людину, з одного боку, до відчаю, пригніченості, депресії, а з іншого – до боротьби за виживання, примушує людину пристосовуватися до обставин і навіть іти проти самої себе.  Слабохарактерні люди можуть впадати у депресію і сильно страждати від «чуття буденності», а сильні характером – прагнуть побороти це чуття шляхом утвердження свого Я у світі, шляхом боротьби за виживання.

Поряд із спотвореними визначеннями інтуїції подаються й більш виправдані або й ті, що досить точно передають значення інтуїції. Якого ж ми будемо дотримувати визначення інтуїції? Інтуїція – це здатність розуму у спогляданні миттєво й безпосередньо розуміти стан речей, суть, без звернення до накопиченого досвіду, пам’яті, а також оминаючи як довготривалі, так і короткотривалі, роздуми, тобто дискурсивне мислення.

Г. Шпет зазначає, що інтуїція нічого не реалізує [13, с. 304]. Тобто, інтуїція нічого не створює, не конструює й не додумує. Як так може бути? Інтуїція нічого не реалізує, оскільки вона не підтримує акту розсудку, спрямовано на досягнення певної мети чи втілення певної ідеї. В інтуїції одразу дається цілісність порядку речей в його сутності, яка розуміється розумом (повнота буття). Саме в той час розсудок залишається повністю пасивним, тобто «виключеним». Розум, за своєю природою, інтуїтивний. Інтуїтивний розум вбачає суть й розуміє її. Тому інтуїція завжди йде у парі з розумом, а «чуття буденності» –  з розсудком. Оскільки інтуїція невід’ємно пов’язана з розумом, то її не можна вважати ірраціональною, смутною чи непевною. Навпаки, інтуїція розумна, ясна й чітка, і тому вона не потребує ні пам’яті, ні досвіду, ні накопиченого знання для того, щоб осягнути світ в цілому. Інтуїтивний розум споглядає суть цілості наявного стану справ, разом із його «матеріальністю», тобто тим, що дано у відчуттях (прості фізичні дані типу колір, запах, геометричні розміри, а також зміст ситуацій чи ситуації тут і тепер). Саме тому в буддизмі інтуїція – це осягнення в якому ви-являється правдивий стан світу (те, що є), як єдність «світобудови з її матеріальними і духовними світами… Ця світобудова постає з ясністю життєвої реальності» [14, с. 215]. В класичній йозі інтуїція (Viveka, санскр.) означає «осягнення, яке розрізняє» [15, с. 42]. Вона осягає все, що необхідно вилучити з життя (в першу чергу, причини страждань, «зерна карми»).

Отже, інтуїція – це просвітлення. Людина, яка досягнула інтуїції-просвітлення, стає мудрецем. Мудрець за допомогою інтуїтивного розуму розуміє в цілому світ, а не аналізує його фрагменти. У мудреця «виключений» розсудок, тому він не має «чуття буденності». Він сприймає лише світ в цілому в його постійному оновленні, яке немає ні початку, ні кінця.

Ми не вважаємо, що існують якісь різновиди інтуїції. Інтуїція одна, як і істина. Інше питання – це питання про походження інтуїції. Як вже було зазначено вище, інтуїція – це здатність природно досконалого розуму споглядати речі такими, якими вони є. Чи інтуїція походить з трансцендентального рівня? І. Кант заміняє інтуїцію (творчою) уявою, яка «спроможна наочно бачити предмет і без його присутності у спогляданні» [16, с. 114]. Крім цього, «… уява є…здатність визначати a priori чуттєвість, і її синтез споглядань відповідно до категорій має бути трансцендентальним синтезом уяви…» [16, с. 115]. Трансцендентальний рівень – це рівень можливого досвіду, а також чистих категорій розсудку, в які вкладається чуттєвий матеріал. Творча уява деколи випереджає можливий синтез категорій розсудку з чуттєвим матеріалом. Тоді вона дозволяє створювати можливі предмети, які ще не споглядаються, тобто відсутні у спогляданні. Уява є спонтанною, самодіяльною, тому І. Кант називає її продуктивною на відміну від репродуктивної, синтез якої залежить виключно від емпіричних законів, а саме: закону асоціації. Тому репродуктивна уява – це сфера психології, а продуктивна належить до сфери трансцендентальної філософії, оскільки вона додає нове знання до можливості пізнання a priori [16, с. 115]. Таким чином, І. Кант прив’язує інтуїцію до розсудку, бо уява може надати розсудковим поняттям відповідне споглядання, яке належить до чуттєвості. Ми споглядаємо лише окремі предмети у просторі та часі як явища. Уява не виходить за межі світу явищ, але дозволяє випереджати появу предметів-явищ, тобто a priori їх задавати з подальшим емпіричним (чуттєвим) змістом. Тому у І. Канта є два світи: світ явищ і світ ноуменів. Перший ми пізнаємо, але другий – ні. Уява не може пізнати трансцендентне, ноуменальне. Тим більше, що І. Кант відмовляє людині споглядати розумом сутність речей; людина може споглядати лише окремі предмети як явища, а не як сутності. Таким чином, творча уява як «різновид інтуїції» не виходить за межі простору та часу і пов’язана з ними через розсудкові поняття та чуттєві споглядання в їхньому синтезі.

Що тут можна сказати? Трансцендентне у І. Канта виникає внаслідок його обмеження розуму. Він не визнавав природну досконалість розуму, яка дозволяє  споглядати та інтуїтивно вбачати сутність речей; у спогляданні  нам дані лише явища речей, а не самі речі, тому вони не являють нам жодної сутності. Коли людина задіює природну досконалість розуму, то трансцендентне зникає і перед нею і в ній відкривається нова, несподівана, сутність, яка не є ні жодним суб’єктом, ні жодним об’єктом, якій не притаманні жодні трансцендентально-трансцендентні межі. Тоді ж зникає будь-яка дуальність: Я і не-Я, моє-твоє тощо. Це і є справжня духовність. Бо духовність означає всеохопність, цілісність. Людина оновлюється й стає зовсім іншою, ніж вона була. Завдяки природній досконалості розуму зникає «чуття буденності», зникає сама буденність. А що ж залишається? Це правда, що буття є, а не буття немає (Парменід), що ніщо не виникає з нічого і не повертається у ніщо, як вважали стародавні греки. Це істинні прозріння природно досконалого розуму. Тому залишається дивовижність творіння, дивовижність кожної травинки, кожного дерева, кожної тварини й людини, дивовижність неба і землі, зір і місяця. Одним словом, залишається дивовижність буття. Інтуїція не є чимось «надприродним» чи «божественним». Маємо справу із виявом природної досконалості розуму, яка залишається невідомою для сучасної людини. Сучасна людина стала рабом розсудку, який визнає лише раціонально-логічні доведення істини, але його істини завжди часткові. Тільки за допомогою природної досконалості розуму, яка проявляється через інтуїцію, можливе осягнення цілого, осягнення повної Істини. Розсудок визнає трансцендентально-трансцендентні межі, але вони існують лише для нього, бо він є обмежений, в той час, як природна досконалість розуму немає жодних меж, оскільки осягає ціле в його повноті. Трансцендентне і трансцендентальне – це винахід розсудку, а не розуму.

Філософія задумувалася не як дискурсивна наука, яка має справу з частковим, фрагментарним. Навпаки, філософія задумувалася як справжня наука про Ціле, яке осягається у спогляданні інтуїтивним розумом. Але філософія деградувала до рівня «розсудкової науки», яка ставить перед собою нікчемні цілі, на кшталт «добре впорядкувати банальні речі» [17, с. 13] чи «уточнення певних – відносно простих і близьких досвідові – понять та формулювання за їх допомогою деякої простої, загальної гіпотези, підтвердження якої здійснюється переважно так само, як це прийнято в науці» [17, с. 11]. І таким чином, філософія запозичує з інших наук, математичних і природничих, методи пізнання: дедукцію, індукцію, моделювання, мисленнєвий експеримент тощо. Хоча вона володіє царським (вищим) шляхом осягнення Цілого – шляхом інтуїтивного розуму. Тому філософія, йдучи за науками, потрапляє у кризу з якої вона не може вийти з часу Просвітництва. Саме з часу Просвітництва здійснюються систематичні напади на розум. Відкидається призначення та суть розуму, яке ми зустрічаємо у Геракліта, Парменіда, Платона, навіть Аристотеля, а пізніше у Спінози, Ляйбніца та Геґеля. Перемагає розсудок та «чуття буденності», які йдуть поруч.

Таким чином, в даній статті досліджено забуту здатність людини осягати Ціле – інтуїцію. Обґрунтовано, що інтуїція не є ірраціональна, смутна  чи непевна; що вона не є чуттям і допоміжним інструментом логічно-раціонального пізнання. Виявлено, що інтуїція – це прояв природної досконалості розуму. Розум зазнає нищівної критики; його звинувачують у всіх нещастях європейської цивілізації. Тому в даній стаття зроблено спробу згадати про (забутий) розум, який здатний, на основі інтуїції, оновити життя людей.

 

Список використаних джерел

1. Соляник К.О. Подсознание и интуиция: что подсказывает ваш внутренний голос / К.О. Соляник – Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»; Белгород: ООО «Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 20120. – 320 с.

2. Морозов И. М. Природа интуиции / И. М. Морозов – Минск: «Университетское», 1990. – 141 с.

3. Бунге М. Интуиция и наука / Марио Бунге; пер. с англ. Е. И. Пальского. – М.: Издательство «Прогресс», 1967. – 185 с.

4. Sosa, Ernst. 1996. “Rational Intuition: Dealer on its Nature and Epistemic Status”. Philosophical Studies, vol. 81, pp. 151-162

5. Van Cleve, James. 1983. “Conceivability and the Cartesian Argument for Dualism”. Pacific Philosophical Quarterly, vol.64, no.1, pp. 35-45

6. Bonjour, Laurence. 1998. In Defense of Pure Reason: A Rationalistic Account of A Priori Justification. Cambridge: Cambridge University Press, pp.314

7. Кебуладзе В. Феноменологія досвіду / Вахтанґ Кебуландзе; відп. ред.. Анатолій Лой. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011. – 280 с.

8. Поліщук О. П. Інтуїція. Природа, сутність, евристичний потенціал / Олена Поліщук. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2010. – 228 с.

9. Тюріна Т. Г. Інтуїція: синергетичний підхід / Тамара Георгієвна Тюріна. – Львів: СПОЛОМ, 2010. – 136 с.

 10. Фейнберг Е. Л. Две культуры. Интуиция и логика в искусстве и науке / Е. Л. Фейнберг – М.: Наука. Главная редакция восточной литератры, 1992. – 251 с.

11. Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшуковувати істину в науках / Рене Декарт; пер. Андрушко В., Гатальська С. – К.: Тандем, 2001. – 104 с.

12. Дж. Кришнамурти. Свобода от известного / Джидду Кришнамурти; пер. с англ. – К.: «София», 1991. – 88 с.

13. Шпет Г. Г. Искусство как вид знания. Избранные труды по философии культуры / Густав Шпет; отв. редактор-составитель Т. Г. Щедрина. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2007. – 712 с. (Серия «Российские Пропилеи»)

14. Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму / Ф. И. Щербатской; пер. с англ.– М.: Наука, 1988 –  423 с.

15. Классическая йога («Йога-сутры» Патанджали и «Вьяса-бхашья»). Пер. с санскрита, введ., коммент. И реконструкция системы Е. П. Островской и В. И. Рудого. – М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1992. – 259 с.

16. Кант І. Критика чистого розуму / Іммануїл Кант; пер. з нім. Ігоря Бурковського. – К.: «Юніверс», 2000. – 504 с.

17. Ґжеґорчик А. Життя як виклик. Вступ до раціоналістичної філософії /  Анджей Ґжеґорчик; перек. з пол. О. Гірний, Б. Домбровський. – Львів: Львівський обласний науково-методичний інститут освіти, 1996. – 263 с.

Каривец И. В. Интуиция и «чувство обыденности». В статье обосновывается необходимость различения интуиции и чувств, опровергается иррациональность интуиции. Утверждается, что интуиция – это непосредственное видение сущности вещей с помощью естественного совершенства разума без предыдущего логического анализа или размышления. Разум за своей природой интуитивен, а рассудок – дискурсивен. Утверждается иерархическая целостность человека, которая упраздняет чувство обыденности.  

Ключевые слова: интуиция, естественное совершенство разума, рассудок, чувства, чувство повседневности

 Karivets’ I. V. Intuition and Sense of Everydayness. In this article the necessity of difference between intuition and feeling is proved, and the irrationality of intuition is denied. The author stresses, that intuition is a direct vision of the essence of things by natural perfection of the reason without any logical analysis or speculation. Therefore the reason is intuitive, and common sense is discursive, i.e. logical, mediated. The hierarchical wholeness of human being, which helps to disappear the feeling of commonplace, is asserted.

Keywords: common sense, intuition, feeling of everyday life, natural perfection of reason. 

 

 

Додати коментар