PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Олдос Хакслі - Передмова до книги Дж. Крішнамурті "Перша й остання свобода"

Олдос Хакслі

Передмова до книги Дж. Крішнамурті

“ПЕРША Й ОСТАННЯ СВОБОДА”

 Людина – це амфібія, яка живе одночасно у двох світах: даному й створеному; світі матерії, життя та свідомості і у світі символів. Ми використовуємо у нашому мисленні багато різноманітних символічних систем: лінгвістичних, математичних, художніх, музичних, ритуальних. Без них в нас не було б ні мистецтва, ні науки, ні закону, ні філософії, а було б що найбільше – це зародки цивілізації. Іншими словами, ми були б тваринами.

Отже, символи необхідні. Але символи – як це видно з нашої власної історії та історії будь-якого покоління – можуть бути вбивчими. Розглянемо, наприклад, сферу науки з одного боку, а з іншого – сферу політики. Мислячи поняттями і діючи відповідно до них, ми прийшли до низки символів, щоб у певній незначній мірі розуміти й контролювати елементарні сили природи. Іншу низку символів ми використовуємо як інструменти масового вбивства й колективного самогубства. В першому випадку пояснювальні символи були добре вибрані, ретельно проаналізовані і поступово застосовувалися  до фактів фізичного світу.

У другому випадку символи були вибрані заради зла, ніколи не аналізувалися, не переглядалися, щоб перебувати у гармонії з новими фактами людського існування. Ще гірше, ці символи, які ведуть до заблуд, зустрічалися повсюди з безумовною повагою і якимось таємничим чином вони були більш реальні, ніж реальність, яку вони представляли. В контекстах релігії і політики слова розглядаються як непостійні, а швидше як неадекватні речам та подіям, і навпаки, речі та події розглядаються як окремі ілюстрації слів. До сьогодні символи використовувалися реалістично лише у тих сферах, які ми вважали особливо важливими. В кожній ситуації, яка захоплює наші найглибші потяги, ми наполегливо утвердили використання символів не просто нереалістично, але ідолохвально, і навіть бездумно. Як наслідок цього, ми  холоднокровно чинили довгий час те, на що тварини здатні лише в короткі миті у стані спалаху люті, бажання або страху. З причин поклоніння символам люди можуть стати ідеалістами; і будучи ними, вони здатні трансформувати тваринну короткочасну жадібність у грандіозний імперіалізм Родеса або Моргана; тваринну періодичну задирикуватість у сталінізм чи інквізицію; прив’язаність до своєї території у прорахований до безумства націоналізм. На щастя, вони можуть також трансформувати  тимчасову доброту у благодійність Лизавети Фрай або Вінсента де Поло; тваринну тимчасову відданість своїй половині і потомству у розсудливу й постійну співпрацю, яка до сих пір залишалася достатньо сильною, щоб зберегти світ від наслідків іншого, фатального виду ідеалізму. Чи зможемо ми врятувати світ? На це питання немає відповіді. Все, що ми можемо сказати: за ідеалістів-націоналістів, які вхопилися за атомну бомбу, різко зменшилася перевага ідеалістів співробітництва та благодійності.

Навіть найкраща книга з куховарства не замінить найгіршого обіду. Факт здається цілком очевидним. І все таки, протягом століть найглибші мислителі, вчені й теологи постійно помилялися, ототожнюючи чисто вербальні конструкції з фактами або уявляли, що символи якимось чином більш реальні, ніж те для чого вони призначені. Їхнє поклоніння словам не відбувалося без протесту. «Лише дух, – казав св. Павло, – дає життя, а буква вбиває». «Чому, – запитує Екгарт, –  чому ви базікаєте про Бога? Щоб ви не казали про Бога – все брехня». В іншому куточку світу один із авторів Махаяни стверджував: «Будда ніколи не проповідував істини; він казав, що її треба усвідомити в собі». Такі висловлювання здавалися радикально руйнівними, і респектабельні люди ігнорували їх. Безперешкодно продовжувалась дивна ідолохвальна переоцінка слів та символів. Релігії занепадали, але стара звичка формулювати переконання і нав’язувати вірування у вигляді догм вперто продовжувалася навіть серед атеїстів.

Останніми роками логіки та семантисти здійснили повний аналіз символів, на мові яких люди мислять. Лінгвістика стала наукою, і людина навіть може вивчати предмет, який Бенджамін Ворф пізніше назве металінгвістикою. Все це на краще, але цього недостатньо. Логіка і семантика, лінгвістика і металінгвістика – це чисто інтелектуальні дисципліни. Вони аналізують різні шляхи, правильні і неправильні, сповнені смислу і безглуздя, в яких слова можуть бути пов’язані з речами, процесами і подіями. Але вони не пропонують настанов щодо більш фундаментальної проблеми взаємозв’язків людини з її психофізичною цілісністю з одного боку і її двома світами, даним та символічним, з іншого.

В кожному регіоні, в кожний період історії, проблема розв’язувалася особистостями, чоловіками і жінками. Навіть тоді, коли вони говорили або писали, ці особистості не створювали систем, бо знали, що кожна система – це продовження спокуси сприймати символи надто серйозно, приділяти більше уваги словам, ніж реальності, для якої слова призначені. Їхня мета не полягала у тому, щоб запропонувати готові пояснення і панацеї, а спонукати людей діагностувати і лікувати власні хвороби, спрямовувати їх у місце, в якому людські проблеми та їхнє вирішення відбуваються безпосередньо у переживанні.

У цій книзі зібрані написані і записані на плівку бесіди Крішнамурті, в яких читач знайде чітке порівняльне утвердження фундаментальної людської проблеми, разом із запрошенням вирішувати її єдиним способом, в який людина може вирішити її для самої себе. Колективні рішення, на які багато людей сподіваються, ніколи не є адекватними. «Щоб розуміти страждання і безлад, які існують в нас, а тому й у світі, ми повинні спочатку знайти ясність в собі, а ця ясність виникає на основі правильного мислення. Цю ясність організувати неможливо, бо нею не можна обмінятися з іншими. Організована групова думка лише повториться. Ясність – це результат не словесного твердження, а умисної самосвідомості і правильного мислення. Правильне мислення – це не результат і не простий розвиток інтелекту, не підпорядкування взірцю, яким би благородним і вартісним він не був. Правильне мислення приходить із самопізнанням. Без розуміння себе у вас не має основи для думки, без самопізнання те, що ви думаєте, неістинне».

Ця фундаментальна тема розвивається Крішнамурті крок за кроком. «Надія на людину, не на суспільство, не на системи, організовані релігійні системи, але на вас і на мене». Організовані релігії з їхніми посередниками, священними книгами, догмами, ієрархіями і ритуалами, пропонують лише позірне вирішення основної проблеми. «Коли ви цитуєте Бгаґават Ґіту, Біблію чи якусь китайську священну книгу, ви просто повторяєте, чи не так? І те, що ви повторюєте, не є істина. Це брехня, оскільки істину повторити не можна». Брехню можна розширяти, пропонувати для обговорення, повторювати, але істину – ні, і коли ви повторюєте істину, вона перестає бути нею, тому священні книги неважливі. Саме завдяки самознанню, а не вірі у чиїсь символи, людина приходить до вічної реальності, на якій ґрунтується її існування. Віра у цілковиту відповідність і у вищу цінність будь-якої даної символічної системи веде не до звільнення, а до історії, до ще більших бід, ніж минулі. «Віра неминуче ділить людей. Якщо у вас є віра, або, коли ви прагнете безпеки у своїй окремій вірі, ви стаєте розділеними з тими, хто прагне безпеки в іншій формі віри. Всі організовані віри засновані на поділі, хоча вони й можуть проповідувати братерство». Людина, яка успішно вирішила проблему стосунків з двома світами, даним світом і світом символів, це людина, в якої немає вірувань. Щодо проблем практичного життя, то вона приймає низку гіпотез, які служать її цілям, але не більш серйозно, ніж будь-який інших вид засобу чи інструмента. У ставленні до ближніх своїх і до реальності, на якій вони засновані, вона безпосередньо переживає любов і просвітлення. Крішнамурті «не читав жодної священної літератури, ні Бгаґават Ґіту, ні Упанішади», щоб запобігти формуванню власних вірувань. Але ми навіть не цікавимось священною літературою, ми читаємо будь-які газети, журнали і детективи. Це означає, що ми наближаємося до кризи нашого часу не з любов’ю та просвітленням, а з «формулами, системами», і доволі злиденними формулами і системами. Але «людина доброї волі повинна не мати формул», оскільки формули неминуче ведуть до «сліпого мислення». Згубна звичка до формул завжди універсальна. Неминуче так, оскільки «наша система виховання заснована на тому, про що думати, а не на тому, як думати». Ми виховані як віруючі і практикуючі члени якихось організацій: комуністичної, християнської, мусульманської, індуїстської, буддистської, фройдистської. Як наслідок, «ви відповідаєте на виклик, які завжди новий відповідно до старого взірця, і тому ваша відповідь немає відповідної цінності, новизни, свіжості. Якщо ви відповідаєте як католик чи комуніст, відповідно до зразка думки, тоді ваша відповідь немає значення. І хіба не індуїсти, не мусульмани, не буддисти, не християни створили цю проблему? Так само, як нова релігія – поклоніння державі, так стара релігія була поклонінням ідеї». Якщо ви відповідаєте на виклик відповідно до старої обумовленості, ваша відповідь не приведе до розуміння нового викливу. Тому для того, щоб «людина зустріла новий виклик, необхідно звільнитися від минулого і зустріти виклик заново». Іншими словами, символи ніколи не повинні бути піднесеними до рівня догм, і жодна система не повинна розглядатися не більше як тимчасова зручність. «Лише через творче розуміння себе може бути творчим і щасливим світ, в якому не існують ідеї». Світ без ідей був би щасливим світом, тому що цей світ був би без потужних сил, які обумовлюють людину й примушують її діяти неадекватним чином, без пошанування догм, заради яких виправдовуються найгірші злочини, ретельно раціоналізуються найбільші дурниці.

Освіта, яка вчить нас не як, а що думати, є освітою панівних класів священників та керівників. Але «сама ідея ким-небудь керувати є антисоціальною і бездуховною». Для людини, яка її практикує, управління приносить задоволення жаги влади. Для тих, ким управляють, вона приносить задоволення бажання певності і безпеки. Ґуру забезпечує вид допінґу. Але можна запитати: «Що ви робите? Хіба ви не дієте, як ваш ґуру?». «Звичайно, – відповідає Крішнамурті – я не дію, як ваш ґуру, тому, що, перш за все, я не даю вам жодного задоволення. Я не кажу, що вам робити кожного разу, з дня на день, я лише вказую на те, що ви можете прийняти або відкинути, це залежить від вас, а не від мене. Я нічого не вимагаю від вас: ні поклоніння, ні лестощів, ні богів, ні образ. Я кажу: «Це факт, прийміть або відкиньте його. І багато з вас відкине, оскільки очевидна причина того, що ви не знаходите задоволення в цьому».

Що ж пропонує насправді Крішнамурті? Що це, що ми можемо прийняти, якщо захочемо, але воліємо відмовитися? Як ми зрозуміли, це не система вірувань, не каталог догм, не звід готових заміток та ідеалів. Це не управління, не посередництво, не духовне керівництво, і навіть не приклад. Це не ритуал, не церква, не кодекс, не духовне піднесення або інша будь-яка форма натхненного пустослів’я.

Можливо, що це самодисципліна? Ні, бо самодисципліна, як справа грубого факту – не шлях, на якому можуть бути вирішені наші проблеми. Щоб знайти рішення, розум повинен відкритися реальності, повинен протистояти даності зовнішнього і внутрішнього світів без упереджень, без обмежень. Служіння Богу – це найдосконаліша свобода. І навпаки, найдосконаліша свобода – це служіння Богу. Стаючи дисциплінованим, розум не зазнає радикальної зміни; він є старою самістю, але «зв’язаною, стриманою контролем».

Самодисципліна належить до списку тих речей, які Крішнамурті не пропонує. Може тоді він пропонує молитву? Знову ж таки, відповідь негативна. «Молитва може дати вам відповідь, до якої ви прагнете, але ця відповідь може прийти з вашої підсвідомості або із загального резервуару, в якому зберігаються усі ваші вимоги. Відповідь – це не тихий голос Бога». «Розглянемо, – продовжує Крішнамурті, – що відбувається, коли ви молитесь. Постійно повторюючи певні фрази і контролюючи думки, розум стає спокійним, чи не так? Нарешті, свідомий розум стає спокійним. Ви стоїте на колінах, як християни, або сидите, як індуси, і ви повторюєте, і повторюєте, і від цього повторення розум стає спокійним. У цьому спокої є натяк на щось. Цей натяк на щось може походити з підсвідомості, або він може бути відповіддю вашої пам’яті. Але, справді, це не є голос реальності, оскільки він повинен прийти до вас, його не можна покликати, ви не можете в молитві звертатися до нього. Ви не можете помістити його у вашу малу клітку, пропонуючи квіти, вмовляючи його, подавляючи себе чи змагаючись з іншими. Коли ви навчилися виверту заспокоєння розуму завдяки повторенню слів, навчилися отримувати вказівки в цьому спокої, то небезпека полягає в тому, що ви не цілком уважні до того, звідки ці натяки приходять, вас спіймають, і тоді молитва стає замінником пошуку Істини. Ви отримали те, що просили, але зрештою ви за це заплатите».

Від молитви ви переходите до йоги, йога – це ще одна річ, яку Крішнамурті не пропонує, бо йога – це концентрація, а концентрація – це виключення. «Ви зводите стіну опору, концентруючись на думці, яку вибрали, і намагаєтесь відображати все решта». Те, що прийнято називати медитацією – це просто розвиток опору, особлива концентрація на ідеї вашого вибору. Але що визначає ваш вибір? «Що змушує вас говорити, що це добре, істинно, благородно, а інше – ні? Очевидно, що вибір ґрунтується на задоволенні, нагороді, досягненні або це просто реакція чиєїсь обумовленості або традиції. Чому ви взагалі обираєте? Чому не провіряєте кожну думку? Якщо ви зацікавлені в багатьох думках, то чому вибираєте одну? Чому ви не перевіряєте кожен інтерес? Замість того, щоб чинити опір, чому не ввійдете в кожний інтерес по мірі його виникнення, а не просто концентруватися на одній ідеї, на одному інтересі? Зрештою, ви складаєтеся з багатьох інтересів, у вас багато масок, свідомо і підсвідомо. Чому ви вибираєте одну і руйнуєте всі інші, воюючи з якими ви витрачаєте свою енергію, створюючи опір, конфлікт і тертя. В той час, як ви розглядаєте кожну думки в мить її виникнення, а не лише деякі думки, тоді не існує виключення. Важко перевіряти кожну думку, бо коли ви дивитесь на одну думку, виникає друга. Але, якщо ви усвідомлюєте без придушення й осудження, ви побачите, що, коли ви просто дивитесь на цю думку, жодна інша думка не втручається (не вдирається)».

«Не судіть, і не судимі будете». Ця заповідь стосується нашого ставлення до самих себе  не менше, ніж наших відношень з іншими. Де є судження, порівняння і осудження, там відсутня відкритість розуму, не може бути свободи від тиранії символів і систем, втечі від минулого й оточення. Самоаналіз з навмисною метою, самоперевірка в межах якогось традиційного кодексу, якихось шанованих постулатів – ні, вони не можуть допомогти. Існує трансцендентна спонтанність життя, «Творча Реальність», як її називає Крішнамурті, котра виявляє себе лише як присутність, коли розум того, хто сприймає, знаходиться у стані «пильної пасивності» (alert passivity), «усвідомлення без вибору» (choiceless awareness). Судження і порівняння ведуть нас до двоїстості. Тільки усвідомлення без вибору може вести до не двоїстості, до примирення протилежностей, до цілковитого розуміння і цілковитої любові. Ama at tac quod vis. Люби, і роби, що хочеш. Але якщо ви будете робити, що хочете, підкоряючись якійсь традиційній системі або вказівкам, ідеалам або заборонам, ви ніколи не полюбите. Процес звільнення повинен однозначно розпочинатися з усвідомлення того, що ви бажаєте, ваших реакцій на систему символів, яка каже вам, що ви повинні чи не повинні робити. Завдяки цьому усвідомленню та його проникненню у наступні пласти Его і пов’язаного з ним підсвідомого, прийде любов та розуміння, але іншої якості, ніж те, з яким ми знайомі. Це – усвідомлення без вибору, котре в кожний момент і у всіх життєвих обставинах є єдиною ефективною медитацією. Всі інші форми йоги ведуть або до сліпого мислення, котре виникає на основі самодисципліни, або до якогось виду викликаного вами самими захоплення, якоїсь форми штучного самадхі. Справжнє звільнення – це «внутрішня свобода творчої Реальності». Це «не дар, це потрібно відкрити і пережити. Воно не набувається, його не зібрати для себе, щоб прославитися. Це стан буття, як тиші, в якої є повнота. Це творчість, яка не обов’язково прагне вираження, це не талант, який потребує зовнішнього прояву. Вам не потрібно бути великим художником або мати слухачів. Якщо ви прагнете цього, ви проминете внутрішню Реальність. Вона не є ні даром, ні талантом, її треба знайти, цей вічний скарб, коли думка звільняє себе від хтивості, від невігластва і злоби, суєти і особистісної жаги існувати. Це потрібно пережити завдяки правильній медитації та мисленню». Самосвідомість  без вибору веде до творчої Реальності, до спокійної мудрості, яка завжди тут, не дивлячись на невігластво, на знання, котре є просто іншою формою невігластва. Знання – це питання символів; воно часто є перешкодою на шляху до мудрості, відкриття самості час від часу. Розум, який досягнув спокійної мудрості, «осягає буття, осягає, що означає любити. Любов не є ні особистісною, ні без особистісною. Любов є любов, її не можна визначити і описати розсудом як таку, що включає і виключає щось чи когось. Любов має власну вічність – це реальність, найвище, безмірне».

Додати коментар