PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Тамара Тюріна - Педагогіка духовності: синергетичний підхід

Тамара Тюріна, канд. пед. наук, доцент кафедри соціології та соціальної роботи Національного університету «Львівська політехніка» e-mail: tamaratyurina(at)yandex.ru

ПЕДАГОГІКА ДУХОВНОСТІ: СИНЕРГЕТИЧНИЙ ПІДХІД

Базуючись на синергетичному підході постнекласичної науки, розглянуто мету, завдання та зміст програми курсу дисципліни «Педагогіка духовності» для ВНЗів.

 

Objectives and content of the “Spiritual pedagogy” course program are viewed on the basis of post non – classical seines synergetic approach.

Постановка проблеми у загальному виді та її зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями.

Сучасні вчені говорять про наближення Нової Епохи - Ери Духовності, Людини і Освіти, коли пріоритет матеріальної сторони цивілізації має перейти до її духовної складової (Д. Лихачов).

Зокрема, як стверджує В. Андрущенко, сучасна цивілізація поступово переходить в нову стадію розвитку – ноосферну цивілізацію. Важливою ознакою цього переходу є формування суспільства знань і колосальне зростання ролі освіти і науки як головних чинників суспільного прогресу.

Актуалізацію ролі освіти обумовлює набуття нею нової, цивілізаційної місії: у спрямованості освіти до відтворення «божественної природи Людини» - людської духовності у її повному обсязі і історично випестуваному змісті (2,с.4).

Входження України у світовий освітній простір, приєднання до Болонського процесу зумовлюють необхідність перебудови та модернізації вищої освіти на духовних засадах. Саме духовність повинна стати основою освіти, а освіта –сприяти формуванню, розкриттю та розвитку духовного потенціалу особистості.

Повинна змінюватися і основна орієнтація вищої освіти. Вища школа повинна бути спрямована на підготовку не тільки фахівця, компетентного професіонала, але й духовно-розвиненої особистості, людини високої культури, людини – творця, громадянина світу. Ідеї А. Швейцера, В. Вернадського, І. Пригожина, І. Моісеєва, В. Андрущенка, С. Кримського, А. Кисельова, О. Сичивици, І. Зязюна, В. Кременя, С. Кара-Мурзи мають лягти в основу нового ноосферного світогляду громадина своєї країни, Землі і Всесвіту.

Духовність особистості повинна розглядатись як основна невід’ємна складова нової парадигми освіти та виховання особистості студентської молоді, стати не тільки компонентом змісту освіти але й складати її епіцентр.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми. на які спирається автор.

Першу цілісну модель педагогіки духовності створив видатний український мислитель і педагог Г. Сковорода; другу – «філософію серця» - П. Юркевич; третю – змістовну педагогіку «серця, яке віддається дітям», - В. Сухомлинський (1, с.9).

amp;quot;Arial","sans-serif";">В. Андрущенко, розглядаючи освіту як духовний феномен, у своїй програмній статті «Духовна сутність освіти» (1) розкриває сутність педагогіки духовності та її історичні витоки, аргументовано доводить закономірність введення педагогіки духовності, що пов’язано з поступовим переходом людства у ноосферну цивілізацію

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. котрим присвячується означена стаття.

Однак питання мети, завдань та змісту курсу програми дисципліни «Педагогіка духовності» з погляду синергетичнного підходу постнекласичної науки, недостатньо висвітлені у сучасній педагогічній науці.

Формулювання цілей статті (постановка завдання

Розробка мети, завдань, змісту курсу програми дисципліни «Педагогіка духовності» для вищої школи у контексті сучасної синергетичної науки.

Виклад основного матеріалу.

Для успішного вирішення завдання формування духовності особистості необхідні всебічні знання про природу духовності людини. Наукові відкриття щодо природи людини (к. ХХ – п. ХХІст.) виходять за межі класичних уявлень про людину. Традиційні аналітичні підходи класичної науки у дослідженні проблеми природи духовності особистості продемонстрували свою обмеженість і недостатню ефективність.

Нові перспективи й можливості дослідження природи феномена духовності особистості людини відкриваються з розвитком ідей і методів такої постнекласичної науки як синергетика*.

 

*З середини ХХ століття у науці почався розвиток нового етапу - постнекласичного, який, з самого початку переступаючи границі традиційної науки, знаменував собою парадигмальні зміни у всіх наукових сферах. Характерним для цього етапу став «новий» тип раціональності. Центральною науковою парадигмою постнекласичної науки стала синергетика – наука про взаємозв’язок і взаємодію.

Проблеми синергетики у суспільно-гуманітарних процесах розглядаються у працях І. Пригожина, П. С. Гуревича, Н. Н. Моісеєва, Г. Хакнна, Л. Г. АнтипенкоВ. П. Бранского, Л. П. Назаретяна, К. Х Делокарова, Є. А. Спіріна, В. П. Казначеєва, В. В. Кизими, Л. В Телиженко тощо.

Як постнекласична наука, синергетика концентрує свою увагу на дослідженні усіх типів складних систем: складних, надскладних, відкритих і здатних до саморозвитку, самоорганізації та самоеволюції. Її називають також наукою про усе складно організоване у цьому світі.

Зокрема, унікальним феноменом з погляду синергетики є людина, яка уявляє собою особливого роду живу надскладну систему, що постійно розвивається і еволюціонує.

Синергетика намагається зрозуміти і пояснити природу складних систем, їхню організацію, джерело саморозвитку, виходячи з того, що такі надскладні системи, якими є світ, людина і суспільство, підпорядковуються єдиним універсальним законам еволюції і самоорганізації.(8, с. 41-42,27).

На думку Л. Телиженко синергетика, розкриваючи загальний для усіх систем механізм розвитку, стає загальною основою будь-якої еволюційної теорії (8, с. 63).

Синергетичний підхід широко використовується для аналізу проблем, у центрі яких знаходяться світ, людина і суспільство.

Використання синергетичного підходу до феномена людини надає нові можливості та перспективи для розуміння природи її духовності, характеру еволюційних процесів, які відбуваються в цілісній людині

На думку окремих вчених, «синергетика, маючи первоначально природньонаукову основу, сьогодні усе більш гуманізується. Вона поступово стає людино мірною сферою знань, …сприяє розумінню феномена людини і людської культури, розгадці таємниці людської свідомості і психіки» (6, с. 243)

Сьогодні активно відбувається розвиток гомосинергетики, «синергетики з людським обличчям», «людської синергетики», психосинергетики (7, с. 70).

Як постнекласична парадигма, синергетика є варіантом нового розуміння науки: вона формує нову раціональність, що включає усі форми пізнання дійсності (наукові і ненаукові), стає основою для їхньої інтеграції та взаємодії між собою, фундаментом для синтезу науки, релігії та езотерики, наукових концепцій Заходу та езотеричної мудрості Сходу, поєднуючи елементи науки з елементами віри. Її підходи співзвучні індуїзму, буддизму, даосизму, християнству, езотериці тощо (8,с.26).

Використовуючи усі види пізнання, синергетика передбачає звернення до таких понять як «інтуїція», «мудрість», «особистий досвід» (3, с.108).

Наукові, релігійні та езотеричні методи, у методології синергетики не протиставляються одне одному, а, навпаки, взаємодіють між собою, взаємодоповнюючи одне одного.

На думку сучасних дослідників, поєднання зусиль науки, релігії та езотерики і взаємне збагачення їх науковими і ненауковими методами і засобами дослідження, сприяючи перегляду та переосмисленню взаємовідносин раціонального і ірраціонального, дозволяє наблизитися до розуміння природи духовності особистості.

Синергетичний підхід до особистості це холістичний підхід до людини як цілісної істоти: єдності духу, душі й тіла, де дух і матерія, душа і тіло не протиставляються одне одному, а уявляють собою цілісну структуру ієрархічного порядку. Душевно – духовна реальність в синергетичному світі невіддільна від особистості та її буття. Процес еволюції в людині, з погляду синергетики, відбувається в цілісній людині.

На основі синергетичного підходу до людини формується нова концепція освіти й виховання, яка, виключаючи протистояння ідеального та духовного матеріальному, закладається на розумінні природи людини як надскладної системи, цілісної структури, яка постійно еволюціонує.

Синергетичний підхід передбачає перебудову змісту і методів навчання та виховання з орієнтацією на людину як цілісність, космопланетарний феномен, що дозволяє розробити нову концепцію духовної еволюції людини і суспільства.

Духовний розвиток особистості повинні забезпечувати, насамперед, дві сфери: наука і освіта.

Втім, на думку багатьох дослідників щодо проблеми дослідження феномена духовності особистості та її духовного зростання традиційна наука здатна вирішити цю проблему лише частково: вона розглядає лише фізичну та частково психологічну ( душевну) складові людської істоти. Душевно-духовну сутність людини досліджують та пояснюють духовно-релігійні та духовно-езотеричні філософські вчення.

Найбільш доцільним при дослідженні природи духовності особистості та шляхів її формування, на наш погляд, є синергетичний підхід постнекласичної науки, переступаючи границі традиційної науки, використовує як наукові, та і ненаукові методи пізнання.

Синергетичний підхід відтворює погляд на подвійну природу світу і людини, що пов’язано із феноменом самої людини, яка містить в собі одночасно і матеріальне і духовне начала і належить до двох світів: земного, щільного і космічного, духовного.

Цілісний, синергетичний підхід до людини передбачає звернення і до релігії, усвідомлення її ролі та місця в духовному розвитку особистості, вивчення та використання досвіду, накопиченого світовими духовно-релігійними вченнями щодо проблеми розкриття та розвитку духовності особистості.

В людині на генетичному рівні закладена віра в Бога, Божественне Одкровення, природне прагнення наблизитися до духовних глибин буття, Світу Вищого, трансцендентального, Духовного.

Релігійна традиція, розкриваючи характер взаємозв’язків та взаємовідносин людини з Богом і Духовним світом, містить у собі , фактично, стратегію виживання та сталої духовної еволюції людини і людства, що ґрунтується на вічних Божих заповідях Любові, Добра, Милосердя, Людяності. Релігійні морально-духовні настанови тисячоліттями скеровували напрям розвитку людства.

Душевно-духовну сутність людини досліджують як духовно-релігійні, так і духовно-езотеричні філософські вчення.

Зокрема, духовно-езотеричні філософські концепції дають нам загальне уявлення про тонкоматеріальну структуру людини та їх функції; енергетичну структуру Всесвіту, ієрархію тонких світів та їх взаємозв’язки з тонкими тілами людини, космічні закони еволюції Всесвіту; розкривають сутність, зміст, методи та чинники духовного розвитку та саморозвитку особистості.

У контексті синергетичного осмислення, наукові, релігійні та духовно-езотеричні підходи щодо осягнення сутності природи духовності особистості не виключають, а взаємно доповнюють, пояснюють і зумовлюють одне одного.

Отже, на наш погляд, саме синергетичний підхід сучасної постнекласичної науки: використання, ідей, концепцій, теорій, понять, методів духовно-релігійних, езотерично-філософських джерел, останніх досягнень сучасної науки буде сприяти узагальненню та систематизації усіх роз’єднаних знань, напрацьованих людством щодо сутності, змісту, етапів, методів та чинників духовного розвитку та саморозвитку особистості.

Щодо сучасної освіти, то у сучасному освітньому просторі паралельно існують як би три типи освіти:

  • · академічна (екзотерична) освіта, яка, ведучи людину через усі ланки сучасної освіти, спрямована переважно на індивідуальний розвиток людини з метою особистісної самореалізації та якнайповнішої соціальної адаптації;
  • · неформальна (духовно-езотерична) освіта - спрямована на отримання сакральних знань про світ і місце людини в ньому, методи сприяння еволюції людини і суспільства. Вона акцентує увагу на аспектах резонування людини з суспільством, а також суспільства з Вищими Системами Життя - Духовним Світом.

Цінності цих двох типів освіти не тотожні. В своїй суті неформальна освіта є продовженням освіти академічної: підіймаючи рівень людини на якісно новий щабель, вона дозволяє їй виходити за межі її наслідкових зв'язків і починати жити свідомо як в сфері матеріальній, так і сфері духовній (5 с. 77-80).

І третій тип – духовно-релігійна освіта, мета якої – наблизити людину до Бога, допомогти проявитися в неї Образу Творця, сформувати усвідомлене прагнення жити за Божими Заповідями тощо.

На думку сучасних дослідників В. Андрущенка, В.Кременя, А. Мудрика, Г. Шевченко, А. Корецької, О. Матвієнко та ін. саме освіта покликана сприяти формуванню духовного потенціалу нації, духовному розвитку кожного члена суспільства.

За словами В.Андрущенка, сутність людини –духовна; стрижень життя – духовний; основа основ підготовки людини до життя розгортається через формування духовності, чим, власне , й опікується освіта. Останнє зумовлює статус освіти як одвічної духовної цінності для всіх історичних часів і народів. І доки існуватиме людина, духовність (сформована засобами навчання і виховання) буде головним виміром її соціальності, критерієм особистості, гарантом самореалізації (1, с. 6).

На думку вченого, перспектива людства – в його високій духовності. Роль освіти в цьому поступі колосальна, однак лише за умови, якщо вона буде духовною (1, с. 10).

Втім, сьогодні ми спостерігаємо розрив між вимогами, які суспільство висуває до студента як особистості, громадянина і майбутнього спеціаліста, ї характером його підготовки у вищому закладі освіти.

Зокрема, зміст сучасної вищої освіти, форми і методи роботи зі студентами спрямовані переважно не на духовний розвиток особистості, а на формування загальних та професійних знань та вмінь, і, відповідно.

У сучасній педагогіці не приділяється достатньо уваги духовному началу людини і шляхам його розкриття та розвитку, досить слабо представлені проблеми щодо формування духовності особистості.

Аналіз науково-педагогічної літератури свідчить про певну успадковану стереотипність поглядів і підходів до проблеми духовності. Вивчення особливостей змісту педагогіки, її складових, дають підстави наголосити на науково-педагогічній нереалізованості потужних освітньо-виховних можливостей релігії, езотерики та останніх результатів наукових досягнень сучасних вчених, які досліджують проблему феномена духовності особистості (В. Андрущенка, В. Кременя, Г. Шевченко, В. Беха, Є. Ісаєва, В. Слободчикова, В. Казначеєва, Є. Спіріна, В. Ульшина, А. Васильчука, М. Моісеєва, Г. Шипова, А. Акімова, Т. Шубейкіної тощо).

Отже, на превеликий жаль, сучасна ВШ не забезпечує на належному рівні духовного розвитку особистості.

На нашу думку, потрібне нове змістовне наповнення і краща визначеність в орієнтації змісту виховання людини ХХІ століття.

Зокрема, на сьогоднішній день необхідне глибоке переосмислення педагогічної освіти ВШ: органічно пов’язати проблеми педагогіки з духом і, відповідно, ввести у програму ВШ поряд з класичною педагогікою - Педагогіку Духовності, а також цикл інтегрованих педагогічний спецкурсів для магістрів, що сприятиме духовному розвитку та саморозвитку особистості.

Теоретико-меотодологічною основою нової дисципліни «ПД». повинна стати синергетична концепція сучасної постнекласичної науки, що базується на синтезі науки. релігії та езотерики.

На наш погляд, моделювати зміст курсу педагогіки духовності відповідно до логіки останніх досягнень сучасної науки (педагогічної, психологічної, природничої);ввести у зміст курсу духовно-релігійні та духовно-езотеричні філософські надбання людства щодо змісту, чинників та методів духовного розвитку особистості; включити нові поняття, категорії (як наукові, так і ненаукові), які б відображали стан проблеми духовності у його еволюційному розвитку, а також послідовне логічне висвітлення основних положень та ідей формування духовності особистості.

Будучи спрямованою на формування людини Нової Доби – громадянина майбутньої ноосферної цивілізації, тобто проектування майбутнього нового одухотвореного людства, педагогіка духовності, на наш погляд, повинна стати як складовою, так і важливим засобом формування духовності.

Розкриваючи сутність педагогіки духовності, зокрема В. Андрущенко зазначає, що це – педагогіка людини як людства, педагогіка все людності. Базовими її цінностями є такі, загальнолюдські гуманістичні пріоритети, як добро, справедливість, честь, гідність та ін., провідними символами – категорії «віра», «надія»,»любов» (1, с. 9-10). Як підкреслює автор, педагогіка духовності, будучи засобом духовного зростання особистості, забезпечує усвідомлення людиною своєї «вселюдськості»й «всесвітності», невіддільного власного існування ( і лише завдяки цьому можливого) від існування людства і Космосу як таких. (1, с. 8).

Отже, важливу роль, на наш погляд, у вирішенні проблеми формування духовного особистості студентської молоді відіграватиме педагогіка духовності, де людина розглядатиметься як духовно-душевно-тілесна істота. Будучи однією із найбільш людинознавчих дисциплін педагогіка духовності ґрунтуватиметься на засадах синтезу знань наук про людину: педагогіки, психології, філософії, фізіології, природничих наук, а також багатовікових духовних надбаннях людства: духовно-релігійних вченнях та духовно-езотеричних філософських джерелах, що узгоджується з принципами сучасної синергетичної парадигми.

Мета педагогіки духовності - сприяти одухотворенню особистості, формуванню людини нового духовного типу – громадянина майбутньої ноосферної цивілізації.

З огляду на сказане можна виділити такі завдання педагогіки духовності:

  • · ознайомити студентів з духовною історією людства;
  • · розкрити сутність природи духовності особистості, її складові, різноманітні концепції духовності;
  • · ознайомити студентів з закономірностями духовного розвитку особистості;
  • · розглянути сутність поняття «свідомість», її структуру, рівні розвитку та шляхи піднесення людської свідомості до космічного рівня;
  • · ознайомити студентів з прогностичними концепціями напряму розвитку землян;
  • · ознайомити студентів з умовами, методами та засобами розвитку інтуїції; розкрити особливості фізичного виховання та самовиховання у контексті духовного розвитку особистості;
  • · ознайомити студентів з змістом, методами та чинниками виховання душі;
  • · розглянути сутність, ступені та методи духовного саморозвитку особистості тощо.

На наш погляд, зміст курсу ПД повинен містити в собі розділи, присвячені феномену духовності особистості та шляхам її формування, духовній історії людства, проблемі інтуїції як форми духовного осягнення дійсності

Отже, як зазначалося раніше, велику увагу у ПД бажано приділити саме проблемі духовності і включити у зміст програми відповідний розділ, у якому розглядатимуться сутність природи духовності особистості, складові, різноманітні концепції духовності тощо (див.10):

Розуміючи особистість як біосоціодуховний феномен, цілісну істоту, органічну єдність космічного і земного начал людини – духу, душі й тіла, бажано ознайомити студентів з сутністю понять «дух», «душа», «тіло» у світлі релігійних, духовно-езотеричних та наукових підходів; розкрити витоки людського духу, його сутнісні ознаки та складові, ступені еволюції та характер вияву; особливості взаємовідносин між душею, духом і тілом, функції душі та тіла у цій триєдності, зміст та напрям еволюції духу, душі й тіла.

І християнська концепція людини і духовно-езотеричні філософські вчення, і сучасна наука підтверджують біоенергоінформаційний характер природи людської істоти, яка є органічним синтезом духовного і матеріального, де космічне (духовне) є формоутворюючим, первинним по відношенню до земного, фізичного, щільного.

Розглядаючи людину як складну біоенергоінформаційну систему , яка містить в собі не тільки щільне тіло, але й тонкоматеріальні енергетичні тіла, бажано присвятити спеціальну главу тонкоматеріальній природі людини, де розглянути структуру біополя людини, функції і особливості кожного із тонкоматеріальних тіл людської істоти, поняття аури, чакр; проаналізувати різноманітні концепції природи людської істоти як езотеричного, так і наукового напрямів (Живої Етики, В. Верещагіна, Б. Бреннан, А. Васильчука, В. і М. Гоча, М. Гончаренко та ін.) щодо пояснення сутності і призначення кожного із тонкоматеріальних енергоінформаційних тіл людини, їх функцій та ролі у духовному становленні особистості.

Особливу увагу, на наш погляд, бажано приділити проблемі розкриття внутрішньої сутності феномена духовності особистості: його складових, характеристик, форм вияву, ролі і значення у житті людини, аналізу змісту поняття «бездуховність», об’єднуючи релігійні, езотеричні і наукові підходи; проаналізувати сучасні ( філософські, психологічні, педагогічні) концепції духовності особистості (С. Кримського, В. Андрущенко, І. Степаненко, А. Осипова, А. Алексеєнко, В. Савчина, Г. Шевченко тощо), в яких робляться спроби виявити різні характеристики цього феномену та розглянути процес одухотворення особистості.

Трактуючи особистість як складну систему, яка постійно саморозвивається і у своєму духовному розвитку та саморозвитку проходить відповідні ступені духовного зростання від людини егоцентричної спрямованості до людини з космічним рівнем свідомості, бажано проаналізувати наукові концепції вітчизняних і закордонних вчених щодо розвитку та саморозвитку особистості (В. Слободчикова, Є. Ісаєва, О. Киричука, З. Карпенко, Р Асаджолі, В. Беха, Є. Помиткіна, М. Савчина та ін.), у яких розглядаються закономірності духовного становлення людської істоти, ступені її духовного зростання та їх суттєві властивості; внутрішні механізми духовної еволюції людини та кризи, через які вона проходить у процесі її духовного саморозвитку; характерні ознаки духовно пробудженої людини, планетарно-космічну місію високодуховної людини, проаналізувати поняття зовнішня та внутрішня людина з погляду богословських, духовно-езотеричних, наукових підходів тощо.

Розглядаючи свідомість як космічне явище, енергоінформаційну структуру, що здатна впливати на навколишній світ, змінювати, трансформувати його бажано розглянути сутність поняття «свідомість», її структуру, рівні розвитку та шляхи піднесення свідомості сучасної людини до духовного, космічного рівня; проаналізувати авторські концепції еволюції свідомості Тейяр де Шардена, Шрі Ауробіндо Гхоша, А. Васильчука, В. і М. Гоч, Ю. Іванова, В. Полякова, І. Підласого, В. Беха, В. Ульшіна, Г. Грабового, Т. Шубейкіної тощо.

На наш погляд, особливу увагу бажано приділити питанню еволюції людини і людства, прогностичним концепціям напряму розвитку землян, сутнісних характерних ознак зовнішньої і внутрішньої природи людини майбутнього з погляду християнського вчення, духовно-езотеричних філософських джерел, відомих мислителів як минулого, так і сучасності (Г. Сковороди, Тейяр де Шардена, М. Бердяєва, В. Лосського, М.Федорова, Р. Штайнера, Шрі Ауробіндо Гхоша, А. Бейли, Г. Ващенко, В. Вернадського, К. Ціолковського, О.Реріх, А. Маслоу, Д. Андреєва, А. Сандрової, В. Дімірова, О. Бердника, В. Беха, Т. Шубейкіної, А. Васильчука тощо), а також феномену Дітей Нової Свідомості – Індиго, Кристалічних дітей як представників наступного ступеня духовної еволюції людства.

Одним з найважливих розділів у ПД, на наш погляд, повинен бути історичний розділ, у якому в узагальненому вигляді подається духовна історія людства. У зміст цього розділу доцільно включити:

  • · знайомство з педагогічними аспектами світових релігій, які розкриваючи божественне походження людини і, визнаючи участь Вищого світу у розвитку особи, сприяють пробудженню її духу: дають відповідне уявлення про духовну еволюцію людини і людства; розкривають зміст та шляхи духовного виховання та самовиховання особистості, допомагають людині через власне духовне самовдосконалення піднятися до рівня людини високодуховної, пізнати Вищі Космічні Закони, жити у Мирі, Любові і Злагоді (9);
  • · вивчення педагогічних аспектів Нагорної проповіді, Божих Заповідей, які врегульовуючи духовне життя людини і суспільства, розкривають шлях духовного відродження та оновлення людини і людства(9);
  • · знайомство з духовно- езотеричними філософськими Вченнями Сходу та Заходу (індійською йогою, піфагореїзмом, суфізмом, ученням Орігена Олександрійського, С. Вівекананди, теософією, Інтегральною йогою, Живою Етикою, вченнями вітчизняних езотериків XX століття: ученнями Д. Андреєва, Є. Березікова, А. Подводного, С. Лазарєва, О. Бердника, Михаїла у яких розкриваються зміст і шляхи еволюції людини, піднімаються проблеми цілісності людини, аналізуються ступені сходження її духовності та формування космічного рівня свідомості ((9);
  • · знайомство з духовними біографіями, думками, діяльністю, духовними порадами, описами духовного світосприйняття та переживаннями вищих духовних станів засновників світових релігій святих подвижників, видатних теологів, церковних та релігійних діячів, та їх сучасною духовно - науковою інтерпретацією;
  • · вивчення духовних шляхів людей – творців – носіїв духовності філософів, езотериків, науковців (Піфагора, Платона, Г. Сковороди, Є. Блаватської, Реріхів, П’єра де Шардена, О. Чижевського, В. Вернадського, К. Ціолковського, І. Єфремова, О. Бердника та інш.).

Духовність – це категорія специфічна, в якій інтуїтивний компонент відіграє головну роль, і «загалом ґрунтується на дискурсі наукового і поза наукового, раціонального та ірраціонального знання» (1, с. 9).Тому актуально і доцільно, з нашого погляду, включити у зміст педагогіки духовності розділ з духовної дидактики, де ознайомити студентів з такою формиою духовного пізнання як інтуїція та шляхами її розвитку (див. 11).

Людина – це складна біоенергоінформаційна система, синтез космічного, духовного ( духу й душі) і земного (фізичного) начал, яка втілює в собі матеріальне (біологічне) і духовне, космічне. Відповідно існують і різні шляхи пізнання фізичної ( тілесної) і духовної ( космічної) природи людини, тобто існують два способи сприйняття і два інструментарії пізнання: раціональне (наукове, звичайне) і духовне ( ненаукове, інтуїтивне, містичне, ірраціональне).

Традиційна система освіти всіх ступенів (школа, вузи, аспірантура) спрямована переважно на розвиток механізмів лівої півкулі, тобто раціонального, логічного мислення, аналітичного сприйняття дійсності. Якщо ліва півкуля реалізує функції аналітичної роботи ( збирає інформацію, аналізує факти, встановлює причино-наслідкові зв’язки між ними і формулює висновки), то права півкуля сприймає інформацію у синтетичному, образному, творчому, тобто інтуїтивному плані. Вона спрямована на інтегроване сприйняття світу як єдиного цілого.

Виходячи енерегоінформаційної єдності людини і світу, їхньої сталої енергоінформаційної взаємодії та взаємозв’язках(концепція А. Акімов – Г. Шипова), інтуїцію можна трактувати як особливу здатність людини усвідомлено вступати в енергоінформаційний контакт з будь-яким об’єктом матеріального чи Тонкого Світу Універсуму. Ця енергоінформаційна взаємодія сприймається людиною як процес з’єднання, злиття її з об’єктом, який вивчається, що дає можливість миттєвого пізнання його істинної сутності. Людина як би підключається до енергоінформаційного поля досліджуваного об’єкта і усвідомлено “зчитує, «розшифровує»” і аналізує (вже за допомогою логіки) необхідну інформацію. Процес інтуїтивного пізнання може відбуватися на свідомому рівні лише за умови досягнення людиною рівня людини високодуховної (11, с. 51).

Раціональний та інтуїтивний шляхи – це різні аспекти єдиного процесу пізнання, і якщо інтелект можна умовно розглядати як земне начало в людині, то інтуїцію – як духовне першоджерело, принцип внеземного мислення. Інтуїція і логіка повинні взаємодоповнювати, взаємозбагачувати та взаємопояснювати одне одного, взаємодіяти сумісно, у синтезі. Тому що раціональний розум дивиться на світ як би «ззовні», сприймає лише світ речей, тоді як інтуїтивний бачить речі як би «зсередини», сприймає усе як би частину самого себе і цілого. І якщо інтуїція передує у процесі пізнання (що пов’язане з її виходом за межі логічного мислення), і її функція полягає у творчих відкриттях, винаходах, усвідомленні істинної сутності речей і явищ, то завдання наукового методу, виступаючи у ролі помічника інтуїції, намагатися осмислити нові ідеї, пояснити їх з погляду земної науки на логічному рівні, тобто “адаптувати” до нашої земної реальності.

На думку сучасних вчених однією із причин кризи сучасної цивілізації є криза раціонального мислення, що обумовлена лівопівкульовим ( дискурсивно-логічним) мисленням і недостатнім включенням правопівкульового мислення. Як результат цього виникла і розвинулась до катастрофічних розмірів дисгармонія людини з власною природою і навколишнім світом (4,с.7).

Проблема розвитку як правої, так і лівої півкуль головного мозку, їхньої гармонізаціїї знаходиться в центрі уваги сучасних вчених.

Наприкінці ХХ –початку ХХІст. на основі вчення про ноосферу В. І. Вернадського, концепції всеєдності філософів -космістів П.А. Флоренського, В.С. Соловйова, С.Н. Булгакова, були розроблені сучасними вченими Російської Академії Природничих наук Н. В. Масловою, Б. А.Астаф’євим, І. Н. Шваневим, М. В. Ульяновим, Н. В. Антоненко ті інш. принципи ноосферної освіти, що закладаються на методиці цілісного мислення, гармонійної діяльності лівої та правої півкуль головного мозку.

Включення у процес роботи правої і лівої півкуль головного мозку допоможе студентам самостійно засвоювати новий досвід з неочевидними результатами, орієнтуватиме їх на саморозвиток своїх пізнавальних і особистісних можливостей на відміну від орієнтації лише на лівокульову діяльність, яка створює пізнавальну закритість новим знанням, дидактичні стеоретотипи, та ригідність мислення.

У розділі з духовної дидактики необхідно ознайомити студентів з умовами, методами та засобами розвитку інтуїції; шляхами гармонізації діяльності лівої, так і правої півкуль головного мозку; розглянути проблеми гармонії знань та моралі, духовної відповідальності науковців за свої дослідження та відкриття перед людством, ознайомити студентів з педагогічною концепцією Живої Етики, гуманістичними педагогічними системами духовного спрямування Р. Штайнера, М. Монтессорі, В. Сухомлинського, Ш. Амонашвили М. Щетініна, М. Сумарної(див.9), теорією та практикою ноосферної освіти тощо.

У педагогіці духовності, на наш погляд, велика увага повинна приділятися проблемі фізичного виховання та самовиховання у контексті духовного розвитку особистості (12).

Згідно з дослідженнями як стародавніх мислителів, так і сучасних вчених, людина – це частина Природи, Землі, Космосу, з якими вона перебуває у постійній енергоінформаційній взаємодії. Порушення людиною принципу єдності та гармонії з навколишнім світом призводить до порушення енергообміну між організмом людини і зовнішнім середовищем. Людина перестає отримувати енергетичну підтримку, що і стає головною причиною її хвороби.

Головною умовою фізичного здоров’я, як стверджують дослідники духовного напряму, є усвідомлення і відчуття людиною себе невід’ємною частинкою Єдиного Світу, знання і дотримання головних духовних законів Всесвіту. Тому саме на концепції Єдності, Гармонії Людини, Природи і Всесвіту базувалися і базуються усі відомі нам духовно-оздоровчі системи.

У розділі з фізичного виховання доцільно ознайомити студентів з таким духовним джерелом як неканонічне "Евангелие Мира от Есеев" (Евангелие Мира Иисуса Христа”. -М., І996) у якому розкриваються шляхи очищення та оновлення людського організму на духовних засадах, а також із світоглядними та оздоровчими аспектами класичної йоги, даосизму, буддизму, цигуну, тай-чі, національних бойових мистецтв, Живої Етики, систем П. Іванова, Г. Малахова, та їх рекомендаціями щодо власного духовного самовиховання та самооздоровлення.

Органічною частиною виховання цілісної людини є її душевно-духовне виховання, тобто формування, вдосконалення «людської душі», піднесення її до рівня духовної істоти, що і повинно стати серцевиною педагогіки ХХІ ст. (див. 12).

За християнським віровченням, духовно-езотеричними філософськими системами душевно-духовне виховання та самовиховання спрямоване на розвиток почуттів, розуму та волі.

Сучасна педагогічна наука аналогічно пов’язує виховання душі з формуванням емоційно-вольової та інтелектуальної сфер людини. Ці напрями досить ґрунтовно розроблені у педагогіці, втім, на наш погляд, вони не мають загального стрижня, що поєднувало би їх у єдине ціле — духовного начала, основи, яка відіграє ведучу роль у формуванні цілісної людини.

Отже, у розділі з теорії виховання бажано розкрити сутність поняття "виховання душі", його складових, шляхів та засобів його реалізації з погляду богословських джерел, езотеричних концепцій, сучасної психолого-педагогічної науки, тобто використовуючи синергетичний підхід постнекласичної науки.( див. Тюріна…)

Людська істота знаходиться у сталій енергетичній взаємодії із макрокосмом, живе і розвивається під впливом Всесвіту та його законів. У процесі інформаційно-енергетичного взаємообміну з навколишнім світом людина відправляє в оточуючий простір своїх думки, емоції, почуття, які, будучи енергетичними у своїй основі, гармонізуючи чи деструктивно впливають на довкілля. Людська душа – це могутня енергетична сила, яка може бути спрямована як на одухотворення і гармонізацію себе, оточення, світу, так і на їх руйнацію. І чим вищим є рівень духовності особистості , тим більшим гармонізуючим є її вплив на навколишню дійсність. Як стверджують дослідники, саме від внутрішнього, душевного стану людини, його гармонії чи дисгармонії залежить збереження рівноваги на Землі, і саме людська істота через свій внутрішній світ, енергію активно впливає на зовнішній і формує його.

Сучасна людина повинна усвідомити свою високу відповідальність за власні почуття, думки, слова, вчинки, воле спрямованість. Вона повинна навчитися керувати своїм психічним станом з метою формуванню позитивних душевних якостей (конструктивних думок, позитивного мислення, вищих почуттів, виховання доброї волі) та очищення і звільнення своєї психіки від егоїзму, себелюбства, агресивності, низьких пристрастей, поганих звичок, негативних руйнуючих думок тощо.

У розділі, присвяченому проблема духовного саморозвитку особистості бажано розглянути сутність, ступені та шляхи її еволюції, проаналізувати відповідні рекомендації щодо духовного самовдосконалення особистості, показати спорідненість розуміння цього процесу у богословських джерелах, духовно-езотеричних філософських вченнях, психолого-педагогічній літературі( див. 12).

На наш погляд, базовий курс з педагогіки духовності, може бути використаний як фундаментальна основа для теоретичної розробки різноманітних інтегральних спецкурсів спрямованих на духовний розвиток та саморозвиток особистості.

Актуально та доцільно, на нашу думку, ввести у зміст навчальних планів підготовки магістрів психолого-педагогічного профілю як майбутніх викладачів вищих навчальних закладів цикл інтегрованих спецкурсів, які, базуючись на синергетичному підході постнекласичної науки, спрямовані на озброєння майбутніх викладачів теоретичними знаннями щодо духовного самоформування особистості (13, с. 103-111).

Висновки й перспективи подальших розвідок в цьому напрямку:

Отже, цілісна система формування особистості духовності в сучасній ВШ поки належить до перспектив наукових досліджень. Тому педагогічне осмислення проблеми формування духовності особистості студентської молоді є актуальним і стратегічно важливим напрямом наукових досліджень.

Зважаючи на важливість проблеми дослідження, до першочергових завдань сучасної педагогічної науки належать:

  • · дослідити роль університетів у формуванні духовності студентів
  • · науково обґрунтувати і розробити чітку систему формування духовності студентської молоді, яку можна застосувати у ВШ ( з урахуванням специфіки різних профілів та спеціалізації навчання).

Як космічний феномен людство живе насамперед завдяки духовності. І хоч би які історичні епохи переживало людство, воно зберігається як людство лише завдяки духовності, тій нетлінній основі, яка робить людину людиною (1, с. 7-8).

Література

1. Андрущенко В. Духовна сутність освіти //Вища школа України. -2007. -31 (24). С. 5-10. 2. Андрущенко В. Цивілізаційна місія освіти //Вища освіта України №2 ( додаток 1). Тематичний випуск «Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології. –Т. 1. –Рівне:РЖГУ, 2007. -197с. 3. Аршинов В. И., Буданов В. Г. Когнитивные основания синергетики //Синергетическая парадигма. Нелинейное мышление в науке и искусстве. –М.: Прогресс-Традиция, 2002. –С. 67-108. 4. Астафьев Б. А. Здоровье природы и человека в свете теории генетического единства мира Сб по валеологии //Валеологія: сучасний стан, напрямки та перспектви розвитку / Мат. УІ міжн. наук.-практ. конф., квітень 2008р:У 4-х т. Т. 3./ За ред.. проф.. М. . Гончаренко. Харьків: 2008. –Т. 3. -380с. 5. Забава А. Езотерична пропедевтика: актуальність синтезу академічної та езотеричної освіти // На шляху до синтезу філософії, релігії і науки. Тези 11 Всеукраїнської науково-практичної конференції. 10-11квітня 2009рроку / За ред. І. В. Карівця. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. –с. 90-93. 6. Князева Е. Н. Синергетический вызов культуре //Синергетическая парадигма: многообразие поисков и подходов. –М.: Прогресс-традиция, 2000. –С. 243-261.7. Князева Е. Н., Курдюмов С. П .Антропный принцип в синергетике //Вопросы философии -1997. - №5. – С. 72-79. 8. Телиженко Л. В. Містичний досвід як антропологічний модус: синергетичний підхід. Монографія. –Суми: ВВП «Мрія-1», ТОВ, 2007. -176с. 9. ТюрінаТ. Г. Духовна педагогіка: Витоки, сутність та перспективи розвитку. Монографія. - Львів: СПОЛОМ, 2005. - 276с. 10. Тюріна Т. Г. Феномен духовності особистості. Монографія. –Львів – СПОЛОМ, 2009. -232с. 11. Тюріна Т. Г. Феномен інтуїції. Книга для педагогів, психологів, філософів.-Львів: СПОЛОМ, 2007. - 120с. 12. Тюріна Т. Г. Шляхи духовного формування особистості. Книга для педагогів, психологів, філософів.-Львів: СПОЛОМ, 2007. - 106с. 13. Тюріна Т., Євтух М.До проблеми одухотворення змісту освіти магістрів психолого-педагогічного профілю //Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. 2009. Випуск 25. Частина 3. С. 103-111.

Додати коментар