Опейда Л. М., старший викладач кафедри філософії та релігієзнавства Інституту соціальних наук Волинського національного університету імені Лесі Українки

НЕЛОКАЛЬНА ОСОБИСТІСТЬ

У статті йдеться про колізії та суперечності руху людського буття до цілісності. При цьому авторка застосовує компаративістський підхід до проблеми й на цій основі обґрунтовує правомірність використання словосполучення “нелокальна особистість”. Останнє насичене неабияким філософським змістом.

Ключові слова: людське буття, цілісність, еволюція свідомості, “нелокальна особистість”, контур.

 

Пошуки людиною “втраченої” цілісності є актуальними у всі часи. Особливої злободенності вони набувають за умов екзистенційно-антропологічної кризи, яку переживає нині більшість українців. Така криза, як справедливо зауважує Н. Хамітов, часто продукує самотність й відчуження людей, деформує розвиток економічної та політичної консолідації українського суспільства. Як результат, останнє ще зберігає посттоталітарний характер і лише частково набуває ознак громадянського. Ця обставина значною мірою актуалізує філософські дослідження проблеми цілісності людського буття.

Сучасна ситуація породжує своєрідну “децентрацію” уявлень про буття, чим і зумовлює цілий ряд колізій та суперечностей руху людського буття до цілісності. В результаті, відбувається поглиблення такого явища, як світоглядна розгубленість цілих поколінь, до того ж кількох водночас, на що звертає нашу увагу В. Табачковський.

Філософ також зауважує, що на порозі третього тисячоліття з’явилася нова наука, яка вже не нав’язує нам однієї єдиної моделі розуміння дійсності, однієї єдиної моделі буття, однієї єдиної істини. Вона зорієнтована на діалог людини з природою, людини з людиною.

Різноманіття життєвих світів вимагає нині стратегії по-розуміння, взаємо-доповнення, урівно-важення, з-цілення, яке тільки і можливе за умов неабиякої розважливості, обережності, поміркованості, на що віддавна націлена філософія.

В такому ракурсі проблема цілісності людського буття розглядається з різних точок зору, що дає можливість окреслення якомога повнішої картини Цілого.

Так, виявлення закономірностей становлення наукової концепції цілісності на предметному полі філософії, в свою чергу, допомагає намітити шляхи вирішення проблеми цілісності в квантовій теорії і навпаки. Пов’язати дослідження двох конкретних форм наукової концепції цілісності – філософської і фізичної намагається О. Тягло у праці “Становлення наукової концепції цілісності”. Вчений зазначає, що стимулом до роботи в цьому напрямку стали ідеї квантової цілісності, сформульовані Н. Бором та розробка І. Пригожиним “еволюційної парадигми” фізичної науки.

Звертання до ідеї цілісності є досить плідним і для психології, біології, кібернетики, космології та інших наук про людину і природу. Власне, на цьому акцентує увагу вітчизняний холіст І. Цехмістро. До вітчизняних холістів належить також І. Добронравова.

Теоретичним підґрунтям нашого дослідження стали також досягнення Київської світоглядно-антропологічної школи, які знайшли своє вираження в екзистенційній антропології (свій розвиток дістала передусім в роботах В. Шинкарука, В. Табачковського, Н. Хамітова та ін.).

t-family:"Arial","sans-serif"">Метою статті є з’ясування колізій та суперечностей руху людського буття до цілісності, а основним завданням – виявлення можливих етапів у цьому русі та опис їх найхарактерніших особливостей.

Одним із провідних методів дослідження є компаративістський аналіз, який дає можливість утримувати тотожне й різне в явищах. Цей підхід ґрунтується на прагненні почути голос “Іншого”, порівняти його з “нашим” особистим розумінням і сутністю явища, що “порівнюється”. При цьому визначається не тільки перше чи друге явище, а зберігається й утримується в діалектичному русі їхня тотожність і відмінність. В такому ракурсі різні підходи усвідомлюються як спів-голоси в одній ситуації, сутність якої можна розгледіти лише за умов порівняння різних “точок” світобачення.

Без сумніву, ключовим поняттям нашого дослідження, поряд із поняттям цілісності, є “нелокальна особистість”. Та перш ніж наважитися дати хоч яке визначення “нелокальної особистості”, необхідно звернутися до пояснення самого поняття “нелокальності”. Останнє ми найчастіше подибуємо в сучасній фізиці, в її квантовій теорії, зокрема, в так званій “теоремі Белла”, яка була опублікована Джоном С. Беллом у 1965 році.

У теоремі стверджується, що:

“Якщо деякий об’єктивний всесвіт в деякому смислі існує і якщо рівняння квантової механіки структурно подібні (ізоморфні) цьому всесвіту, то деякий вид нелокального зв’язку існує між будь-якими двома часточкамии, які будь-коли входили в контакт” [4, 170].

Теорема Белла показує, що якщо квантова теорія відповідає чомусь на зразок фізичного всесвіту – нелокальні кореляції повинні існувати у всесвіті так само, як вони існують в математичних викладках. Але ці нелокальні кореляції не обов’язково повинні бути кореляціями в просторі, також повинні існувати кореляції в часі. “Нелокальні просторові кореляції (або просторово-подібні кореляції, як сказали б строгі релятивісти) просто знищують, або перевершують, або ігнорують нашу концепцію лінійної причинності. Нелокальні часові, або часово-подібні кореляції вивертають цю концепцію навиворіт” [4, 187].

Таким чином, традиційна модель, яка презентує минуле як дещо, що має певне існування “десь там”, не здатна допомогти нам зрозуміти явище нелокальної кореляції. Необхідна модель, в якій теперішнє може впливати на минуле.

На думку Уіллера, наші експерименти безперервно здійснюють нелокальні подорожі в просторі-часі згідно з теорією Белла. В цих подорожах вони пересікають Великий Вибух і всі інші події; при цьому здійснюється, так би мовити, “тонке налаштовування” Великого Вибуху і всесвіт навколо нас стає антропним – всесвітом, в якому люди можуть і повинні існувати. По-іншому, ми створюємо його для себе. Та вчений уточнює, що “тільки ядерні експерименти здатні впливати на часточки, які нелокально налаштовують Великий Вибух на створення нас і нашого світу” [4, 188]. Без сумніву, тут є над чим задуматись.

Втім, ми “вибрали” цей антропний всесвіт, який, за доктором Беллом (“Цілісний і імовірнісний порядок”, 1983), на явно-розгорнутому рівні володіє локальністю і здається випадковим (поки не вивчені найдрібніші квантові частинки), на імовірнісно-згорнутому рівні – володіє нелокальністю і здається невипадковим.

Відтоді, як Белл поклав початок пошукам нелокальності, вченим вдавалося спостерігати її тільки у формі результатів, тобто нелокальних кореляцій на явно-розгорнутому (просторово-часовому) рівні, оскільки цей розгорнутий рівень виступає продовженням в просторі-часі завжди нелокального і не-просторово-часового імовірнісного порядку. Іншими словами, деякий субквантовий світ, що нагадує “глибоку реальність”, відкинуту Нільсом Бором, існує, але ми не можемо спостерігати або відчувати його, хоча, водночас, ми не можемо називати його “привидом” або “беззмістовною концепцією”, тому що спостерігаємо його ефекти у вигляді нелокальних кореляцій, які іншим способом просто не пояснити.

Варто зазначити, що цей імовірнісний порядок в якості наукової моделі не відповідає в точності класичній “глибокій реальності” в арістотелівському смислі, так як є лише однією моделлю серед багатьох. Доктор Бом, автор цієї моделі, не стверджує, що вона є “єдино вірною”, або “кінечною”, або чимось іще в такому ж смислі [4, 203].

Наслідки даної моделі “імовірне-явне” – ще дивніші, ніж могло б здатися на перший погляд. Так само, наприклад, як відносність Ейнштейна скасувала дихотомію “простору” і “часу”, а сучасна психосоматична медицина позбавляється від розділення “душі” і “тіла”, модель Бома підриває традиційний дуалізм “свідомості” і “матерії” [4, 205].

В нелокальному згорнутому порядку інформація не може володіти локальністю, але “пронизує” і “трансцендує” всі локальносі. Вираз “інформація, не володіюча локальністю” багато в чому нагадує індуїстське поняття Брахмана, китайську концепцію Дао, “Великий Розум” Олдоса Хакслі і “Свідомість Будди” буддизму махаяни. Будь-яка із цих концепцій повинна допускати інформацію без локальності (якщо визнати, що вони взагалі хоч щось допускають).

Так, буддисти постійно пояснюють, що свідомість Будди – це не “Бог”. Західні ж люди не в змозі зрозуміти релігію без “Бога”. Так, відомий парадокс Лао-цзи “найвеличніше знаходиться в найдрібнішому” для західної людини починає набувати смислу тільки після того, як вона зрозуміє значення поняття “нелокальна інформація” в сучасній фізиці.

Взагалі, Бом уникнув розгляду паралелей між своїми математичними рішеннями і, скажімо древнім східним містицизмом. Інші ж вчені, зокрема Фрітьоф Капра в книзі “Дао фізики”, приймаючи бомівську нелокальну модель квантової теорії за “істинну” вказує, що вона стверджує те ж саме, що завжди стверджував даосизм [2].

Доктор Еван Гарріс Уокер в своїй роботі “Квантовий антрополог” (1975 р.) розвиває нео-бомівську модель прихованої змінної, в якій “свідомість” взагалі не володіє локальністю і здається нам локалізованою із-за помилок нашого сприйняття. Згідно з цією моделлю, наш “розум” не знаходиться в нашому головному мозку. Він нелокально пронизує-трансцендує простір-час в цілому. Таким чином, наш мозок просто “налаштовує” цю нелокальну свідомість. (В цьому судженні ми значною мірою слідуємо сучасним поглядам доктора Уіллера в такому вигляді, як вони представлені Робертом А. Уілсоном в книзі “Квантова психологія”, 1998) [4].

Все ж, видається напрочуд дивним, що “Конструктор” – це, певною мірою, кожен із нас. Та, насправді, не так все й просто. Адже, щоб досягти “нелокальності”, людина повинна пройти деякий “шлях”, засвоїти ряд станів-контурів, як їх означує Уілсон. Вчений також стверджує, що засвоєння перших чотирьох із них відбувалося ще в доісторичну епоху. Тобто, вони мають місце в нашій свідомості.

Отож, якщо за останніми космологічними дослідженнями, Сонце і планети нашої сонячної системи, включаючи Землю, утворились із хмари галактичного пилу і газу п’ять-шість мільярдів років тому, то перші одноклітинні форми життя виникли на Землі приблизно три-чотири мільярди років тому. Саме вони стали першими відголосками зорі біовиживальної “свідомості” першого контуру, який Уілсон означує, як “оральний контур біовиживання” [4, 45]. В людини цей стан активізуюється в ранньому віці.

Приблизно півмільярда років тому почали з’являтися хребетні з емоційно-територіальною свідомістю. Яким людина “завдячує” появою “анального емоційно-територіального контуру”, що активізується в дитинстві [5, 62].

Розвиток людського розуму третього контуру – мови і мислення – почався біля ста тисяч років тому. Уілсон називає його “семантичним, зв’язуючим час контуром” [5, 93]. Він характерний для шкільного віку.

Людина – Homo Sapiens, – володіюча “моральною” свідомістю, з’явилася максимум тридцять тисяч років тому. Відповідно сформувався “моральний” соціосексуальний контур” [5, 124].

Вчений зазначає, що з розвитком науки всі ці цифри переглядаються, однак співвідношення між ними залишається принципово незмінним. Такий факт, безперечно, заслуговує на неабияку увагу.

Як бачимо, частина “шляху” пройдена людиною ще в доісторичну епоху, коли еволюція розігрувалася, скажімо, в напрямку розгортання тілесності.

В історичну ж епоху відбувається зміщення напрямку дії еволюції в бік розгортання духовності, де людина (людство) покликана, збагачуючи світ особливим видом енергії, вийти на новий виток… Його прийнято називати ідеальним, за Лук’яновим [3], інформаційним, за Спіріним і Казначеєвим [1, 99], “нелокальною інформацією” за Уілсоном [4, 206] і т. ін.

Варто зазначити, що більшість із нас здатні тривалий час задовольнятись лише першими чотирма контурами, таким чином перебуваючи в буденному вимірі людського буття, де, як правило, “духовне лице людини напрочуд розмите – настільки, що всі здаються майже однаково безликими. Буденне буття лише умовно може бути назване людським буттям. Буденність є пере-бування. Перебування – це буття, що заснуло” [6, 27]. Та якщо це сон, то рано чи пізно настане пробудження. Що здатне розбудити людину? Відповідь напрошується словами Фрідріха Ніцше: “Тільки великий біль, той довгий, повільний біль, під час якого ми ніби згораємо на сирих дровах, який не поспішає…” [6, 46]. Цей біль може бути тілесним, чи душевним, але тривалість його залежить від “уміння” людини пере-живати.

Отже, вихоплена таким чином із буденності із її пере-буванням, людина раптом потрапляє в буття на межі з його пере-живанням, де просто необхідно хутчіш з-буватися, чи то від-буватися (ставати Кимось), а також, і в буквальному розумінні слова, позбуватися всього зайвого, непотрібного, того, що тягне людину назад в-за-буття.

Саме так зрозумівши буття на межі, людина більш ніж потрібно в ньому не затримається, а напругу (енергію), здатну зруйнувати все людське, зможе використати, скажімо, на максимальну реалізацію своїх здібностей, реалізацію себе як особистості.

Таким чином, саме Буття змушує людину активно діяти і тим самим створювати соціокультурний світ. Як відомо, цей світ ущент заповнений суперечностями. Та попри колізії в його сприйнятті, справжня особистість все-таки здатна віднайти в ньому істину, добро, красу, зрештою, віднайти себе (з-цілити). Зрозуміло, що для цього їй знадобляться неабиякі вольові зусилля. Та, як кажуть, “справа того варта”. І хоча б тому, що набуваючи певного екстатичного досвіду, людина відкриває в-собі духовно-душевні виміри. Гармонійне їх поєднання є не чим іншим, як формуванням п’ятого “холістичного нейросоматичного контуру” за Уілсоном [5, 185].

Набуваючи масштабів, таке переживання “цілісності” може призвести до формування шостого “колективного нейрогенетичного контуру” [5, 206], де має місце Юнгівське “колективне безсвідоме”, Грофівське “філогенетичне безсвідоме”, Шелдрейківське “морфогенетичне поле”, яке існує між генами, але не може бути знайдено “в” них (нелокальне) [4, 213].

Зрештою, це лише пере-живання, яке, за допомогою демонстрації нам записів про минулі помилки нашого сприйняття, готує нас до квантових стрибків, малюючи чіткі траєкторії майбутнього, де в сьомому “контурі метапрограмування” [5, 217] ми зможемо репрограмувати… всі контури і в тому числі останній, “роблячи можливим свідомий вибір між альтернативними світами, або тунелями реальності” [5, 41].

Таким чином, ми відкриваємо восьмий “нелокальний квантовий контур”, в якому особистість стає “нелокальною”, тобто не завжди особистістю. Тут все залежить від ситуації й можливості людини миттєво оцінити її, тим самим даючи якнайповнішу і найоптимальнішу відповідь на виклик буття. Для цього неохідні деякі вміння, де основне – це вміння якнайшвидше реагувати, “пере-ключатися”, налаштовуватися, скажімо, на потрібну частоту і, при цьому, не зациклюватися на ній. Зрештою, в момент вибору – “бути хвилею”. Адже, навіть елементарні частинки фізичного всесвіту, з яких складається також наше тіло й не тільки, здатні бути і хвилею, і часточкою в залежності від необхідності. А якщо ще пригадати про взаємзв’язок, рознесених у просторі часточок, які хоча б коли-небудь стикалися? Відповідь напрошується сама собою: “У світі все взаємопов’язано”.

Однак, як справедливо зауважує автор книги “Психологія еволюції”, вищеназвані контури активізовані лише у небагатьох людей. Отже, наш людський світ у своїй більшості представлений особистостями, що ще не “збулися” або не “відбулися”.

Вчений також наводить приклади з історії людства, де майже кожне століття мало своїх небагаточисельних шаманів, йогів і поетів, які володіли трансчасовим сприйняттям (“передбаченням”), транспросторовим баченням (екстрасенсорним сприйняттям) і т. д. Але будь-якому науковому дослідженню того, яким чином ця позапросторова і позачасова структура взаємодіє з людиною не вистачало, скажімо, операційного словника (як не вистачає його нам). Можливо немає такої метамови, яка могла б її схопити. А можливо це й не структура?

Сучасний французький філософ Умберто Еко говорить: “Якщо всяка структура є не що інше як збування буття і якщо буття відповідає нам в тій мірі, в якій, наближаючись до нього, ми його безупинно запитуємо, тоді все можливо, крім одного – наукового аналізу ланцюга знаків як чогось об’єктивного” [7, 359]. Таким чином, наближення до Буття, готовність постати віч-на-віч із Вічністю, вимагає справжньої без-посередності, мета-граничності.

Отже, нелокальне “Я” позбавлене по-середників, воно завжди інше “Я”, воно поза часом і простором, поза “свідомістю” і “матерією”. І хоча його ще не вдавалось перевести в лінійний вербалізм лівої півкулі головного мозку, ця особистість перевершує всі “чи - чи”, і, як добре відомо буддистам, ми навіть не можемо назвати її “особистістю”, або “Я” [4, 214].

Оригінальним досвідом вивчення цієї системи володіють китайці. Вони визначають нелокальний досвід з допомогою заперечень – “не-розум”, “недіяння”, “неіснування” і навіть “не-неіснування”.

Така сама супер-синергія присутня в спробах доктора Бома описати отриманий ним результат за допомогою слів. Та якими зрозумілими не були б його математичні викладки, слова починають звучати “по-китайськи”, коли він говорить, що порядок, який припускається, не складається з “розуму”, але має “якості, подібні розуму” [4, 214]. Отже, яку б модель нелокального досвіду ми не вибрали б, вона завжди буде менша, ніж сам цей досвід.

Зауважимо, що особистість, яка з-булася, від-булася в граничному бутті, в метаграниччі – просто від-сутня, адже всі запасники різноманітного тут спустошені.

…Людина занурюєься у стихію, яка наповнює її надзвичайною легкістю. Вона водночас досить чітко бачить все, на що спрямовуємо свій погляд і “картина”, яка постає, така чаруюча, що людина до безкінечності здивована. ЇЇ сприйняття більше не помиляється. Не помиляється, бо здатне до-віряти. Довіряє, бо здатне до відвертості. Відверте, бо “цілюще”. Цілюще, бо протікає. Протікає, бо джерело. Джерело, бо… До нього ж в будь-який момент, будь-хто може підійти і втамувати спрагу. Важливо лише його від-найти.

Отже, підсумовуючи вище сказане, варто пригадати класифікацію станів-контурів в еволюції свідомості за Уілсоном: 1) оральний контур біовиживання; 2) анальний емоційно-територіальний контур; 3) семантичний, зв’язуючий час контур; 4) моральний соціосексуальний контур; 5) холістичний нейросоматичний контур; 6) колективний нейрогенетичний контур; 7) контур метапрограмування; і, зрештою, 8) нелокальний квантовий контур. Слід зазначити, що використання вченими терміну “контур” досить таки доцільне, адже вказує на можливість розмивання меж для наступного злиття у все більш наростаючій повноті.

Не можна не погодитися з Уілсоном, який вважає, що перші чотири контури “сформовані” у всіх без винятку людей і активізуються відповідно в ранньому віці, в дитинстві, в шкільному віці й у дорослого. Стосовно наступних чотирьох контурів, то вони актуалізуються лише у небагатьох людей, адже вимагають неабияких вольових зусиль.

Так, формування п’ятого холістичного нейросоматичного контуру супроводжується глибокими переживаннями, здобуттям людиною певного “з-цілюючого” (екстатичного) досвіду. Набуваючи масштабів, таке переживання може призвести до формування колективного нейрогенетичного контуру, де мають місце, скажімо, Юнгівські архетипи. “Зустрічі” з котрими, як вважає вчений, готують нас до квантових стрибків, де в контурі метапрограмування ми зможемо репрограмувати всі контури і в тому числі останній, тим самим “роблячи можливим свідомий вибір між альтернативними світами”. А це вже – нелокальний квантовий контур, з яким безпосередньо пов’язана “нелокальна особистість”.

Саме таку картину еволюції свідомості змальовує Уілсон в своїх книгах “Квантова психологія” [4] і “Психологія еволюції”[5]. Саме тут ми віднаходимо означення “нелокальної особистості”.

Варто зазначити, що для нашої роботи такі дослідження мають неабияке значення. Адже, еволюція свідомості по-суті прояснює шлях людського буття до цілісності. Останній також складається з певних етапів-вимірів, межі яких співпадають із станами-контурами в еволюції свідомості.

Так, буденне буття людини охоплює перші чотири контури. На рівні п’ятого і шостого контурів ми маємо справу з граничним виміром буття, де цілісність проявляється як “з-цілення”. А контур метапрограмування констатує вихід за межі граничного з його “цілющістю”. І лише останній – нелокальний квантовий контур надає нам можливість реабілітації повсякденності, де й знаходить місце “нелокальна особистість”, в якій цілісність здатна проявлятися і як “з-цілення”, і як “цілющість”, тобто вільно – в залежності від необхідності, чи то си-ту-ації.

Отже, у дослідженні проблеми цілісності ми до сих пір здебільшого спиралися на досягнення сучасної психології і, навіть, квантової фізики. І хоча дані науки впритул наближаються до вирішення проблеми, все-таки для цілісного розуміння цілісності людського буття цього недостатньо. Тому пошуки продовжуються у царині вже філософської антропології, зокрема її екзистенційного напрямку. Зрештою, цього вимагає компаративістський підхід та й не тільки.

 

Опейда Л. Н. “Нелокальная личность”. В статье идет речь о коллизиях и противоположностях движения человеческого бытия к целостности. При этом автор использует компаративистский подход к проблеме и на этом основании доказывает правомерность использования словосочетания “нелокальная личность”. Последнее пропитано значительным философским содержанием.

Ключевые слова: человеческое бытие, целостность, эволюция сознания, “нелокальная личность”, контур.

 

Opeida L. N. “Unlocal personality”. Collisions and contradictions of human being movement to integrity are considered in the article. The author uses comparative way of the problem solution, and on this base she explains the right to use the words “unlocal personality”. The last one is full of deep philosophical sense.

Key words: human being, integrity, evolution of consciousness, unlocal personality, contour.

ЛІТЕРАТУРА

Казначеев В. П. Космопланетарный феномен человека: Проблемы комплексного изучения / В. П. Казначеев, Е. А. Спирин – Новосибирск: Наука. Сиб. отд-ние, 1991 г. – 304 с.

Капра Ф. Дао физики / Капра Ф. – СПб.: ОРИС, 1994. – 304 с.

Лукьянов А.Е. Истоки Дао / Лукьянов А. Е. – М.: ИНСАН; РМФК, 1992. –160с.

Уилсон Р. А. Квантовая психология / Уилсон Р. А. [пер. с англ. под ред. Я. Невструева]. – К.: “ЯНУС”, 1998. – 224 с.

Уилсон Р. А. Психология эволюции / Уилсон Р. А. [пер. с англ. под ред. Я. Невструева]. – К.: “ЯНУС”, 1998. – 304.

Хамитов Н. Философия человека: поиск пределов. Пределы мужского и женского: введение в метаантропологию / Хамитов Н. – К.: Наукова думка, 1997. – 175 с.

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Эко У. – ТООК “Петрополис”, 1998. – 432 с.