Андрій Забава, фахівець з індивідуального і корпоративного розвитку

СИСТЕМОЛОГІЧНИЙ  ПІДХІД  ДО  ЕТИКИ

В статті обґрунтовується можливість застосування системологічної методології до сфери людської свідомості. світогляду, етики.

Ключові слова: системність, ієрархічність, універсальні закономірності, морально-етичні категорії.

 Основні положення загальної теорії систем

Загальна теорія систем (ЗТС) є теоретичною основою системного підходу – методології дослідження і проектування систем різного типу і степені складності. При системному підході використовуються узагальнені закономірності, що в символьній формі описують спосіб організації, інформаційний обмін, функціонування систем і т.і. [2, с.55].

ЗТС класифікує системи в залежності від сфер їхнього прояву за наступними властивостями: чи є системи живими чи неживими, абстрактними чи конкретними, відкритими чи замкненими, високої чи низької степені ентропії (невпорядкованості), простими чи складними, ієрархічно впорядкованими чи без внутрішньої ієрархії, цілеспрямованими чи без власної цілі [2 с.70 ].

Живими називаються системи, яким притаманні функції народження, смерті і відтворення. Поняття “народження” і “смерть” застосовують також і до неживих систем при описанні процесів в них, які є схожими на життєві.

Система вважається абстрактною, якщо її елементи є поняттями; якщо ж хоча б два її елементи є об’єктами або суб’єктами, то її відносять до конкретних систем.

Людина і сфера моралі належать до трьох найвищих рівнів даної класифікації: люди, соціум, трансцендентні системи. Всі ці системи належать до живих, відкритих, цілеспрямованих, складних з внутрішньою ієрархією.

Сфера науки етики, де виявлені поняттєві взаємозв’язки між моральними категоріями, є абстрактною системою. Водночас етичні поняття причинно взаємозв’язані з живими системами – людиною, суспільством, трансцендентними системами життя. Таким чином, важливим є міжсистемні взаємозв’язки абстрактних та живих систем, що дозволить створювати моделі поетапного формування індивідуального світогляду на базі загальнолюдських моральних цінностей.

Одним з найважливіших завдань системології є виявлення інформації про минуле і про майбутнє на основі даних про теперішній стан системи. Така можливість базується на застосуванні в системологічній методології загальносистемних принципів, що описують розвиток систем різних рівнів та степені складності.

Розподіл об’єктів на складові частини здійснюється свідомістю людини з метою пізнання світу. Представлення об’єктів як систем здійснюється шляхом виділення деяких елементів об’єкту і відносин між ними, тобто структури.[5, с.11-12]. Будь-який досліджуваний об’єкт може бути представленим як цілісність, що включає в себе сукупність елементів, об’єднаних прямими і зворотними зв’язками в єдину структуру задля досягнення певних цілей.

В наш час пізнання закономірностей розвитку світу активно здійснюється наукою “переважно на емпіричному рівні і в тих континуумах, що належать до сфери наслідків; світ причин залишається незвіданим як і відповіді на запитання: що таке життя, який його сенс і ціль, і яким чином воно є таким різноманітним при такій сильній взаємообумовленості” [4, c.26].

М.С.Каган, дослідивши розвиток системного аналізу від синергетики і її попередниці тектології до застосування системного підходу в гуманітарній сфері, робить висновок про те, що закони організації і самоорганізації складних систем мають універсальний характер. “Ці закони проявляються не тільки в матеріальній стороні буття, в житті природи. На духовному рівні суспільство, людина, культура можуть існувати лише завдяки закономірному зчепленню своїх компонентів, хоча зчеплення це є не механічним і не біоорганічним, а надорганічним” [3, с.14]. Найдоступнішим для дослідження системним принципом організації буття є людина в єдності її біологічних, соціальних і духовних параметрів. Людина як біо-соціо-духовна система не вкладається в межі гуманітарних наук, як не вміщається вона в предметних полях природознавства і суспільствознавства. Тому перетворення людини в предмет наукового пізнання формує потребу в “комплексному міждисциплінарному дослідженні” [3, c.15].

Протягом попередніх десятиліть багато дослідників намагалось створити теорію, яка б адекватно описувала універсальні закономірності та обґрунтовувала природу багаторівневого повторення структури причинно-наслідкових відносин в просторі систем життя і їх поетапне формування в часі циклу повного розвитку системи.

Теорія відносності свідомості описує багаторівневість розвитку системних відносин і обґрунтовує одночасність існування нескінченної кількості рівнів свідомості систем життя, де кожен рівень свідомості характеризується як здатність системи організовувати і управляти певним простором за певний час циклу розвитку. При цьому кожна людина (система) відображає навколишній світ відносно свого рівня свідомості.

Системний підхід дає можливість повно і точно дослідити багатовимірні причинні зв’язки, що обумовлюють створення ефективних форм суспільної інтеграції на еволюційних світоглядних засадах. Застосування системологічної методології дає можливість науково точно вибирати інформацію, потрібну для еволюційних змін в соціумі і створювати ефективні динамічні моделі розвитку різноманітних сфер людської діяльності; більш адекватно щодо цілей розвитку всіх співпричетних систем вибирається напрямок розвитку людини, колективу, суспільства. Системологічні моделі допомагають найбільш оптимально і повно використовувати потенціал кожної із систем, задіяних у системоутворюючому процесі, враховуючи етап розвитку системних відносин і горизонтальні (однорівневі) та вертикальні (ієрархічні) взаємозв’язки між підсистемою (людиною), системою (колективом) та надсистемою (суспільством). Досліджуються просторово-часові зміни в зародженні і розвитку систем; фундаментальними базисними характеристиками є час, простір і їх взаємозв’язок – енергія.

Просторові характеристики описуються такими термінами як елемент системи, структура системи, форма. З часовими параметрами пов’язані терміни циклічність, період, етап. Енергетичні характеристики як просторово-часові співвідношення описуються терміном детермінанта системи.

Системологічна методологія є ефективною в тому числі і при дослідженні морально-етичної сфери. Адже кожна галузь людської діяльності містить в собі етично-ціннісний компонент як один з визначальних чинників щодо вибору людиною (колективом, суспільством) мети і способів її реалізації в конкретних просторово-часових умовах. Використання системного підходу дозволяє визначити місце і роль етики в житті людини, а також дослідити ієрархію індивідуальних морально-етичних засад для конкретної особи, групи людей, нації, людства (рис. 1).

Сьогодні найгострішого морального значення набувають такі здавалося б індиферентні до моралі аспекти взаємодії людини і дійсності – економічний, політичний, науково-пізнавальний, тощо; космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з Сонячною системою і Всесвітом в цілому. Людина, група людей (колектив), суспільство, людство є взаємозв’язаними складними багатовимірними системами, котрі проходять кожна свій життєвий шлях, пов’язаний з відображенням і творчим перетворенням того просторово-часового континууму, який відповідає їх рівню свідомості. Континууми зв’язані між собою за певними закономірностями. В процесі діяльності виникають нові і розвиваються попередні сфери творчості людської думки і практики. Всі ці чинники визначають багатоваріантність розвитку як окремої людини, так і людства в цілому як взаємозв’язаних складних систем.

Опишемо універсальні закони, які повторюються в макро- і мікросистемах [4, с.20-25], [1, с.44-63]. Ці закони мають вже не стільки загальнотеоретичне, скільки прикладне значення. Їх застосування при дослідженні розвитку людини та етичної сфери буде розкрито в продовженні даної статті.

- Закон єдності і боротьби протилежностей – дуалізм, що є рушійною силою розвитку. Цей закон виявляє себе в двоїстості ієрархічної (міжрівневої) та синергетичної (однорівневої) взаємообумовленості; дуалізм виникає як між системами одного рівня, так і по вертикалі – надсистема задає цільові пріоритети розвитку своїм елементам-підсистемам.

- Закон подібності і спадковості (заперечення заперечення) – спадковість і подібність в структурі системних відносин зберігається завжди і не залежить ні від рівня досліджуваної системи, ні від степені флуктуації (зміни) просторово-часових параметрів розвитку; всі системи мають схожість структури, функціональних ознак, якісних і кількісних характеристик; кожен наступний етап (або ієрархічний рівень) вбирає в себе попередній, забезпечуючи:

  • · досягнення якісно нового стану системи;
  • · повторення і спадковість причинних зв’язків;
  • · збереження закономірностей за трьома параметрами: простором, часом, енергією.

- Закон збереження енергії або причинної обумовленості – енергія з нічого не виникає і нікуди не щезає; відбувається лише її перехід з одного виду в інший, що є основою наступних явищ:

  • · причинні взаємозв’язки існують на всіх ієрархічних рівнях буття: в кожного явища (наслідку) є своя причина, котра в свою чергу є наслідком ще більшої причини (впливу надсистеми); при цьому і наслідок і причина є багаторівневими континуумами;
  • · ентропія відкритих систем, в яких відносно одночасно відбуваються в підсистемах процеси руйнування (розпаду, інволюції) та творення (інтеграції, еволюції), зберігає певний постійний рівень.

- Закон переходу кількісних накопичень на якісно новий рівень (циклічності) – розвиток системи відбувається протягом певного циклу накопичення нею досвіду;

  • ·цикл складається з двох фаз: розширення (адаптація, інволюція, аналіз) і стиснення (інтеграція, еволюція, синтез);
  • ·повний цикл включає в себе дванадцять етапів;
  • ·успішний розвиток протягом всього циклу дозволяє системі перейти на якісно новий ієрархічний рівень, де вона пізнає ціль надсистеми.

- Закон альтернативності – багатоваріантність системних відносин ставить перед системою завдання вибору найбільш ефективного напрямку свого розвитку; чим більше нею пізнана мета надсистеми, тим більш точним буде вибір, що забезпечить:

  • ·більший простір прояву системи;
  • ·зменшення часу, затрачуваного системою на розвиток в даному просторі.

 

Часові та просторові закономірності систем.

Універсальний характер закономірностей, повторюваних в макро- і мікросистемах, дозволяє представляти досліджувані об’єкти як системи з ієрархічною будовою, структура яких в залежності від завдання досліджень може розглядатись як ієрархія, що включає в себе певну кількість рівнів. Далі буде обґрунтовано оптимальну для дослідження людини та суспільних процесів кількість ієрархічних рівнів.

Основними закономірностями, що виявляються при дослідженні систем і застосовані в даній роботі, є: двоїстість, троїстість, семирівневість, десятирівневість, дванадцяти-етапність [4, с.18].

Двоїстість.

  • ·Системогенез розглядається як двоїстий процес:

1) побудова структури системи із матерії в просторі;

2) поетапне формування даної структури в часі.

  • · Двоїстість має місце також при дослідженні любої системи як:

1) відносно самостійної одиниці;

2) провідника (каналу переносу енергії ) між іншими однорівневими та різнорівневими системами.

Троїстість.

  • ·Виникає при дослідженні системи як результату взаємодії сфери причин зі сферою наслідків через канал трансформації – перехідний процес (рис.2).

  • ·Та ж троїстість проявлена при взаємодії двох однорівневих систем, між якими також виникає перехідний процес (рис.3). Розвиток систем є результатом їх одночасної взаємодії як по горизонталі з системами одного з ними ієрархічного рівня ( наприклад, людина – людина), так і по вертикалі з більшими системами (людина – колектив – суспільство – людство).
  • Якщо розглядати поетапний розвиток системи в часі, то виділяється три періоди її розвитку (рис.4):

 

1) формоутворення – структуризація складових елементів системи і налагодження між ними зв’язків на всіх рівнях всередині системи (наприклад: формування колективу людей);

2) інтеграція – синергетичні (однорівневі) взаємозв’язки між елементами даної системи і елементами інших систем (наприклад: взаємодія між двома людьми, які працюють в різних трудових колективах);

3) управління, перетворення – здатність елементів системи створювати нові системні відносини, управляти ними; це є перехід від фази відображення-аналізу до перетворення-синтезу;

4) після цього відбувається перехідний процес – система переходить на якісно новий рівень і починає новий цикл розвитку.

Троїстість також виявлена в ієрархії цільових пріоритетів: підсистема – система – надсистема. Надсистема задає цілі розвитку системі, яка в свою чергу є визначальною для розвитку своїх складових-підсистем (рис.5).

Охарактеризуємо цикли розвитку системних відносин з точки зору становлення свідомості та самосвідомості-рефлексії.

- Формоутворюючий період розвитку характеризувався спрямованістю діяльності елементів системи на власний розвиток та ігноруванням ними цілей та потреб інших систем, а обмін з іншими елементами здійснювався безсвідомо; тобто надсистема задавала відповідні просторово-часові параметри, які для елементів були неуникненними.

- Інтегративний період відзначається усвідомленням елементами потреби об’єднуватись з елементами інших систем для взаємозбагачення і прискорення розвитку; інтеграція дозволяє пізнати ієрархічні взаємозв’язки між елементами системи, що не усвідомлювалось ними на попередньому етапі формоутворення.

- Період управління характеризується здатністю елементів свідомо співпрацювати з елементами інших систем в напрямку допомоги реалізації цілей надсистеми.

Семирівневість.

Оскільки універсальні закономірності повторюються на всіх ієрархічних рівнях, то в сфері наслідків і в сфері причин є причина, наслідок і перехідний процес меншого континууму. Таким чином виділяється сім структурних рівнів системи (рис. 6).

Десятирівневість.

Таким чином, якщо ми розглядаємо систему без врахування її складових елементів, то виділяється три ієрархічних рівні (рис.2); при дослідженні системи з врахуванням її елементів виділяється сім ієрархічних рівнів (рис.6).

Для повного дослідження системи враховується як наявність в ній підсистем, так і входження даної системи до складу ще більшої – надсистеми, і тоді ієрархічна структура є десятирівневою (рис.7).

Система складається із підсистем (елементів) і сама є підсистемою (елементом) ще більшої системи – надсистеми. Надсистема найвищого рівня, що враховується при дослідженнях – метасистема. Для подальшого розгляду систем різних рівнів та системологічних закономірностей, враховуючи завдання досліджень, виберемо верхній ієрархічний рівень – людство. Тоді термін метасистема відповідатиме людству, надсистема – суспільству, система (елемент надсистеми) – групі, колективу, сім’ї, а підсистема (елемент системи) – людині (див. рис.1). Цей ієрархічний поділ є доцільним при дослідженні буття людини як складової частини соціуму. При розгляді феноменів індивідуальної свідомості та світогляду (в т.ч. їх моральних та ціннісних аспектів) адекватним до мети досліджень буде представлення вже самої людини як ієрархічної системи, що складається з елементів-підсистем.

Як практично в термінах системології описати людську свідомість, світогляд людини та морально-етичні категорії, буде розкрито в наступній статті.

 

Література

1. Буданов В.Г. Методология синергетикив постнекласической науке и в образовании. – М., 2007.

2. Гиг Дж. ван Прикладная общая теория систем. В 2-х т. – М., 1981, Т.1.

3. Каган М.С. Системный подход и гуманитарное знание. – Л., 1991.

4. Поляков В.А. Миропостроение. – М., 2001.

5. Теслинов А.Г. Развитие систем управления: методология и концептуальные структуры. – М. 1998.