PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Костянтин Родигін - Феномен алхімії Заходу

Костянтин Родигін, аспірант кафедри філософії  Донецького національного університету

 ФЕНОМЕН АЛХІМІЇ ЗАХОДУ

В КООРДИНАТАХ НАУКИ, МИСТЕЦТВА ТА ФІЛОСОФІЇ

 У статті розглянуто низку дефініцій Західної алхімії, проаналізовано її принципові трактування алхіміками та дослідниками.Показано, що терміни «наука», «філософія» та «мистецтво» рівноправно фігурують у дефініціях цього соціокультурного феномена, а їх зміст та межі в дискурсі алхімії є лабільними. Автор стверджує нееклектичний характер алхімічної єдності «фізики» й «містики», який, однак, не виключає поляризації трактувань герметичного мистецтва екзотеричними дослідниками та власне алхіміками, що зберігається до сьогодення.

 Ключові слова: алхімія, наука, філософія, мистецтво, синкретизм, «фізика» і «містика».

 Протягом століть феномен алхімії[1] привертає увагу широкого кола дослідників та виступає предметом вивчення з позицій найрізноманітніших підходів та методів. Відтак закономірно наявними є принципово різні погляди на природу цього специфічного явища, його сутність, смислове наповнення та історичну ґенезу, факт і спосіб існування в сучасному світі. За усталеною серед більшості дослідників точкою зору, існування алхімії в той чи інший спосіб співвідноситься з хронологічними рамками Середньовіччя, відповідно, постулюється занепад та зникнення алхімії у постсередньовічний період. Втім, така позиція містить ряд внутрішньо суперечливих моментів (Див. докладніше: [1]), а отже не видається безсумнівною.

В цьому контексті заслуговує на увагу думка сучасного дослідника алхімії В. Винокурова: «можна казати про історичне явище – алхімію Середньовіччя та епохи Відродження (аж до Нового часу), а можна казати про феномен алхімії [курсив В. Винокурова – К.Р.]. В цьому сенсі алхімія ХХ-ХХІ ст. – явище, що належить історії ХХ-ХХІ ст., але при цьому воно – середньовічний феномен» [2, с. 27]. З іншого боку, як зазначає К.Ґ. Юнґ, «Оскільки ми … не в змозі зазирнути в майбутнє, то нам невідомо, якою мірою ми ще належимо до середньовіччя у найглибшому сенсі цього слова» [3, с. 298]. В контексті ж філософських концепцій «Нового Середньовіччя» [4; 5] феномен алхімії на сучасному етапі буття, на нашу думку, набуває підкресленої соціокультурної актуальності.

Необхідною умовою коректного дослідження певного феномена видається попереднє з’ясування дефініцій, що дозволяє окреслити межі та намітити простір його розуміння. Однак алхімія не має єдиного загальноприйнятого визначення, а багатовимірність феномена суттєво ускладнює задачу його вичерпного опису. Це є однією з закономірних причин розмаїття й неоднорідності поглядів дослідників на «герметичне мистецтво» алхіміків. Втім, видається доцільнішим розпочати дослідження з розгляду автодефініцій алхімії, даних протягом її багатовікової історії.

Видатний схоласт, шанований у традиції алхімічних авторитетів, Альберт Великий (XIII ст.) пише: «алхімія – це мистецтво, винайдене Алхіміком[2] … За допомогою цього мистецтва вражені пошестю метали, що містяться в мінералах, відроджуються, а недосконале стає досконалим» [8, с. 7]. Інший класик герметичного мистецтва та сучасник Альберта, Роджер Бекон, наводить одразу декілька визначень алхімії. По-перше, це «наука (scientia), що працює над тілами … й має на меті шляхом природних дій[3] перетворювати їх на вищі та дорогоцінніші видозміни» [10, с. 409]. По-друге, вона «вчить перетворювати будь-який вид металу на інший – за допомогою належного медикаменту … Таким чином, алхімія – це наука, що навчає, як приготувати певний медикамент, що зветься Еліксиром та який, будучи застосованим до металів (projicitur super metalla) або недосконалих тіл, робить їх цілком досконалими …» [10, с. 409].

У свою чергу, Нікола Фламель (XIV-XV ст.) визначає алхімію як «частину натуральної філософії, … мистецтво, що дозволяє … надавати справжнього здоров’я всім хворим людським тілам, трансмутувати метали в істинні Сонце та Місяць за допомогою певних універсальних ліків …» [11, с. 155]. Співзвучною є дефініція Діонісія Захарія (XVII ст.): алхімія – частина натуральної філософії, що «вказує спосіб удосконалювати метали, наслідуючи наскільки можливо природу» [12, с. 27].

Інакше формулює визначення алхімії Андрій Лібавіус (XVI ст.): «мистецтво добування досконалих магістеріїв та чистих есенцій зі змішаних тіл» [13, с. 253]. У подібному дусі алхімію визначає й Мартин Руланд (XVII ст.): «алхімія – це відділення нечистого від чистішої субстанції» [14, с. 26].

Очевидною є широчезна варіабельність формулювань, обраних алхіміками для характеристики власного предмету. З позиції означення pergenusetdifferentia[4] виявляється, що характеристичні риси означуваного феномена у цих дефініціях зазвичай тією чи іншою мірою збігаються (наголошується на прагненні трансмутації, вдосконалення природи тощо, зазвичай із розлогою конкретизацією цілей та завдань алхімічної практики), натомість родова ознака дефідента варіюється: «мистецтво», «наука», «частина натуральної філософії».

Подібна ситуація спостерігається і в пізніших визначеннях алхімії її дослідниками, де остання постає як «наука, що навчає способів перетворення елементів» [15], «середньовічне вчення світоглядного, натурфілософського та релігійно-містичного характеру» [16, с. 15], «середньовічна хімічна філософія», «псевдонаукова попередниця хімії», «середньовічна філософія та рання форма хімії» [17]. До того ж, нині серед дослідників алхімії точиться дискусія стосовно співвідношення понять «алхімія» та «хімія» і проблематичності їх розмежування протягом XVII – XVIII ст. [18, с. 116-130]. Зважаючи на комплексний та принципово амбівалентний характер феномена, наявні розбіжності, а іноді й відверті суперечності в його дефініціях не є дивними, і, як можна припустити, виступають навіть певними індикаторами стану суспільної думки.

«Алхімію розуміють головним чином як мистецтво, метою якого є трансмутація так званих низьких металів у золото за допомогою чогось туманно визначеного, що зветься «філософським каменем»; однак навіть із чисто фізичної точки зору цей погляд є доволі поверхневим», – писав Г. Редґроув на початку ХХ ст. На його думку, «алхімія була як філософією, так і експериментальною наукою, а трансмутація металів … мала лише виступати доказом алхімічних гіпотез; іншими словами, алхімія, розглянута з фізичної точки зору, була спробою експериментально продемонструвати у площині матеріального чинність певного філософського бачення Космосу» [19, с. 2].

На філософський вимір алхімії звертають увагу й інші автори ХІХ – ХХ ст.: «Алхімія – це перш за все наука та мистецтво трансмутації. Глибоко змінюючи природу речей, вона не виходить при цьому за природні рамки. В цьому сенсі вона є наукою про буття» [20, с. 8].

У деякі дефініції очевидно вплетено терміни в дусі модерного окультизму, а попри означення алхімії як «науки» вона є принципово протиставленою науці хімічній (це протиставлення, вочевидь, можна поширити на новочасну науку взагалі): «Алхімія – наука, за допомогою якої можна не лише розкласти та скласти знову речі (як це робить хімія), а й змінити та піднести сутність їх природи і трансмутувати їх з однієї в іншу» [21, с. 54]. «Алхімія – мистецтво володіти та керувати невидимими процесами життя в Природі та … чинити на них матеріальний, астральний чи духовний вплив. … В той час як хімія вивчає тільки закони руху матеріальних частинок речовин, алхімія вчить пізнавати закони духовного руху в цих речовинах» [22, с. 28].

В цьому контексті слід згадати один із принципових дискурсів в історіографії алхімії, що може бути умовно охарактеризованим терміном «духовна алхімія»[5] та який протистоїть як просвітницькому нігілізму щодо герметики, так і її історико-хімічним інтерпретаціям. Звісно, численні представники цього напряму думки не складають єдиної школи, однак спільною для них є принципова відмова зводити алхімію до хімії, внаслідок чого вони не схильні визнавати «сцієнтистський» вимір алхімії одним із визначальних для розуміння сутності герметичного мистецтва [18, с. 108]. Втім, слід зауважити, що критика історико-наукового редукціонізму стосовно алхімії не убезпечує дослідника від редукцій іншого характеру – абсолютизації «духовного» аспекту феномена при нехтуванні його «фізичним» виміром.

Відтак, з-поміж численних спроб дати визначення алхімії однією з найбільш прийнятних видається дефініція Г. Шепарда, що вдало узагальнює цілі алхімії з урахуванням їх принципової двоспрямованості – перетворення матерії та вдосконалення духу: «Алхімія – це мистецтво звільнення частин Космосу від темпорального існування та досягнення досконалості, яку становить для металів золото, а для людини – довголіття, безсмертя та врешті-решт звільнення (redemption)» [23].

Аналіз сукупності наведених визначень алхімії дозволяє висунути для подальшого розгляду декілька принципових тез стосовно сутності цього явища:

1. Алхімія становить синкретичне поєднання мистецтва, науки та філософії.

2. Поняття «науки» в алхімічному розумінні відрізняється від сучасного.

3. Поміж алхіміків не було єдності в розумінні предмета, що врешті-решт відбилося у вираженому розмежуванні спекулятивних та предметно-операційних проявів феномена алхімії Заходу в XVI – XVII ст.

Перша теза потребує уточнення, оскільки термін «синкретичний» може бути потрактованим неоднозначно. Синкретизм (від грецьк. συγκρητισμός – поєднання; у первісному значенні – «союз критських міст») може означати первісну нерозчленовану цілісність, притаманну ранньому етапу розвитку певного явища [24], або ж, навпаки, бути синонімом еклектики – змішування та негармонійного поєднання різнорідних елементів, що ігнорує необхідність їх внутрішньої єдності на несуперечливості [24; 25]. В англомовних джерелах це поняття зазвичай застосовується до сфери релігії та означає спроби поєднання протилежних доктрин [26], тобто є близьким до другого значення. В одному з сучасних філософських словників наведено визначення синкретизму, принципово відмінне від перших двох: «… особливий тип поєднання різнорідних факторів у цілісність, коли множина елементів не втрачає своєї своєрідності в єдності, а єдність не дозволяє елементам перейти у стан хаосу. Синкретизм означає … стадію розвитку матеріальних та духовних явищ, коли вони вже відособилися від свого вихідного нерозчленованого стану, але ще не перетворилися на атомарно роздрібнені сутності … синкретизм є щаблем виділення та самовизначення будь-якого предмета … між монократією єдиного та антагократією протиріччя [27]. Таке визначення, безумовно, є цікавим, однак його не можна назвати поширеним та загальноприйнятим. Таким чином, в загальному випадку у філософській літературі нині превалює друге значення поняття синкретизму – різновид еклектики.

У цьому контексті слід врахувати й критичні зауваги засновника інтегрального традиціоналізму, французького філософа-езотерика Р. Ґенона, що протиставляє «синкретизм» як єдність зовнішню та удавану – і «синтез» як внутрішню єдність, засновану на єдиному фундаментальному принципі: «Багато наших сучасників … змішують поняття «синтезу» та «синкретизму» … Синкретизм … є профанічною концепцією вже через свій «зовнішній» характер; він не лише не має спільного з синтезом, але є його повною протилежністю» [28, с. 173-174]. На думку Р. Ґенона, така суміш різнорідних елементів, зібраних у «зовнішній» спосіб і не пов’язаних на основі єдиного принципу, не може становити доктрини та лише вводить в оману людей із поверхневим та некритичним поглядом на речі.

Інше розуміння поняття синкретичності та його застосовності до феномена алхімії знаходимо у В. Рабиновича, що розглядає це явище в контексті середньовічної культури. У прологу його дослідження алхімія попередньо окреслюється як «ззовні еклектичне, але й – у порядку припущення – суперечливо-синкретичне утворення» [29, с. 50]. Таким чином, синкретизм тут є відрізненим від еклектики й має значення нероз’ємної цілісності: алхімія – «не наука, не мистецтво, не релігія, не філософія, не ремесло, але й те, й інше, і третє…»[6] [29, с. 50], «не арифметична сума, а нерозкладний сплав, світоглядний синкретизм» [29, с. 388]. Таке розуміння синкретичності досліджуваного явища перетворюється з початкового припущення на важливий теоретичний засновок дослідження алхімії як феномена середньовічної культури: «синкретизм алхімії … зовсім не є винятком. Вся середньовічна культура є в принципі синкретичною, як … і будь-який фрагмент цієї культури, позначеної вродженою композитністю, відчутною instatunascendi[7]» [29, с. 50; курсиви В. Рабиновича – К.Р.].

Принцип історизму зобов’язує дослідника звернути увагу на цей statusnascendiта докладно описати його, однак «становлення алхімії … залишається загадкою … Є становлення алхімії як результат перетворення компонентів, сплавлених у синкретично нероз’ємне ціле. Немає способу цього перетворення…» [29, с. 211-212; курсиви В. Рабиновича – К.Р.].

Нерозчленована цілісність і водночас «вроджена композитність» – таке бачення синкретизму певним чином корелює з першим та частково з третім із наведених вище прочитань цього терміну, а також дозволяє елімінувати з цього поняття в першому значенні конотації «примітивності» та «нерозвиненості» як прояви невиправдано зверхнього прогресистського погляду на предмет. Притаманна алхімії «синкретична гармонія магії, ремісничої техніки та мистецтва» [29, с. 344] не є поєднанням непоєднуваного, а ґрунтується на глибинній єдності засадничих принципів та міфологем, відбитій у традиційній самоназві алхімії – Scientiaimmutabilis[8]. В такому прочитанні постульований В. Рабиновичем «синкретизм» алхімії може бути певним чином співвіднесеним із «синтезом» у термінології Р. Ґенона.

Втім, між позиціями двох дослідників існує принципова відмінність, обумовлена, перш за все, несумісністю методологічних установок історизму та перенніалізму. В одному випадку алхімія розглядається як явище культури, що втрачає свою специфіку поза конкретно-історичним контекстом Середньовіччя[9], хоча й становить при цьому «дивне «інобуття» культури Нового часу» [29, с. 51]. В іншому випадку, навпаки, алхімія постає як одна з «традиційних наук», що сягає легендарної давнини й утілює на певному конкретно-предметному рівні метафізичні принципи постульованої Р. Ґеноном єдиної первинної Традиції – споконвічного «ланцюга» передачі сакральних знань, що відкривають шлях до трансцендентної Істини. Відповідно традиціоналіст із властивим йому радикалізмом закидає «історичному підходу» академічних дослідників неспроможність осягнути сутність традиційних вчень, оскільки знехтуваними виявляються принципові фактори надлюдського порядку [28, с. 173-177]. Виникнення ж культурних феноменів Модерну, зокрема, новочасної науки, бачиться з цієї позиції не прогресом, а результатом деградації традиційних доктрин Заходу, серед яких алхімія подається як вельми показовий приклад [28, с. 57].

Частково співзвучною з цими думками, хоча й менш радикальною, є теза румунського філософа та релігієзнавця М. Еліаде: «… алхімія виступала як сакральна наука[10], тоді як хімія сформувалася після того, як Субстанції було позбавлено сакральності. А в переході від рівня сакрального досвіду до рівня досвіду профанного завжди є порушення неперервності» [33, с. 141-142].

В даному контексті доречно перейти до розгляду другої сформульованої нами тези – про нетотожність розуміння поняття «науки» в алхімічному та сучасному науковому дискурсах. Дійсно, в системі координат сучасного наукового знання (хоча демаркація науки й нині буває проблематичною) алхімія потрапляє до категорій «лженауки» [34, с. 76] або «квазінауки» як форми знання позанаукового [35]. «Нинішня наука далеко відійшла від того образу самої себе, що мав місце в європейській культурі в XVI ст. і якому, в принципі, езотеричне знання було близьким», – пише сучасний дослідник езотеризму С. Пахомов [34, с. 76].

Хоча «Scientia immutabilis» (згадаймо численні дефініції алхімії як «науки») і є однією з назв алхімічного мистецтва, латинське слово scientia є багатозначним: знання, обізнаність, розуміння, досвідченість, уміння, і лише в останню чергу – галузь знання, наука в сучасному розумінні цього слова. Звідси принципово різні образи вчених Нового часу та Середньовіччя, причому слово «вчений» у другому випадку має бути не іменником, а прикметником. Якщо перший – це дослідник-відкривач нового, то другий – майстер, що претендує на володіння заздалегідь даною та освяченою істиною [36, с. 11-12]. Співзвучним із цією тезою виявляється й ґенонівське розуміння «традиційних наук», принципово відмінних від наук «профанних» [28, с. 501]. На противагу новій науці, «жорстко розчленованій на експеримент та теорію», до-модерне, зокрема, середньовічне природознавство є позначеним «дослідно-теоретичною» єдністю [29, с. 183-184].

Цікаво, що подібна злитність згадується Р. Ґеноном вже стосовно співвідношення понять матерії та духу в традиційних доктринах на противагу модерній філософії. Критикуючи абсолютне протиставлення двох згаданих термінів у дуалізмі та зведення змісту одного до іншого в монізмі, мислитель представляє матерію й дух як певні взаємодоповнювані полярності, чия протилежність не є непримиренною й не впливає на єдність універсального принципу, якому вони рівною мірою належать [28, с. 707]. За такого розуміння проблеми інтенція алхіміків «звільнити дух через матерію та матерію через дух» [20, с. 11] вже не виглядає наївним або безумним прагненням охопити неохопне й поєднати непоєднуване. Алхімічний «духовно-тілесний кентавр» [29, с. 325] не є тотожним «монстру Франкенштейна» й становить метафізичний синтез, що заперечує удавану еклектичність образу герметичного мистецтва, яка вбачається крізь призму схематичних абстракцій та нашарування партикуляризованих раціональностей. Дійсно, застосування сучасних понять, вироблених при аналізі науки Нового часу, до феноменів донаукових з їх складною архітектонікою становить ризик спотвореної оцінки або недооцінки [37, с. 39-40].

Повертаючись до питання визначення алхімії як науки, слід резюмувати, що вона може вважатися наукою «лише в старому, додекартівському, добеконівському, доньютонівському сенсі цього слова» [34, с. 76]. Така «наука» є спорідненою радше з мистецтвом[11], ніж із сучасними природничими та гуманітарними дисциплінами [34, с. 76]: «… алхімія є абсолютно специфічною природничонауковою та … художньою реальністю разом. На відміну від фізики, науки «чорно-білої», алхімія існує вся в спектрах кольорів та запахів» [29, с. 308]. Втім, образ «езотеризму-як-науки» було прийнято в різноманітних езотеричних, в тому числі й алхімічних, колах, які не прагнули й не прагнуть практикувати строгі експерименти в сцієнтистському дусі [34, с. 76], коли людська суб’єктивність виявляється фактично виключеною з картини світу. Між тим, за словами К.Ґ. Юнґа, «індивідуум як ірраціональна даність, власне кажучи, і є носієм дійсності» [39, с. 183].

У свою чергу, претензія герметичного мистецтва на універсальне знання «основних законів світобудови» [34, с. 76] надає йому форми специфічного філософського вчення. К.Ґ. Юнґ зазначає, що в герметичному мистецтві «емпірична наука та містична філософія були більш чи менш нерозрізненими» [40, с. 248]. Це відбивається навіть у фразеології алхімічних трактатів, де істинні алхіміки мають титул «філософів» (також – «герметичних філософів» або «хімічних філософів»[12]). Характерною ілюстрацією цього є думка німецького алхіміка XVII ст. Й. Бехера: «Фальшиві алхіміки (Pseudochymici) шукають лише золото, а істинні філософи (veri Philosophi) прагнуть знань, що є вищими за все золото; перші висувають … нісенітниці, а другі відкривають сенс речей» [41, с. 4]. За словами дослідника ХХ ст. Р. Бернуллі, «… вони справедливо іменують себе філософами, бо алхімія не зводиться до хімії, але є всеохоплюючою концепцією світобудови» [42, с. 28]. Окрім цього, в алхімії епітет «філософський» традиційно застосовується до низки речовин і принципів, не кажучи вже про «центральний персонаж алхімічних містерій» [29, с. 412] – філософський камінь.

Таким чином, в алхімії зміст і межі понять науки, філософії та мистецтва виявляються доволі лабільними, тому всі три терміни рівноправно та виправдано фігурують в її дефініціях з давнини й дотепер, коли алхімія зайняла специфічну нішу в царині позанаукового знання та андеґраундної субкультури [1, с. 143-145]. Принципово важливим для сучасного дослідження соціокультурного буття феномена алхімії видається зауваження С. Пахомова [34, с. 76]: природа езотеричного знання залишиться незрозумілою без усвідомлення факту, що воно понині безперервно продовжує традицію, яка склалася задовго до світоглядної революції XVII ст., а частково й підготувала її (див.: [43]).

Остання обставина наводить на думку щодо слушності третьої зі сформульованих раніше тез: амбівалентна «містико-фізична» специфіка герметичного мистецтва[13] уможливлює існування принаймні двох полюсів його розуміння. Зрештою вони розвинулися у відносно сепаровані «спекулятивну» та «операційну» галузі алхімії, кожна з яких відіграла певну роль у суперечливих процесах світоглядних зрушень на Заході XVI – XVII ст. Показовими постатями цієї епохи є Андрій Лібавіус, що наголошує на «добуванні чистих есенцій зі змішаних тіл» [13, с. 253], та Герхард Дорн із його закликом «перетворювати самих себе на живі філософські камені» [40, с. 166]. Ці позиції намічають два принципові русла пізніших інтерпретацій герметичного мистецтва, що в граничному випадку виливаються в діаметрально протилежні образи алхімії: «стародавня хімія», контамінована містицизмом, або ж мистецтво духовної трансмутації алхіміка, викладене в метафорах хімічних перетворень.

Подібний дуалізм видається не вельми коректним, оскільки вибудовує граничні проекції феномена, кожна з яких претендує на вичерпність, будучи насправді спрощеною та однобічною, а отже й хибною. Якщо така «часткова» алхімія приймається за все явище цілком [29, с. 45, 241], неминуче втрачається тонка специфіка власне алхімічної діяльності, що відрізняє її як від хімічної науки, так і від низки духовних практик Сходу й Заходу.

Одночасне вдосконалення матерії та самого адепта – саме такою бачить М. Еліаде інтенцію алхімії, що продовжує споконвічну мрію homofaber – «людини-творця» [33, с. 242]. З власних позицій окреслює цю проблематику К.Ґ. Юнґ: «Алхімічне «tamethicequamphysice»[14] … є незбагненним для нашої логіки. Якщо алхімік … використовує хімічний процес суто символічно, то навіщо він працює з тиглями та перегінними кубами в лабораторії? І якщо він стверджує, що зайнятий описом хімічних процесів, чому викривлював його алхімічним символізмом?» [40, с. 260-261]. Д-р Юнґ доходить висновку, що питання пріоритетності впливу фізичної або духовної областей на кінцеву трансформацію в алхімічному процесі є сформульованим некоректно. «… у ті часи не було розрізнення «або-або» [доречно порівняти це твердження з ґенонівською критикою жорсткого дуалізму матерії та духу – К.Р.], але існувала проміжна область між розумом та матерією … , чиї властивості проявляли себе як у ментальній, так і в матеріальній формі» [40, с. 291].

Таким чином, в алхімії у дещо парадоксальний з погляду сучасного сцієнтизму спосіб нероз’ємно поєднано «фізику» та «містику», матеріальне й духовне, зовнішнє та внутрішнє, до того ж нехтування якимось із компонентів або зведення одного до іншого загрожує невиправданими абераціями загальної картини феномена. Вельми показовим у цьому плані є застереження з «Нового зібрання хімічних філософів» французького герметика ХХ ст. Клода д’Іже: «Ті, хто вважають природу Алхімії виключно земною, мінеральною та металічною, нехай змовкнуть. Ті, хто вважає природу Алхімії виключно спіритуальною, нехай змовкнуть. Ті, хто вважає Алхімію символікою для розкриття аналогії процесу «духовної реалізації», інакше кажучи, вважають саму людину матерією та атанором Діяння, нехай відійдуть» [44, с. 61].

Підсумовуючи викладене, попередні тези стосовно сутнісних аспектів феномена алхімії можна розвинути в такі висновки:

1. Притаманна алхімії єдність мистецтва, науки та філософії, «фізики» й «містики», матеріального та духовного є означеною дослідниками у різний спосіб – як «синтез» або як «синкретизм», втім у будь-якому разі не є еклектикою.

2. «Наука» в алхімічному дискурсі не лише органічно перетікає в мистецтво та натуральну філософію, а й має риси сакральної («традиційної») науки, радикально нетотожної науці модерній.

3. «Містико-фізична» амбівалентність алхімії уможливлює поляризацію її оцінок не лише екзотеричними дослідниками, а й власними послідовниками у вигляді існуючого до сьогодні протиставлення алхімії спекулятивної – «духовної» та операційної – «матеріальної», які потребують вельми обережного комплексного розгляду.

 

Література

 1. Родигін К. Феномен алхімії Заходу в діахронному вимірі / К. Родигін // Схід. – 2013. – № 1 (121). – С. 137-147.

2. Винокуров В.В. Алхимия в современном мире – sol niger / В.В. Винокуров // Magnum Ignotum: Алхимия. Иконология. Схоластика / [под общ. ред. И.П. Давыдова]. – М.: Книжный дом «Либроком», 2012. – С. 27-196.

3. Юнг К.Г. «Улисс» / [пер. В. Терина] // Дух Меркурий / К.Г.Юнг. – М.: Канон, 1996. – С. 281-316.

4. Бердяев Н.А. Новое Средневековье / Н.А.Бердяев. – М.: Феникс; ХДС-пресс, 1991. – 84 с.

5. Эко У. Средние века уже начались / У. Эко; [пер. Е. Балаховской] // Иностр. лит. – 1994.– №4. – C. 258-267.

6. Albertus Magnus. De Alchemia / Albertus Magnus // Theatrum Chemicum / [ed. L. Zetzner]. –Strasbourg, 1613. – Vol. 2. – P. 459-498.

7. Альберт Великий. Малый алхимический свод / Альберт Великий; [пер. В.Л. Рабиновича] // Знание за пределами науки / [под ред. И.Т. Касавина]. – М.: Республика, 1996. – С. 134-175.

8. Albertus Magnus. Libellus de Alchimia / Albertus Magnus; [translation by Sister Virginia Heines]. – Cambridge Univ. Press, 1958. – 79 p.

9. Бэкон Р. Большое сочинение // Избранное / Р. Бэкон; [пер. с лат. под общ. ред. И.В. Лупандина]. – М.: Изд-во Францисканцев, 2005. – С. 38-413.

10. Bacon R. Speculum Alchemiae / R. Bacon // Theatrum Chemicum / [ed. L. Zetzner]. –Strasbourg, 1613. – Vol. 2. – P. 409-417.

11. Фламель Н. Книга прачек // Алхимия / Н. Фламель; [пер. со старофр. Г.А. Бутузова]. – СПб.: Азбука; Петербургское Востоковедение, 2001. – С. 151-334.

12. Пуассон А. Теории и символы алхимиков / А. Пуассон // Теории и символы алхимиков. – М.: Новый Акрополь, 1995. – С. 17-141.

13. Partington J.R. A History of Chemistry / J.R. Partington. – London: Macmillan, 1971. – Vol. II, Part 2. – 795 p.

14. Ruland M. Lexicon Alchemiae sive Dictionarium Alchemisticum / M. Ruland. – Frankfurt, 1612. – 471 p.

15. Грушке Н.Ф. Оккультизм / Н.Ф. Грушке // Энциклопедический словарь / [ред. Ф. А. Брокгауз, И.А. Ефрон]. – СПб., 1906. – Доп. т. II. – С. 325-333.

16. Алхимия // Философский словарь / [под ред. И.Т. Фролова]. – М.: Политиздат, 1991. – С. 15-16.

17. Alchemy // The Free Dictionary [Electronic Rescource]. – www.thefreedictionary.com/alchemy

18. Морозов В.Н. Герметические идеи в основании новоевропейской науки: Аналитический обзор историографии алхимии / В.Н. Морозов, А.А. Элкер // Феномен алхимии в истории науки, философии, культуре. I межд. науч. конф. – Вязьма: Филиал ФБГОУ ВПО «Московский государственный университет технологий и управления им. К.Г. Разумовского» в г. Вязьме Смоленской обл.; Смоленск: ООО «Принт-Экспресс», 2013. – С. 99-135.

19. Redgrove H.S. Alchemy: Ancient and Modern / H.S. Redgrove. – Philadelphia, 1922. – 141 p.

20. Шварц Ф. Алхимия и духовная эволюция / Ф. Шварц // Теории и символы алхимиков. – М.: Новый Акрополь, 1995. – С. 5-16.

21. Гартман Ф. Жизнь Парацельса и сущность его учения / Ф. Гартман. – М.: Культурный центр «Новый Акрополь», 2009. – 272 с.

22. Гессманн Г.В. Тайные символы алхимии, фармацевтики и астрологии средних веков / Г.В. Гессманн; [пер. с нем. В. фон Эрцен-Глерона]. – К.: ИП Береза, 2012. – 224 с.

23. Sheppard H.J. European Alchemy in the Context of a Universal Definition / H.J. Sheppard //Wolfenbütteler Forschungen. – 1986. – Vol. 32. – P. 13-17.

24. Синкретизм // Новий тлумачний словник української мови / [укл. В. Яременко, О. Сліпушко]. – К.: Аконіт, 2006. – Т. 3. – С. 280.

25. Синкретизм // Философский словарь: Основан Г. Шмидтом / [ред. Г. Шишкофф, В.А. Малинин]. – М.: Республика, 2003. – С. 406.

26. Syncretism // Oxford Reference [Electronic Resource]. – http://www.oxfordreference.com/view/10.1093/oi/authority.20110803100547351

27. Синкретизм // Краткий философский словарь / [под ред. А.П. Алексеева]. – М.: Проспект, 2008. – С. 347-348.

28. Генон Р. Кризис современного мира / Р. Генон. – М.: Эксмо, 2008. – 784 с.

29. Рабинович В.Л. Алхимия / В.Л. Рабинович. – СПб.: Изд-во Ивана Лимбаха, 2012. – 704 с.

30. Антонова Е.В. Об именовании Бога в философии Эриугены / Е.В. Антонова // Знание за пределами науки. – М.: Республика, 1996. – С. 299-303.

31. Родигін К.М. На межі безмежного: горизонти цілепокладання в алхімічній філософії / К.М. Родигін // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць / [гол. ред. В.М. Вашкевич]. – К.: ВІР УАН, 2013. – Вип. 71 (№ 4). – С. 544-549.

32. Родигін К. Алхімія та натурфілософське знання в ментальному та геополітичному просторі Східної Європи XV – XVII століть / К. Родигін, М. Родигін // Схід. – 2012. – № 2 (116). – С. 164-172.

33. Элиаде М. Кузнецы и алхимики / [пер. с франц. Н.А. Михайлова, Т.В. Цивьян] // Азиатская алхимия / М. Элиаде. – М.: Янус-К, 1998. – С. 140-253.

34. Пахомов С.В. Специфика эзотерического знания / С.В. Пахомов // Мистико-эзотерические движения в теории и практике. Проблемы интерпретации эзотеризма и мистицизма: Сб. материалов Третьей международной научной конференции. – СПб.: РХГА, 2010. – С. 73-85.

35. Чорноморденко І.В. Квазінауки як позанаукове знання / І.В. Чорноморденко // Мультиверсум. Філософський альманах / [ред. В.В. Лях]. – К.: Центр духовної культури, 2004. – № 44.

36. Рабинович В.Л. Исповедь книгочея, который учил букве, а укреплял дух / В.Л. Рабинович. – М.: Книга, 1991. – 496 с.

37. Шашкина Т.Б. Специфика донаучного технического знания и пути его изучения / Т.Б. Шашкина // Вопр. истории ест-ния и техн. – 1986. – № 3. – С. 28-41.

38. Жаринов Е.В. Алхимия и литература [Электронный ресурс] / Е.В. Жаринов. – Режим доступа: http://samopiska.ru/main_dsp.php?top_id=1620

39. Юнг К.Г. Настоящее и будущее / [пер. Д.В. Дмитриева] // Божественный ребенок / К.Г. Юнг. – М.: Олимп; АСТ, 1997. – С. 177-247.

40. Юнг К.Г. Психология и алхимия / К.Г. Юнг; [пер. С.Л. Удовик]. – М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 1997. – 592 с.

41. Becher J.J. Physica subterranea / J.J. Becher. – Leipzig, 1703. – 960 p.

42. Бернулли Р. Духовное развитие в алхимии / Р. Бернулли; [пер. Я. Липужиной]. – Б.м.: Salamandra P.V.V., 2012. – 95 с. – PDF.

43. Йейтс Ф. Розенкрейцерское просвещение / Ф. Йейтс; [пер. А. Кавтаскина под ред. Т. Баскаковой]. – М.: Алетейа, Энигма, 1999. – 496 с.

44. Иже К. д’ Новое Собрание химических Философов / К. д’Иже; [пер. с фр. К.А. Векова]. – М.: Энигма, 2010. – 368 с.



[1] Тут і надалі мається на увазі Західна алхімія, оскільки алхімічні традиції Індії й Китаю з властивими їм специфічними рисами виходять за межі даного дослідження.

[2] В латинському тексті: «Alchemia est ars ab Alchymo inventa» [6, c. 462]. В перекладах це місце звучить вельми неоднаково. В російському перекладі: «Алхимия есть искусство, придуманное алхимиками» [7, с. 136], в англійському: «Alchemy is an art invented by [the] Alchemist» [8, с. 7]. В останньому випадку однозначно йдеться не про алхіміка взагалі, а про конкретну людину, подібно до того, як під Філософом (з великої літери) схоласти мали на увазі Аристотеля. Також можливо, що Альберт посилається на легендарного персонажа Алхімуса, туманні згадки про якого містяться й у «Opus Maius» Роджера Бекона [9, с. 385].

[3] Буквально – природних змішувань, сполучань (naturale commistione).

[4] Через рід та [видові] відмінності (лат.)

[5] В даному випадку йдеться про певну точку зору дослідників на алхімію, а не про «духовну алхімію» як одну з течій герметичного мистецтва.

[6] Цікаво, що негативна форма визначення застосовується і в метафізиці Р. Ґенона: універсальність будь-якого принципу є тим меншою, чим більшою є його визначеність. Ідея ж Нескінченності, що насправді є найпозитивнішою з можливих, має виражатися тільки через негативне за формою поняття, оскільки позитивне визначення завжди передбачає покладання меж (маємо аналогію з проблемою богопізнання в Іоанна Скотта Еріугени [30, с. 303]). У свою чергу, прагнення безмежного та нескінченного є, на нашу думку, есенціальною ознакою феномена алхімії [31].

[7] У стані зародження (лат.)

[8] Незмінне вчення (лат.)

[9] «Алхімія, виведена за межі власної культури, – вже не алхімія», – гранично загострює думку В. Рабинович [29, с. 242].

[10] Суперечливе поєднання тенденцій сакралізації Знання та десакралізації Природи є, на нашу думку, однією з характерних рис соціокультурного буття феномена алхімії [32, с. 166].

[11] Алхімія донині справляє помітний вплив на різні жанри мистецтва. Ця тема заслуговує на окреме дослідження та знаходить відображення навіть у твердженні, що «алхімія й література зблизилися настільки, що стали майже чимось єдиним» [38].

[12] Таке трактування фігури «хімічного філософа» дещо неочікувано перегукується з академічною традицією Заходу, за якою до сьогодні вчений ступінь «доктор філософії» (PhD) присуджується фахівцям із найрізноманітніших наук та може відповідно конкретизуватися, наприклад, «доктор філософії з хімії».

[13] Цю амбівалентність відбито навіть у назві трактату елліністичного алхіміка Псевдо-Демокрита «Фізика й містика». Фізична та містична складові, вочевидь, є притаманними феномену на будь-якому етапі його розвитку, хоча внесок, пріоритетність та спосіб співіснування цих складових в різні часи не є однаковими [29, с. 357].

[14] Скільки етичного, стільки й фізичного (лат.).

 

Додати коментар