PADDHATI

МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ МЕТОДОЛОГІЧНИЙ МЕРЕЖЕВИЙ ЖУРНАЛ

Анатолій Бернюков - Онтологічна структура Буття

Анатолій Бернюков – кандидат юридичних наук, професор кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Державної прикордонної служби, м. Хмельницький

ОНТОЛОГІЧНА СТРУКТУРА  БУТТЯ

У статті на межі філософії, науки та релігії аналізується сутність буття, як основної онтологічної категорії. При цьому, автором, який притримується ідеалістичної позиції, буття розглядається як бінарність належного та сущого, в якій належне через відповідну інформаційну заданість формує із матерії суще, відповідним чином його конструюючи. Окремо звертається увага на те, що із появою людини як активного творця духовного підґрунтя нашого світу, ідеальна частина світу пристосовується до потреб соціуму, що, однак, може спричинити конфлікт із початковою програмою розвитку буття, закладеної Абсолютом.

Ключові слова: онтологія, буття, суще, належне, ніщо.

 Історичний аналіз розвитку онтологічної парадигми виявляє, що буття є її основною категорією. Відповідь на питання про сутність цього ключового поняття, по-суті, є змістом онтології. З’ясування даної проблеми, в методичному плані, відкриває шлях до розуміння усіх буттєвих частин, у тому числі й нашої реальності.

Очевидно, що розпочинати дослідження сутності буття потрібно зі встановлення його ознак. Однак, на цьому шляху одразу постає нездоланна перепона у вигляді алогічності буття для людського розуміння в силу його сингулярності, що виникає через його нескінченість у просторі та часу. Більше цього, з погляду класичної науки дане завдання видається фактично нездійсненим, оскільки в такій методологічній позиції дослідник в кінцевому рахунку попадає в теоретичну пастку, адже «буття» – це не якась конкретна річ чи явище. Дати йому логічне визначення через рід і видову ознаку неможливо через те, що у нього немає родового поняття, – не існує такого визначення, в яке б Буття входило поруч з однорідними йому складовими частинами. Воно також не визначається і через перерахування його суттєвих елементів, – через елементарну неможливість цього зробити, – вони усюди в своїй невимірній кількості, постійно перебувають у русі, динамічно видозмінюючи свої форми.

З погляду логіки, поняття «буття» є поняттям найширшого та найабстрактнішого узагальнення. Як наявна присутність руху подій, що постійно триває, воно охоплює  собою все те, що існує: речі, факти, явища. Буття за обсягом безмірне, оскільки нескінченно велике і поширюється на речі, явища та факти всього Всесвіту. Внаслідок цього, воно – це «Все», при цьому, перебуваючи в Усьому. За такої ситуації Буття, як цілісність, не доступне емпіричному спостереженню, а відтак, воно не може бути пізнане повною мірою раціонально-абстрактним мисленням.

Сучасна наука у пошуках відповідей на онтологічні проблеми володіє занадто малими знаннями. За цих умов для неї є можливим лише, по-перше, констатація наявності Буття, а, по-друге, сприйняття його як даності-в-собі. Внаслідок цього, ця найскладніша проблема справедливо залишена для осмислення філософії, оскільки остання виступає авангардом людського пізнання, що прокладає шлях до знань з метою їх подальшого детального аналізу та відшліфування верифікативними методами науки. Просуваючись за допомогою філософування у незвідане, наука відкриває шлях до справжнього знання. Заповнення інформаційного вакууму з даного питання – це найважливіше завдання філософії. Тому доводиться констатувати, що буття – це філософська категорія найвищого рівня, а філософія постає методологією першопізнання онтичної сутності.

Для будь-якого філософа, який розпочинає своє онтологічне осмислення, насамперед, важливо з’ясувати початок буття в якості початкового вихідного світоглядного або методологічного моменту. Спираючись на нього, можна конструювання картину світу, в процесі якого вирішуватимуться усі важливі онтологічні питання.

Відштовхуючись від осягнутого поняття «буття», гіпотетично можна послідовно осягнути всю дійсність, зобразивши її в логічно-несуперечливій системі, – що, по-суті, і є одним з головних філософських завдань. Саме тому, з розв’язання буттєвої проблеми розпочинає кожний філософ. При цьому, як правило, піднявшись до Буття, сформувавши його поняття як початкову логічну опору-засновок, відбувається зворотній герменевтичний шлях, а саме: повернення до реального та різноманітного світу. По-суті, відповідь на головне онтологічне питання слугує стійкою раціональною основою для усього наступного філософування.

Разом з тим, з позиції об’єктивності, важливо опиратися на вже існуючі наукові знання у цій сфері, зокрема, напрацювання природничих наук. Певна філософська традиція має знаходити своє обґрунтування чи спростування в наявних теоретичних моделях походження Всесвіту та похідних від неї проблем структури матерії та її властивостей. Зрозуміло, що для філософії не має принципового значення те, як влаштована матерія, з чого вона складається, оскільки це питання науки. Попри це, наукові знання про матерію необхідні філософії для того, щоб підтвердити або спростувати теоретичні концепції, створені для пояснення єдності світу, його цілісності. Питання про те, як єдність та скінченність буття світу узгоджується з різноманіттям речей, явища і процесів, є важливими питаннями філософської онтології. Безумовно, що віднайдення переконливих відповідей на них можливе лише у тому випадку, якщо враховуються досягнення природничих наук, зокрема фізики.

Стосовно наявного буття, то безсумнівнім є лише те, що воно являє певну реальність, в якій постійно відбуваються певні події. Воно наповнене явищами, які розгортаються у часі та просторі. Внаслідок цього, Буття, як дійсність, є вищою формою існування порівняно із тим станом, де нічого не відбувається, тобто «ніщо». Таким чином, у найбільш повній мірі поняття «буття» можна осягнути завдяки протиставленню поняттю «ніщо». Отже, до розуміння буття-ось-тут спробуємо дійти через його діалектичний аналіз-порівняння з не-буттям (буттям-нуль).

І хоча наша свідомість відчуває, здавалося б, нездоланні труднощі уявити собі те, чого немає, тим не менше, поняття «ніщо» має глибокий філософський зміст. Воно постає в якості первинно-необхідної умови здійснення будь-якої без винятку конкретної форми буття (як-щось). Щонайперше, проблема змісту поняття «ніщо» зводиться до питання наявності його об'єктивних аналогів, а в разі їх відсутності – до характеристик такої умовної теоретичної моделі як фікції.

Апріорно-логічним є той факт, що всі конкретні форми буття з'являються як такі, що раніше не існували і рано чи пізно зникають, тобто те, що виникло, повинно колись зникнути. Якщо все суще тимчасове, тоді необхідно зрозуміти суть того стану, який передує буттю (перед-суще) і з’являється  після буття (після-суще) як конкретне щось, тобто те, з чого виникає нове утворення і те, у що воно переходить після свого існування як певної реальності (адже, як відомо, не існує нічого такого, що б зникало безслідно). В описі стану перед-сущого і після-сущого якраз і полягає призначення філософського поняття «ніщо». Ніщо, – як те, чого поки ще, або ж вже немає (тобто як відсутність конкретного буття), – можна вважати тотожним не-буттю. Разом з тим, поняття «ніщо» необхідно означає не тільки відсутність буття (його невизначеність, не-явленність, неоформленість, невпорядкованість тощо), але й можливість його становлення, причому виникнення таких нових форм, яких раніше взагалі не існувало. Тобто, Ніщо (як стану не-буття) властива творча активність: руйнування стійких форм буття і творення безлічі нових.

Отже, Ніщо, постає в якості первинної форми буття, в якому поки що немає нічого. Його основу складає буття «нічого» як відсутність «усього» (тобто подій у часі та простору). В Ніщо буттєвий стан константно дорівнює «нулю», є постійним та ідентичним тому, що був учора, є сьогодні, потенційно буде завтра, через мільярд років. Інакше кажучи, це є законсервованість, в якій немає дії-руху, ні часу, ні простору як умов подій.

З іншого боку, Ніщо, як апріорна нульова, але все-таки, буттєва форма, також постає в якості реальності, як буття-даність-без-щось (тобто без змісту), в якому немає буттєвих проявів як вищих форм існування (сущого і належного). Йому лише притаманні такі ознаки як «ніде», «ніколи», «ніхто», «ніяк».

У зв’язку з цим, постає наступне світоглядне питання про те, як виникло Буття. Ніщо, як нижчу буттєву форму, відтак, слід вважати своєрідною формою пра-Буття. При цьому, очевидна можливість зворотного перетворення Буття у Ніщо. Ніщо має поставати як джерело народження (наповнюючись відповідними атрибутивними подіями, визначених часом та простором), так і, водночас, кінцевою точкою реального Буття (коли зникають події і відпадає необхідність в існуванні у часопросторі). Інакше кажучи, один раз наповнившись змістом, Ніщо стає буттям-ось-і-там, а зі зникненням змісту (часу, простору та подій, що в них відбуваються), Буття-як-Буття знову стає нічим, тобто перетворюється на Ніщо. В такому розумінні руху від Ніщо до Буття, і навпаки, Ніщо постає в якості своєрідного взаємо-зворотного мета-модусу Буття, а також  реального ось-тут.

Отже, Буття з’являється тоді, коли Ніщо активізується, тобто у ньому починають відбуватися події; відповідно, час та простір набувають значення. Тому виникає можливість часово-просторової диференціації в її де-редукції. Проектуючи дане положення на онтичний світ сущого, світонародження відбулося внаслідок гіпермасивної «чорної дірки» («Ніщо»), яка вибухнувши (через просторове розгортання матерії в часовому вимірі), породила Буття – простір та час. Таким чином, розпочався запис у літописі історії Буття. У свою чергу, колись наш світ в результаті акумулятивної коагуляції буде поглинений іншою «чорної діркою». Саме в такому плані сьогодні можна говорити про одну з найбільш важких онтологічних тем, а саме, про виникнення нашого Всесвіту.

Справді, спираючись на досягнення сучасної фізики, можна з впевненістю стверджувати, що світ в якому ми живемо, – не вічний. Був час, коли його не було; настане фатальна мить, коли він перестане існувати. Так, на основі багаточисленних даних та експериментів вчені-фізики довели, що речовина Всесвіту, в якому ми перебуваємо, виникла орієнтовно 18-20 мільярдів років тому. Думки ж науковців-природознавців про характер фізичного колапсу Всесвіту, як відомо, зводяться до того, що оскільки Всесвіт постійно розширюється, то за принципом невідворотності стискання «розтягненої пружини», колись згорнеться, повернувшись тим самим до свого початку, тобто у первинну точку виникнення.

Початок існування матерії Всесвіту пов’язується з Великим вибухом надмалого фізичного тіла (в якому знаходилась протоматерія усього наявного буття), але з надпотужною вагою (яка, відповідно, складає усю фізичну масу існуючого світу), що поклав початок буттєвої реальності, яка із рухом часу почала розширюватися в просторі в усіх напрямах, тим самим відвойовуючи межі в абсолютного Ніщо та досягнула у своїх розмірах сучасних масштабів. При цьому, одразу ж після виникнення Всесвіту, між його різними структурними елементами почали діяли різні фізичні сили (зокрема, притягання та відштовхування), які тієї чи іншою мірою відображались на зовнішньому та внутрішньому стані кожного структурного елемента. Інакше кажучи, почався процес формування світу. Таким чином, з Хаосу виникав порядок. Кожна буттєва частинка певним чином реагувала на різноманітні впливи, відповідно структуруючись. Ці різноманітні впливи (взаємодія як зміна траєкторії тіл, їх деформація, поділ, злиття, зміна хімічного складу тощо) стали своєрідним впорядкуванням новоствореного буття. Причому даний процес тривав, триває та буде тривати постійно як буттєва сутність. За таких обставин, запрограмована змістом буття кінцеве розташування тіл, як своєрідна буттєва седиментація, означатиме початок кінця цього Всесвіту.

Як бачимо, важливим моментом дослідження Буття є аналіз його часово-просторових визначальних характеристик. І час, і простір «розморожуються» разом із виникненням Буття. При цьому, якщо простір – це об’єм наповненості буття як місця перебування матерії зі своєю тривимірною системою координат (висота, ширина, довжина) визначення буттєвих подій, то питання щодо часу є дещо складнішим, оскільки останнє є виключно динамічним явищем.

Природа часу пов’язана із фіксованістю проявів Буття в динамічній системі координат минуле-тепірішнє-майбутнє. Умовно час можна уявити як рух ліфту, де його кабіна – це «сьогодні», яке піднялося на певну кількість часових поверхів «вчора, позавчора, позапозавчора і т.д.» та прямує вверх до «завтра-післязавтра і т.д.». Таким чином, теперішнє є своєрідним маркером між минулим та майбутнім. При цьому «вчора» формує «тепер», а останнє визначає «майбутнє», – і усі ці часові реальності наділені власним буттям.

Вирішення іншої важливої проблеми – питання про субстанціональне середовище існування буття –  полягає у розумінні того, що відбувається поза межами системи Буття-Ніщо. Очевидно, що цей простір визначається абсолютністю «нічого», це є безмежне ніщо, в якому немає жодної матерії. Інакше кажучи, це своєрідна безмежна чиста картина, на якій «малюються» буттєві форми. Гіпотетично, на такому  можна відобразити нескінченну кількість сюжетів, тобто буттів.

Отже, далі більш детально розглянемо поняття «щось» як масив буттєвих подій та основний зміст нашої реальності. Як відомо, в загальноприйнятому значенні складовими Буття, як категорії абсолютного узагальнення нашого світу, виступає суще (зовнішня буттєва частина) та належне (внутрішня буттєва частина). Якщо перше – це фізична (раціональна, емпірична, матеріалістична) форма об’єкту, то друге – це метафізичний (ірраціональний, інформаційний, ідеалістичний) зміст, що формує його таким, яким він є. Таким чином, оскільки Буттям охоплена уся дійсність, усе, що є у світі, і навпаки – усе має в собі буття, то в світлі найбільш широкого узагальнення, все в ньому можна розподілити на два класи, а саме – явища, речі і факти матеріальні (Матерія) та явища, речі і факти духовні (Дух).

Матеріальне – це філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, в незалежності від його гносеологічного образу. Під ідеальним же розуміється змістовно-образне нематеріальне позначення дійсності у її буттєвій формі існування. Ідеальне дає нам уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що зміст, який відображає реально існуючі властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Матерія – це об’єктивна реальність, що існує поза нашою свідомістю і незалежно від неї. Вона є складовою усього об’єктивного, зовнішнього для нас світу, у якому ми живемо. В етимологічному відношенні слово «матерія» (лат., materia) – латинського походження і дослівно означає «речовина», як усе те, з чого складаються всі речі у світі. Разом з тим, на сьогодні, більш точним поняттям для означення «сущого» як об’єктивної дійсності, аніж «речовина», з огляду на досягнення сучасної фізики, виступає інший онтологічний термін – субстанція (від лат. substantia, тобто основа; те, що лежить в основі).

Так, починаючи з кінця ХІХ ст., важливим для розуміння буття стали наукові відкриття у фізиці (що підняли на якісно новий рівень ньютонівське вчення про сили взаємодії між тілами), коли окрім речовини було виявлено ще таке не-уречевлене явище, як хвильове поле (магнітне, електричне, гравітаційне тощо). Подальші дослідження у цій сфері значно прояснили онтологічну картину сущого. Було з’ясовано, що матерія – це ніщо інше, як певна структурована у такому полі сукупність елементарних (найменших складових цеглин сущого) частинок. Інакше кажучи, вони під дією відповідного поля у своїй сукупності формують тіло: які інформаційні параметри закладені у полі, відповідним чином формується і об’єкт сущого.

Таким чином, у майбутньому відкриття цього принципу дозволить, завдяки досягненням науки, перебудовувати світ згідно із потребами людства; це дозволить керувати реальністю, змінивши закладену у буття програму розвитку. Однак, для цього, в першу чергу, потрібно навчитись управляти «належним», тобто домогтися вміння формувати буттєву інформацію як певний алгоритм набору характеристик полів для формування того чи іншого об’єкту.

Розглядаючи іншу частину буття (як певне статичне середовище) – належне (тобто зміст, що формує та визначає суще), то під ним, в загальноприйнятому значенні, розуміється домівка «Духу» та середовище існування створених ним ідеальних утворень. В цілому ж, духовні явища постають у формі реальності, в якій відсутній матеріальний субстрат (від лат. substractum, тобто підкладка, залишок). Це усе те, що по своїй природі немає матеріальної оболонки, хоча і може знаходити в ній свій вияв. Вони існують не в об’єктивному світі (тобто в просторі і часі), а в світі духовному. Їхнім принциповим змістом виступає не матерія, а певна інформація, за якою може структуруватися матеріальність. Принципово важливим в цьому плані є те, що найбільш загальними (в філософського розумінні) властивостями матерії, на відміну від духу, є постійне перебування першої в просторі та часі та русі, тоді як друге, позбавлене цих фізичних ознак. Ця сувора градаційно-визначена суверенність обумовлюється тим, що Дух, як архітектор матеріального світу, є незалежним від витвореної ним конструкції та її часово-просторових характеристик. Разом з тим, створивши наш світ, Дух присутній у створеному бутті через закладений у нього зміст. Його онтологічні залишки у буттєвому витворі певним чином дають нам уявлення про нього, подібно того, як картина розкриває світоглядні погляди та творчі потенції її автора.

Взагалі ж, Дух – це одне з найбільш гносеологічно-складних феноменів та понять. Наразі, в загальноприйнятому розумінні, він представлений значною кількістю надприродних істот: боги, ангели, чорти, душі. Усі вони є уособленням явищ духовного життя в своїй ієрархічній структурі: найвищої сили – Творця, Керівника та Судді Всесвіту в особі Бога (богів); незрозумілих «злих» та «добрих» духовних проявів суспільного та природного життя; людської душі. Уявлення про цих істот, як відомо, були привнесені в філософське мислення богословами, які намагалися захистити свої вірування через відповідний релігійно-світоглядно-структурований аналіз. Справді, питання про те, чи Абсолютний Дух є розумним, або ж він самодіє у власній природній безсистемній ризоматичній детермінованості, – є предметом виражено теологічним. Однак, наразі безсумнівним є те, що саме Дух, активізуючись в Ніщо, надає динамічного життєвого руху та формує буття-ось, стаючи його задзеркальним режисером.

Питання ж про те, хто створив Дух, – аналогічне проблемі виникнення матерії, сьогодні не може бути поставлене на порядок денний наукових досліджень, оскільки вирішення цієї проблематики перебуває на значно вищому рівні можливостей сучасного людського розуміння. Нині очевидним є лише те, що належна частина нашого буття представлена понад-матеріальними сутностями, закладеними у цей світ під час його створення. Цей Зміст домінує над матеріальним світом, вносить рух та певну упорядкованість, закономірність в інертну матерію. Для Платона, як відомо, ним виступав потойбічний світ ідей. Для Геракліта таким єдиним і величним духом був Логос – закон руху і розвитку світу. Для Аристотеля – це ентелехія («Форма форм»), як мета, до якої прямує Всесвіт. Геѓель називав його Абсолютним духом, який знайшов своє втілення та адекватне відображення в його системі абсолютного ідеалізму. Тейяр де Шарден називав цей дух Альфою і Омегою, тобто відправною та кінцевою точкою розвитку (еволюції) Всесвіту. Разом з тим, є безсумнівним, що нині основним творцем ідеальної частини буття, в якому ми перебуваємо, стала людина. Завдяки свідомості людська душа свідомість, яка проявляється у вигляді різноманітних уявлень, думок, відчуттів, почуттів, мислення, у своїй практичній реалізації видозмінює навколишній світ і, таким чином, одухотворює його, наповнюючи людським змістом соціальну реальність. Тож соціальний дух все активніше проявляє себе в сущому; зокрема, усі культурні твори стають явищами духовного життя, хоча й матеріалізованими відповідним чином. Вироблені ж соціумом смисложиттєві ідеали, реалізація яких робить осмисленим життя людини, все більше наповнюють собою ідеальну частину нашого буття. Духовна частина буття є його першоосновою та головним конструктом усієї онтологічної структури картини Всесвіту. При цьому, слід зазначити, що спроби зрозуміти цей ідеальний світ не припинялися на протязі всієї історії філософської думки, однак єдності в трактуванні цієї категорії, як відомо, так і не було досягнуто і понині. Відповідно, такі дослідження значно актуалізують цю проблематику та постійно активізують теоретичні пошуки філософів.

Bernyukov A. The Ontological Structure of Being.  The author analyses the essence of being as a basic ontological category in the context of intersection of philosophy, science and religion. Thus, the author who has idealistic position considers the being as binary and a proper thing, in which the first through relevant information preconceived forms of matter, second, properly, designing it. Also the author draws attention to the fact that since the advent of man as active creator of the spiritual foundation of our world, the ideal of the world conforms to the needs of society, which, however, may cause a conflict with the original program of being laid the Absolute.

Keywords: ontology, being, nothing, proper, real.

 

Додати коментар