УДК 111+130.1

Карівець І.В., кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Національного університету “Львівська політехніка”                                                                                 

 ДИНАМІЧНА РІВНОВАГА ЖИТТЄСВІТУ ЛЮДИНИ^[1]

 В статті розглядається некласичне розуміння життєсвіту людини, як неперервного процесу змін. Заперечується його статична рівновага (стабільність). Життєсвіт перебуває у стані динамічної рівноваги, яка осягається розумом. Розум, іманентний неперервному процесу змін, розуміє їх та діє відповідно до них. Іманентність розуму такому процесу змін є основою для творчої  активності людини.

Ключові слова: визначення, динамічна рівновага, життєсвіт, психо-метафізика, мета-психологія, самовизначення, суспільство визначених, суспільство самовизначених.

   До цих пір фундаментальні науки не мають задовільної відповіді на питання, що таке світ та яким він є.

 Світ^[2] статичний чи динамічний? Це питання хвилює людину з давніх давен. Відомі дві відповіді на це питання: 1) Світ – це субстанція, яка незмінна, вічна, 2) Світ – це процес, становлення, вічний рух. Вже стародавні греки поділяли ці два погляди. Геракліт каже: «Pantha rei», тобто «все тече, все змінюється», тому «не можна двічі увійти в одну й ту ж воду». Парменід, навпаки, стверджує, що світ являє собою нерухоме буття, яке вічно перебуває у спокої [1]. Ніцше, будучи прихильником Геракліта, розглядав життя як вічне становлення: «Оскільки відчуття говорять про становлення, про зникнення, про зміну, вони не обманюють…Але Геракліт залишиться правим назавжди в тому, що буття – це проста фікція» [2, с. 572]. Звичайно, що йдеться про буття застигле і незмінне. Берґсон відстоював тезу, що світ – це творчий процес, який не знає зупинок. Якщо процес, то «…рух – це, безперечно, сама реальність, а нерухомість завжди буває лише позірною або відносною» [2, с. 125-126]. Англійський видатний філософ, математик, Вайтгед стверджував, що «актуальне буття – це процес, який не можна описати в термінах морфології “речовини”» [3, с. 41]. Це лише одна сторона питання: світ статичний чи динамічний? Інша сторона питання: чи людина, як суб’єкт, протистоїть світу, який постійно змінюється, а сама залишається тою самою протягом усього свого земного життя?

Безперечно, що людина є частиною світу. Це було відомо здавна. Адже стародавні філософи та релігійні діячі стверджували, що зовнішнє є відображенням внутрішнього, і навпаки; мікросвіт (людина) подібний на макросвіт (всесвіт), тому зміни у мікросвіті викликають зміни у макросвіті. Це добре розуміли, наприклад, гуманісти доби Відродження, які й назвали людину мікрокосмом. Філософ Нового часу Ляйбніц називає людину духовною монадою, в якій відображається цілий світ. Екзистенціалісти ХХ ст., наприклад Гайдеґер та Сартр, щоб передати взаємозалежність людини від світу і те, що її буття протікає у світі, вводять в обіг терміносполуку «буття-людини-у-світі». Буття-людини-у-світі – це певна структура, яка не може розпастися на ізольовані елементи. Тому ми також притримуємося погляду, що людина і світ нерозривно пов’язані. Ізольоване існування людини у світі є нічим іншим як інтелектуальною конструкцією, яка не відповідає реальності. Крім цього, ми будемо використовувати гусерлівське поняття «життєсвіту», яке розкриває світ в його конкретності, а саме, як світ повсякденного життя людини. І ця конкретність повсякденного життя постає, одночасно, як його змінність та цілісність. «Повсякдення – це певна форма, в якій презентується життєсвіт. Так, у “Кризі” Е. Гусерль навперемінно говорить про повсякденний світ, повсякденне довкілля, повсякденне життя, пізнання повсякдення та повсякденну істину; ordinary language можна без проблем залучити до цієї низки як мову повсякдення…Повсякдення – це те, що весь час відбувається кожного дня» [4, с. 46].

Синонімом динамічної рівноваги є буддистське поняття «золотої середини». Динамічна рівновага і «золота середина» не є статичними (здоровий глузд сприймає рівновагу як застиглість: погляньте на шальки терезів, які знаходяться в рівновазі; вони зрівноважені тою вагою, яка покладена на них, тому вони нерухомі). Здоровий глузд має уявлення лише про фізичну рівновагу тіл, яка є статичною. Але життя у світі не є однобічним, спрямованим в один бік. Якщо мені не хочеться щось робити, але я повинен це робити, то однобічність того, що мені не хочеться робити врівноважується тим, що я люблю робити, що мені подобається робити. Так я не марную енергію на конфлікт, який полягає у виборі між тим, що мені хочеться робити і тим, що мені не хочеться робити (це найпростіший приклад). У житті завжди є те, що нам не хочеться робити, і ми чинемо цьому опір, а опір – це завжди втрата енергії, втрата динамічної рівноваги. За умов динамічної рівноваги один вчинок врівноважується іншим. Динамічна рівновага – це наслідок розуміння життя як процесу, в якому є те, що нам подобається і те, що нам не подобається. Динамічна рівновага не є униканням крайнощів, як зазвичай розуміють «золоту середину». Ніцше правильно вважав, що життя, як процес, знаходиться по той бік «добра» і «зла», бо «добро» і «зло» – це ілюзії здорового глузду, ілюзії Я, як і воно само; ілюзорне може породити лише ілюзорне. Поняття, якими оперує Я, не схоплюють того, що є. Щоб зрозуміти сенс динамічної рівноваги, необхідно опинитися «по той бік» світу здорового глузду, «по той бік» його установок та понять. Це означає, що здоровий глузд втрачає свою автономність й підпорядковується розуму, який вбачає те, що є: «Пізнання, що вбачає, – це розум, який ставить перед собою завдання привести саме здоровий глузд до розуму» [1, с. 156]. Розум вбачає, а не просто бачить. Я дивлюся на дерево, яке росте перед моїм домом. Я бачу його листя, стовбур, гілки. Я можу до нього доторкнутися і погладити. Якщо я його просто бачу, то я кажу: «це дуб» чи «це акація». І це означає, що я просто означую дерево, згідно науки. Якщо ж я вбачаю дерево, тоді це дерево є частиною Цілого і перебуває у взаємозв’язку з ним; розум вбачає цей цілісний взаємозв’язок, а глузд розриває його.

Здоровий глузд бажає стабільності, яка, фактично, неможлива. Тобто, здоровий глузд бажає того, що не притаманне природному плину життя. Він «не може мислити істинної неперервности, реальної рухомости, взаємопроникнення, одне слово, творчу еволюцію, що якраз і є життям» [2, с.131]. Розум, який розуміє життя, розуміє те, що є, а саме: постійну змінність життєсвіту^[3], належить цій змінності і є цією розумною змінністю. Щоб перебувати у динамічній рівновазі необхідно самовизначитися. Тільки у стані самовизначення людина починає  розуміти постійну змінність життя.

Визначатися можна за допомогою чогось: взірця, авторитету, ідеї, ідеалу, ідеології, світогляду, традиції, культури (в широкому значенні цього слова). Тому визначення не є самовизначенням. Щоб самовизначитися необхідно бути свобідним від чинників визначення, наведених вище. Наголос у самовизначенні падає на сáмо. Отже, ми повинні з’ясувати, що означає сáмо у понятті самовизначення. Сáмо означає самостійно. Самостійно, тобто без допомоги чогось зовнішнього, яким ми обумовлені. Звичайно, що досягнення свободи від зовнішнього обумовлення потребує зусиль, які спрямовані на розуміння цього обумовлення. Якщо є розуміння цього обумовлення, то тоді розпочинається процес сáмовизначення. Самовизначитися можна лише у «ніщо», у «порожнечі», тобто відсутності взірців, авторитетів, ідеалів, ідеологій, світогляду, традицій і культури. Людина боїться опинитися в ніщо, в порожнечі, боїться бути ніким і нічим у цьому житті. Тому вона чіпляється за те, що її обумовлює:  взірці, авторитети, світогляд, віра тощо. З ними легше жити, але за цю «легкість» буття чи життя людина платить велику ціну, бо вона зрікається життя самою собою. Світогляд є посередником між людиною і світом, тому людина немає безпосередньої комунікації зі світом; світогляд відокремлює людину від світу. Світогляди ділять людей і породжують конфлікти, які переростають у відверту ворожнечу. Не врятує від ворожнечі зміна одного світогляду на інші, не врятує їхнє «поглиблення» чи «розширення». Так ми лише поглиблюємо й розширюємо стіну між нами і світом. Дитина до 4-5 років немає світогляду, тому вона безпосередньо контактує зі світом і в неї виникає безліч питань. Тому дітей часто називають «філософами». Це означає, що діти є відкритими і безпосередніми у сприйнятті світу, бо між ними та світом немає ще жодного екрану, жодної стіни. Діти не знають поділів на «своїх» і «чужих», на Я і не-Я, вони не знають ідеологічних поділів на «лівий» і «правий», «консерватор» і «ліберал», вони не знають релігійних поділів на «християнин», «мусульманин», «буддист» тощо. Тому діти не повинні брати приклад з дорослих, а навпаки, дорослі повинні брати приклад з дітей, щоб відмовитися від різноманітних поділів, світоглядів. Недарма Ісус каже, що поки не станете дітьми, доти не ввійдете у Царство Боже^[4]. Царство Боже – це, звичайно, метафора. Йдеться про певний стан душі, який переживається  як «Царство Боже». «Царство Боже» не є певним місцем у Всесвіті: на небі чи на землі. Самовизначений/а переживають цей стан душі. Самовизначений/а відкривають себе тут і тепер, без накопиченого досвіду, без проектів майбутнього. Їм відкривається реальність такою, якою вона є. І яким би не було важким життя, вони залишаються щасливими. Щастя визначених і самовизначених – це два різних щастя, хоча щастя – одне. Щастя визначених тимчасове, мінливе, скороминуще, тому визначені ганяються за щастям, але вони його шукають там, де його бути не може. У них щастя переплітається з нещастям, добро переплітається зі злом, тому їм важко розрізняти їх; вони кажуть, що «кращим є менше зло», і це для них є «добро»; вони кажуть: «аби не було гірше» і задовольняються тим станом стагнації (стабільності), який вони приймають за «добро». Іншими словами, визначені не шукають «Царства Божого». Визначені до пори до часу стримують себе, будучи у рамках того чи іншого світогляду, який прищеплює їм ті чи інші цінності, але всередині себе вони незадоволені й часто відступають від тих цінностей, які їм нав’язані ззовні. Незадоволеність зростає, злість зростає, бо визначені не знаходять себе у тому, що вони роблять, в тому, у що вони вірять. Тому визначені породжують злість та ненависть у суспільстві. Суспільство визначених – це суспільство постійної боротьби та ненависті. Визначені можуть об’єднуватися на основі певної ідеології, інтересів, але з часом такі об’єднання розпадаються на частини, які починають ворогувати між собою; бо їхня співпраця ґрунтувалася не на справжньому дусі співпраці, а на відстоюванні егоїстичних інтересів, гонитві за успіхом тощо, які протиставлялися такій же несправжній співпраці інших подібних об’єднань. Визначені говорять про «мир», про «любов», про «добробут», говорять про «Бога», але за цими словами стоять їхні особисті інтереси та прагнення влади, прагнення збагачення. Тому суспільство, яке складається з визначених, приречене на постійний розпад, хоча існує видимість суспільства, як певного «цілого», що засноване на «спільному».

Суспільство самовизначених має зовсім іншу якість. Це суспільство людей, які дійсно співпрацюють, які дійсно творять. Самовизначені розуміють суть спільного. Для них мир, любов, добробут, істина, справедливість, краса, благо не є ідеями чи поняттями, якими вони прикриваються, щоб приховати свою ненависть та злість. Вони переживаються, не залишаючи жодного спогаду, жодного накопичення досвіду, бо залишаються актуальними тут і тепер. Як самовизначеним вдається не накопичувати досвіду? Тому що вони завжди залишаються тут і тепер, тобто у тому, що не минає, у тому, що є: нескінченному процесі творення. Тому їм вдається переживати мир, любов, добробут, істину, справедливість, благо. Психологія станів стає метафізикою станів, і навпаки, метафізика станів стає психологією станів. Такий взаємозв’язок психології та метафізики уможливлюється через те, що психо-метафізика і мета-психологія поєднуються у тому, що є, котре переживається тут і тепер: переживання того, що є (психіка) і те, що є у переживанні (метапсихіка) невіддільні завдяки відсутності будь-яких обумовлюючих чинників та факторів, іншими словами, між тим, хто переживає і тим, що є, не існує жодних посередників, жодних екранів та стін. Наприклад, Парменід вважає, що буття тотожне мисленню, і навпаки, мислення тотожне буттю. Парменід, як самовизначений, може так сказати, але коли визначений читає Парменіда, то він не розуміє про що йдеться. Йдеться про те, що визначений визначає себе як того, хто протистоїть світу на основі відношення Я-Світ. Світ для визначеного – це об’єктивно існуюче перед ним, і його думки не співпадають з процесами в об’єктивному світі. Психологія та онтологія розділяються, а метафізика стає взагалі наукою про «надфізичне», «надприродне», якого пережити не можна. Психологія описує «внутрішні» процеси, «внутрішні» стани, які відрізняються від станів світу. Психологія формує суб’єкт з внутрішніми переживаннями, протиставляючи його об’єкту – світу. Так само й онтологія елімінує все «психічне» зі світу, щоб десуб’єктивізувати світ, як і спеціалізована наука, бо вони вважають, що суб’єктивне – це щось химерне, ненадійне, а тому позбавлене об’єктивності. Так постає прірва між суб’єктом і об’єктом. Визначені перебувають саме у такій прірві. 

Чи можна сказати, що Парменід «мав світогляд»? Ні, в нашому розумінні Парменід не мав жодного світогляду. Тільки у стані самовизначеності, який передбачає відсутність будь-якого світогляду, Парменід міг сказати, що буття і мислення тотожні. Це означає, що Парменід не мав жодного екрану, жодної стіни, які б відділяли його від того, що є. А для Парменіда є лише буття, а не-буття – немає, і той, хто намагається осмислити те, чого немає, стає «ідіотом». Думка завжди тотожна тому, що є, коли відсутні будь-які екрани й стіни між думкою і тим, що є. Думка сама стає тим, що є, коли вона не належить суб’єкту, Я, центру, який думає. Чи це можливо: думка без того, хто думає, думка сама по собі, яка немає певного джерела походження, суб’єкта, Я? Це можливо у випадку самовизначення. Отже, якщо визначені намагаються осмислити у своїй онтології те, що є, протиставляючи себе цьому, то вони стають на шлях «не-буття», опиняючись в ситуації обману (обман, фактично, є цим не-буттям), бо вони механічно ділять єдність думки і того, що є. Поділ породжує протистояння, яке, у свою чергу, уможливлює формування центру думки, джерела думки, центру накопичення досвіду, спогадів, а отже, всього того, що формує світогляд. Думка, яка є тим, що є, позбавлена протяжності у просторі й часі. Навпаки, думки визначених можуть існувати лише у просторі й часі, тобто вони мають певну темпоральну структуру. Думки визначених можуть бути про минуле, теперішнє і майбутнє. Це означає, що ці думки тривають у часі, тому теперішні думки стають минулими думками, тобто застарілими, неактуальними, відсталими. Але позачасові думки самовизначених ніколи не фіксуються, бо постійно змінюючись разом з тим, що є, вони зберігають свіжість та актуальність. Актуальність думки означає її дієвість. Актуальна думка відразу ж породжує дію. Актуальна думка – дієва думка. Кажуть: «Спершу подумай, а потім дій». Це для визначених, бо їхня думка, існуючи у часі, завжди відстає від того, що є; вони не встигають за ним, тому їхні думки стають від-сталими. Для самовизначеного сталість тут і тепер означає думко-дію в процесі зміни того, що є. А від-сталість означає спізнення і тому завжди помилковість дії визначених. Взагалі, ми повинні відмовитися від застарілих понять про «відсталість» і «сталість», про «змінність» і «стабільність», про «вічне» і «мінливе», про «буття» і «суще», бо всі вони вигадані визначеними.

Початок феноменології був багатообіцяючим. Адже Гусерль закликав повернутися до того, що є. Щоб повернутися до того, що є, треба здійснити епохé. Епохé означає взяття у лапки того, що вважається об’єктивно існуючим, незмінним, «вічним», тобто незалежним від людини. Пізній Гусерль переходить до трансцендентальної феноменології. Він замість того, щоб виводити людину на рівень «ніщо», прив’язує її до «трансцендентального я», як корелята світу, а точніше, життєсвіту. Тому Гусерль відходить від свого першопочаткового наміру повернення до того, що є. Те, що є, самовизначається згідно своєї природи, а не їх визначає «чисте», трансцендентальне Я.

Речі самовизначаються, виходячи зі свого «ніщо» речей, так само як людина самовизначається, виходячи з «ніщо» свого життя. Тому реальність (від res, лат. – річ) та життя є проявами однієї й тієї ж динамічної основи, а саме: творчого, змінного, нескінченного та безмежного «ніщо».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 1.Парменид – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: //iph.ras.ru /elib/2273.html

2. Ницше Ф. Сумерки идолов, или как философствуют молотом // Ницше Ф. Сочинения. В двух томах: Т. 2. / Фридрих Ницше; пер. с нем.; составление и примечания К. А. Свасьяна. – М.: «РИПОЛ КЛАССИК», 1998. – С. 559-634

3. Берґсон А. Творча еволюція / Анрі Берґсон; пер. з фр. Р. Осадчука. – К.: Вид-во Жупанського, 2010. – 318 с. – (Серія «Лауреати Нобелівської премії»).

4. Whitehead, Alfred North. Process and Reality. The Free Press, 1978, 413 pp.

5. Вандельфельс Б.Топографія чужого. Студії до феноменології Чужого/ Б. Вандельфельс; пер. з нім. В. Кебуладзе. – К: ППС-2002, 2004. – 150 с.

6. Гуссерль Э. Идея феноменологии: Пять лекций / Эдмунд Гуссерль; пер. с нем. Н. А. Артеменко; вступ. ст. и коммент. И. И. Мавринского. – СПб.: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2008. – 224 с.

Каривец И. В. Динамическое равновесие жизненного мира человека. В статье рассматривается неклассическое понимание жизненного мира человека, как непрерывного процесса изменений. Отрицается его статическое равновесие (стабильность). Жизненный мир находится в состоянии динамического равновесия, которое постигается разумом. Разум, будучи имманентным, непрерывному процессу изменений, понимает изменения и действует соответственно им. Имманентность разума непрерывному процессу изменений – это основа для творческой активности человека.

Ключевые слова: динамическое равновесие, жизненный мир, общество определённых, общество самоопределённых, определение, мета-психология, психо-метафизика, самоопределение

Karivets I. V. The Dynamic Equilibrium of Life-world. In this article the author examines the nonclassical understanding of  life-world as continuous process of changes. The author controverts the static equilibrium (stability) of  life-world. It may be described as dynamic equilibrium, which comprehends by reason. The reason is immanent to continuous process of changes, therefore it can understand them. The immanence of reason to such process of changes is a basis for human being’s creative activity.

Key words: dynamic equilibrium, life-world, meta-psychology, psycho-metaphysics.