«Відроджені пологи» Мішель Оден

Коли я почав там працювати, виявилось, що в мої обов’язки входить також нагляд за невеличким пологовим відділенням лікарні. У це відділення поступали в основному жінки з Пітів’єра і довколишніх сіл; жінки були дуже різного походження. Одні були працівницями фабрик, дружинами фермерів, торгівців або державних службовців. Інші були іммігрантками з Португалії, Північної Африки і навіть із Далекого Сходу. Лікарня приймала всіх, не відокремлюючи ані з соціальної, ані з медичної точки зору.

На той час у пологовому відділенні була всього одна акушерка, яка відповідала за все його щоденне функціонування. Вона кликала мене лише у випадку необхідності кесаревого розтину або накладення акушерських щипців. Оскільки як хірург я був навчений робити щось на кшталт видалення жовчних міхурів чи лікування зламаних кінцівок, ці процедури здавались просто природним розширенням моїх технічних навичок. Втім, про практику акушерства я мав лише поверхове уявлення.

Мій попередній досвід в акушерстві був мінімальним і нерегулярним. На початку п’ятдесятих років я провів шість місяців інтерном у великому пологовому відділенні в Парижі. На той час було звично, щоби п’ять або шість жінок займали одну велику палату. Пологи проходили в атмосфері, подібній до фабричної, а страх ставав заразним. Лікарі часто застосовували щипці і в рідкісних випадках вдавались до кесаревого розтину. Я пам’ятаю головного акушера-гінеколога лише тому, що відомий вид щипців (щипці Сюзора) було названо на його честь. Мене мало цікавила інтернатура, і навіть не уявлялось, що я буду колись працювати акушером.

Пізніше, під час служби в армії, яку я проходив як військовий хірург у Берберському регіоні Алжиру, мене деколи викликали для надання акушерської допомоги. Час від часу вагітні жінки спускалися з гір в останній момент перед пологами, і мене могли покликати для проведення кесаревого розтину, або накладання щипців, або щоб надати допомогу при розриві матки. Трохи згодом, перебуваючи у Гвінеї, я був свідком протистояння між африканськими жінками, які хотіли під час пологів стояти або сидіти навпочіпки, та європейськими лікарями і акушерками, які наполягали на тому, щоб жінки народжували лежачи. У той час я був на стороні лікарів і не приділяв особливої уваги цим окремим епізодам.

Зрозуміло, що, прибувши до Пітів’єра, я дуже покладався на акушерку. Жизель, яка вже давно працювала у лікарні, була дуже досвідченою. Габріель, котра стала працювати з нами невдовзі після мого приїзду, щойно закінчила навчання і була молодою та енергійною. Вона була палкою прихильницею психопрофілактики за «методом Ламаза»[1]. Вперше мою увагу до акушерства привернули тоді не їхні слова та дії. Справа була скоріше у тім, що п’ятнадцять-двадцять років різниці у часі, коли кожна з них навчалась акушерства, призвели до великої різниці у практиці їхньої роботи. Наприклад, старша Жизель могла терпляче чекати, доки дитина народиться. Наприкінці пологів вона просто казала: «Не стримуйся, розслабся, відпусти себе…». Натомість Габріель прагнула від початку вагітності готувати жінку до пологів, вчити її правильного дихання і самоконтролю в процесі народження. На заключному етапі пологів Габріель чітко командувала: «Вдих, видих… стеж за диханням… тужся». Для мене різниця у їхній роботі пролила нове світло на практику акушерства. Я зрозумів, що в акушерстві є щось більше, ніж механіка і техніка. І я все більше бачив, як досвід пологів конкретної жінки залежить від особистості цієї жінки і від ставлення помічника. Жінок приваблював молодий ентузіазм Габріель і вони висловлювали своє зацікавлення нею, проте надавали перевагу легким пологам з допомогою Жизель.

Офіційно залишаючись хірургом, з плином часу я брав все більше участі в роботі пологового відділення. Виявилося, що принцип, яким я керувався у хірургічній практиці – спрощення і ліквідація непотрібних процедур – можна було так само застосувати і в акушерстві. Мій попередній практичний досвід у цій галузі вже тоді підвів мене до висновку, що час і терпіння – найкращі союзники, і що до активного втручання слід вдаватися якомога рідше і лише в особливих випадках.

Я переконався, що в акушерстві, як і в загальній хірургії, зведення нав’язливих втручань до мінімуму створює менше безпосередніх ризиків, у той же час даючи кращі довгострокові результати. І, що парадоксально, відсутність кваліфікації акушерської роботи зробила мене відкритішим до навчання з досвіду. У мене виникали запитання щодо загальноприйнятих процедур. Я питав акушерок: «Навіщо ви випускаєте води?» «Чому ви перерізаєте пуповину так скоро після народження?». І часто мені відповідали: «Ми так робимо тому, що нас так навчили».

Проте як тільки ми запитали себе, чому ми робимо ті чи інші маніпуляції, непомітно відбулися зміни. Ми стали менш догматичними і почали експериментувати. Якось акушерка скупала 2-денне немовля, щоб його заспокоїти. З того часу ми вже не керувались правилом, що діяло у Франції та Америці, і забороняло купати новонароджених, поки не відпаде пуповина. Також одного разу дитина знайшла груди матері відразу після народження і, на подив усіх присутніх, почала смоктати у пологовій кімнаті. Я замислився, чому така безсумнівно приємна подія відбувається так рідко. Звісно, відповідь була проста: загальноприйнята практика пологових будинків каже забирати дитину від матері одразу після народження, щоб провести виміри зросту, ваги і оцінити загальний стан здоров’я. Такі випадки знову і знову змушували нас ставити під сумнів звичну практику акушерства. Ми не знали, куди ми йдемо, але вже розпочали нашу путь.

Поступово зі змінами у практиці змінювалось і наше ставлення. До приїзду у Пітів’єр я мало знав про світ за межами лікарів і пацієнтів. Я дивився на людей з вузької медичної точки зору, поділяючи загальноприйняту думку про те, що народження дітей – «проблема медицини», яка потребує технічних «рішень». Я звик, що лікарі називають вагітних жінок «пацієнтками». Нещодавно я читав лекцію в одному з університетів Німеччини, і акушер-гінеколог синхронно перекладав мої слова. Коли б я не вжив словосполучень «вагітна жінка», «роділля», – він перекладав це як «пацієнтка» і не розумів, чому аудиторія так палко протестує. Вочевидь, таке ставлення не обмежується акушерством. У медичних статтях автори часто звертаються до термінів «метод» і «матеріал», де під «матеріалом» розуміють людей. У всіх галузях медицини даниною такому менталітетові є посилена опора на ліки, електронний моніторинг та хірургічні втручання. У Пітів’єрі мені довелося змінити свою точку зору, і я почав бачити у своїх «пацієнтах» особистості, а не лише історії хвороби.

Хоча я і був хірургом, жінки часто приходили до мене поговорити на різноманітні теми, від заміжжя до регулювання народжуваності. На заняттях з планування сім’ї, які я відвідував з цікавості, обговорення виходили за рамки медицини, контрацепції та народжуваності і переходили до сексуальності, особистих почуттів, соціальних очікувань. Люди розмовляли про те, чому вони хочуть або не хочуть мати дітей, ділились особистим досвідом пологів та грудного вигодовування і говорили про тонкий зв'язок між плідністю та самосприйняттям чоловіків та жінок. Я переконався, що пологи – насправді далеко не «проблема медицини», а невід’ємна частина сексуального та емоційного життя.

Власне, у нашій клініці я щодня був свідком цього факту. Як для чоловіків, так і для жінок народження дитини було сильним, сокровенним, всеосяжним досвідом. Будучи лікарем, я абсолютно не головував у цих драматичних подіях. Часом навіть почувався зайвим, хоча домінуюче уявлення про народження дитини як про медичний процес перетворило пологові будинки усього світу на високотехнологічні лабораторії, а людей – на пасивних об’єктів, наше розуміння пологів як емоційного та сексуального досвіду навпаки дозволило нам у Пітів’єрі усвідомити, що ми – усього лише посередники, така собі запасна медична команда, завданням якої є втручатися якнайменше.

Оскільки так багато з того, що ми робили, було новим для нас, ми, звісно, намагались знайти для цього інтелектуальні засади. Дві нові молоді акушерки, Домінік і Марі-Жозе, прибувши до клініки у 1969 році, з легкістю занурились у нашу дослідницьку атмосферу. Дипломовані відносно недавно, вони знали про акушерство лише те, що побачили в лікарнях, де вони проходили практику. Проте вони мали авантюрний склад розуму і були готові переглянути свої знання. Усі ми захоплено читали «Медичну Немезиду» Івана Ілліча, поділяли і розвивали його спостереження, що лікарі часто є рабами, а не господарями технологій, якими вони користуються в акушерстві в індустріальних країнах. Читаючи «Народження без насильства» Фредеріка Лебуає, ми одразу перейнялись його турботою про досвід народження, який отримує немовля.

Лебуає створив нову для більшості лікарів мову – мову, що промовляє до нашої чуттєвості та емоцій так само, як і до нашого інтелекту. Він показав нам новонародженого не як об’єкт, неспроможний бачити, чути і відчувати, а як людську істоту, що потребує тепла і турботи. Загалом, Лебуає був першим лікарем, який висловив те, що жінки й так інтуїтивно знають про своїх немовлят, незважаючи на заперечення офіційної медицини. Він створив для нас у Пітів’єрі рамки, в межах яких ми усвідомлювали свої дії та застосовували їх на практиці. Під впливом Лебуає наша пологова кімната стала набагато тихішою та спокійнішою, привітнішою до новонародженого. Ми заохочувати тривалий контакт між матір’ю та дитиною. Матері могли годувати грудьми відразу після пологів і за бажанням купати малюків. Жвавість, яку ми спостерігали і в матері, і в дитини, підтвердила наше рішення не застосовувати ліків і не втручатися без потреби.

Щодо мене самого, то здавалось, що життя поставило переді мною вибір між двома напрямками. З одного боку, я проводив усе більше часу в пологовому відділенні. З іншого боку, була ще й хірургічна практика, яка ставила інші, проте споріднені проблеми. Мій метод лікування переломів відрізнявся від загальноприйнятих так само, як і пологи у Пітів’єрі відрізнялися від звичного акушерства. Проте поставити під сумнів одночасно підвалини і акушерства, і травматології було занадто. Я мав зробити вибір. У 1972 році один з моїх колег очолив обидва відділення – травматологічне та ортопедичне, знявши з мене частину обов’язків завідувача хірургічного відділення. І я нарешті зміг присвятити себе акушерству.

Атмосфера у Пітів’єрі протягом цього часу була сповнена захоплення. Тепер ми експериментували ще більше, випробовуючи нові практики і відмовляючись від інших. Наприклад, одного дня ми дозволили голівці дитини народитись цілком самостійно, не підтримуючи ані її, ані промежину матері. Іншого дня ми вирішили, що гумові рукавички, які ми одягали, були непотрібні. Кожен наш новий крок впливав на кожного з нас по-іншому. Домінік було дуже складно перестати вдягати рукавички, а Марі-Жозе ще важче було відмовитись від загальноприйнятої практики прискорення родової діяльності проколом навколоплідного міхура.

Психолог, яка щойно народила у нашій клініці, почала проводити групові заняття щоп’ятниці ввечері, де майбутні батьки могли дізнатись про нашу роботу. На ці зустрічі скоро стали збиратись не лише жінки і пари з найближчих місцевостей, але й зацікавлені люди здалеку, які мали власні причини шукати нас. Деякі з тих, кого надихнув Лебуає, наприклад, приїжджали до Пітів’єра, щоби привести на світ своїх дітей так, як вони бажали – м’яко. Інші приїжджали просто поговорити – поділитись своїми почуттями надії, страху, розчарування, ентузіазму, захоплення.

Така атмосфера звичайно призвела до більшої свободи вираження в процесі родової діяльності і безпосередньо народження. Втім, все ще існували обмеження. Наше обладнання для пологів лишалось таким, яким воно було завжди: звична пологова кімната з акушерським столом, яскравим світлом і безліччю хірургічних атрибутів. Така обстановка була по-медичному гнітючою і відстороненою, вочевидь несумісною з нашим новим поглядом на народження дитини як на інтимний, навіть сексуальний досвід. Більше того, ми побачили, що акушерський стіл – найвагоміший предмет пологової кімнати – серйозно обмежував свободу дій майбутньої матері. Самою своєю присутністю він пропонував зайняти положення лежачи і не залишав жінці вибору окрім як лежати і народжувати на спині. Ця традиційна лежача позиція фактично є найгіршою з фізіологічного погляду позицією і для матері, і для дитини: коли жінка лежить на спині, збільшена матка тисне на великі кровоносні судини, таким чином зменшуючи кількість насиченої киснем крові, що живить плаценту. Крім того, при такому положенні жінка позбавлена переваги сприятливої для пологів сили тяжіння.

Щоб заохотити жінок пробувати інші позиції при пологах, ми замінили нашу стару пологову кімнату новою. Її розробили ті жінки, які самі народжували у Пітів’єрі. Наша «salle sauvage» (або примітивна кімната), як ми її називали, сприяє усамітненню, комфорту і свободі рухів. Стіни пофарбовані у теплі, радісні кольори, а з меблів тут є лише стійка низька платформа і подушки яскравих кольорів (але жодного ліжка чи стола, які б нав’язували одну конкретну позицію для пологів). Ця кімната затишна, домашня і гостинна цілком відповідає нашому переконанню, що місце для народження повинно радше нагадувати місце, де займаються коханням, аніж лікарняну палату. Проте ця пологова кімната була чимось більшим, ніж просто гарним декором або стратегією заохочення різноманітних позицій в пологах: вона була місцем, де жінка могла робити саме те, що їй подобається; почуватись фізично та емоційно вільною, щоб діяти і рухатись за власним бажанням. Це був наш перший конкретний крок, щоб повернути жінці контроль за народженням дитини.

Зробити так, щоб повернути жінці контроль при пологах, – задача не проста. Адже історія акушерства – це переважно історія поступового позбавлення матерів їхньої центральної ролі в процесі народження. Сучасне акушерство виникло у XVII столітті у Франції, коли чоловіки-лікарі вперше зайшли до пологової кімнати і взяли на себе роль, що традиційно належала повитухам. Від жінок стали вимагати народжувати лежачи на спині, щоб лікарю було зручніше використовувати щипці. Традиція такої практики зародилась, коли король Луї XIV примусив свою коханку лежати під час пологів, щоб зі схованки за завісою йому краще було видно народження його дитини. З того часу акушер завжди напоготові з інструментами в руці стояв перед пасивною розпластаною жінкою. (До речі, слово “obstetric” (англ. «акушер») походить від латинського ob + stare,що означає «стояти перед».) Позиція лежачи на спині і вимушена пасивність, яку вона нав’язує матері, сьогодні стали чи не універсальними у нашому індустріальному суспільстві. Так само повитух замінили лікарі, а це означає знецінення на глибинному рівні материнської чуйності і турботи, яку повитухи як жінки можуть надати іншим жінкам.

Цілий ряд стандартних акушерських практик відображає таке ж зменшення ролі жінки у народженні дитини. Наприклад, лікарі старанно приписують ліжковий режим, накладають шви на шийку матки і паралізують матку за допомогою ліків, аби не допустити передчасних пологів; автоматично рекомендують жінці залишатись у ліжку після пологів і з готовністю радять матерям припинити грудне вигодовування – все це знецінює центральну роль матері.

Традиційна психопрофілактика – метод Ламаза – робить те саме, але у м’якшій формі. При цьому жінка наче погоджується на самозречення, приймаючи систему, яка «контролює» її реакцію на біль, її дихання, її позицію і навіть звуки, які вона видає, тобто найголовніші аспекти поведінки роділлі. І хоча висновки Лебуає про досвід народження, який отримує дитина, допомогли нашій клініці, та й усьому світові, піднятись на новий рівень свідомості, професіонали у сфері народження дітей, на жаль, трансформували його ідею «народження без насильства» у «метод Лебуає», в якому увага зосереджується на дитині, при цьому виключивши матір. На жаль, ті самі явища поширені як на Сході, так і на Заході. Коли я нещодавно відвідав Китай, то з розчаруванням дізнався, що, хоч більшість акушерів – жінки, вони з усіх сил намагаються копіювати західні практики і роблять такі ж помилки.

Наша «sallesauvage» стала частиною зусиль, спрямованих на боротьбу з течією, що віднесла жінок в сторону і залишила їм усього лише незначну роль у дітонародженні; щоб повернути їм їхнє справжнє, центральне місце. Наш досвід неодноразово підтверджував правильність нашого підходу, демонструючи майстерність і знання жінки, відповідальної за приведення своєї дитини у світ.

Ми часто помічали, хоч і не розуміли причини цього, що жінки, здавалось, забували про себе і про те, що відбувалось навколо під час пологів без застосування ліків. Наприклад, якось ми знімали пологи на велику телевізійну камеру. За кілька хвилин після того, як дитина народилась, молода мати сказала: «Як шкода, що поряд не було нікого, хто сфотографував би народження». У багатьох жінок, які народжують, відбуваються такі ж зміни у свідомості. Їхні погляди стають відсутніми, вони забувають соціальні умовності, втрачають самоусвідомлення і самоконтроль. Багато з них видають характерний крик саме в момент народження. Проте ми помітили, що жінки у цьому стані далеко не безпомічні, розгублені чи незграбні. 

 Навпаки, вони діють свідомо, спонтанно шукаючи і з легкістю знаходячи позиції, які підходять їм якнайкраще, і які виявляються також найефективнішими фізіологічно. Вони знають, як тримати і годувати своїх дітей, хоч ніхто їм про це не розповідав, так само, як і новонароджений вміє шукати груди матері. В нашій клініці, це стосується жінок різного культурного походження. Побачивши, наскільки пологи, зняті на відеокамеру у племенах Нової Гвінеї та Південної Африки, подібні на пологи у нашій «salle sauvage», я ще більше переконався, що у поведінці матері та новонародженого є певний універсальний компонент. Таким чином, опинившись у правильному середовищі, де вона може почуватись вільно і розкуто, жінка може знайти всередині себе природну відповідь, що лежить глибше за її індивідуальність, виховання чи культуру.

Мені було дуже складно описати цей перехід на глибинний рівень свідомості в процесі пологів. Я хотів назвати це «регресією», але розумів, що це слово звучить зневажливо, викликаючи асоціацію з поверненням до якоїсь тваринної суті. «Інстинкт» є кращим терміном, хоч це слово також резонує з моралістичними обертонами. Жінкам часто говорять, що вони повинні «інстинктивно» відчувати або робити певні речі, і якщо цих відчуттів нема, то з ними щось не так. Більше того, слово «інстинкт» часто протиставляють логіці: про жінок говорять, що вони «інстинктивні», а про чоловіків – «раціональні», наче ніхто не може бути інстинктивним та раціональним водночас. Проте немає нічого ганебного чи сексистського у визнанні того, що інстинкт відіграє певну роль у нашій поведінці, особливо у тій, що знаходиться на перетині природи і культури – такій як фізична близькість, пологи або пошуки новонародженим соска матері. Люди можуть отримати і отримують надзвичайну користь, відкриваючи заново і вповні використовуючи у цих ситуаціях свій інстинктивний потенціал. Коли жінки при пологах рухаються і поводяться відповідно до своїх інстинктів, вони насправді поводяться надзвичайно раціонально, а тому народжують легше і швидше, ніж інші жінки. Саме тому ми у Пітів’єрі намагаємось створити таке середовище, у якому жінки можуть в певному сенсі «забутись».

Зараз здається очевидним, що інстинктивний стан, який дозволяє жінці народити природно, пов'язаний із гормональним балансом. Точна природа цього балансу ще не пізнана. Ми знаємо, що задня доля гіпофізу має виробити гормон окситоцин для того, щоб почались і тривали скорочення матки. З іншого боку, ми знаємо, що секреція речовин, подібних на адреналін, здатна пригнітити перейми або зробити їх боліснішими – так само, як може пригнітити лактацію чи інтенсивні моменти сексуальності. Оскільки ці подібні до адреналіну речовини зазвичай виробляються, коли людині холодно чи страшно, то спокійна, обнадійлива атмосфера, у якій жінка може розслабитись, завжди має позитивний ефект. Також стає все очевидніше, що ендорфін відіграє важливу роль у комплексній гормональній рівновазі, яка забезпечує можливість народити природно. Нейрогормони з морфіноподібною функцією, ці «ендогенні опіати», діють як природне знеболювальне, не лише захищаючи від болю, але й пригнічуючи тривогу і створюючи загальне відчуття благополуччя. Високий рівень ендорфіну може, наприклад, викликати появу у мозку так званих альфа-хвиль, які асоціюються зі станами безтурботності і блаженства. Здається, наче люди завжди відчували існування цієї природної здатності до благополуччя і шукали способів запустити її. Наприклад, біг піднімає рівень ендорфіну; молитва, медитація, йога та акупунктура роблять те саме.

Відкриття ендогенних опіатів організму пояснило речі, які давно спантеличували мене. Роблячи операції під час війни, я був дуже здивований у кількох випадках, коли солдати з серйозними ушкодженнями без жодних медикаментів поводилися так, наче вони прийняли знеболювальне, або наче їхні організми виробили якусь спеціальну речовину, щоб вберегти їх від страждань. Точно так само жінки протягом пологів часто поводяться так, наче вони отримали «природні ліки», і між болісними переймами зауважують, як добре вони почуваються. Я навіть бачив пологи у жінок, що фактично були у стані екстазу. Проте для того, щоб природні потужності організму вступили у гру, потрібно у них не втручатися. 

Якщо давати роділлям знеболювальні ліки та синтетичні гормони (штучний окситоцин), як це прийнято у практиці всіх сучасних лікарень, то це порушить гормональний баланс, від якого залежить природний перебіг пологів. Звісно, біль сам по собі може сповільнити пологову діяльність, проте, коли ліки не використовуються, тіло може захиститись від нього ефективно і природно. Дійсно, було доведено, що чим довші і складніші пологи, тим вищий у жінки рівень ендорфіну.

Система ендорфінів не лише відіграє вирішальну роль при пологах, вона також функціонує як внутрішня «система винагороди», яка підсилює всі аспекти сексуальної та репродуктивної поведінки. Вчені відкривають зв’язки між ендорфіном та окситоцином – гормоном, який, окрім інших його функцій, викликає скорочення матки під час оргазму, перейм та народження дитини; а також між ендорфіном і пролактином – гормоном, що стимулює секрецію молока. Годування грудьми у свою чергу підвищує рівень ендорфіну. І оскільки відомо, що ендорфін сприяє прихильності, а також викликає поведінку «догляду» чи «турботи», високий рівень цього гормону і в матері, і в дитини одразу після природних пологів наводить на думку про те, що існує гормональна основа процесу прихильності, що розвивається у перші години і дні після пологів. Загалом, існування цього комплексу нейрогормонів підтверджує нашу віру у внутрішній зв'язок між усіма аспектами сексуального життя і, оскільки збалансоване вироблення гормонів є справою тонкою, високочутливою до зовнішніх факторів та психологічних станів, дає нам ще один переконливий аргумент проти медичного втручання чи порушення фізіології процесу пологів.

Після прийняття рішення дозволити жінкам самим народжувати своїх дітей, дати жінкам свободу народжувати так, як вони хочуть, Пітів’єр набув своєї особливої репутації. Куди б ми не подивились, пологи ставали все більш «медикалізованими» і технологічними, тоді як у нашій клініці ця подія була справою виключно матері та дитини. Навколо ми бачили, як лікарі все більше вдавалися до ліків та штучних втручань, у той час як у Пітів’єрі ми зводили втручання до абсолютного мінімуму, а ліки вважали непотрібними та шкідливими. Сьогодні акушерство все ще зосереджене на ролі лікаря і на його намаганні якнайкраще контролювати і керувати пологами. Особливо у Сполучених Штатах результатом цього ставлення стала систематизована концентрація нормальних пологів в оточенні високотехнологічного обладнання та рутинного електронного моніторингу. 

Сучасне акушерство знає мало, а ще менше переймається тим, що родова діяльність, пологи і раннє прикладання до грудей є невід’ємною частиною сексуального життя жінки. Як медична дисципліна, воно залишається у невіданні про потенційно негативний вплив чоловіків-лікарів та незнайомців на розвиток пологової діяльності, і так само ігнорує важливість жінок – повитух та акушерок. За багато років наша практика у Пітів’єрі поставила під сумнів самі підвалини сучасного акушерства, і навіть саме слово «акушерство» зараз здається нам застарілим та чужим.

 Наша клініка розрослась. Зараз тут вже сім акушерок. Кількість пологів тут зросла у п’ять разів протягом останніх двадцяти років. Як і всіх акушерів, нас у Пітів’єрі переслідує всюдисущий фактор ризику. Проте наш досвід ясно показав, що підхід, який «демедикалізує» пологи, відновлює людяність і гідність процесу народження дитини і повертає контроль матері, одночасно є найбезпечнішим підходом. Наша політика працює за будь-яким стандартом, оскільки ми задокументували значне зниження ризику як для матері, так і для дитини; наші результати вигідно відрізняються від найкращих у світі. У той час, як найбільш індустріалізовані країни не можуть досягти рівня перинатальної[2] смертності нижче за 10 на 1000 без одночасного зростання кількості втручань та кесаревих розтинів (які часто складають 20 відсотків від загальної кількості пологів), ми у Пітів’єрі, без жодного відбору при поступленні, підтримуємо такий самий низький рівень смертності при кількості кесаревих розтинів на рівні усього 6-7 відсотків. Це є найяскравішим свідченням того, що наш підхід, який змінює досвід пологів, є безпечною і правильною альтернативою.

Для всіх, хто задає собі ті ж питання, що і ми – для жінок, що хочуть повернути собі пологи, для батьків, які хочуть пережити пологи як інтимну подію, для медиків, які готові до радикального переосмислення своєї практики, – от як проходять пологи у Пітів’єрі.