Символ. Поняття символу строго відрізняється в моєму розумінні від поняття простого знаку. Символічне і семіотичне значення – дві речі цілком різні. Наприклад, давній звичай передавати шматок дерену при продажу землі можна було би, вульгарно кажучи, назвати «символічним», але, в суті своїй, він цілком семіотичний. Кусок дерену є знаком, взятим замість всієї ділянки землі. Крилате колесо в службовця залізниці не є символом залізниці, а знаком, що вказує на приналежність до залізничної служби. Символ же, навпаки, завжди припускає, що вибране вираження є найкращим позначенням або формулою для порівняно невідомої фактичної обставини, наявність якої, проте, визнається або є потрібною. Отже, якщо крилате колесо залізничника трактується як символ, то це означає, що ця людина має справу з невідомою сутністю, яку не можна було би виразити інакше або краще, чим у вигляді крилатого колеса.

 

Кожне розуміння, яке трактує символічне вираження, в сенсі аналогії або скороченого позначення для якогось знайомого предмета, має семіотичну природу. Навпаки,  таке розуміння, яке трактує символічне вираження як найкращу і тому ясну і характерну сьогодні формулу порівняно невідомого предмета, має символічну природу. Розуміння ж, яке тлумачить символічне вираження як умисний опис або іносказання якогось знайомого предмета, має алегоричну природу. Пояснення хреста як символу божественної любові є поясненням семіотичним, тому що «божественна любов» позначає дані обставини точніше і краще, ніж це робить хрест, який може мати ще багато інших значень. І навпаки, символічним буде таке пояснення хреста, яке розглядає його, окрім всіляких інших мислимих пояснень, як вираження деякого, ще незнайомого і незрозумілого, містичного або трансцендентного, тобто перш за все психологічного, явища, котре, безумовно, точніше виражається у вигляді хреста.

Доки символ зберігає життєвість, доти він є вираженням предмета, який інакше не може бути краще позначений. Символ зберігає життєвість лише доти, доки він містить (ховає) в собі значення. Але як тільки його смисл народився з нього, тобто як тільки знайдене вираження, що формулює шуканий, очікуваний або сподіваний предмет ще краще, чим це робив попередній символ, то символ стає мертвим, тобто він матиме лише історичне значення. Тому про нього все ще можна говорити як про символ, припускаючи в думці, що в ньому мається на увазі те, що було, коли він ще не породив із себе свого кращого вираження. Той спосіб розгляду, з яким святий Павло і ще древніший містичний умогляд підходять до символу хреста, показує, що він був для них живим символом, який зображав невимовне, і до того ж неперевершеним чином. Для усякого езотеричного пояснення символ мертвий, тому що езотерика зводить його до кращого (дуже часто мнимо кращого) вираження, внаслідок чого він стає просто умовним знаком для таких зв’язків, які на інших шляхах вже відомі і повніше і краще. Символ залишається життєвим завжди лише для екзотеричної точки зору.

Вираження, поставлене на місце якогось відомого предмета, залишається завжди простим знаком і ніколи не є символом. Тому абсолютно неможливо створити живий, тобто багатий значенням, символ зі знайомих поєднань. Адже створене на цьому шляху, ніколи не містить більше за те, що в нього було вкладено. Кожен психічний продукт, оскільки він є в даний момент найкращим вираженням для ще невідомого або частково відомого факту, може бути сприйнятий як символ, оскільки є схильність прийняти, що це вираження прагне позначити те, що ми лише передчуваєм, але чого ми ясно ще не знаємо. Оскільки кожна наукова теорія містить в собі гіпотезу, тобто передбачливе позначення, по суті ще невідомої обставини, вона є символом. Далі, кожне психологічне явище є символ при допущенні, що воно говорить або означає дещо більше та інше, таке, що вислизає від сучасного пізнання. Таке можливе, безумовно, усюди, де є свідомість з настановою на інше можливе значення речей. Це неможливе тільки там, і то лише для цієї свідомості, де  остання сама створила вираження, яке має повідомити са́ме стільки, скільки входило в намір творчої свідомості; такий, наприклад, математичний вираз. Але для іншої свідомості таке обмеження аж ніяк не існує. Вона може сприйняти і математичне вираження як символ, наприклад для вираження прихованого в самому творчому намірі невідомої психічної обставини, оскільки ця обставина по-справжньому не була відомою самому творцю семіотичного вираження і тому не могла бути свідомо використана ним.

Що є символом, а що ні – це залежить перш за все від настанови (див.) свідомості, наприклад розуму, який розглядає дану  обставину не просто як таку, а й понад те, і як вираження чогось невідомого. Тому вельми можливо, що дехто створює таку обставину, яка для його світогляду зовсім не є символічним, але може представитись символічним для свідомості іншої людини. Так само можливе і зворотне. Ми знаємо і такі продукти, символічний характер який залежить не лише від настанови свідомості, що їх споглядає, а й виявляється сам по собі в символічному впливі на того, хто споглядає. Такі продукти складені так, що вони повинні були би втратити будь-який смисл, якщо б їм не був притаманний символічний смисл. Трикутник з вміщеним в нього оком є в якості простого факту такою нісенітницею, що споглядач рішуче не може сприйняти його як випадкову гру. Такий образ безпосередньо нав’язує нам символічне розуміння. Цей вплив підкріпляється в нас або частим і тотожним повторенням того ж самого образу, або ж особливо ретельним відтворенням його, що і є вираженням особливої, вкладеної в нього цінності.

Символи, які не діють самі з себе, є або мертвими, тобто перевершені кращим формулюванням, або ж є продуктами, символічна природа яких залежить винятково від настанови свідомості, що їх споглядає. Цю настанову, яка сприймає дане явище як символічне, ми можемо назвати скорочено символічною настановою. Вона лише частково виправдовується даним станом речей, з іншого ж боку, вона випливає з певного світогляду, який приписує подіям, котрі відбуваються – як великим так і малим – певний смисл і надає цьому смислу більшу цінність, аніж чистій фактичності. Цьому погляду протистоїть інший, який надає завжди головне значення чистим фактам і підпорядковує фактам смисл. Для цієї останньої настанови символ відсутній всюди, де символіка базується виключно на способі розгляду. Зате і для неї є символи, а са́ме такі, котрі примушують спостерігача припускати деякий прихований смисл. Ідол з головою бика може бути, звичайно, пояснений як тулуб людини з бичачою головою. Проте таке пояснення навряд чи може бути прирівняне до символічного пояснення, бо символ є тут надто нав’язливим, аби його можна було оминути. Символ, що нав’язливо виставляє свою символічну природу, не обов’язково має бути життєвим символом. Він може, наприклад, діяти лише на історичний або філософський розум. Він пробуджує інтелектуальний або естетичний інтерес. Життєвим же символ називається лише тоді, коли він і для глядача є найкращим і найвищим вираженням чогось, що тільки передбачається, але ще не пізнане. При таких обставинах він викликає в нас несвідоме співпереживання. Дія його творить життя і сприяє життю. Наприклад, Фауст каже: «Зовсім інакше цей знак впливає на мене».

Життєвий символ формулює деякий суттєвий, несвідомий фрагмент, і чим поширеніший цей фрагмент, тим ширший і вплив символу, бо він торкається в кожній людині споріднену струну. Так як символ, з одного боку, є найкраще, і для даної епохи, неперевершене вираження для чогось ще невідомого, то він має виникати з найбільш диференційованого і найбільш складного явища в духовній атмосфері даного часу. Але, оскільки, з іншого боку, живий символ повинен містити в собі те, що близьке для ширшої групи людей, для того, щоби він взагалі міг впливати на неї, – то він повинен і схоплювати са́ме те, що спільне для ширшої групи людей. Таким ніколи не може бути найбільш диференційоване, гранично досяжне, бо останнє доступне і зрозуміле лише для меншості; навпаки, воно має бути настільки примітивним, щоб його всюдисуще не підлягало жодному сумніву. Лише тоді, коли символ схоплює це і доводить до максимально можливого досконалого вираження, він набуває загального впливу. В цьому і полягає потужний і разом з тим рятівний вплив живого соціального символу.

Все, сказане вище про соціальний символ, стосується й індивідуального символу. Існують індивідуальні психічні продукти, які явно мають символічний характер і які безпосередньо примушують нас до символічного сприйняття. Для індивіда вони мають функціональне значення схоже на те, яке соціальний символ має для широкої групи людей. Проте, походження цих продуктів ніколи не буває винятково свідоме чи винятково несвідоме – вони виникають з рівнозначної співдії обидвох. Чисто свідомі, так само як і винятково несвідомі продукти, не є per se (самі по собі) символічно переконливі – визнання за ними характеру символу залишається справою символічної настанови споглядальної свідомості. Проте вони настільки ж  можуть сприйматись і як чисто каузально обумовлені факти, наприклад в тому сенсі, як червоний висип скарлатини може вважатись «символом цієї хвороби». Втім, в таких випадках правильно кажуть про «симптом», а не про символ. Тому я думаю, що Фрейд, зі своєї точки зору, цілком вірно каже про симптоматичні, а не про символічні дії, бо для нього ці явища не символічні у встановленому мною сенсі, а є симптоматичними знаками визначеного і загальновідомого, основного процесу. Правда, бувають невротики, які вважають свої несвідомі продукти, котрі є перш за все і головним чином хворобливі симптоми, за в вищій мірі значимі символи. Але загалом це не так. Навпаки, сучасний невротик занадто схильний сприймати і значне як простий «симптом».

Той факт, що про сенс і безсенсовність речей існують два різних, які суперечать один одному, але які однаково палко захищаються обидвома сторонами твердження, навчає нас того, що, очевидно, існують явища, котрі не виражають жодного особливого сенсу, котрі є по суті простими наслідками, симптомами, і нічим іншим – та інші явища, які несуть в собі сокровенний смисл, які не просто мають відоме походження, але швидше хочуть стати чимось і які тому є символами. Нашому такту і нашій критичній здатності надано вирішувати, де ми маємо справу з симптомами, а де з символами.

Символ завжди є утворенням, яке має в вищій мірі складну природу, бо він складається з даних, які постачаються всіма психічними функціями. Внаслідок цього природа його ні раціональна, ні ірраціональна. Правда, одна сторона його наближається до розуму, але інша його сторона не доступна розуму, тому що символ складається не лише з даних, які мають раціональну природу, а й з ірраціональних даних чистого внутрішнього і зовнішнього сприйняття. Багатство передчуттям і значенням, притаманне символу, однаково звертаються як до мислення, так і до почуття, а його особлива образність, прийнявши чуттєву форму, збуджує як відчуття, так і інтуїцію. Життєвий символ не може  сформуватись в тупому і слабо розвинутому дусі, бо такий дух задовільниться вже наявним символом, наданим йому традицією. Лише томління високо розвинутого духу, для якого наявний символ вже не передає вищої єдності в одному вираженні, може створити новий символ.

Але оскільки символ виникає са́ме з його вищого і останнього творчого досягнення і разом з цим повинен вміщати в собі глибинні основи його індивідуальної сутності, то він не може виникнути односторонньо з найбільш диференційованих функцій, а повинен виходити в такій же мірі з нижчих і примітивних потягів. Для того щоб така співпраця найбільш протилежних станів взагалі стала можливою, обидва цих стани, у всій їхній протилежності, повинні свідомо стояти один біля іншого. Цей стан має бути найбільш різким роздвоєнням з самим собою, і притому в такій мірі, щоб теза і антитеза взаємно заперечували одна одну, а его все ж таки утверджувало би свою безумовну причетність і до тези і до антитези. Якщо ж матиме місце ослаблення одного з полюсів, то символ виявиться переважно продуктом іншого полюсу і тоді, в міру цього, він стає не стільки символом, скільки симптомом, притому са́ме симптомом подавленої антитези. Але в тій мірі, в якій символ є просто симптом, він втрачає свою звільняючу силу, бо він вже не виражає права на існування всіх частин психіки, а нагадує про пригнічення антитези, навіть тоді, коли свідомість не фіксує цього. Якщо ж має місце повна рівновага і рівноправ’я протилежностей, засвідчена безумовною причетністю его і до тези і до антитези, то внаслідок цього створюється деяка зупинка хвилювання, бо неможливо більше хотіти, тому що кожен мотив має поряд із собою такий же сильний протилежний мотив. Так як життя зовсім не терпить застою, то виникає накопичення життєвої енергії, котре привело би до нестерпного стану, якби з напруження протилежностей не виникла нова об’єднувальна функція, що виводить за межі протилежностей. Але вона виникає природно з тієї регресії лібідо, котра викликана її (лібідо) накопиченням. Оскільки внаслідок повного роздвоєння волі прогрес стає неможливим, то лібідо спрямовується назад, потік ніби тече в зворотний бік, до свого джерела; тобто при застої і бездіяльності свідомості виникає активність несвідомого, де всі диференційовані функції мають свій спільний архаїчний корінь, де живе та суміш змістів, багаточисельні залишки якої ще виявляє первісна ментальність.

І ось активність несвідомого виявляє назовні деякий зміст, встановлений однаково – як тезою, так і антитезою – який компенсує їх обидві (див. компенсація >>>). Оскільки цей зміст має стосунок як до тези, так і до антитези, то він утворює посередницьке підґрунтя, на якому протилежності можуть з’єднатись. Якщо ми візьмемо, наприклад, протилежність між почуттєвістю і духовністю, то середній зміст, народжений з несвідомого, дає завдяки багатству своїх духовних відносин бажане вираження духовній тезі, а в силу своєї почуттєвої наочності він охоплює почуттєву антитезу. Але его, розщеплене між тезою і антитезою, знаходить своє відображення, своє єдине і справжнє вираження са́ме в посередницькому підґрунті, і воно жадібно схопиться за нього, щоб звільнитись від свого розщеплення. Тому напруженість протилежностей спрямовується в це посередницьке вираження і захищає його від тієї боротьби протилежностей, котра невдовзі починається через нього і в ньому, причому обидві протилежності намагаються здійснити нове вираження, кожна в своєму смислі. Духовність намагається створити дещо духовне з вираження, висунутого несвідомим, почуття ж – дещо почуттєве; перша прагне створити з нього науку або мистецтво, друге – почуттєве переживання. Реалізація несвідомого продукту в те або інше вдається тоді, коли его виявляється не зовсім розщепленим, а стоїть більше по один бік, ніж по другий. Якщо одній із сторін вдається реалізувати несвідомий продукт, то не тільки цей продукт, але й его переходить до неї, внаслідок чого виникає ідентифікація его з найбільш диференційованою функцією (див. підпорядкована функція). Внаслідок цього процес розщеплення повториться згодом на вищому щаблі.

Якщо ж его настільки стійке, що ані тезі, ані антитезі не вдається розв’язати несвідомий продукт, то це підтверджує, що несвідоме вираження стоїть вище як тієї, так і іншої сторони. Стійкість его і перевага опосередкованого вираження над тезою і антитезою є для мене, кореляти, які взаємно один одного обумовлюють. Деколи здається, ніби стійкість вродженої індивідуальності є вирішальним моментом, а деколи – ніби несвідоме вираження має переважаючу силу, від якої его і отримує безумовну стійкість. Насправді ж може бути і так, що стійкість і визначеність індивідуальності, з одного боку, і перевага сили несвідомого вираження, з іншого, – суть ні що інше, як ознаки однієї і тієї ж фактичної сталості.

Якщо несвідоме вираження до такої міри зберігається, то воно є сирим матеріалом, що підлягає не розв’язанню, а формуванню і є спільним предметом для тези і антитези. Внаслідок цього таке несвідоме вираження стає новим змістом, який заволодіває всією настановою і знищує розщеплення та владно спрямовує силу протилежностей в одне спільне русло. Цим застій життя усувається, і життя отримує можливість текти далі з новою силою і новими цілями.

Цей процес в його загалі я назвав трансцендентною функцією, причому під «функцією» я розумію не основну функцію, а складну, скомпоновану з інших функцій, а терміном «трансцендентний» я позначаю не яку-небудь метафізичну якість, а той факт, що за допомогою цієї функції створюється перехід з однієї настанови в іншу. Сирий матеріал, оброблений тезою і антитезою, з’єднує в процесі свого формування обидві протилежності; він і є життєвим символом. В його надовго нерозв’язному, сирому матеріалі закладено все притаманне йому багатство передчуттями, а в тому образі, який прийняв його сирий матеріал під впливом протилежностей, закладено вплив символу на всі психічні функції.

Натяки на основи процесу, що утворює символ, ми знаходимо в скупих повідомленнях про підготовчі періоди життя засновників релігій, наприклад, в протистояннях Ісуса і Сатани, Будди і Мари, Лютера і чорта, в історії першого світського періоду життя Цвінглі, у Гьоте у відродженні Фауста через союз с чортом. В кінці «Заратустри» ми знаходимо чудовий приклад пригнічення антитези в образі «найогиднішої людини».

 Карл Густав Юнг