РАБІНДРАНАТ ТАГОР  "САДХАНА АБО МИСТЕЦТВО ЖИТИ"

Вирані фрагменти

І. Відношення індивідуального до Всесвіту

[…] Для Індії фундаментальна єдність Творіння не була простою філософською думкою; для неї метою життя було здійснення цієї великої гармонії в почутті та в дії. За допомогою медитації та служіння, за допомогою впорядкування життя, вона розвинула свою свідомість так, що для неї все має духовне значення. Земля, вода і світло, плоди і квіти були для неї не простими фізичними явищами, які, втрачаючи свою користь, залишаються без уваги. Вони були необхідні Індії для досягнення нею ідеалу досконалості так само, як кожна нота необхідна для повноти симфонії. Індія інтуїтивно відчувала, що кожен факт цього світу має надзвичайне значення для нас; ми повинні бути повністю чутливими до нього та формувати свідоме відношення, яке виникає не лише на основі наукової цікавості або гонитвою за матеріальними благами, але на усвідомленні його в дусі симпатії з широким відчуттям радості і миру.

 

Людина науки знає, що світ не лише те, що він являє перед нашими чуттями; вона знає, що земля і вода насправді є грою сил, що проявляють себе у вигляді води і землі, але яким чином – про це ми можемо лише здогадуватися. Так само людина з відкритим духовним зором знає, що найвища істина про землю і воду полягає в нашому розумінні вічної волі, яка діє в часі та набуває форму в силах, яку ми пізнаємо в такому вигляді. Це не одне лише наукове пізнання, але пізнання душі душею. Воно не веде нас до влади, як знання, але приносить радість, яка породжена єднанням споріднених між собою речей. Людина, знайомство якої зі світом не веде її глибше простої вченості, ніколи не зрозуміє, що сáме людина, яка обдарована духовним зором, знаходить в цих природних явищах. Вода не лише омиває її кінцівки, але й очищає серце, бо торкається її душі; вона не лише ходить по землі, але й веселить її дух, бо дотик землі більше за фізичний дотик, це присутність чогось живого. Людина, яка не усвідомлює своєї спорідненості зі світом, живе у в’язниці, стіни якої ворожі їй. Коли вона зустрічає вічний дух у всіх речах, тоді вона вільна, бо для неї відкривається ціле значення світу, в якому вона народилася. Тоді вона віднаходить себе в досконалій істині, і її гармонійне відношення до всього сформовано. В Індії люди покликані до повного усвідомлення факту, що вони тілом і душею знаходяться у найближчому відношенні до речей, які їх оточують, і повинні вітати схід сонця, воду, яка тече, родючу землю, як проявлення тієї самої живої істини, яка обіймає їх. Тому текстом нашої щоденної медитації є Ґаятрі – короткі висловлювання, що входять до змісту усіх Вед. Завдяки їм ми намагаємося досягнути єдності світу зі свідомою душею людини; ми навчаємося сприймати єдність, яка зберігається завдяки Вічному Духу, який створив своєю могутністю землю і зорі і, в той же час, освітив наші уми світлом свідомості, який існує і рухається у нерозривному зв’язку із зовнішнім світом.

Це не правда, що нібито Індія намагалася заперечити розбіжності цінності в різних речах, бо вона знає, що це зробило б життя неможливим. Відчуття вищості людини в ієрархії творіння не покидає її. Але в Індії був власний погляд на те, в чому полягає ця вищість. Вона полягає не у владі володіння, але у владі єднання. Тому Індія вибирала для паломництва місця, в яких природа являла собою велич і красу, так, що дух міг виходити за межі вузької необхідності і знайти собі місце у нескінченному. Це також є причиною того, що в Індії увесь народ, який колись вживав м'ясо, перестав це робити, розвиваючи в собі почуття вселенського співчуття життю – єдиний приклад в історії людства.

Індія знала, що коли ми відокремимо себе фізичними і ментальними огорожами від невичерпного життя природи; коли ми стаємо просто людиною, а не людиною-у-всесвіті, тоді ми формулюємо нечіткі запитання і, закривши джерело відповіді на них, вдаємося до штучних методів, кожен з яких приносить нескінченні труднощі. Коли людина залишає своє спокійне місце у Всесвіті, тоді вона стає на канат, по якому йде усе людство; це означає для нього танець або падіння: воно повинно безперервно напружувати кожен нерв і кожен мускул для того, щоб зберегти рівновагу кожного кроку, а потім, у хвилини втоми, воно проклинає Провидіння і відчуває приховану гордість і задоволення від думки про те, що воно – це жертва несправедливості загального порядку речей.

Але так не може тривати вічно. Людина повинна здійснити повноту власного існування, знайти своє місце у Всесвіті. Вона повинна знати, що як би  вона не боролася, вона ніколи не зможе створити меду в стінках свого вулика, бо постійний запас життєво необхідної для неї їжі знаходиться за його стінками. Вона повинна знати про те, що коли відокремлює себе від дотику Нескінченного, яке оживляє та очищає, шукаючи виключно в собі підтримки та зцілення, то прирікає себе на божевілля, пожирає власну сутність. Позбавлена тла цілого, її бідність втрачає єдину цінність, а са́ме, простоту; вона  стає божевільною і починає  соромитися самої себе. В багатстві людина вже не щедра, а божевільно марнотратна. Її бажання, які мали б стримуватись в межах їхнього призначення, не допомагають життю; вони стають ціллю самі по собі, спалюють життя  і радіють у темному світлі пожежі, яка охопила все [….].

Цивілізація подібна на шаблон, який кожен народ сумлінно створює для себе, щоб надати своїм людям форму, яка відповідає його ідеалу. Всі його установи, законодавство, мірила для осудження і виправдання, свідоме чи несвідоме навчання – все прагне до цієї мети. Західна сучасна цивілізація своїми організаційним зусиллями намагається створити досконалу людину у фізичному, ментальному та моральному аспектах. Тут величезна енергія нації використовується для поширення влади людини на все середовище. І народ напружує об’єднані зусилля всіх своїх здібностей, щоб заволодіти всім, на що може покласти свої руки, і скористатися всім, що допоможе подолати будь-яку перешкоду на шляху до перемоги. Народи вічно вчаться, як боротися з природою та з іншими народами. Їхнє озброєння вдосконалюється кожного дня. Їхні машини, обладнання, організації помножуються з блискавичною швидкістю. Звичайно, що досягається блискуча досконалість та з дивовижною ясністю проявляються людські здібності, які не терплять перешкод і які прагнуть встановити свою владу над усім решта світом.  […]

Ідеал, до здійснення якого прагнула Індія, вів її кращих людей до усамітненого споглядального життя, і скарби, які вони здобули для людства, проникненням в таємниці реальності, коштують їй дорого у сфері мирського успіху. Але це було вище досягнення – вище проявлення того людського прагнення, яке не знає меж, а своєї ціллю ставить здійснення Нескінченного.

Були в Індії доброчесні, мудрі і сміливі люди; були державні діячі, королі та імператори. Але на кого з них вона звернула увагу і кого вибрала в якості своїх представників?

Це були ріші. Хто такі ріші? Ті, хто досягнув самою душею знання, наповнився мудрістю і, знайшовши цю сутність в єднанні з душею, досягнув гармонії зі своєю внутрішньою самістю. Усвідомивши цю сутність в серці, вони звільнилися від будь-якого егоїстичного бажання і, застосувавши її до всіх буденних справ, досягли умиротворення. Ріші – це ті, хто досягнув вічного Бога, хто знайшов постійний мир, досягнув єднання з усім, ввійшовши у життя Всесвіту.

Таким чином, стан нашого усвідомленого відношення до всього, входження у все через єдність з Богом, вважався в Індії кінцевою метою і досягненням досконалості людства. […]