А.П. СІННЕТ  "ЕЗОТЕРИЧНИЙ БУДДИЗМ"

 

РОЗДІЛ I. ЕЗОТЕРИЧНІ ВЧИТЕЛІ

Характер представленої експозиції. Відокремленість східних знань. Архати та їхні атрибути. Махатми. Загалом окультисти. Ізольовані містики. Нижчі йоги. Окультне навчання. Велика мета. Його побічні наслідки. Нинішні компроміси.

РОЗДІЛ II. БУДОВА ЛЮДИНИ

Езотерична космогонія. З чого почати. Повернення від людини до всесвіту. Аналіз людини. Сім принципів.

РОЗДІЛ III. ПЛАНЕТНИЙ ЛАНЦЮГ (НИЗКА)

Езотеричні погляди на еволюцію. Ланцюг глобусів. Прогрес людини навколо них. Спіральний прогрес. Початкова еволюція глобусів. Нижні царства.

РОЗДІЛ IV. СВІТОВІ ПЕРІОДИ

Однорідність природи. Круги і Раси. Семеричний закон. Об’єктивні та суб’єктивні життя. Повні втілення. Колишні раси на Землі. Періодичні катаклізми. Атлантида. Лемурія. Циклічний закон.

РОЗДІЛ V. ДЕВАЧАН

Духовні долі Его. Карма. Розділення принципів при смерті. Розвиток вищої дуади. Існування в Девачані. Суб'єктивний прогрес. Авічі. Земний зв'язок із Девачаном. Періоди Девачану.

РОЗДІЛ VI. КАМА ЛОКА

Астральна оболонка. Її домівка. Її природа. Виживаючі імпульси. Елементали. Медіуми та оболонки. Нещасні випадки та самогубства. Загублені особистості.

РОЗДІЛ VII. ЛЮДСЬКА ПРИЛИВНА ХВИЛЯ

Прогрес головної хвилі. Обскурації. Сутінки та Світанок еволюції. Наші сусідні планети. Градації духовності. Передчасно розвинені Его. Інтервали перевтілення.

РОЗДІЛ VIII. ПРОГРЕС ЛЮДСТВА

Вибір добра чи зла. Друга половина еволюції. Вирішальний поворотний момент. Духовність і інтелект. Виживання найсильнішого. Шосте відчуття. Послідовний розвиток Принципів. Падіння непридатних. Забезпечення для всіх. Виняткові випадки. Їхнє наукове пояснення. Справедливість задоволена. Доля невдач. Огляд еволюції людини.

РОЗДІЛ IX. БУДДА

Езотеричний Будда. Перевтілення адептів. Втілення Будди. Сім Будд великих рас. Авалокітешвара. Адді Будда. Адептство за часів Будди. Шанкарачар'я. Доктрини Веданти. Цонг-ка-па. Окультні реформи в Тибеті.

РОЗДІЛ X. НІРВАНА

Її віддаленість. Попередні градації. Часткова Нірвана. Поріг Нірвани. Нірвана. Пара Нірвана. Будда і Нірвана. Нірвана, досягнута адептами. Загальний прогрес до Нірвани. Умови досягнення. Духовність і релігія. Прагнення Істини.

РОЗДІЛ XI. ВСЕСВІТ

Дні та ночі Брахми. Різні манвантари та пралайі. Сонячна система. Універсальна пралайя. Відновлення еволюції. «Творення». Велика Першопричина. Вічний циклічний процес.

РОЗДІЛ XII. СТИСЛИЙ ПОВТОР ДОКТРИНИ

Відповідності езотеричної доктрини з видимою природою. Свобода волі та фатум. Походження зла. Геологія, біологія та езотеричне вчення. Буддизм і наука. Походження всіх речей. Доктрина як викривлення. Остаточне розчинення свідомості. Переселення. Душа і Дух. Особистість та Індивідуальність. Карма.

 

1. ТАЄМНІ ВЧИТЕЛІ 

Настанови, розміщені у цій книзі, не є плодами досліджень: автор пропонує читачеві науку, за знання якої він більше зобов’язаний доброзичливості, ніж праці. Від цього цінність цієї науки не стає меншою. Надбана без зусиль, вона опиняється нескінченно вищою за всі результати, які можна було би отримати звичайними засобами досліджень.

Всі, хто займався індуською літературою, і особливо ті, хто в Індії спілкувалися щодо філософії з освіченими людьми, побачили, що на Сході існує переконаність, що деякі люди, живі на цей час, знають значно більше про високі філософські питання, що ці люди володіють так саме наукою істинного знання духовних речей, тлумачення яких не знайти у жодній книзі. Ідея таємниці щодо науки, відштовхує європейців. Тому першим імпульсом європейського мислителя буде заперечення існування того, що так сильно засуджується. Все ж, обставини мого знаходження в Індії цілком переконали мене, що це має пояснення; і з рештою я досяг честі важливих одкровень щодо цієї таємної науки, над якою східні філософи занурюються у мовчазне містичне  спостереження; до наших днів ці вчення передавалися лише співчуваючим учням, готовим увійти у коло таємниці. Їх вчителі були достатньо щасливі надати можливість всім іншим зацікавленим мати сумніви щодо значимості їх учення.

Спочатку автор відчував такі самі антипатії, як і будь який європеєць, до цього старого наукового методу Сходу. Але з рештою він переконався у величезній реальній коштовності східної науки. Коли кажуть, що виноград занадто зелений, бо недосяжний, - це виправдано обставинами. Було би розумним позбавитися цієї думки, коли друг високий на зріст подає вам гроно, яке вам до смаку. За причин, які у майбутньому стануть відомими, величезна кількість до цього часу не виданих настанов у цій книзі, були повідомлені не лише без звичайних обмежень, але і з конкретною метою – з допомогою цієї книги повідомити їх світові.

Без світла східної науки, до цього часу невідомої тим, хто вивчає її літературу англійською або на санскриті, навіть самим відомим вченим неможливо усвідомити сокровенний сенс та справжню доктрину будь якої східної релігії. Це ствердження не применшує ні великого таланту, ні знань письменників, які вивчали зовнішню форму східних релігій загалом і Буддизму особливо.

Буддизм, на відміну від інших релігій, з часу свого запровадження мав начебто подвійне існування. Сокровенний сенс його істинної доктрини був прихований для непосвячених учнів, його зовнішнє учення надало народові лише кодекс моральних правил та символічну завуальовану літературу, яка дозволяла лише трошки відчувати існування більш глибокого знання.

Насправді ця наука існувала задовго до появи у світі Готами Будди. Протягом віків брамінська філософія подавала доктрину, схожу на тн, яку наразі ми називаємо Езотеричним Буддизмом. Її наукова форма частково стерлася, але її сутність вже була надбанням декількох обраних до того часу, коли Будда почав перегляд та оживлення таємної науки кола посвячених, а так саме моралі зовнішнього світу. Обставини за яких ця творчість відбулася, були невідомі і залишилися би незрозумілими без попереднього пояснення самої таємної науки.

З часів епохи Будди та до наших днів, ця таємна наука ревно охоронялася як безцінний спадок, що належить виключно членам таємно організованих товариств за правилами посвячених. Ці особи за буддизмом є Архати, про яких література пише як про посвячених «четвертої стезі святості». М-р Р.Девіс пише та наводить багато оригінальних текстів та санскритських авторитетів:

«Можна було би заполонити сторінки висловленнями попереджень, поваги, хвали з буддійських писань, коли вони кажуть про розумовий стан, плід четвертої стезі, Архата, людини яка досягла, відповідно до буддійського вірування, досконалості». Нижче наведені цитати:

«Для того, хто закінчив мандри та залишив позаду страждання, хто сам себе визволив у всьому, хто подолав всі перешкоди, той не має ні радості ні суму… для таких немає більше втілення… вони занурені у блаженство Нірвани… їх минула карма віджита, вони не пов’язують себе з новою; їх серця не спрямовані до майбутнього життя, джерело бажань якого скінчилося; вони мудреці згасають, як згасає лампа».

Цей уривок як і більшість інших, надають європейському читачеві все ж, помилкове уявлення про реальну сутність Архата, про життя, яке він веде на цій землі, та про те, що його за цим чекає. Але ми доки що залишимо ці пояснення і на прикладі інших езотеричних цитат покажемо як розуміється Архат взагалі.

М-р Р.Девіс пише про Джнану та Самадхі (вірування, що шляхом містичного спостереження можна досягти надприродних можливостей та могутності) наступне:

«Наскільки я знаю, не можна знайти згадки про особистість яка надбала би такі якості і не належала би до ордену або була би аскетом браміном. Будди володіють ними завжди; але ми не знаємо достеменно, чи можуть Архати, як такі, виробляти ці спеціальні дива, чи можуть лише між бхікшу (нужденних), або їх виробляють лише асекха».

Мало ясності можна знайти з цього приводу у джерелах інформації, які були досліджені до цього часу. Але наразі автор намагається лише довести, що буддійська література повна натяків на велич та могутність Архатів.

У книзі Артура Лілі «Будда та ранній Буддизм» читаємо:

«Шістьома надприродними здібностями мусить володіти аскет до того як він зможе отримати звання Архата. Про них часто згадується у Сутрах, як про шестеро надприродних якостей, зазвичай без інших значень. Людина володіє тілом з чотирьох частин. У цьому тимчасовому тілі міститься її дух; аскету затісно і він спрямовує власну думку у бік створення Мани. Він уявляє подумки інше тіло, складене з цього матеріального тіла, тіло з формою, членами, органами. Це тіло має відношення до матеріального тіла, таке саме як шпага до піхви, або як змія до корзини, у якій вона зачинена. Таким чином, очищений та досконалий аскет починає користуватися власними надприродними якостями. Він може проходити крізь матеріальні перешкоди, стіни, укріплення тощо. Він може з’являтися одночасно у декількох місцях. Він може полишити цей світ та досягти неба самого Брами. Він отримує можливість чути звуки невидимого світу так саме ясно, як і зовнішнього світу, і навіть більш ясно. Він ще може могутністю «Мани» читати приховані думки інших та визначати їх характер…» тощо.

Пан Лілі не зовсім зрозумів сенс істини, яка з’являється на фоні версії цих фактів; але немає потреби цитувати більше, щоби показати, що могутність та духовне сприйняття речей Архатами надзвичайно шанується буддійським світом, хоча самі Архати не дуже налаштовані надати світові у подробицях інформацію про «шестеро надприродних якостей».

Ось деякі уривки з книги Ольденберга «Будда, його життя, його вчення та його община»:

«Загальновідома буддійська філософія не одноразово приписує живому, ще на землі святому, володіння Нірваною».

«Учень, який позбавився радості та бажань, збагачений мудрістю, він починаючи з цього світу, досягає визволення від смерті, відпочинку, Нірвани, вічного життя».

«Той хто уник оманливих непротоптаних, важких шляхів Сансари, той хто перейшов на інший бік та досяг берега, змучений у самому собі, без помилок та сумнівів, той хто звільнився від всього світського, досяг Нірвани, того я назву справжнім Браманом».

«Святий, чи бажає він від цього моменту покласти край існуванню, він це може, але більшість чекає терпляче часу, визначеного природою; це до них слова головного учня Будди: «Я не кваплю смерть, я не прагну життя, я чекаю, коли прийде мій час, як слуга, який чекає своєї винагороди».

Як будь яка буддійська істина або думка, Архат володіє двома видами – той, у якому він постає перед світом загалом, і той у якому він живе, рухається та існує сам. За народним віруванням це – святий, який очікує духовної нагороди, яка може бути зрозумілою для народу і який очікує та робить дива на користь надприродних братств. Насправді це перевірений охоронець найглибшої та таємної філософії, цієї фундаментальної релігії, яку Будда відновив, це вчений спеціалізований на науці природи, що попереду будь якої людської науки як з точки зору духовних таємниць, так і матеріального походження світу.

Архат – буддійська назва. В Індії у більшості застосовується слово Махатма. В Індії якості посвяченого не обов’язково поєднуються з Буддизмом. Індія сповнена розповідями про Махатм. Найдревніші Махатми зазвичай називаються «Ріші», але ці дві назви можуть бути застосовані одна замість другої, і мені довелося чути застосування назви Ріші до живих на цей час людей. Всі якості Архатів, описані у буддійських книгах, приписуються Махатмам та описуються з не меншою повагою в індуській літературі.

У дійсності немає різниці між Архатом та Махатмою. На цьому рівні розумово-духовного розвитку знання езотеричної доктрини нівелює всі відмінності сект. Якою не була би назва цих осяяних, в Індії названих Братами, вони – послідовники окультної науки, охоронці духовного знання, яке отримали від попередників. Все ж, дарма вивчали би ми як стародавню, так і надсучасну літературу, щоби знайти систематичне пояснення їх доктрин та наук. Деяка частина туманно вимальовується у деяких окультних книгах; читачеві вони не можуть бути корисними без деяких заздалегідь отриманих, внаслідок особистого спілкування, знань. Як наслідок прямого навчання, отриманого милістю одного з них, автор спробував викласти доктрину «Махатм».

Скрізь у світі існують окультисти і навіть братства різних рівнів розвитку які мають багато точок дотику з головним братством у Тибеті. Але всі дослідження з цього питання доводять, що Тибетське Братство стоїть на найвищому рівні і що воно є таким, визнається всіма іншими – у будь якому випадку, всіма тими, які гідні назви «осяяні», у окультному сенсі слова. Насправді в Індії існують багато окремих містиків, самостійно навчених та не у складі окультних конгрегацій. Багато хто з них вихваляються, що самостійно досягли рівня осяяння більшого ніж тибетські Брати або взагалі будь хто на світі. Але, у будь якому випадку як мені відомо, ці ствердження для об’єктивного спостерігача, яким неосвіченим він не був би щодо окультного осяяння, позбавлені будь якої основи.

Автор знайомий з одним по європейські освіченим індусом, який займає високу посаду у керівництві, доволі гідною людиною яка користується повагою всіх європейців до яких вона має стосунки у межах служби. Цей індус ставить по рівню знань духовного світу тибетських Братів на друге місце. Перше, на його думку, займає його, вже померлий, Вчитель, бувше втілення Божества. Цей вчитель розвинув приховані почуття мого друга так, що той вважає єдиними цікавими ті області, які відкриваються йому картинами у стані трансу, до якого він може занурюватися за бажанням. Як переконаний, що з самого початку його вчило Божество і навчання триває у суб’єктивному стані, він звісно не дозволяє думки, що його уявлення можуть бути деформованими або його психологічний розвиток не так спрямований. З іншого боку в Індії існують високо освічені фанатики, які будують уявлення про природу, світ та Бога на цілком метафізичній основі; маючи як результат власної сили думки, вони беруть за основу існуючу філософську систему та знімають з неї будь які обмеження. Вони збирають учнів та втлумачують їм сліпу віру, запроваджують власну школу, яка існує деякий час лише у власних межах, все ж, цей вид філософії суперечок швидше забавка для розуму, ніж наука. Такі «вчителі» у порівнянні до адептів вищого Братства, як човники поряд з транс-атлантичними лайнерами; на них можна пливти лише у невеличку подорож, а не навколо світу.

В Індії багато йогів та факірів, які лише знають ази, а дивні якості та могутність інших достатні, щоби знищити сумніви переконаних скептиків заходу. Неуважні спостерігачі схильні плутати цих людей з великими посвяченими, про яких вони майже нічого не знають.

Рівень людини, яку світ називає «Махатма», «Брат», досягається лише ціною тривалого та важкого учнівства, випробувань насправді жахливих. Можна побачити людей після 20 або 30 річного безперервного і бездоганного служіння меті, яку вони собі поставили, учнями перших рівнів, які лише туманно бачать вище власних голів висоти посвячення. Яким би не був вік дитини або чоловіка, який присвятив себе окультному шляху, потрібно пам’ятати, що він віддає себе цьому безмежно, на все життя. Мета, яку він переслідує, це розвиток у самому собі якостей та особливостей так глибоко прихованих у звичайних людей, що вони навіть не мають підозр щодо них та відкидають можливість їх розвитку. Ці здатності та якості учень мусить розвивати сам, майже без допомоги з боку свого вчителя, який буде лише спрямовувати його.

Окультний афоризм проголошує: «Посвячених не створюють, ними стають». Ми можемо у якості прикладу навести одну банальну фізичну вправу. Кожна фізично розвинена людина здатна плавати. Але якщо кинути у воду не плаваючого, він потоне. Відомо, як потрібно рухатися та що робити, але якщо не буде впевненості у результаті, то його і не буде.  

Віра значно більше підтримає новачка, ніж про це зазвичай думають. Скільки європейських читачів мали би сумніви, якби їм перерахували дії, які учні можуть виконати з самого початку їх навчання однією силою віри! І вони у церкві часто чують про біблійну довіру та силу віри; але ці слова проходять повз та не залишають слідів.

Велика мета посвячення – надбання духовного розвитку, сутність якого фрази езотеричної мови приховують. Коли кажуть, що посвячений намагається поєднати власну душу з богом щоби перейти до Нірвани – це вада мови яка не має жодного сенсу для звичайного читача, чим більше він намагатиметься поглибити цю думку за допомогою книг та звичайних методів, тим менше він зрозуміє сутність прогресу того стану, до якого налаштований.

До того, як цілі адепта можуть бути зрозумілими, нам спочатку потрібно дослідити езотеричні концепції природи, а так саме походження та долю людини, які відрізняються доволі сильно від теологічних. Все ж, непогано заздалегідь попередити читача про помилкове уявлення, яке він може для себе створити про мету посвячення. Розвиток власних духовних якостей, вивчення яких охоплює вищі наміри окультного життя, пробуджує велику кількість знань щодо законів природи, про які навіть не мають підозр. Ці знання та мистецтво що від них утворюється, мистецтво використання на практиці деяких з цих темних сил, поглинають посвяченого та його учнів на великий період часу для дослідження їх дивної могутності, застосування яких до речей щоденного життя має результати схожі на дива. Але зазвичай вважається, що надбання такої влади є подвигом, який адепт і мав за мету. Те саме можна було би сказати про видатного військового, який став на цю стезю для того щоби носити форму та захоплювати уяву дам.

Східний метод інтелектуального розвитку був завжди діаметрально протилежний методу який народився разом з західною наукою. На той час коли Європа вивчала природу, вільно обговорювала кожний крок та оприлюднювала результати досліджень одразу, азійська наука вивчалася таємно і її відкриття охоронялися. Я не критикую та не захищаю цей метод.

Людство завжди мало туманну інтуїцію, що деякі методи вивчення могли виявити більш високу науку, ніж викладені у книгах та публічних лекціях. На Сході, ми вже знаємо, це уявлення не залишалося незрозумілим. Навіть на Заході існує література про астрологію, алхімію і взагалі про містику, чим викликає у найбільш просвічених думку, що всі ці на перший погляд абсурдні писання приховують великі істини. Вивчення окультної філософії інколи відкривало невідомі шляхи до найбільших висот мудрості. Але до цього часу у всіх схожих випадках та у відповідності до правил цих шкіл, щойно учень силою потрапляв за межі таємниці, він сам був примушений до суворої секретності щодо його посвячення та прогресу. Так саме і у Азії, учень окультизму, щойно його приймали, втрачав право свідчити про реальність окультних знань. За часом ознайомлення з цим питанням я був вражений, яка велика кількість таких учнів.

Існування окультних адептів та важливість їх уроків можуть бути встановлені двома методами. Перший: зовнішньою очевидністю, свідченнями кваліфікованих людей, проявів через людей які мають зв’язок з вчителями, якостей неймовірно широких знань. Другий: частковим викладенням цих знань достатньо широко, щоби гарантувати їх істинну цінність. Перша праця автора була заснована на першому методі; наразі він намагається втілити більш важке завдання, піти шляхом другого методу.

 

       ПРИМІТКИ

Чим глибше ми занурюємося у окультне учення, тим вище наше уявлення про Махатм. Щоби добре зрозуміти до якого рівня ці особистості відрізняються від звичайного людства, замало інтелектуального зусилля. Деякі аспекти сутності посвяченого, стосується особливого розвитку вищих якостей людини, не можуть бути сприйняті нижчими якостями. Первісне уявлення, яке ми собі складаємо про адепта, засноване на наукових знаннях вченого, високо обдарованого, але заручника власного стилю думки. Ми схильні визнати його адептом, як вищу людську істоту, яка неминуче за всіх умов життя користується лише властивостями, які їй притаманні як Махатмі. Таким чином, якщо наші інтелектуальні зусилля не можуть охопити якості Махатми, то ми ризикуємо потрапити у протилежну крайність, коли розглядатимемо його як звичайну людину. Ми створюємо, таким чином, для себе численні перешкоди на шляху усвідомлення особливостей окультного світу. І саме тому, що найбільш високі якості посвяченого мають стосунок до якостей людської природи, які перетинають межі фізичного існування, адепт, Махатма може бути ним лише у найвищому значенні слова, може бути тоді, коли, як кажуть, «поза тілом», або на край випадок, коли він власною силою волі поставив себе у анормальний стан. Коли йому не потрібно застосовувати ці зусилля або бігти з тюрми власної оболонки, він значно більше схожий на звичайну людину, ніж могли би подумати учні.

Правильна оцінка цього пояснює очевидне протиріччя між видимим відношенням учня до власних вчителів та деякими заявами, доволі звичайними, цих самих вчителів. Наприклад, Махатми стверджують, що вони не бездоганні, що вони люди як і ми всі, можливо мудріші у науці світоустрою, ніж людство загалом, та все ж, можуть помилятися у веденні справ, якими їм довелося би займатися, а також у визначенні характеру іншого, або особливостей кандидата на окультний розвиток. Як з’єднати такі ствердження з головним принципом окультного вчення, яке радить новачку мати абсолютну та безмежну віру у вчення та керівництво свого вчителя? Рішення у вище повідомленому. Адепт може бути людиною яка дивним чином може помилятися у деяких земних справах. Навіть генії у щоденному житті бувають не практичними. Але щойно Махатма починає займатися високими таємницями духовної науки, він робить це завдяки власним якостям Махатми і коли він застосовує їх у цих питаннях важко не вважати його бездоганним.

Це міркування надає довіри до вчення, яке витікає з джерела, що складає предмет цієї книги; ця довіра не може бути зруйнованою дрібними інцидентами, які наш досвід може вважати такими, що мають властивість заспокоювати цю захоплюючу віру у вищу мудрість адептів, яку зазвичай збуджують перші уявлення про окультну науку. Ці захоплення та натхнення не мусять зменшуватися у учня з часом, коли він починає розуміти світ до якого він потрапив: людина яка у одній з власних сутностей є Махатма, буде швидше користуватися люб’язною повагою, ніж буде позбавлена такого права, думкою, що у звичайному житті вона не так вже і високо піднята над смертним, як міг би примусити її думати досвід нірвани.

Якщо ми завжди будемо пам’ятати, що адепт лише на той час є дійсно адептом, коли виконуючі власні функції, входить у духовне сполучення з усім тим, що для нас практично є щоденним, на край випадок щодо нашої сонячної системи – ми уникнемо багатьох помилок до яких призводить складність нашого предмету.

Ускладнення які вже можна передбачити, стануть цілком зрозумілими лише після того як будуть прочитані декілька наступних глав. Сутність Адепта настільки подвійна, що особи які з ним у спеціальному психічному сполученні можуть сприйняти на себе частину його впливу, або знання вищих планів природи навіть без того, щоби Махатма-людина відчув у цей момент поклик на нього спрямований. Ми так саме маємо право мати сумніви, чи не є сполучення Махатми з Махатмою-людиною швидше «осяяння», як називають це у езотеричних книгах, ніж втілення у всьому сенсі цього слова.

Складність так саме у тому, що кожний Махатма, який представляє людське «Его» у дуже розвиненому стані, належить, так би мовити, до якогось спеціального відділу Великої Ієрархії природи. Кожний посвячений мусить належати до одного з семи видів Великого посвячення. Ми ще замало знаємо про окультну організацію у вищих сферах. З деякого часу езотеричні книги стверджують, що існують п’ятеро Великих «Чоханів», або вищих Махатм, які очолюють все Братство посвячених. Коли писалася ця глава, автор був під впливом думки, що вищий голова ще одного рівня головує над цими п’ятьма Чоханами, але імовірно, його можна вважати як голову шостого рівня Махатм, і це припущення примушує думати про існування сьомого Чохана щоби додати наступну ланку нашої гіпотези. Але тому, що сьома сутність природи або людини є поняття неосяжне, недосяжне для будь якої думки, яке можна формулювати лише туманними  метафізичними фразами, ми можемо сказати, що сьомий Чохан для уявлення без досвіду не досяжний. Без сумніву він грає роль у вищий ієрархії, і особистість такого рівня інколи видима для деяких з Махатм. Махатм можна розглядати як необхідні явища природи, без яких людська еволюція не рухалася би вперед, а не як людей, що досягли великої духовної висоти.

 

2. БУДОВА ЛЮДИНИ

До того як досліджувати засоби, якими окультна наука користувалася, необхідно надати уявлення про створення світу, як його розуміє ця наука.

Окультні методи досліджень виходять з незнайомих екзотеричні науці природних фактів, отриманих за допомогою можливостей адептів, саме ці можливості дозволяють їм дослідити таємниці природи і, перевіряючи езотеричні доктрини, освітлювати головні лінії її системи.

Учень, який присвятив себе окультизму, може почати з розвитку цих можливостей, щоби далі застосовувати їх для спостережень; але для європейських читачів, які бажають лише зрозуміти теорію природи, необхідно спочатку її викласти, і лише після досліджувати приховані почуття, які застосовують окультисти для досліджень. З іншого боку можна надати методичні уявлення про космогонію з окультної точки зору лише за рахунок ясності викладення. Насамперед ми мусимо спробувати зрозуміти стан всесвіту до початку його еволюції. Звісно, учні адептів не уникають цього питання; далі ми дамо деякі пояснення точки зору окультизму щодо перших етапів еволюції космічної матерії. Але методична номенклатура цих етапів потребує міркувань про духовне єство людини, які були би не зрозумілими без попередніх пояснень.

Езотерична наука розділяє людське єство на семеро окремих істот. Їх класифікація так відрізняється від звичайної для європейських читачів, що вони обов’язково запитають, на чому базується окультизм, коли робить такі важливі узагальнення. Східний та європейський методи навчання доволі відмінні. Європейський на кожному кроці збуджує дух протиріччя учня. Він заохочує критику та заперечення. Він забороняє приймати на віру ствердження науки. За часом накопичення знання, учень мусить вивчати, яким чином вони були отримані та переконуватися, що лише доведена їм істина віна.  

Східний метод дає учневі якість самому досліджувати природу і, таким чином, перевірити вчення у галузях, які західна філософія знає лише як уявні та суперечливі. Він каже: «Це істина; ось ключ до науки; далі йдіть та вивчайте самі». Таким чином, це навчання деспотичне. Навчання та докази не йдуть разом, а один за другим. Другий наслідок цього методу – застосування східною філософією засобу міркувань, який ми відкинули, бо він не збігається з нашою інтелектуальною тенденцією та існує у переході від загального до особистого. Мета, яка зазвичай переслідується європейською наукою, таким чином була би навряд досяжною, але ясно, що метод від особистого до загального, не можливий для застосування у нашому випадку. У цій частині науки неможливо усвідомити деталі без загального плану; до того окреслити загальну думку звичайною мовою – величезна та важка праця. Неможливо зупинятися на кожному випадку, щоби довести кожний приклад окремо.

Ці міркування, між іншим, дають нам нову точку зору, пов’язану з нашим предметом, від методів мислення Платона та Аристотеля. Метод Платона, визначений як від загального до конкретного, відкинутий новою філософією на користь протилежного. Платон не зміг захистити власну систему, але є все, щоби вважати, саме його знання езотеричної доктрини підказало йому цей метод і, обмеження для кожного окультного посвяченого, перешкоджали йому досягти її виправдання. Праці Платона з окультної науки мають багато аналогій та збігів.

Вищі сутності, або рівні єства людини на цей час космогонії у звичайних людей ще не розвинені повністю, але їх можна визначити за класами завершеної, досконалої людини. Щоби полегшити порівняння цих характеристик зі звичайними книгами з екзотеричного Буддизму, ми даємо їх назву санскритом та мовою накладу:

  1. Рупа – Тіло.
  2. Прана або Джива – Життя.
  3. Лінга шаріра – Астральне тіло.
  4. Кама Рупа – Тваринна Душа.
  5. Манас – Людська Душа.
  6. Буддхі – Духовна Душа.
  7. Атма – Дух.

Повністю неможливо, навіть для найдосвідченішого викладача окультної науки уявити кожну з цих сутностей окремою від інших, на вподобі до того, як уявити складне матеріальне тіло розкладеним на його фізичні елементи. Елементи фізичного тіла існують на матеріальному плані, а елементи сутностей людини – на різних. Сила та матерія – ідентичні чи ні? Достатньо наразі сказати, що окультна наука вбачає їх однорідними та не вважає жодну сутність природи абсолютно не матеріальною. Хоча жоден опис всесвіту або долі людей або природи загалом не більш духовний, ніж в окультній науці, ця наука не має логічних помилок щодо матеріальних наслідків від не матеріальних причин. Відповідно, езотерична доктрина є невідома ланка між матеріалізмом та спіритуалізмом.

Ключ до цієї таємниці у тому, що матерія існує і у інших станах, окрім тих які сприймають наші п’ятеро органів почуттів. Таким чином:

 Перша сутність – це саме людське тіло, яке є, на погляд хіміків, складним поєднанням окремих елементів.

Друга сутність – життя, складене з матерії у вигляді сили, і його зв’язок з грубою матерією такий, що воно не може розлучитися з жодною частиною або масою цієї останньої, не поєднавшись одразу з будь яким іншим атомом або молекулою. Коли тіло помирає унаслідок відходу вищих істот, які перетворювали його на реальну живу одиницю, друга сутність – життя, саме не одиниця, залишається все ж, розлитим по молекулах та єднається з новими організмами, які народжує розклад тіла. Поховайте тіло – і його «Життя» оживить рослинність або безкінечно малі тваринні форми. Спаліть тіло – і «Джива» повернеться на план власного походження, потрапляючи у нові поєднання відповідно до своїх призначень.

Третя сутність – астральне тіло, або Лінга шаріра, це ефірний двійник фізичного тіла, його головна модель. Воно спрямовує Дживу у її діяльності впливу на фізичні молекули та примушує будувати форми. Оживлене саме вищими сутностями, воно зберігає власну єдність лише завдяки зв’язку з цілим. Після смерті воно на не тривалий час може прийняти інший образ і у деяких випадках може бути тимчасово видимим живими людьми. У такому випадку, його, природно, сприймають за привид. Деякі видіння привидів можуть мати інші причини, але якщо видіння виникає з третьої сутності, то це лише сукупність молекул у особливому стані, позбавлена будь яких ознак життя або свідомості. Це не більше жива істота, ніж хмари які прийняли форму тварини. Взагалі Лінга шаріра залишає тіло лише після смерті і навіть у цьому випадку розташована не далеко від нього. Коли воно видиме, чого майже не буває, то це відбувається лише не далеко від трупа. У деяких випадках спіритичного медіумізму воно може відділитися від фізичного тіла та бути видимим поряд з ним, але у таких випадках протягом всього сеансу медіум буде у смертельній небезпеці. Якщо випадково порушити умови, які звільнили Лінгу шаріру, вона можливо, вже не зможе повернутися до власного тіла; незабаром друга сутність може не оживляти далі тіло що призведе до смерті.

За рік або два, коли з’явилася незначна інформація про окультні науки, вислів «астральне тіло» застосовувався до зображення людської форми, забезпеченої всіма вищими сутностями, яка може віддалятися від тіла на будь яку відстань, якщо це з нею роблять навмисно та свідомо живі посвячені або несвідомо, будь який вмираючий з причини випадкового впливу ментальних сил на початок розпаду сутностей. Називати таке видіння астральним тілом не є не можливим. Таким чином, ми будемо застосовувати таку назву у обох випадках, без ризику створити плутанину. Якщо точно, то Лінга шаріра, або третя сутність – це астральне тіло, і воно не може служити провідником для проявів вищих сутностей.

Ми бачимо, що три нижчих сутності належать землі; вони підлеглі розпаду коли відокремлені одна від одної, але не їх молекули які не підлягають розпаду, та повністю відділяються від людини після її смерті.

Четверта сутність – є першою з тих, які належить до вищого єства людини. Санскритська назва «Кама-рупа» часто перекладається як «тіло бажань». Можна було би перекласти її як провідник хвиль, але назва яку ми прийняли – «тваринна душа» буде більш точною.

Коли у «Теософі» за жовтень 1881 року з’явилася перша інформація про семи-складність людини, то п’яту сутність назвали «тваринною душею» на відміну від шостої – «духовної душі», але хоча ця термінологія добре визначала різницю, вона принижувала п’яту сутність, яка є доволі людською. Хоча у порівнянні з Духом людина за власною природою швидше тваринна сутність, у всіх інших аспектах вона вище за те, що має назву тваринного творіння.

Даючи нову назву п’ятій сутності, ми повертаємо на власне місце назву «тваринна душа». Ця зміна жодним чином не заважає нам вважати четверту сутність місцем перебування волі та бажань, як це трактується у санскритських назвах. І одночасно Кама-рупа – справді тваринна душа, найбільш розвинена у грубій тваринній людині, здатній до більш високої еволюції шляхом поєднання з п’ятою сутністю, яка з’являється в людині; але це завжди тваринна душа, до звільнення від якої людині ще далеко, це місце перебування тваринних бажань, могутня сила людського тіла, здатна як піднести його, так і навпаки.

П’ята сутність – або людська душа, «Манас» за санскритом, у одному з її аспектів є місцем перебування пам’яті та розуму. Частину цієї сутності, натхнену четвертою, насправді надсилає на далекі відстані посвячений, коли він з’являється у астральному тілі. П’ята сутність – людська душа, ще не розвинена у більшості людства. Це ствердження про, ще не довершений розвиток вищих сутностей є дуже важливим. Не можна скласти для себе уявлення про сучасне становище людини у природі, якщо ми помилимося, вважаючи її за досконалу істоту. Ця помилка була би роковою для справедливої надії людини на можливе щасливе майбутнє та перешкоджала би їй зробити правильну оцінку того майбутнього яке, за езотеричною доктриною, їй належить.  

Тому, що п’ята сутність ще не зовсім розвинена, ми мусимо вважати, що шоста існує лише у зародковому стані. Ця думка по різному викладалася у нещодавніх поданнях великої доктрини. Інколи зазначалося, що ми не маємо істинно шостої сутності, що ми володіємо лише її зародком. Зазначалося так саме, що шоста сутність не в нас, що вона парує над нами, що вона – мета, до якої мусять бути спрямовані найвищі устремління нашого єства. Але так саме кажуть: всі істоти, не лише людина, але і тварини, рослини та мінерали, мають власні семеро сутностей і найвища з них сьома, саме вона оживляє цю безперервну нитку життя, яка протинає всю еволюцію та поєднує у визначеній послідовності всю серію власних життів. Нам потрібно усвідомити всі ці подання, синтезувати їх та виявити головний сенс, щоби зрозуміти доктрину про шосту сутність. Міркуючи далі таким чином, застосовуючи назви «тваринна душа» для четвертої сутності та «людська душа» для п’ятої, ми можемо назвати шосту сутність «духовною душею» і, відповідно, сьому сутність людини – саме «Духом».

З іншої точки зору, шоста сутність може бути названа провідником сьомої, а четверта – п’ятої; але можливий інший метод розгляду: вважати вищі сутності, починаючі з четвертої, провідником того, що у буддійській філософії має назву єдиного життя або духа; відповідно до цієї концепції, єдине життя – це те, що еволюціонує під час власного перебування у різноманітних провідниках. У тварини єдине життя сконцентроване у Кама-рупі. У людини воно починає проникати у п’яту сутність. У вдосконаленої людини воно починає проникати до шостої, коли воно потрапляє до сьомої, людина перестає бути людиною; вона повністю досягла вищого стану існування. Головна перевага цього, останнього погляду у тому, що він захищає нас від думки, що чотири вищих сутності, коли роз’єднані, володіють окремою самостійною індивідуальністю. Взяті окремо, тваринні та духовні душі не мають власної індивідуальності; але з іншого боку, п’ята, коли зберігає індивідуальність, не може відокремитися від інших, у той час коли дві залишених не мають власної свідомості. Стверджувалося навіть, що вищі сутності так саме матеріальні, хоча молекули їх витончені так, що не досяжні для наших фізичних почуттів. Таким чином вони можуть бути відокремленими і можна уявити собі шосту сутність, відокремлену від нижчих. Але у цьому стані та за сучасного рівня розвитку людини під час контакту з людським організмом шоста сутність може лише втілитися та формувати нову п’яту, у цьому випадку, спираючись на четверту та єднаючись з нею, п’ята стане більш грубою. Все ж, ця п’ята не здатна існувати самостійно і є людською особистістю; її єство, поєднане з шостою, є її вічна індивідуальність, яка проходить всі свої послідовні життя. Пізніше ми розглянемо під впливом яких обставин та сил сутності розпадаються та що при цьому відбувається з людською свідомістю. А далі, замість того, щоби досліджувати цим шляхом, ми надбаємо більш конкретне уявлення про загальне, вивчаючі рух еволюції, яка виробила людські істоти.

ПРИМІТКИ

Це викладення езотеричної доктрини звинуватили у матеріалізмі. Маю сумніви щодо можливості іншим чином пояснити думки, які ми мусимо розвинути; але якщо зрозуміти, не важко перекласти їх на вирази ідеалістичні. Ми краще побачимо вищі сутності як різні стани ЕГО, якщо їх якості розглянемо окремо, як сутності які еволюціонують. Тому затримаємося на цьому аспекті людської істоти, який демонструє якості кожного єства, послідовно виконуючого різні етапи розвитку.

На вищому рівні розвитку, яким ми доки що займаємося, рівні досконалого Махатми, відповідно до окультних книг, свідомість ЕГО отримує право постійного буття у шостому єстві. Але буде помилкою якщо припустити, що Махатма відкинув затісну оболонку власних четвертої та п’ятої сутності, які були місцем перебування свідомості у попередніх етапах його еволюції. Сутність, яка раніше була четвертою та п’ятою, має наразі інші якості; вона відкинула деякі схильності або почуття і тим самим стала шостою. Можна вважати, що ця зміна є для посвяченого визволенням з під влади свого «Я», від земних бажань і навіть від сердечних; бо ЕГО абсолютно свідоме у шостому єстві, відчуло єдність істинних ЕГО всього людства на вищому плані і не може більше мати більшої прихильності до одного ніж до другого. Його любов до всього людства перевершує любов до Майї або ілюзії, яку подає окрема людська істота на нижчих рівнях розвитку. Воно не загубило ні четверте ні п’яте єство, бо вони так саме досягли рівня Махатми, так саме як і тваринна душа нижчого царства розчинилася у п’ятому, коли досягла людського рівня.

Ці міркування дозволяють нам ясніше уявити етапи розвитку звичайними істотами шляхом тривалої серії утілень на людському плані. Як розташована на цьому плані існування, свідомість примітивної (первісної) людини поступово та послідовно набуває якостей п’ятої сутності. Але на початку свого переміщення, ЕГО, як центр духовної діяльності, і далі користується імпульсами та бажаннями четвертої стадії еволюції. Інколи проблиски вищого розуму освітлюють його; далі, стаючи все більш розумним, ЕГО зовсім осягає цей людський розум, вплив якого збільшується з кожним днем. Перевірений Розум стає головною життєвою силою. Свідомість переходить до п’ятого єства, і протягом тривалих періодів еволюції, та життів, хитається у власних уподобаннях між вищою та нижчою природою. Таким чином ЕГО очищається та поступово підіймається, зберігаючи з деякої точки зору власну ідентичність, у той час коли його шоста сутність є лише можливістю розвитку у майбутньому.

Що стосується до шостої сутності, це Велике Невідоме, Вища Першопричина, що керує всім; вона одна для конкретного та для загального, для людства та тваринного царства, для фізичного або астрального планів існування, для дева-чанічного або нірванічного. Жодна людина особисто не володіє сьомою сутністю у вищому сенсі слова; сьома сутність Космосу над нами усіма на однаково недосяжному рівні. Чи не протирічить ця точка зору попередній думці, що сутності у деякому сенсі подільні, що можна навіть уявити шосту, відокремлену від свого нижчого сусіда і яка створила у контакті з людським організмом та за посередництвом утілення, нову п’яту сутність?

Між цими двома точками зору протиріччя насправді немає. Сьома сутність є одне, неподільне у всій природі, але у ній чудово зберігаються деякі життєві імпульси, як низки що зв’язують послідовні існування. Такий життєвий імпульс не помирає, навіть якщо ми припустимо, що ЕГО таким шляхом розвитку підштовхувалося би до відокремлення. Неможна передбачити, що станеться у такому випадку, але наступні втілення духа цією лінією відбуватимуться у відповідності до їх первісного курсу. З матеріальної точки зору можна подати цю думку, залишаючись якомога ближче до істини, як дозволяє мова тієї або іншої школи, так, що шоста сутність втраченого єства від’єднується від п’ятої та втілюється самостійно.

Не будемо зупинятися на цих виключеннях. Нам необхідно насамперед зрозуміти нормальну еволюцію, але якщо вивчення сімох сутностей є найбільш показовим методом викладення проблеми, будемо пам’ятати, що ЕГО – прогресуюча одиниця, що проходить різні сфери або стани існування, міняється, очищається та підноситься протягом всієї еволюції, і що воно подає собою сумління у тому або іншому владному атрибуті людської істоти.

 

3. ПЛАНЕТНА НИЗКА (ЛАНЦЮГ)

Езотерична наука, як найбільш духовна система, яку лише можна уявити, пропонує нашій увазі пристосоване до всієї разом взятої природи найбільш розлоге подання еволюції, яке може лише уявити собі людина.

Теорія Дарвіна є лише ізольоване та невеличке відкриття, частка величезної справжньої істини. Окрім того, окультисти можуть пояснювати еволюцію, не торкаючись для цього до вищих сутностей людини; вони не вважають себе зобов’язаними будувати стіну між релігією та наукою. Їх доктрина не лише замирює теорію фізичну з метафізичною, але повністю єднає їх у єдине ціле.

Перша та велика істина, якій нас вчить окультна наука щодо походження людини на нашій землі, допоможе уяві подолати серйозні ускладнення, які заважають звичайному науковому розумінню еволюції.

Еволюція людини не є наслідком процесу лише на нашій планеті, у ній приймають участь декілька світів у відмінних умовах матеріального та духовного розвитку. Навіть як проста гіпотеза, це ствердження наполегливо рекомендується здоровому глуздові, бо є протиріччя у широко розповсюдженій ідеї, що існування людини зведене до 60 або 70 років матеріального життя та наступного безкінечного духовного. Цей протилежний погляд стає повним абсурдом тому, що потрібно визнати, що вчинки під час нашого 60-70 річного існування – вчинки імпульсивні та ще не цілком свідомої людини, мусять визначити у очах Провидіння умови наступного Вічного Життя. Так саме абсурдно припускати (поза справедливістю), що життя після смерті може бути не підлеглим законам змін, прогресу та удосконалення; ці закони за аналогіями у природі, імовірно керують всіма різноманітними істотами світу. Але щойно ми відкидаємо ідею рівного, без прогресу майбутнього життя та дозволяємо можливість наступного удосконалення, ми неминуче визнаємо, що немає іншої можливості, ніж безкінечне удосконалення крізь послідовні світи.

Як ми вже казали, для окультної науки це навіть не гіпотеза, це доведений, підтверджений та беззаперечний факт.

Життя та етапи еволюції на нашій планеті – все. що перетворює її на дещо більше, ніж хаотична інертна маса – пов’язані з життям та еволюцією декількох інших планет; але ми не мусимо робити висновок, що планетна система, до якої ми належим, безкінечна. Лише людська уява має вільне поле діяльності, яке здатне йти до краю.

Якими різними за масою матерії не були би ці світи, вони щільно пов’язані струмами та витонченими силами, які нам не важко буде осягнути, бо лише звичайна їх видимість для нас доводить існування сил, або ефірного середовища у якому рухаються небесні світила. Саме за допомогою цих витончених сил елементи життя переходять з одного світу до другого. Але це уявлення, з точки зору наших попередніх міркувань, може викликати помилкове тлумачення.

Читач може уявити, що на нашу думку, звільнена душа після життя на нашій землі, буде пригнутою струмами спорідненого до неї світу; насправді процес більш системний.

Система світів утворює низку, яку кожна індивідуальна духовна сутність мусить пройти; і цим рухом є «еволюція людини». Ми мусимо усвідомити, що еволюція триває безперервно та далеко не завершена. Дарвін вчив, що людина має мавп’яче походження; але у власній неосвіченій самовпевненості західна теорія майже не дозволяла європейським еволюціоністам займатися пошуками у інших напрямках, щоби вони зрозуміли, що для наших нащадків ми могли би бути такими самими родичами, як і мавпа для нас. Та все ж, обидві версії мають зв’язок.

Вища еволюція стане творінням нашого прогресу світами нашої планетної системи; і ми ще не один раз у більш високій формі, повертатимемося на цю землю; але шляхи, наприкінці яких ми у власній уяві передбачаємо ці можливості, неуявної тривалості. Легко зрозуміти, що низка світів, ланкою якої є наша земля, загалом не створена для матеріального існування, повністю або приблизно схожого до нашого. Існування низки однакових світів було би не виправданим, бо у такому випадку, вони могли би бути втіленими у одному. Насправді, світи які у зв’язку з нами, різні з усіх точок зору. Особливо щодо пропорцій духу та матерії у їх складі. У нашому світові дух та матерія розподілені більш або менш порівну; але не будемо уявляти, що він тому досяг майже досконалості. Навпаки він займає у еволюції ще доволі низьке місце. На більш високому рівні ті світи, де перевершує розум. Існує світ, швидше зв’язаний з нашою низкою, ніж складає її частину, де матерія складає ще більшу частину, ніж у нас, але ми повернемося до цього пізніше.

На перший погляд може здаватися ясним, що більш розвинені світи, у яких людина, завдяки власному послідовному удосконаленню, призвана жити, мусять складатися з все більш та більш духовних переживань, тобто, життя буде поступово звільнятися від грубих матеріальних потреб. З іншого боку, світи, які ми могли би називати нижчими або, точніше, минулими, здаватимуться нам більш матеріальними за нашу землю; але істина не є такою та не може бути такою; ми у цьому можемо переконатися, коли подивимося на низку світів як на безкінечну низку, рухаючись якою відбувається еволюція. Якби еволюція відбувалася за одне коло, не повертаючись на круги свої, можна було би припустити, що вона поступово піднімається від абсолютної матерії до абсолютного духа; але природа діє замкненими колами, рухаючись завжди шляхами до власних точок виходу. Перший розвинений світ, так саме як і останній, бо низка утворилася поступово, самий старий як і самий новий, найменш матеріальні та найбільш ефірні обидва з власної серії. Якщо ми вважатимемо, що найбільш розвинений світ не є кінцевим, а лише сходинка, щоби перейти у найбільш віддалений, як грудень сходинка до січня, то це ствердження для нас буде дійсно гармонійним щодо до загального стану речей. Таким чином, індивідуальна монада не падає, як під час катастрофи з пункту кульмінації тривалої еволюції до примітивного стану. Від найбільш високого світу дуги сходження до верху, назвемо його першим – далі побачимо чому – до першого до дуги сходження донизу, який буде нашим останнім (найбільш низький до відомого рівня у ряду розвитку), немає як такого падіння, навпаки, безперервний підйом, або буде краще сказати, удосконалення. Бо монада, або духовна одиниця, що пройшла стадію розвитку відповідно до умов оточення, відновлює власний цикл на наступному, більш високому рівні, удосконалюючись незалежно від переходу зі світу Х до світу А. Вона проходить цей цикл багато, багато разів, здійснюючи повне коло системи; не потрібно розглядати цей рух як звичайне обертання орбітою; навпаки за рівнями удосконалення, це постійний підйом. Таким чином, якщо ми порівняємо систему світів з серією побудованих у полі багатоповерхових веж, кожен з поверхів яких символізує рівень досконалості, духовна монада рухається спіраллю навколо всієї серії, і при кожному проходженню повз однієї з веж, підіймається на новий рівень або поверх. Не розуміючі та не маючі цієї думки, фізична теорія еволюції постійно зіштовхується з неймовірними перешкодами. Вона шукає загублені ланки світу там, де їх вже немає, бо вони мали сенс для існування лише протягом потрібного часу, та зникли з того потому. Дарвін каже, що людина була раніше мавпою. Це так; але дарвінівська мавпа ніколи не стане мавпою, тобто її форма не мінятиметься з часом, доки не зникнуть хвіст та руки перетворяться на ноги, тощо. Звичайна наука може побачити зміни, що відбуваються у межах одного виду; вона може лише припускати зміни, які відбуваються під час переходу одного виду на другий. Щоби їх пояснити, вона задовольняється посиланнями на великі проміжки часу та вимирання проміжних форм. Вимирання цих форм, або примітивних форм будь яких видів усіх царств – мінерального, рослинного, тваринного та людей – імовірно, було; але звичайна наука може лише припускати це, не віддаючи звіту про умови цієї необхідності перешкоджання народженню нового покоління проміжних форм. Загублені ланки форм є результатом спірального руху, яким йде еволюція живих форм в усіх царствах природи. Якщо дивитися за лінією, паралельною до осі гвинта, який насправді є лише рівномірно нахилена площина, він здаватиметься послідовністю сходинок. Духовні монади, які проходять систему на рівні тварин, переходять до іншого світу, щойно завершили власне коло утілень тут. Коли вони повертаються, вони вже готові для людського утілення; відповідно немає потреби перетворювати тваринні форми на людські – ці останні вже готові, щоби прийняти своїх духовних квартирантів. Все ж, якщо ми повернемося назад, то прийдемо до періоду, коли жодна людська форма не була готовою для розвитку на цій землі. Коли на своєму шляху, на нижчому людському або примітивному плані, духовні монади почали прибувати, їх безперервний імпульс у світі, який містив лише тваринні форми, викликав перетворення лише найвищих з них на відповідні, які і стали відомими як загублені ланки.

Де у чому можна вважати, що ця версія аналогічна до теорії Дарвіна, хоча би щодо розвитку та згасанню проміжних форм. Матеріаліст сказав би: «З рештою, нам немає сенсу висловлювати думку про походження схильності видів створювати вищі форми. Ми стверджуємо, що вони створюють, шляхом через проміжні форми і, що ці останні зникають; і ви кажете те саме». Але між цими двома точками зору є різниця. Не треба вважати, що нормальний процес еволюції, підлеглий впливу середовища та статевому відбору, має можливість виробляти проміжні форми, тому неминучою стає їх тимчасовість та зникнення. Без цього ми бачили би світ заселений різними проміжними формами – тваринні форми, що поступово досягають людської форми і людські у неймовірній мішанині з тваринними. Насправді поштовх дається новій еволюції вищих форм, що вже було доведеним, та спрямуванню духовних монад, здатних прийняти нові форми. Ці вищі життєві імпульси руйнують стару оболонку заселеної планети, і розповсюджують навколо себе завдаток чогось більш високого. Повторені тисячоріччями форми починають рости; вони швидко підіймаються, йдуть крізь проміжні та досягають більш досконалих форм, і за часом того, як ці, у свою чергу, зі швидкістю та силою всіх нових зростань, примножуються, надають монадам які приходять на цей рівень існування, нові тіла і тому, що немає більш тіл для проміжних форм, вони зникають. Таким чином, еволюція відбувається шляхом прогресивного руху спіраллю крізь світ, на край випадок у головній її хвилі.

Під час цього викладення, ми дещо випередили факт, який допоможе нам скласти уявлення, до того точне, про систему світів, до якої ми належим. Ми хочемо сказати, що хвиля життя – хвиля існування, духовний імпульс, як би ми це не називали, переходить з однієї планети до іншої поштовхами або послідовними поривами а не постійним потоком. Щоби ілюструвати цю думку прикладом, ми могли би порівняти її з серією діжок або сосудів закопаних у землю та з’єднаних між собою маленькими каналами на рівні землі, які інколи можна побачити біля джерелець. Спочатку джерельце наповнює діжку А і лише коли вона повна, вода починає переливатися до діжки В. Ця остання лише після власного наповнення дає можливість наповнювати наступну діжку С, тощо. Хоча такий банальний приклад дає нам дуже примітивну картину, він ясно ілюструє еволюцію життя низкою світів, до одного з яких належимо і ми, і навіть еволюцію наших світів. Бо еволюція яка наразі відбувається не дозволяє попереднього існування низки населених істотами планет; але це навпаки ствердження того, що еволюція кожного світу є результатом попередніх еволюцій і наслідок деяких залишених попередниками, імпульсів у надлишку для їх розвитку.

Нам наразі потрібно дослідити цю фазу процесу; але щойно ми торкаємося цієї теми, ми мусимо подумки звернутися до більш старого періоду розвитку нашої системи, а саме, до еволюції або походженню людини. Звісно, що коли ми кажемо про початок світів, ми маємо справу з явищем, яке не має нічого спільного з життям, як ми його розуміємо, і які відповідно не мають нічого спільного з життєвими хвилями.

Але почнемо спочатку. Людському урожаю життєвого принципу був попередній, з одними лише тваринними формами; це ясно; до цього був з формами рослинного, попередній появі тваринних форм на нашій планеті. Зі свого боку, рослинні організми були лише нащадками організмів мінеральних, але мінерал у свою чергу є продуктом природи, який виник з чогось попереднього, як і будь яке явище природи; зрештою, підіймаючись всіма великими серіями цих явищ, наша уява починає зазирати у неймовірний початок всіх речей. Не будемо заглиблюватися у цю абстрактну метафізику, нам достатньо визнати (якщо бажаємо вивчати цей предмет) що життєва хвиля утворила ці мінеральні форми і, що хвиля таких самих властивостей перетворила мавп’ячу породу на расу первобутніх людей. Окультна наука підіймається дуже далеко у древність і у власному невичерпному аналізі – далі періоду появи мінералів. До часів розвитку світів з гарячих туманностей природа починається чимось більш раннім – елементарними силами, попередніми до явищ природи, які наразі сприймаються нашими органами почуттів. Але залишимо доки що цю тему та повернемося до процесу, коли перший світ серії (назвемо його глобусом А) був лише нагромадженням мінеральних форм. Раніше ми сказали, що глобус А був значно більш ефірний тобто духовний, ніж населений нами.

Ці форми можуть бути мінералами у тому сенсі, що вони не належать до вищих форм рослинних організмів, але все ж, з нашої точки зору, вони можуть бути дуже не матеріальними, ефірними, складені з дуже тонкої та ніжної матерії, у якій інший характерний полюс природи, дух, перевершує, у значно більшій кількості. Мінерали, які ми намагаємося описати, суть швидше, якщо можна так сказати, привиди мінералів, не мають жодного збігу з мінералами твердими, блискучими та шліфованими кристалами, які ми бачимо у музеях. Прогрес рухається з одного світу до іншого, як для цих нижчих форм еволюції, так і для більш високих, і це головне, що ми бажаємо визначити. Існує так би мовити удосконалення, закінченість, матеріальність та щільність, шляхом сходження донизу.

З іншого боку, є так саме удосконалення шляхом сходження доверху, до духовності по відношенню до закінченості, яка стала можливою завдяки матерії або матеріальності, у першому випадку. Ми побачимо, що прогрес еволюції людини на вищих стадіях йде абсолютно тим самим шляхом. До того нам стає відомо з нашого вчення, що один процес природи символізує другий; що більше є лише повтором меншого у більшому масштабі. З того, що ми сказали висновок, що як на глобусі А мінеральне царство, очевидно, не може розпочати розвиток рослинного якщо не отримає імпульс зовні, так і на землі не було би можливості створити людину з мавпи, якби вона не отримала відповідного імпульсу зовні. Але доки що було би краще не повертатися до глобусу А, щоби вивчати впливи на нього імпульсів на перших стадіях побудови системи.

Ми вже достатньо далеко поглянули назад та склали для себе приблизне уявлення про період, до якого ми наближаємося, щоби подальше заглиблення у минуле цілком не змінило характер нашого викладення. Ми мусимо десь зупинитися і доки що не маємо нічого кращого ніж припустити, що життєві імпульси вже потрапили на глобус А. Далі ми можемо швидко пройти період часу між мінеральною та людською епохами на Глобусі А та повернутися до питання походження людини.

Повний розвиток мінеральної епохи на глобусі А готує шлях для розвитку рослинної епохи, і щойно вона починається, мінеральне життя виливається на глобус В. Далі, коли рослинний розвиток скінчився та починається тваринний, рослинний імпульс переходить на глобус В, а мінеральний з глобусу В на глобус С. Нарешті, саме у цей момент і лише на цей час, імпульс людського життя приходить на глобус А.

Потрібно попередити про неправильне уявлення, яке може тут виникнути. Цей процес, як ми його описали, може дозволити нам подумати, що на момент появи людського імпульсу на глобусі А і мінерального на глобусі D царював хаос. Це не відповідає істині за двох причин. По-перше тому, що існують еволюційні процеси, попередні до мінерального, тобто до мінеральної хвилі її шляхом сфер, проходить одна або навіть декілька хвиль еволюції. Але окрім та вище цього існує факт, який має такий вплив на увесь рух речей, що коли ми його зрозуміємо, ми побачимо, що життєвий струм вже декілька разів проходив коло низки глобусів до початку людського імпульсу на глобусі А. Це наступний факт: кожне царство еволюції, рослинне, тваринне та всі інші розподілені на декілька спіральних прошарків. Духовні монади – індивідуальні атоми цієї життєвої хвилі, про яку стільки разів йшлося, не закінчують власне існування на сфері А. Щоби закінчити її далі на В, тощо. Вони декілька разів проходять все коло як мінерали, далі декілька разів як рослини та як тварини. Переважно спочатку викласти поверховий огляд системи, але посвячені відкрили, ми вважаємо вперше, цифри щодо цих просувань природи, і незабаром ми їх оприлюднимо, на цей час достатньо засвоїти тему загалом.

Таким чином ми прийшли до моменту, коли первобутня людина починає власне існування на глобусі А, де все має стан привидів, відносно істот нашого сучасного світу. Вона починає власне тривале сходження у матерію. Хвилі кожного кола встановлюють людські раси на різних сходинках розвитку по черзі на кожній планеті. Але низка кіл більш складна, ніж можна було би уявити, якби наша розповідь обмежувалася лише цим. Процес зовсім не у переході духовної монади з однієї планети на наступну. Кожен раз, коли духовна монада приходить на одну з планет, їй потрібно виконати процес доволі складної еволюції. Вона мусить багато разів втілюватися у послідовних людських расах і навіть багато разів у кожній великій расі. Далі ми побачимо, що ця теорія добре освітлює сучасне становище людства, як ми його бачимо, та дає нам ключа до пояснення величезної різниці з точки зору розумової, моральної і навіть щасливого існування у найбільш піднесеному сенсі цього поняття, яка здається такою болючою та таємничою. Що має визначений початок, зазвичай має, так саме, і кінець.

Ми доводили, що еволюційний процес тут викладений, був утворений під впливом декількох імпульсів; ми можемо зробити висновок, що вони спрямовані до мети та завершення. Відомо, що мета від нас далеко. Людина, якою ми її знаємо на нашій планеті, пройшла лише половину еволюції, якій вона і зобов’язана власним сучасним рівнем розвитку. До закінчення нашої системи вона стане вищою за її сучасний стан, настільки, наскільки вона наразі вища за стан загубленої проміжної форми. Цей прогрес буде досягнутий на нашій землі, у той час коли у інших світах серії підйому він може досягти вершин досконалості значно вищих. Розумам, не освіченим у окультних науках, неможливо скласти уявлення про образ життя, призначений людині після досягнення нею зеніту великого циклу.

ПРИМІТКИ

У попередній главі був застосований вираз, який не зовсім відповідає уявленню, що з’явилося після видання цієї книги. Цей термін духовні монади – «…індивідуальні атоми цієї життєвої хвилі не закінчують свого існування на А, щоби закінчити далі на В тощо. Вони декілька разів проходять все коло як мінерали, далі декілька разів як рослини…». Я поясню наразі, що я висловився так, бо моя мета на той час була такою, щоби лише показати, як людська сутність поступово формувалася, шляхом еволюційних стадій, розпочатих у нижчих царствах. Але з часом стає очевидним, що величезний процес, завершенням якого є еволюція людства та всього що до нього рухається, дозволяє поділ індивідуальностей лише на стадії значно віддаленій, ніж розглянута у зазначеному висловлюванні. У мінеральному царстві, де вищі рослинні та тваринні форми ще не з’явилися, не існує ще нічого схожого до індивідуальної духовної монади (якщо лише це не декілька одиниць, теоретично припустимі) у життєвих потоках, щоби у майбутньому утворювати більш високо організовані ланки існування. Щоби оцінити тему загалом, краще розглядати перше сходження духу у матерію таким, яке викликає однорідні прояви. Специфічні форми мінерального царства, кристали та скелі, насправді є лише кипіння у масі, які тимчасово приймають індивідуальні форми та знову повертаються до наростаючої космічної матерії; але це ще не є справжні індивіди. Індивідуальність не визначається навіть у рослинному царстві. Рослинне перетворює органічну матерію на фізичні явища та готує основу для більш високої еволюції тваринного царства. У ньому та лише у вищих сферах ми бачимо вперше появу справжньої індивідуальності. Таким чином, лише коли великий життєвий потік навколо нашої планетної низки дійшов до рівня тваринного втілення, духовні монади представляють собою кількість і про них можна сказати «вони».

Посвячені, звісно, не з метою заохочення глибокого вивчення грандіозної еволюції, що нас торкається, додали до цієї книги тему про планетну низку. Щодо нашого людства, період під час якого Земля буде зайнятою нашою расою, більш тривалий, ніж потрібно для поглинання всієї нашої розумової енергії.

Значимість еволюції яка мусить завершитися під час цього періоду, цілком достатня, щоби до останніх сторінок вичерпати можливості людської уяви. Але для тих, хто вивчає окультну науку, дуже корисно одного разу та назавжди віддати собі звіт про велику кількість монад нашої системи, а так саме про їх залежність одна від одної та про існуючі між ними щільні стосунки, до того як концентрувати власну увагу на особистій еволюції нашої планети. І справді, як ми побачимо, еволюція будь якої однієї планети йде шляхом аналогічним до всіх приналежних до цієї серії. Стародавні окультні книги, з їх туманною фразеологією інколи згадують про послідовні стани деякого світу, неначе про різні послідовні світи та навпаки. Плутанина зникне, якщо ми усвідомимо, що ми мусимо розглядати істини природи з обох точок зору. Кожна планета, зайнята людством проходить крізь дуже важливі та значущі перетворення, які мали місце майже у кожному випадку створення світу. Все ж, якщо ми складемо всі ці зміни до однієї, вони будуть лише однією складовою серії більш високих змін. Різні світи низки є об’єктивні реальності, а не символи змін у одному світові. Але до цього ми ще повернемося.

 

4. СВІТОВІ ПЕРІОДИ

Перший погляд кинутий на окультну доктрину розвитку людини на землі, пропонує нам разючий приклад однаковості природи. Еволюція людини у загальних рисах рухається таким самим чином, як і більш широка еволюція всієї низки світів. Внутрішня робота організації нашого світу, щодо єдності його конструкції, однакова з тією, більш широкою роботою, частиною якої є наш світ. Розвиток людини на Землі відбувається послідовними хвилями, які відповідні послідовним світам планетної низки. Ми назвемо ці примітивні періоди зростання людства колами. Потрібно пам’ятати, що почергово складені у кожному колі індивідуальні одиниці абсолютно однакові щодо їх вищої сутності, тобто індивідуальності, які жили на Землі одне коло, повертаються, пройшовши всю серію світів та утворюють таким чином друге коло, тощо. Але ось на чому ми мусимо наполягати: індивідуальна одиниця коли потрапляє на будь яку планету серії кола, не лише торкається цієї планети, щоби потім далі перейти до наступної. До того як піти далі, вона муситиме жити у серії рас на цій планеті. Цей факт вже дозволить читачеві скласти для себе приблизне уявлення загалом, та покаже спільність планів між одним світом та всією серією, на яку ми звертали вже увагу. Так саме, як система природи, до якої ми належимо, загалом є результатом серії кругів навколо всіх світів, еволюція людства у кожному світі відбувається за посередництвом втілення у серії рас, послідовно розвинутих у межах кожного світу.

Наразі прийшов час, якщо ми бажаємо зробити більш зрозумілою дію цього закону, викласти реальні цифри періодів визначених нашою доктриною. Було би дочасним починати з них; але щойно ми добре засвоїли думку про низку світів та що еволюція на кожному з них відбувається шляхом серії утілень, вивчення детальної дії законів, які цим керують, буде значно полегшене точним знанням кількості світів, а також кількості кругів та рас, необхідних для досягнення мети цієї системи. Бо загальна тривалість системи так саме обмежена часом як і життя людини у тому сенсі, що все що має початок, неминуче матиме кінець. По за можливими випадками, людське життя обмежене визначеною тривалістю, так саме і життя системи світів мусить прийти до кінцевого завершення. Величезні періоди часу існування системи світів, хоча і вражають нашу уяву, все ж, підлеглі обчисленням; вони поділені на різні під-періоди, кількість яких визначена та обмежена.

Не важливо яким пророцьким інстинктом Шекспір дійшов у власній драматичній класифікації людського віку до цифри 7; у будь якому випадку він не міг зробити кращого вибору. Еволюція людських рас відбувається семирічними періодами, і кількість об’єктивних світів нашої планетної системи також дорівнює 7. Звісно, що окультне вчення вважає це істиною, так саме як наші фізики визнають, що спектр складений з 7 кольорів, а музикальна гама з 7 тонів.

У природі існують 7 царств, а не 3, як помилково класифікує сучасна наука. Людина належить до царства, абсолютно відмінного від тваринного, істот значно більш високої організації, ніж тих які людство нам на цей час подає, а нижче мінерального царства існують ще 3 інших, про які західна наука взагалі нічого не знає.

Повертаючись до нашого царства, скажемо, що людина еволюціонує серіями кругів (прогресуючи навколо серії світів) і що потрібно щоби вона зробила 7 цих кругів до закінчення долі нашої системи. Ми наразі у 4 колі. Точне знання цього народжує міркування високої властивості, бо кожне коло, так би мовити, спеціально призначене для розвитку однієї з 7 людських сутностей у послідовному порядку їх сходження доверху.

Індивідуальна одиниця, яка вперше, протягом кола приходить на планету, мусить на цій планеті пройти 7 рас до свого переходу на наступну планету, і кожна з цих рас на тривалий час займає Землю. Наші поверхові уявлення про час та вічність, засновані на темних релігійних поглядах Заходу, створили у нас дивні розумові звички щодо визначення часу цих періодів. Ми вільно міркуємо про вічність, з іншого боку декілька тисячорічь нас не лякають; але щойно ми намагаємося скласти точні цифри у розрахунках періодів, які перевершують звичайний обрій нашої думки, західна теологія мусить їх заперечувати як абсурд. Отже, ми, всі хто живе на цій Землі (або на край випадок більша частина людства, бо існують виключення про які далі буде) проходимо на цей момент крізь 5 расу 4 кола. Але еволюція цієї 5 раси почалася приблизно мільйон років тому. Чи можемо ми сподіватися, що читач який вважає космогонію, якою ми займаємося, не намагаючись трактувати про вічність, буде у змозі прораховувати періоди тривалістю мільйони років і навіть не рахуючи вражаюче число цих мільйонів.

Кожна з 7 рас у складі кола, сама підлегла підрозділам. Якби це було не так, то втілення кожної людської одиниці були би рідкими. У межах кожної раси існують 7 під-рас і кожна з них поділена ще на 7 гілок. Загалом, кожна індивідуальна людська одиниця мусить пройти крізь кожну з цих рас, під-рас та гілок під час свого життя на Землі, кожен раз, коли нове коло її приводить на неї. Якщо поміркувати, то ця необхідність мусить бути для розуму не більш жахливою, ніж гіпотеза про менше число утілень. Якою би не була кількість життів, які індивідуальна душа мусила би пройти на цій Землі під час одного кола, велика або ні, вона не може рухатися далі до того часу, доки вся хвиля не завершить свій перехід. Далі, шляхом нескладного обчислення, переконаємося, що тривалість фізичного життя кожної індивідуальної одиниці може бути лише незначною частиною того часу, який вона мусить провести на Землі від часу прибуття та до переходу на другу планету. Велика частина цього часу, за нашим визначенням тривалості, пройде у цьому суб’єктивному стані, який належить «світові наслідків», або світові духовному, зв’язаному з фізичною землею де протікає наше об’єктивне існування. Потрібно вивчати паралельно природу існування у світі духовному та світі нашого об’єктивного існування на Землі. Ми завжди мусимо пам’ятати, що між будь якими двома фізичними життями, індивідуальна одиниця проходить період існування у відповідному духовному світі. Тому, що умови цього існування (у духовному світі) визначаються відповідно до застосування отриманих можливостей фізичного життя, яке щойно закінчилося, духовний світ в окультних книгах часто називається світом наслідків. З цієї точки зору Земля є відповідний світ причин.

Природно, що у світ наслідків, після втілення у світі причин, переходить індивідуальна одиниця, або духовна монада; але особистість, щойно розчинена, так саме йде за нею до рівня, залежного від заслуг цієї особистості, тобто природи її діяльності під час життя на землі. Період часу, який вона мусить провести у світі наслідків (значно більший кожний раз за життя яке її привело сюди) відповідний «потойбічному світу», або «небу», словами звичайної теології.

Вузькі поняття звичайних релігійних світоглядів передбачають лише одне розумне життя та його наслідки у майбутньому житті. Теологія нас вчить, що сутність, про яку йдеться, отримала власний початок у цьому фізичному житті та, що майбутнє духовне життя вічне. Але ми знаємо за елементами окультної науки, що ці два життя складають лише частину долі сутності протягом її життя у одній з гілок, під-рас, які належать одній з 7 головних рас, приведених на Землю під час одного з 7 кругів людства, які, щоби виконати власне призначення у природі, будуть по черзі займати її. Цим мікроскопічним молекулам, безкінечно малим часткам всієї системи, звичайна теологія надає більше значення ніж загальному, бо приписує ним безкінечне існування.

Тут ми мусимо попередити читача від висновку, до якого попередні пояснення, абсолютно точні, але не достатньо детальні, могли би привести. Він не зможе точно обрахувати кількість життів, які індивідуальна одиниця мусить провести на землі протягом одного кола, просто беручі число 73 (у кубі). Якби вона проходила лише одне втілення у кожному підрозділу, то загальне число було би 343; але кожна одиниця щонайменше двічі втілюється у кожному підрозділу раси; іншими словами двічі сходить до об’єктивного світу причин. Окрім того існує цікавий циклічний закон, за яким загальне число утілень збільшується вище за 686. Кожна під-раса володіє на момент власного апогея, деякою додатковою життєвістю, яка народжує додаткове зростання раси на момент прогресу; вона так саме має ще одне на момент, так би мовити власної агонії. Вся хвиля людського життя проходить ці раси; як результат, для кожної монади нормальна кількість утілень наближається до 800. Це число міняється у відносно малих межах; пізніше ми розглянемо різні аспекти цього питання.

Закон, який захоплює одну за другою «всі» індивідуальні людські сутності до потоку широкої еволюції, які ми описали, зовсім не є несумісним з можливістю анормальної долі або кінцевого знищення, що загрожує особистості за грубі прив’язаності.

Розподіл сімох сутностей після смерті людини доволі ясно це доводить, але пояснення еволюції далі дозволяють ще краще усвідомити становище. Безсмертна сутність є та, яка зберігається крізь всю серію життів, не лише протягом рас, які належать нашому земному колу, але так саме крізь інші кола та світи. Загалом ця сутність може знайти, хоча і у невимірно далекому майбутньому, якщо вимірювати роками, згадку про всі свої життя, які будуть для неї такими, як для нас згадка про минуле. Все ж, астральна оболонка, яку ми скидаємо під час кожного переходу до світу наслідків, має власне існування, більш або менш незалежне, цілком окреме від існування духовної сутності, яку вона щойно залишила.

Природа цього астрального залишку дуже важлива та цікава, але методичне вивчення цього питання спочатку примушує нас спробувати зрозуміти долю Его значно вищого та значно тривалішого. Таким чином, до того як займатися цим вивченням, ми мусимо сказати більше щодо розвитку об’єктивних рас.

Хоча езотерична наука особливо займається темами, які зазвичай належать до релігійної філософії, вона не була би такою всеохоплюючою та зрозумілою, якби втратила очевидність того, що всі факти земного життя гармонійні з її доктриною. Вона не була би у стані знаходити та знати, яким чином людство еволюціонувало крізь віки та серії планет, якби вона не була у стані визначити (другорядне дослідження складає частку головного), яким чином людська хвиля, яку ми вивчаємо, еволюціонувала на нашій Землі. Простішою мовою, якості які дозволяють адептам потрапляти до таємниць інших світів та станів існування, не роблять їх не придатними повертатися назад та підійматися проти течії життя на цьому глобусі. Таким чином, між тим як так звана загальна історія може навчити лише зведеної до декількох тисячорічь інформації, історія Землі як одна з гілок езотеричної науки, повертається до долі четвертої та третьої, попередніх рас до нашої. Вона, звісно, підіймається ще далі; але перша та друга раси не мали розвитку, який можна було би назвати цивілізацією, тому про них можна сказати менше ніж про інші. Яким би дивним не здавалося деяким новітнім читачам, що ми говоримо про цивілізації на Землі мільйони років тому, все ж, третя та четверта напевно їх мали. «Де залишки?» - запитають нас. Як може цивілізація надана Європою людству, зникнути безслідно так, щоби майбутні мешканці нашої Землі не знали про її існування? Як можемо ми дозволити, щоби така цивілізація зникла безслідно?

Відповідь ми бачимо у рівномірному рухові планет, паралельному до життя їх мешканців. Періоди великих рас відокремлені великим потрясіннями природи та геологічними змінами. Європа у вигляді материка не існувала під час розквіту четвертої раси. Континент на якому жила четверта раса не існував наприкінці третьої раси і жоден з материків, де існували представники цивілізацій цих двох рас, на цей час не існує. Під час захоплення Землі життєвим імпульсом на період одного кола, вона переживає семеро великих континентальних катаклізмів. Таким чином знищується кожна раса у призначений час. Деякі з тих хто залишився, живуть далі у частинах світу, які не були колискою їх раси, але вони неминуче носять ознаки регресу та швидко деградують.

Колискою четвертої, попередньої до нашої раси, був материк, згадки про який зберегла сама екзотерична література – був «Атлантида», але великий острів, про зникнення якого писав Платон, був насправді лише залишком великого материку. У першій половині еоценського періоду, великий цикл четвертої раси, Атланти, вже досяг власної найвищої точки, і великий континент, прабатько майже всіх наразі існуючих континентів, виявив перші ознаки занурення, яке тривало до часу 11,5 тисяч років тому, коли його останній острів, який за його назвою ми можемо назвати Посейдоніс, затонув під час катастрофи.

Лемурію (древній материк розташований на південь від Індії, там де наразі Індійський океан, але зв’язаний з Атлантидою, бо Африка ще не існувала) не слід змішувати з континентом Атлантида, як Європу з Америкою. Обидва занурилися та були затоплені з усією цивілізацією та богами; та все ж, між двома цими катастрофами пройшов період у 700 тисяч років; захід та знищення Лемурії мали місце у маленький проміжок часу перед початком еоценського періоду, бо ця раса була третьою. Залишки того, що було великою нацією, ви можете побачити у пласкоголових аборигенах Австралії.

Один новий автор у власній праці про Атлантиду зробив помилку, коли заселив Індію та Єгипет колоністами з цього континенту.

Материки, які розкопували та вивчали геологи, у серці яких вони відкрили сліди еоценського періоду (та примусили його видати свої секрети) можливо мають у невимірних, або точніше, невиміряних глибинах океанів інші материки, ще більш древні, які ще не були досліджені геологією; і що можливо, відкриття цих материків зможе відкинути колись їх теорії? Чому не дозволити, що наші материки вже декілька разів були занурені у води, так саме як Атлантида та Лемурія, та мали можливість знову з’явитися та нести на собі нові людські раси та цивілізації, і що за першого геологічного поштовху під час наступної катастрофи у серії періодичних потрясінь, які мають місце між початком та кінцем кожного кола, наші вже досліджені материки зануряться, а Атлантида та Лемурія піднімуться знову?

Четверта раса, безсумнівно, мала періоди дуже високої цивілізації. Цивілізації грецька та римська і навіть єгипетська, ніщо у порівнянні з тими, які почалися з третьою расою. Люди другої раси не були дикунами, але їх не можна назвати цивілізованими.

Греки та римляни були маленькими під-расами, щодо єгиптян, то вони всі входили до нашої кавказької сім’ї. Порівняйте їх та Індію. Досягши найвищої цивілізації, обидві зникли; єгиптяни, окрема під-раса, зникли цілком, бо ці копи – лише їх залишки; Індія, яка представляє одну з перших та могутніх гілок раси-матері, мала у складі декілька під-рас, і на цей день ще існує та змагається, щоби колись завоювати місце в історії.

Історія має лише розрізнені та туманні свідчення про те, що чим був Єгипет 12 тисяч років тому, коли за декілька тисячорічь перед цим досягши кульмінації, він вже рушив у занепад.

Халдеї були на вершині власної окультної слави до того часу, який ми називаємо бронзовим віком. Ми схильні стверджувати, що значно вищі цивілізації, ніж наша, розквітали та згасали. Ми не задоволені, як деякі з ваших новітніх авторів, словами, що до того як були засновані Рим та Афіни, існувала цивілізація, наразі зникла. Ми стверджуємо, що як до, так і після льодовикового періоду у різних місцях земної кулі існувала серія цивілізацій, що вони досягали апогея власної слави і надалі згасали.

Не лише сліди, але навіть пам’ять про ассирійську та фінікійську цивілізації були загублені впритул до знахідок останніх декількох років. І ось вони відкривають нову сторінку, але з не найбільш віддалених періодів історії людства, і, все ж, хоча ці цивілізації не відносять нас так далеко назад, як до самих древніх, історія ледве погоджується з їх свідоцтвом. Археологія переконливо довела, що людська пам’ять дивиться значно далі, ніж історія погоджується, і священні традиції древніх, колись могутніх націй, які передавалися від батька до сина, більш гідні довіри. Ми кажемо про цивілізації до льодовикового періоду і це здається абсурдним не лише звичайним та необізнаним розумам, але і власне вченим геологам. Що ж ви скажете про наше ствердження щодо китайців (йдеться про справжніх китайців, у центрі Китаю, а не про змішаний різновид четвертої та п’ятої рас, які займають наразі трон) – аборигенів, приналежних до власної не змішаної національності до найвищої та останньої гілки четвертої раси, які досягли власного найвищого рівня цивілізації до появи в Азії п’ятої раси? У який момент? Порахуйте. На островах, знайдених Норденскольдом на кораблі «Вега», знайшли скам’янілі останки коней, баранів, биків тощо, поміж скелетами слонів, мамонтів, носорогів та інших чудовиськ, приналежних, відповідно до вашої науки, до періоду, коли людина ще з’явилася на Землі. Як сталося, що коні та барани були знайдені разом з допотопними?

Мало того, що вкритий наразі вічним льодом район, заселений найніжнішою з усіх тварин, людиною, мав тропічний клімат, що буде доведеним, але він ще був і місцем існування однієї з найбільш древніх цивілізацій четвертої раси, представленою цими найбільш високими останками, де-генеруючими китайцями, нижчі залишки яких (на край випадок у очах вченого невігласа), не виправно змішані з останками третьої. Я вже казав вам, що найвищий наразі народ з духовної точки зору належить до першої під-раси п’ятої раси-матері. Це азійські арійці; найвища з боку фізичної інтелектуальності, це остання під-раса п’ятої раси – це ви, їх завойовники. Більшість людства належить до сьомої під-раси четвертої раси-матері, зібраної з раніше згаданих китайців та їх гілок (малайці, монголи, тибетці, тощо), а так саме і з інших підрозділів четвертої та сьомої під-рас третьої раси. Всі останки людства, на вигляд впалі та принижені, є прямими нащадками високо цивілізованих націй, ні назва ні згадка про які не збереглися, хіба що у книгах на кшталт «Пополь Вух», священна книга древніх гватемальців, та деяких інших, невідомих для науки».

Я запитував, чим можна пояснити розвиток людського прогресу протягом двох останніх тисячорічь, дивний розвиток у порівнянні зі станом застою людей четвертого кола, до початку періоду новітнього прогресу. Це запитання викликало вищенаведені пояснення, а так саме наступні з приводу нещодавнього імпульсу людського прогресу.

«Це кінець дуже важливого циклу. Кожне коло, раса і так саме під-раса проходять власні великі та малі цикли на кожній планеті існування людства. Наше людство четвертого кола проходить свій великий цикл, так саме як свої раси та під-раси. Чудовий розвиток викликаний двома ефектами – початком сходження донизу першого та тим, що останній (маленький цикл вашої під-раси) досягає свого апогея. Пригадайте, що ви належите до п’ятої раси, та все ж, ви лише західна під-раса. Не дивлячись на всі ваші зусилля, те, що ви називаєте цивілізацією, обмежене цією останньою та її гілками у Америці. Її оманливе світло, начебто світить далі, ніж насправді. У Китаї немає розвитку, а з Японії ви зробили лише карикатуру.

Окультний учень не мусить говорити про стан застою четвертого кола, бо історія не знала нічого або майже нічого про такий стан націй, за виключенням західних, впритул до початку новітнього прогресу. Що вам відомо про, наприклад, про Америку до її захоплення іспанцями? Менше ніж два сторіччя до прибуття Кортеса існував такий самий великий прорив до прогресу між під-расами Перу та Мексики, який ми бачимо наразі у Європі та США. Їх під-раса закінчилася майже повним знищенням внаслідок нею само створених причин. Ми можемо казати лише про стан застою, у який, за законом еволюції зростання, зрілості та занепаду, потрапляє кожна раса під час свого втілення. Ось положення, яке знає загальна історія у той час коли вона нічого не знає про стан Індії десяток віків тому. Ваші під-раси рухаються за апогеями власних циклів, і їхня історія не йде далі ніж до часу занепаду деяких інших під-рас, які майже всі належать до четвертої раси.

До якого періоду належала Атлантида та чи прийшов руйнуючий її катаклізм у визначену епоху протягом еволюції у розвитку рас та чи відповідав він затемненню планет? Ось відповідь.

Все у еволюції кругів має власне місце та час, інакше для найкращого ясновидця було би не можливим вирахувати рік та час, коли мусить статися великий або малий катаклізм. Все що міг би зробити посвячений, це передбачити приблизно епоху, натомість можна передбачити геологічні потрясіння з математичною точністю, так саме як затемнення або інше явище у космосі. Занурення Атлантиди (материків та островів) почалося у міоценський період, абсолютно так, як наразі спостерігається поступове просідання деяких наших материків; першим результатом було зникнення найбільшого материка, і це збіглося з появою Альп, далі – занурення чудового острова, згаданого Платоном. Єгипетські жреці Саїса повідомили предку Солона, що Атлантида (останній з островів) загинув приблизно 9 тисяч років до їх епохи. Цей час не був фантазією, бо вони протягом тисячорічь зберігали власні записи. Та все ж, вони розповіли лише про Посейдоніс і не погодилися відкрити власну секретну хронологію, навіть великому грецькому законодавцеві. Так саме не існує будь яких геологічних причини для сумнівів, навпаки існує велика кількість доказів, щоби визнати очевидність цієї події, наука, зрештою, погодилася з існуванням великого материка та архіпелага.

Наближення кожного нового затемнення завжди відзначається катаклізмами води або вогню. Окрім того, кожна мати-раса (корінна раса) мусить бути поділеною на дві частини тим або іншим. Так, коли четверта раса атлантів досягла апогею свого розвитку та слави, вона була знищена водою; на цей час можна знайти лише їх дегенеруючи залишки, та все ж, кожна з їх під-рас була відносно великою та пережила свої дні слави. Прийде час і тим чим стали вони, станете і ви, бо закон циклів незмінний. Коли ваша п’ята раса досягне зеніту фізичного інтелекту та досягне максимуму власної цивілізації (пригадайте різницю, яку ми робимо між цивілізаціями фізичною та духовною) та не буде придатною для подальшого підйому у власному циклі, її прогрес у напрямі абсолютного зла буде призупинений (так саме як ваші попередники лемурійці та атланти були зупинені у такому рухові) одним з потрясінь; ваша висока цивілізація буде знищеною і всі під-раси цієї раси підуть донизу у власних відповідних циклах, після короткого періоду слави та мудрості. Подивіться на залишених жити атлантів, древніх греків та римлян (новітні належать до п’ятої раси). Подивіться, якими великими, короткими та ефемерними були їх дні слави та величі. Бо вони були лише сімома під-расами, сімох гілок раси-матері. Жодна раса-матір, як і її під-раси та гілки, не можуть, відповідно до єдиного закону, порушувати прерогативи раси або під-раси які мусять йди за ними; ще менше можуть вони втручатися у знання та права, призначені їх нащадкам.

«Прогрес у напрямі абсолютного зла», зупинений катаклізмами, які знищують по черзі кожну расу, є результатом інтелектуальних пошуків та наукового прогресу надбання влади над природою, який наразі відбувається у посвячених завдяки передчасному розвитку вищих якостей, ніж ті які зазвичай застосовуємо ми.

Автор розмірковував у одній з попередніх глав про цю владу, коли розповідав про наших езотеричних вчителів; їх опис завів би занадто далеко та відволік автора у тривалі розповіді про окультні явища. Достатньо сказати, що їх сутність несла би для суспільства загрозу, викликаючи злочини всіх видів, і за розкриття сутності їх можна було би не боятися, якби ці якості були у владі людей, які вважали би їх священним скарбом. Деякими можливостями цієї влади були практичні застосуванням прихованих сил природи, які можуть бути відкриті шляхом розвитку звичайної науки. Цей рівень розвитку був досягнутий атлантами. Позитивні вчені цієї раси навчилися розчиняти та відновлювати матерію, що вважалося можливим не багатьма, у тому числі і спіритами; вони встановлювали контроль над елементалами, що і дозволяло робити це з матерією та ще багато чого більш дивовижного. Ці можливості, коли потрапляли до рук егоїстичних негідників, приносили би не лише соціальні нещастя, але і ставали збудниками у розумах цих негідників розладів, наслідками яких стали би речі більш жахливі, ніж страждання та хвороби у цьому світі. Ось чому, коли фізичний розум без високої моралі перетинає межі сфери духовного прогресу, він природним законом одразу та жорстко приборкується. Ця можливість буде краще засвоєною, коли ми вивчатимемо величні долі, до яких спрямоване людство.

Принцип, за яким людські раси колективно прямують еволюційним циклічним законом, хоча і користуються індивідуальною свободою, яку вони без сумніву мають, тут ясно показаний. Для осіб, які розглядали людські справи лише з обмеженої точки зору, яку нам викладає історія, стан речей може здатися не циклічним, а швидше повторним прогресом, інколи прискореним видатними людьми та випадковими обставинами, або затриманим війнами, упередженнями, або періодами інтелектуального безпліддя, та все ж, таким, що відбуваються більш або менш швидко.                                                                          

На додаток до езотеричної точки зору, яка спирається на широкі спостереження окультної науки, пошлемося на працю відомого автора, абсолютно далекого від окультного світу. Д-р Дж.У.Дрепер, внаслідок щільного дослідження історичних фактів, рішуче висловлюється на користь теорії циклів. Ось цитата з його книги «Історія інтелектуального розвитку у Європі»: «Як ми часто кажемо, ми суть створіння обставин. У цьому виразі ми маємо більш високу філософію, ніж це може здатися на перший погляд… Відповідно ми мусимо розглядати стан речей з цієї точки зору та визнати, що людські започаткування просуваються за призначенням. Ось чому ми бачимо, що події, про які ми говорили, що вони залежали від нашої волі, насправді були упереджені їх автором, потребами моменту. Але їх потрібно вбачати як історію деякої фази їх життя, яку нації рано або пізно проходять. Ми бачимо, як у людини протягом життя міняється характер – від безрозсудності молодості до солідності з віком. Ми не помилимося, якщо припишемо ці зміни характеру різним випробуванням, але ми не тішимося ілюзією, що ця зміна не сталася би без них. Неминуча доля рухається крізь ці події… Існує аналогія між життям нації та індивіда, який як коваль, у деякому сенсі, власного життя, блага або зла, залишиться він тут, або піде за покликом, зробить це так, або на власний смак, завжди спрямований неминучою долею – долею, що викликала його до життя, поза його бажанням, яка примушує його пройти крізь існування, етапи якого абсолютно не змінні – дитинство, юність, зрілість, старість з їх характерними вчинками та пристрастями – та яка прибирає його зі сцени у бажаний для неї момент, зазвичай всупереч його бажанню. Так саме і для націй. Те, що добровільно, має лише видимість та приховує неминучість. Ми бажаємо – можемо йти цілеспрямовано по життю; але ми не маємо влади над його законами прогресу. Існує геометрія, яка визначає криву прогресу націй. Жоден смертний не може зробити найменші зміни до неї».

 

5. ДЕВАЧАН

Було би неможливим вивчати стани, крізь які проходять вищі сутності людини після смерті, без попередньої інформації про метод розвитку людини під час її навчань. Виконавши цю частину завдання, ми можемо вивчати долі кожного людського Его у інтервалах між кінцем одного втілення та початком наступного. На початку нового життя, карма попереднього об’єктивного життя визначає образ існування, у якому мусить відродитися індивід. Ця теорія карми – одна з найцікавіших рис буддійської філософії. Вона ніколи не трималася у секреті; але інколи її не розуміли з причини неточного пояснення деяких елементів цієї філософії, елементів які самі завжди залишалися строго езотеричними.

Карма це загальний вираз, що застосовується для  групи якостей схильних до блага або зла, які проявила людська істота під час її життя і характер яких зберігається у її п’ятій сутності, під час між смертю після об’єктивного життя та її народженням у наступному.

Ця доктрина, як її інколи уявляють, може наштовхнути на думку про існування вищої духовної влади, яка після смерті людини зважує її вчинки гарні та злі та виносить вирок. Але розуміння того, яким чином після смерті відбувається роз’єднання складових людської істоти, надає нам ключа до розуміння діяльності карми та одночасно повідомляє нас про важливий предмет, який наразі ми розглянемо – духовний стан людини одразу після смерті.

Після смерті три нижчих сутності – тіло, чисто фізичне життя та його астральний двійник – цілком залишають те, чим власне і є «ЛЮДИНА», а чотири вищих істоти підіймаються до наступного за рівнем світу; тобто більш високого у духовному сенсі, але розташованому не над нашим, а у нашому, як складова частина; іншими словами, потрапляє до астрального плану, або на санскриті до Кама-локи.

Тут відбувається розподіл між двома «буддами», які складають чотири вищих сутності. Надані нами пояснення про ще недосконалий стан вищих людських сутностей показали, що розгляд їх розподілу, наче він чисто механічний, буде занадто спрощеним. Потрібно, щоби розум читача сам зробив необхідні правки за допомогою наданих нами пояснень. Цей розподіл можна визначити по іншому, а саме, як випробування рівня розвитку п’ятої сутності. Якщо ми дотримуємося першої точки зору, то мусимо припустити, що з одного боку коли шоста та сьома сутності притягують п’яту у визначеному напрямі, четверта притягує до землі. Але п’ята доволі складна та може ділитися на вищі та нижчі елементи. У боротьбі між її до того поєднаними елементами, кращі, найбільш чисті та духовні притягуються до шостої, а низькі інстинкти, імпульси та спомини до четвертої; таким чином вона ділиться на двоє. Нижча частина, поєднана з четвертою віддаляється за волею земної атмосфери, у той час коли її найкращі елементи – ті які складають, пам’ятатимемо про це, справжнє ЕГО померлої особи, її індивідуальність, сумління – йдуть за шостою та сьомою до духовного стану, який ми і розглянемо.

Відкинемо популярну назву цього стану, заплямовану помилками, та будемо дотримуватися східного визначення цієї області, або стану, до якого переходять вищі сутності людських істот після їх смерті; більше того, якщо Дева-чан буддійської філософії де у чому збігається з новітніми європейськими поняттями про небо, то від інших, більш важливих, він віддаляється. У будь якому випадку, у Дева-чані далі живе не лише індивідуальна монада, яка зберігає всі зміни еволюційної системи та переходить з одного тіла до іншого та з однієї планети до іншої – у Дева-чані далі живе власна особистість, яка усвідомлює своє «Я», за виключенням деяких обмежень, вона залишається тією самою особистістю, якою була на землі, по відношенню до своїх вищих почуттів, устремлінь і навіть уподобань. Ми, можливо, можемо сказати, що це есенція її останнього особистого «Я».

У «Буддійському катехізмі» полковник Олькот розповідає про внутрішню різницю, яку він встановлює між індивідуальністю та особистістю. Написані не лише за згодою великого священника з Шріпаду та Галле, Суманчала, але і також за вченням його посвяченого гуру, ці слова матимуть величезну вагу для учня окультизму. Ось що він нам писав у власних записках: «Поміркувавши, я замінив словом «особистість» слово «індивідуальність», яке було у першому виданні. Послідовні втілення на одній або декількох землях, або «опускання у поколінні» сканд або часток єства, зв’язаних силою танхи, суть послідовність особистостей. Кожна особистість при народженні відрізняється від особистості попереднього та наступного життя. Карма приховує (чи скажемо ми «висвітлює»?) сьогодні у особі мудреця, завтра – ремісника тощо, протягом низки перероджень. Але хоча особистості міняються, лінія життя до якої вони прив’язані, як перлини на низці, зберігає власну єдність. Це завжди приватна лінія, а не інша. Таким чином, вона індивід; це індивідуальна життєва хвиля яка має власний початок у Нірвани, або у суб’єктивному стані природи, так саме як промінь світла або тепла що йде крізь ефір, має початок у власному динамічному джерелі; вона проходить об’єктивний стан природи під імпульсом карми та творчим напрямом танхи та спрямована до повернення у Нірвану після численних циклів перетворень. Ріс Девіс називає те, що переходить від однієї особистості до другої протягом індивідуальної низки, «характером» або «дією». Але тому, що характер не є лише метафізична абстракція, а також вся сукупність моральних та розумових якостей, якщо ми візьмемо життєву хвилю за індивідуальність і кожну серію її проявів, її народжень за окрему особистість, це допоможе зрозуміти те, що Ріс Девіс називає «зручною безнадійністю однієї таємниці».

Будда, коли заперечував душу, мав на увазі звичайну помилку вірувань у перехідну та незалежну особистість, сутність яка не міняється від одного народження до другого та рухається до місця або стану де, якщо вже досконала, вона вічно була би блаженною, або страждала. Він нас вчить, що збереження усвідомлення «Я» за логікою неможливе, бо його елементарні часточки постійно змінюються, і що «Я» одного життя відрізняється від «Я» всіх інших. Але все, що я знаю про буддизм, збігається з теорією поступової еволюції удосконалення людини, тобто людини яка стає Буддою завдяки досвіду незчисленних життів.

Особа, яка на прикінці низки існувань досягає стану Будди, якій пощастило піднятися на 4 рівень дх’яни, побачить у власних передостанніх існуваннях всю разом цю серію утілень, як таємний та добровільний розвиток. Висловлення, яке підсилює цю думку постійно зустрічається у «Джатакаттхаванана», яку Ріс Девіс так гарно переклав; ось воно: «Щасливий тоді відкриває одну подію, приховану зміною народжень», або «те, що було прихованим тощо». Таким чином, первісний буддизм твердо вірив у постійність аналів Акаші, а також у можливість для людини, яка досягла рівня справжньої індивідуальної мудрості, ознайомлення з ними.

Чуттєві схильності та відчуття померлої особи залишають її у Дева-чані, але це не значить, що нічого не може бути присутнім у цьому стані окрім релігійних почуттів або думок щодо духовної сфери. Навпаки, всі вищі зміни, навіть чуттєвих емоцій, знаходять у Дева-чані сферу для свого розвитку. Щоби відчути цілу серію думок, достатньо у вигляді прикладу взяти душу людини, пристрасну до музики; у Дева-чані вона буде безперервно насолоджуватися радістю від музики. Особистість, яка сконцентрувала на землі краще з власної душі у любові, зустріне у Дева-чані всіх кого вона любила. Звісно запитають, що станеться, якщо деякі з тих осіб не заслужили Дева-чану? Відповідь - це не важливо. Для особи яка їх любила «вони будуть тут». Немає потреби щось додавати, щоби знайти ключа до цієї таємниці. Дева-чан є стан суб’єктивний. Він відчуватиметься таким реальним, як і стільці та столи, що нас оточують.

Нагадаємо, що для глибокої окультної філософії столи, стільці та всі речі цього світу не мають жодної реальності, а лише тимчасова ілюзія почуттів. Реалії Дева-чану, для всіх тих, хто туди потрапляє, будуть так саме і навіть більше реальними, як і реалії цього світу. З цього витікає, що суб’єктивне «усамітнення» Дева-чану, яке на перший погляд можна було би собі уявити, насправді не є усамітненням у сенсі нашого розуміння цього слова на плані фізичного існування; це єднання з усім, чого бажає душа – особи, предмети або знання. Уважне дослідження місця, яке Дева-чан займає у природі, доведе нам, що це суб’єктивне усамітнення кожної людської одиниці є єдиною умовою, яка робить схожим до правди поняття духовного та щасливого наступного життя для людства взагалі. Але Дева-чан є стан чистого та абсолютного блаженства для всіх, хто туди потрапляє; на такому самому рівні Авічі є його протилежністю. У цій системі немає нерівності або несправедливості; Дева-чан далекий від тотожності для добрих, як і для байдужих, але це безвідповідальне життя і з цього, за логікою витікає, що для страждань там немає місця, так саме як у Авічі немає місця для насолод або покаянь. Це життя наслідків а не причин; життя у якому не працюють за нагороду, а отримують її. Відповідно, неможливо щоби у цьому стані можна було би знати, що відбувається на землі. Якби це можна було знати там, то у житті після смерті щастя було би не можливим. Небо, яке було би обсерваторією, звідки могли би бачити бідування нашого світу, було би насправді місцем нестерпних моральних страждань для тих хто любить, для безкорисних та гідних цього місця мешканців. Якщо нагородити їх обмеженою симпатією, байдужою до чужих страждань, після того як мала кількість тих, кого вони любили, приєдналася до них, вони, все ж, мусили би пройти крізь дуже сумні періоди очікування, до того часу коли ті хто залишилися закінчили там існування, інколи тривале та працьовите. Ця сама гіпотеза ще менш прийнятна, бо вона зробила би небо нестерпним для його найбільш ніжних та великодушних мешканців, бо їх рефлекторні страждання і надалі підтримувалися би стражданнями людства загалом, навіть після того, коли їх близькі були би позбавлені від них смертю.

Єдиним способом позбавитися цього ускладнення було би припустити, що небо ще не має намірів відчинити свої двері, і що всі ті хто жив, починаючі від Адама та до наших днів, у стані трансу очікують воскресіння наприкінці світу. Ця гіпотеза також має слабку сторону; але нам наразі потрібно менше займатися теоріями інших вірувань, ніж науковою єдністю езотеричного буддизму.

Читач який вважає, що знання земних речей зробило би будь яке щастя на небі не можливим, міг би все ж, мати сумніви щодо можливості справжнього щастя, спираючись у вигляді заперечення на монотонність усамітнення, про яке ми казали. Це заперечення виникає завдяки неможливості уявити для себе це блаженство з причини відсутності будь яких земних аналогів. Ніхто не поскаржиться на монотонність хвилини, моменту або часу, залежно від обставин, найбільшого у житті відчуття насолоди. Більшість мала моменти щастя, які вони, на край випадок, зможуть ще раз пережити, щоби відповідати нашому порівнянню; уявимо один момент цього щастя, дуже короткий, тому без натяку на монотонність; уявіть собі ці відчуття безкінечними, без можливості визначати тривалість за будь якими ознаками зовні. За цих умов немає думки про втому. Чисте відчуття підсиленого щастя продовжується, але не безкінечно, бо причини які його викликали, самі не безкінечні, а протягом тривалих періодів, доки діюча сила причини не буде вичерпана.

Для душ у Дева-чані немає жодної зміни їх зайнять і є лише єдиний момент земного щастя обраний для увічнення. Відомий автор каже з цього приводу: «Існують два можливих поля дії: одне – об’єктивне, друге – суб’єктивне. Грубі енергії, ті що діють у найбільш щільних станах матерії – об’єктивно виявляться у наступному фізичному житті, їх наслідками є ця нова особистість кожного народження, яка у свою чергу проходить крізь великий цикл еволюції індивідуальності. Лише моральна та духовна діяльність знаходять власну Справжню сферу у Дева-чані. Але думка та уява безмежні, тому як можна у Дева-чані уявити для себе одноманітність? Ті, у житті яких були відсутні почуття любові, або, на край випадок, деякі духовні прихильності так, що вони не можуть пережити після свого земного життя відповідний період у Дева-чані, дуже не численні. Уявимо, наприклад, великого філософа який був би одночасно поганим другом та егоїстом; можливо його фізичні недоліки та пристрасті матимуть результатом відродження нового ще більшого розуму, але і також нещасної людини, яка отримала кармічні наслідки власного попереднього існування – неминуча компенсація переважних пристрастей його минулого життя; але проміжний період між двома його фізичними народженнями «не може бути» будь яким іншим, ніж несвідомим, за чудово скоординованими законами природи. Існування безплідного проміжку між смертю та воскресінням, як дає надію або швидше натякає протестантська християнська теологія, для душ що залишили цей світ та вимушених літати у просторі у стані ментальної каталепсії до «Страшного Суду», неможливе. Причини, вироблені ментальною та духовною енергіями, більш широкі та значні, ніж вироблені фізичними спонуками, тому їх наслідки для добра або зла мусять бути значно більшими. Прожиті на цій або інших землях житті не надають потрібного поля для таких наслідків, а тому що кожний пахар має право на власний урожай, то ці наслідки, природно, мусять бути або у Дева-чані, або у Авічі. Візьмемо за приклад Бекона, про якого поет сказав, що він: «Самий блискучий, самий мудрий і самий бридкий з людей.

Можливо, що він повернеться у власному наступному втіленні у вигляді жадібного лихваря, обдарованого значними інтелектуальними здібностями. Але якими великими вони не були би, вони не знайшли би на приватній ментальній лінії, раніше прокладеної засновником новітньої філософії, поле діяльності де він зібрав би всі плоди власного урожаю. Лише хитрий адвокат, підкуплений прокурор, невдячний друг або нечесний міністр знайшли би під впливом карми основу у тілі лихваря, з’являючись знову під впливом нового Шейлока. Але у такому випадку що сталося з Беконом, цим незрівняним мислителем, чиї філософські пошуки у самих глибинних проблемах природи були «першим, єдиним та останнім коханням»? Куди піде цей гігант своєї раси, коли зняли з нього його нижчу природу? Чи мусять всі наслідки цього видатного розуму розчинитися та зникнути? Звісно ні. Його моральна та духовна енергії також змушені будуть знайти власне поле діяльності. Цим полем є Дева-чан. Ось які приносять плоди всі його плани морального перетворення, всі його абстрактні пошуки щодо елементів природи, всі божественні розумові спрямування, які так добре визначили блискучу частину його існування. Абстрактна сутність, відома у попередньому житті за ім’ям Френсіса Бекона, яка у власному майбутньому втіленні «могла би бути» представлена відразливим лихварем, є утворенням самого Бекона, його Франкінштейном, плодом його карми – ця істота доки що буде захоплена духовним світом, також їм самим створеним насолодою розумовими причинами, прекрасними та благочинними, які він засіяв під час свого життя. Його свідоме існування триватиме, чисто розумове – сон неймовірної реальності – доки карма не буде задоволена; тоді хвиля енергії досягне країв чаші цього другорядного циклу, і єство перейде до наступного стану причин у цьому або іншому світі, відповідно до рівня власної досконалості. Відповідно, є зміна зайнять у Дева-чані, зміна постійна. Бо це життя сновидінь є плід, урожай психічного сім’я, що впало з психічного дерева нашого існування протягом моментів мрій та сподівань – миттєві проблиски блаженства та захоплення, приглушені на соціально не вдячній землі, розквітають у рожевій зорі Дева-чану та дозрівають під цим завжди плодоносним небом. Якщо людина засвоїла лише один момент досконалого досвіду, її Дева-чан не буде, як можна припустити, безкінечним продовженням цього моменту. Це єдина нота, взята з ліри життя, складе основу з суб’єктивного стану цієї істоти та матиме вираз безкінечних гармоній психічних фантасмагорій. Тут всі наші обмануті надії, наші мрії та захоплення повністю реалізовані, і мрії об’єктивного існування стають реаліями існування суб’єктивного. Тут за завісою МАЇ ці примарні та оманливі видіння відкриваються посвяченому, який охопив велику таємницю впритул до безодні Таємниці Буття…».  

Фізичне існування відбувається зі збільшенням напруги життя від дитинства до зрілого стану і саме з цього моменту  його енергія зменшується та крізь старість йде до смерті; життя у Дева-чані йде паралельним курсом. Спочатку перше тремтіння психічного життя, далі зрілість, потім поступове виснаження енергії переходить спочатку у свідому, а далі не свідому летаргію; далі забуття і, нарешті, не смерть, а відродження! – Відродження у іншій особистості. повернення до діяльності, яка постійно народжує нові причини, які у свою чергу вичерпуються новим життям у Дева-чані. 

Нам можуть заперечити , що це не реальність, що це лише сон; душа, що купається,  таким чином у примарному блаженстві, постійно обманута природою, відчує розчарування, коли пробудження вкаже на її помилку. Але вона ніколи не прокидається та не може прокинутися, і це звичайний порядок речей.

Пробудження у Дева-чані є відродженням у наступне об’єктивне життя, і на цей момент чаша Віків (річки забуття) випита. Душа не має жодної свідомості про будь яке усамітнення; вона так саме не може мати будь якої уяви, що вона відокремлена від своїх обраних друзів. Ці друзі не з тих, хто намагаються від’єднатися від неї, не з тих, хто втомлюються друзями. Любов, сила творіння, поставила їх у живе відображення одного перед другими, вони палко бажають цієї присутності, і це відображення ніколи не зникне.

Тут потрібно знову навести слова Вчителя: «Ті хто створюють уявлення такого роду, применшують стихії, бо припускають відносини у Дева-чані пристосованими для фізичного життя. Дві душі, симпатичні одна до другої, обидві невтілені, матимуть кожна власні дева-чанічні почуття, обидві примушуватимуть другу брати участь у власному блаженстві. Це, звісно, буде для кожної з них так саме реально, якби вони були на землі. Все ж, кожна відокремлена від іншої з точки зору тілесного або особистого спілкування. Це останнє – єдине, що ми визнавали на землі, як «справжні» відносини – не лише здалося би представнику Дева-чану як дещо нереальне , але воно не мало би для нього жодного існування, навіть як ілюзія; бо для його духовних почуттів фізичне тіло або навіть маяві-рупа залишається так саме невидимим, як і він сам для фізичних почуттів, найбільш улюблених для нього на землі істот. Таким чином, доки один з зацікавлених живе та не усвідомлює ці відносини у бадьорому стані, всі відносини з ним складають для мешканця Дева-чану абсолютну реальність. З іншого боку, які інші відносини могли би бути можливими, окрім цих ідеальних, які ми описали між двома суб’єктивними істотами, які навіть не такі матеріальні, як ця ефірна тінь – маяві-рупа? Заперечити, що це обман природи та сказати, що це відчуття блаженства є ілюзією «без будь якої реальності», це довести власну абсолютну непридатність осягнути стан життя за межами нашого матеріального, матеріалістичного існування.  Стані.Бо як визначити у Дева-чані, тобто за межами земного життя – різницю, що ми робимо у нашому світі, з тим, що ми називаємо реальністю та її підробкою, фальшивою та штучною.

Однаковий принцип не може бути застосований до обох точок зору. Чи можемо ми збагнути, що те, що ми вважаємо за реальність у нашому фізичному, тілесному стані існує також як реальність у таких самих умовах для невтіленої істоти? На землі людина подвійна – але у тому сенсі, що вона складена з матерії та духу – тому цілком нормально, щоби вона у власному розумі, який має завдання аналізувати свої фізичні відчуття та духовні сприйняття, встановила різницю між  реальністю та фікцією; та все ж, навіть у цьому житті, де обидві групи якостей врівноважуються постійно, преважна група вважає за фікцію або ілюзію те, що друга приймає за абсолютну реальність. Але у Дева-чані наше Его перестає бути подвійним, воно стає  ментальною або духовною сутністю. Те що було у житті фікцією, сном, що існувало лише у нашій уяві, стає за нових умов існування єдиною можливою реальністю. Таким чином, припущенням можливості іншої реальності для мешканця Дева-чану, ми робимо велику помилку. Наразі існуюча річ є фактом, реальність будь чого доводиться фактом його існування. Тому що припущене та штучне не має будь якого можливого існування за умов Дева-чану, то звідси висновок, що там все актуально та реально. Бо наша шоста сутність, парує вона над нашими п`ятьма нижчими під час життя особистості, або вільна від них під час відокремлення від тіла, не є матеріальною формою, вона «Арупа», так саме вона не обмежена місцем і не оточена обмеженим обрієм сприйняття. У смертному тілі, або по за ним, вона завжди залишається відмінною від тіла та незалежною від його кордонів, тому якщо ми назвемо відчуття у Дева-чані «обманом природи», ми ніколи не зможемо дати назву реальності чисто абстрактним почуттям, таким як, наприклад, ідеальна краса, любов, тощо, а так саме всім іншим чисто духовним відчуттям, що належать нашій вищій душі і які коли віддзеркалені та засвоєні нею під час нашого існування, наповнюють нашу душу радістю або стражданням».

Пригадаємо, що завдяки природі викладеної системи існує нескінченне різноманіття блаженств у Дева-чані пропорційно безмежності рівня гідності людства. Якби «грядущий світ» насправді був об`єктивним небом, яке звичайна теологія нам подає, його справи народили би кричущі несправедливості. Насамперед вас могли би або прийняти або відкинути; так саме дуже велика різниця щодо милості для гостей у цій області покровительства. Але справжнє небо нашої землі пристосовується до потреб та якостей кожного прибулого безпомилково та впевнено; не лише щодо часу щасливого стану, народженого причинами об`єктивного життя але так саме і щодо напруження та широти емоцій причин цього блаженства; небо кожної особистості, яка досягає цього дуже реального раю, абсолютно пропорційне її можливостям насолоджуватися ним. Воно є утворенням її власних мрій, її власних якостей. Непосвячені розуми не могли би більше зрозуміти, але сказаного щодо його природи достатньо, щоби показати нам, як точно воно  пристосоване до свого місця у загальному процесі еволюції.

Я відновлюю викладення: таким чином, Дева-чан є стан а не визначена місцевість, так саме і Авічі, протилежність Дева-чану, яку не можна плутати з Пеклом. Буддійська езотерична філософія визначає три локи за назвами: 1.Кама-лока, 2.Рупа-лока, 3.Арупа-лока. Переклад цих назв наступний: 1-Світ бажань та пристрастей, не здійснених земних апетитів, місце перебування жертв насильницької смерті, самогубців та елементаріїв. 2.Світ форм, тобто більш духовних тіней, які мають об`єктивну форму але не речовинну. 3.Світ без форми, точніше де немає форми, безтілесний, бо його мешканці не можуть мати ні тіла, ні форми, ні кольору. Це три духовні сфери за їх поступовим зростанням духовності,  до яких притягуються різні групи суб`єктивних та не зовсім суб`єктивних сутностей. Всі, за виключенням самовбивць та жертв насильницької або передчасної смерті, йдуть відповідно до їх устремлінь або якостей, або до Дева-чану, або до Авічі; ці два стани мають у собі нескінченні підрозділи Рупа-локи та Арупа-локи; тобто не лише кожний стан представляє суб`єктивній істоті різноманітні форми та забарвлення, але так саме і напруження почуттів за рівнями духовності, безкінечна прогресія цих станів, від самого низького рівня Рупа-локи до найбільш високого Арупа-локи. Учень мусить засвоїти, що «особа» це синонім обмеженості; і чим думки її більш егоїстичні та дріб`язкові, тим міцніше вона прив’язана на низьких рівнях планів егоїстичних соціальних відносин.

Тому що Дева-чан є стан чисто суб’єктивного насолодження, час та напруга якого визначені гідністю та духовністю останнього життя на землі, індивідуальна істота не має жодної можливості побачити власні ганебні вчинки покараними. Але природа не може задовольнитися прощенням гріхів або обов’язково засудити грішників, як зробив би безпристрасно керуючий власним домом хазяїн. Карма зла, великого або малого, діє у визначений час так саме невідворотно як і карма добра. Але її поле діяльності не є Дева-чан, тому або відродження або Авічі, стан досяжний лише у виключних випадках та виключними особистостями. Іншими словами, у той час коли звичайний грішник буде отримувати плоди власних вчинків у одному наступному втіленні, для особливого злочинця, аристократа гріху, прибережене Авічі – суб’єктивний стан духовних страждань, протилежний Дева-чану.

«Авічі є стан найбільш досконалої злоби, дещо наближене до стану Люцифера, так чудово описаний Мільтоном. Але тому, що Дева-чан є нагородою майже для всіх – добрих, злих та байдужих – посилатимуться деякі – природа обманула у своїх очікуваннях гармонії та рівноваги; закон відшкодування, безпристрасної та невідворотної справедливості, топчуть ноги  цієї відносної рідкості, якщо не повної відсутності протилежності. Звісно ні, як видно з нашої відповіді. «Зло є темний син землі (матері), а добро лагідна дочка неба (духа)» - повідомляє китайський філософ; відповідно, якщо земля місце виникнення та поле діяльності більшої частини наших помилок, вона так саме є і місцем покарання. Є більше відносного та уявного зла на землі, ніж справжнього, і не кожний день та не кожній людині дано досягти рокової величі та висоти «Сатани».

Відродження у фізичне життя є звичайною подією, яке терпляче очікує карма зла, вона на той час невідворотно подає свої права не тому що карма добра у Дева-чані вичерпана та залишає монаду саму набувати нове сумління без інших матеріалів, ніж її дурні схильності останньої особистості. Нове народження буде продуктом як гідності так і негідності попереднього життя; але Дева-чан це золотий сон, спокійна ніч що загойдує більш реальними ніж день снами та триває декілька віків.

Стан Дева-чану є лише одним з станів існування, які складають духовний або відносно духовний додаток до нашого земного життя. Спіритичні явища не спричинили би стільки розгубленості спостерігачам, якби не було інших станів, окрім Дева-чану. Бо у Дева-чані, розум цілком занурений у власні відчуття і практично не усвідомлює що відбувається на землі, яку щойно він залишив та має мало можливостей щодо спілкування з друзями, які ще живуть на землі. Ці друзі, залишили вони землю чи ні, будуть завжди і у будь якому випадку у товаристві щасливого духа, так саме щасливі та невинні, як і сам вже невтілений мандрівник, якщо зв'язок між ними був достатньо сильний. Все ж, для осіб ще живих, можливі видіння Дева-чану; але ці видіння дуже рідкі та однобічні; бо тих кого можна побачити там, жодним чином не усвідомлюють, що вони є об’єктами спостережень. Під час цих рідких моментів видінь розум спостерігача підіймається до стану Дева-чану та стає таким чином, суб’єктом блискучих ілюзій цього існування. Він під впливом думки, що це духи прийшли на землю відвідати його, у той час коли все зовсім навпаки, бо розум ясновидця піднявся до тих, хто у Дева-чані. Таким чином, багато спіритичних суб’єктивних відносин реальні, особливо коли сенситив при здоровому глузді, хоча для звичайного медіума досить важко звітувати самому собі, чи правильно він бачить та чує. Деякі явища психографії так саме реальні, хоча і ще більш рідкі. Дух сенситивна, так би мовити, магнетизований аурою духа з Дева-чану, стає на деякий час особистістю самого померлого; він у такому стані відтворює власний почерк, думки та мову, абсолютно так, як розмовляв за життя на землі. Обидва духи змішуються і перевага одного з них визначає характер на час сеансу. Тому ми можемо випадково спостерігати дещо те, що має назву відносин, але є простим збігом молекулярних вібрацій між астральною частиною втіленого медіума та не втіленої особистості.

У Дева-чані існує велика кількість різноманітних станів і кожна особистість займає відповідне щодо неї місце. Внаслідок цього, залишаючи його, вона займає заслужене місце у світі причин, у нашому або іншому світі, коли приходить час для втілення. Цей процес поєднаний з наполегливою схильністю до добра або зла, зароджених у минулому житті, сукупність яких складають карму особистості, надає вирішення завданню, яке завжди здавалося таким важким для пояснення, а саме: не рівність існувань.

Умови нашого входу у життя є наслідками виконання нами попередніх обставин. Ці умови, якими вони не були би, не заважають нам створювати нову карму, бо вона буде функцією того застосування, яке ми зробимо з цього нового життя. Не потрібно так саме думати, що будь який випадок, який приносить нам протягом життя страждання або радість є продуктом попередньої карми. Велика кількість таких випадків, імовірно, є прямими наслідками вчинків того життя до якого вони належать. Але, що стосується великої різниці умов життя, то пункт початку різних існувань є явним наслідком минулої карми, безкінечна різноманітність якої надає для всіх різновидів умов життів людей постійну кількість кандидатів.

Не варто вважати, що справжнє ЕГО після смерті негайно перейде від  земного життя до стану дева-чану. Щойно у Кама-лоці відбувся розпад або очищення п’ятої сутності (в залежності від схильностей до шостої або четвертої) ЕГО потрапляє у період несвідомого виживання. Я вже казав як сам стан дева-чану рухається шляхом зростання, зрілості та занепаду. Існує духовний стан вагітності при вході у духовне життя, так саме як за фізичних умов стан несвідомості при вході у фізичне життя. Цей період у різних випадках може мати різну тривалість, починаючи від декількох хвилин до величезної кількості років. Коли людина помирає, її душа або п’ята сутність стає несвідомою та втрачає власну пам'ять. Чи знаходиться людина у Кама-лоці декілька хвилин, часів, днів або років, чи померла вона від насильницької смерті або природної, чи молодою чи старою та чи було її ЕГО добрим, злим чи байдужим, - свідомість кидає її так саме швидко, як полум’я свічку, коли на неї дмухнути. Коли життя кидає останню клітину мізків їх можливості сприйняття залишають мізки назавжди і їх духовні можливості щодо знання та волі анулюються тимчасово, як і всі інші. Її  маяві-рупа може бути віддзеркалена у об’єктивність, як у випадках посмертних явищ; але повз свідоме бажання та напружену волю помираючого з`явитися комусь, явище буде просто автоматичним. 

З вище викладеного зрозуміло, що пробудження у Кама-лоці є явищем залежним від якості несвідомих у момент їх відділення сутностей. Це пробудження може стати достатньо цільним за деяких, дуже небажаних, обставин, або воно може бути швидким переходом до стану виношування і далі до Дева-чану.

Цей стан виношування може бути доволі тривалим, пропорційним до життєвої духовної сили ЕГО, і у такому випадку Дева-чан займає залишок часу між смертю та наступним фізичним життям. Увесь період, звісно, у відповідності до особистостей, але кажуть, що відродження майже неможливе швидше ніж за 1500 років, у той час коли життя у Дева-чані, як нагорода за багату Карму, може тривати величезні періоди часу.

 

6. КАМА-ЛОКА

Те, що розповідалося про долі вищих істот після смерті, допоможе нам зрозуміти умови, до яких потрапляє частина нижчих істот, що від них залишається коли ЕГО вийшло у стан Дева-чану або у період несвідомої підготовки до нього. Сфера у який ці залишки перебувають протягом деякого часу відома окультистам як Кама-лока, область бажань; не тому, що бажання у ній набувають ненормальної напруги у порівнянні до земних, а тому що це сфера де бажання, частина земного життя, здатне залишатися жити.

Відповідно до того, що ми знаємо про Дева-чан, ясно що спогади, накопичені ЕГО людини протягом її життя у більшості не сумісні з чистим та суб’єктивним існуванням до якого потрапляє справжнє духовне ЕГО; але звідси не витікає неминуче, що воно буде знищене або позбавлене будь якого над-життя. Вони, спогади залишаються притаманними деяким молекулам більш високих сутностей, але не найвищих, які залишають тіло у час смерті; і так саме як розпад відокремлює від тіла те що має назву душа, він викликає новий поділ складових елементів.

Всі елементи людської душі, п’ятої сутності, які можуть приєднатися до шостої, або намагаються це зробити, одночасно з зародком цієї божественної душі переходять у вищі області Дева-чану, де вона закриває себе майже цілком від земних тяжінь; можна навіть сказати щодо руху її духовного життя, вона відокремлює себе повністю, хоча зберігає деякий зв’язок з духовними земними уподобаннями і може інколи притягнути їх до себе. Але тваринна душа, четверта сутність – елемент бажання та полювання, приналежна до об’єктивного життя не підлегла вищому тяжінню і так саме як молекули померлого тіла не залишає землю. Все ж, ця четверта сутність не гине у могилі. Вона не духовна ні за власною природою, ні за власними зв’язками; але вона не належить і фізичному світові і має лише з ним зв’язки. Вона залишається під справжнім впливом місцевих фізичних тяжінь землі, у земній атмосфері, у Кама-лоці. Тут не може йтися про гази або повітря атмосфери.

Для більшості людського роду дуже велика частка єства, хоча відносно і не постійна, неминуче залишається у четвертій сутності. З причини багатоскладовості людських істот, великої кількості спільних особливостей, палких почуттів, бажань та вчинків, потоки спогадів, не згадуючи вже про життя та мрії вищого рівня, складають все ж, суттєву частину фізичного життя ще й витрачають деякий час щоби померти. Вони залишаються об’єднаними з четвертою сутністю, яка за власної природи земна та розпадається; тому вони розсіюються – стираються; вони поглинаються універсальними принципами до яких вони і належать, так саме як тіло після відносно невеликого супротиву зрештою поглинається землею. Де ж на цей час знаходиться свідомість людини померлої або вже розкладеної? Без сумніву у Дева-чані; але для розуму не досвідченому щодо окультизму тут виникає загадка, бо є деяка схожість з свідомістю у цій астральній частині четвертої сутності, поєднаній з частиною п’ятої яка живе у Кама-лоці. Індивідуальна свідомість не може бути одночасно у двох місцях. Але це частково можливо. Як ми скоро побачимо, буде помилкою думати, що свідомість - якою ми її відчуваємо за цього життя – прив’язується до астрального остова або його залишку; та все ж, у цьому остові можна викликати деякий оманливий прояв свідомості, який не має зв’язку з справжньою свідомістю, бо вона існує надалі у духовній сфері у повній силі та життєвості. Остов нездатний народжувати, сприймати або виконувати нові ідеї, але у ньому живе вольовий імпульс, наданий ще за життя; четверта сутність як провід сили волі не є сама сила волі; але імпульси надані за життя вищими сутностями, можуть діяти далі, і для звичайного спостерігача відрізнити їх від тих які були би за живої, втіленої людини складно.

Протягом життя четверта сутність є провідником цієї смертної свідомості, яка не може пристосуватися до умов тривалого існування: але навіть ця свідомість нижчих складових людини під час втілення дуже відрізняється від порожньої тимчасової та сумнівної свідомості у них, коли залишені самі собі, вони кинуті тим, що є справжнім життям, тобто духом який надихає їх та надає їм справжнє життя. Слова не можуть за один раз зробити зрозумілими усі сторони однієї думки, точно так саме як малюнок не може відкрити нам всі сторони твердого тіла. На перший погляд малюнки одного предмета, зроблені під різними кутами здаються нам не схожими, все ж, якщо подумки їх поєднати то вони можуть опинитися гармонійними. Так саме і тонкі якості невидимих сутностей людини: жодне вчення не може вчинити краще, ніж обговорювати окремо їх різні аспекти. Повідомлені нами точки зору мусять скластися у розумі читача, до того доки все уявлення загалом не буде збігатися з реаліями Природи.

Протягом втілення людини четверта сутність є місцем перебування сили волі та бажання, але вона не є самою силою волі. Потрібно щоби вона була оживлена власним єднанням з духом над нею та Єдиним Життям, щоби таким чином стати зброєю верховної життєвої функції, величі могутньої сили волі. Ми вже казали, що санскритські назви вищих сутностей підсилюють думку про те, що вони є провідниками Єдиного Життя.  

Не потрібно розглядати її як окрему молекулярну сутність; це єдність загального – вплив духа; це насправді поняття занадто умовне, щоби могло бути описане словами або навіть усвідомлене розумом; але у цьому випадку вона достатньо очевидна. Якою не була би природа вольової четвертої сутності під час життя, вона неспроможна самостійно діяти після смерті. Все ж, у деяких анормальних умовах вона може отримати тимчасове та часткове життя, і це пояснює якщо не всі, то велику кількість явищ спіритичного медіумізму. «Елементарний» як спочатку називали у окультних книгах астральний остов, може бути тимчасово наелектризований струмом медіума і тому отримати деяку свідомість. Цю свідомість можна порівняти з першим враженням особи, перенесеної у несвідомому стані під час хвороби до не знайомої для неї кімнати, яка прокинулася слабкою, відірваною від звичайного оточення, яка дивиться з подивом навколо, ніяково та туманно відповідає на запитання. Такий стан свідомості не володіє жодним поняттям про майбутнє та минуле. Це автоматична свідомість, що витікає з медіума. Нагадаємо, що медіум є особа, чиї сутності поєднані трохи вільнішим зв’язком ніж зазвичай і тому можуть бути задіяні іншими істотами або паруючими сутностями до яких вони мають хоча би часткове тяжіння.

Що ж відбувається коли остов притягнутий до таким чином складеної особи? Уявіть собі, що особа яка покинула остов померла з палким не виконаним бажанням, не обов’язково не чистої природи, але цілком земним, як наприклад обов’язково повідомити деяку інформацію живій людині. Душа у Кама-лоці не блукає постійно з свідомим та безперервним наміром передати це повідомлення, але цей імпульс сили волі був поміж іншого переданий четвертій сутності; і до того часу доки її молекули не розпалися, що може тривати багато років, достатньо щоби часткова електризація повернула їх до життя, щоби вони діяли у напрямі імпульсу. Ця оболонка торкається медіума, достатньо схожого до померлої особи, щоби зробити контакт можливим та частина п’ятої сутності з’єднується з блукаючою четвертою, що і призводить до дії первісне бажання. Четверта сутність позичає у медіума свідомість та розум необхідні для застосування можливостей для контакту – грифельної дошки, олівця або стола – щоби робити швидкі удари і у такий спосіб передати послання, яке померлий закарбував на власній четвертій сутності і яке остов ще не мав можливості передати. Можливо скажуть, що писання на закритій дошці та стукіт по столу без допомоги пальців, це вже дивовижні факти які вказують на те, що дух володіє знанням природних сил про які ми у фізичному житті не маємо жодного уявлення. Але сама оболонка існує у астральному світові, саме володіннях цих сил. Неймовірні для нас явища для них є звичайною діяльністю. Вона так саме несвідома, коли застосовує нову владу отриману у більш високій сфері існування, для виробництва таких результатів, як і ми самі несвідомі щодо сил які передають імпульси сили волі нашим нервам і м’язам протягом нашого життя.

Нам знову скажуть: розум під час спіритичного сеансу постійно, собі на задоволення, щоби просто довести свою владу над природою, виконує надзвичайні дії. Читачі, імовірно пам’ятають, що окультна наука не стверджує, що всі спіритичні явища не належать до одного класу сил. До цього часу у цьому виданні ми мало розповідали про елементалів – цих наполовину розумних створіннях астрального світу, приналежних до царства природи, значно відмінного від нашого. Ми не можемо тут говорити про їх особливості з тієї простої причини, що глибоке знання про них та їх діяльність надійно охороняється адептами окультизму. Ознайомити з ним невігласів, означало би надати їм грізну владу. Вся таємниця, якою загорнута окультна наука, вмотивована небезпекою надати владу особам які не пройшли попередньої підготовки посвячення та не можуть надати необхідних гарантій щодо моралі. Владою над елементалами виробляється більшість фізичних феноменів адептів: самовільними та забавними діями елементалів створюються так саме під час спіритичних сеансів явища не підлеглі поясненню. Всі факіри та нижчі йоги Індії однаково отримують неймовірні результати. Вони досягли знання фрагментів окультної науки та володіють уламками спадкових знань. Тому вони можуть і не розуміти діючих сил.

Повернемося до екс-людських остовів: можна було би заперечити, мовляв їх поведінка не пояснюється теорією, що вони отримали від минулого хазяїна наказ передати послання і користуються для цього тяжінням медіума; якщо облишити явища, які ми можемо цілком віднести до ігор елементалів, то інколи з боку остовів або елементаріїв зустрічається безперервність думки, що вказує на дещо більше ніж залишок імпульсів минулого життя. Але щойно частки п’ятої сутності медіума потрапляють до четвертої остова, ця остання стає зброєю у руках хазяїна. Коли медіум падає у транс так, що енергія його п’ятої у великій кількості переходить до блукаючого остову, на цей час відбувається доволі відчутне відновлення життя у остові. Але зрештою, яка природа цієї свідомості? Це насправді не більше та не менше ніж віддзеркалене світло. Пам’ять та можливості сприйняття – дві відмінні речі. Божевільний інколи доволі ясно пам’ятає власне минуле життя. Але він не може осягнути все у справжньому світлі, бо вищі можливості його Манасу його п’ятої сутності та шостої Буддхі, паралізовані, залишили його. Якби тварини, наприклад собака, міг би говорити, він довів би вам, що його відносна щодо його собачої особистості пам’ять так саме свіжа як і у його хазяїна; але ми не вважаємо пам’ять та інстинкт собаки можливостями сприйняття.

Коли остов входить до аури медіума, він доволі ясно для себе розуміє, що він сприймає за посередництвом запозичених сутностей та органів які у магнетичній симпатії, але ця можливість обмежена можливостями сприйняття медіума або його оточення. Звідси пояснення його відповідей, часто дуже раціональних і навіть інколи мудрих; звідси так саме і відсутність інформації якої немає у медіума або була прихована власною минулою особою. Остов розумної та освіченої але не духовної людини померлої звичайною смертю збережеться довше, ніж остов людини слабкого темпераменту, і допомагаючи собі власною тінню пам’яті, він може за посередництвом медіума говорити дуже розумні речи. Однак речи ці стосуватимуться лише тих, які притягли його думку за життя, і ніколи не можна буде почути від остова слів, що вказують на справжній здобуток нового знання. 

Легко зрозуміти, що притягнутий до потоку остов, коли встановлює зв’язок з п’ятою сутністю медіума, не обов’язково натхнений свідомістю, якого рівня вона не була би, тотожною до свідомості померлого, що залишив власні вищі сутності. Він може так саме добре відображати якусь особистість, запозичену завдяки іншим впливам медіума. Він імовірно ототожнюється на деякий час з цією особистістю та відповідає її ментальності. У такому випадку це не є просто остов, це сама особистість, деякий час тому ще жива, якій бракує лише тіла. І дійсно можна сказати що вона зовсім не померла.

Елементарії такого класу можуть доволі вдало сполучатися на спіритичних сеансах, хоча і собі на шкоду; бо на нещастя для них, з причини їх цілком астрального складу вони і надалі створюють для себе карму власним бажанням задовольнити спрагу жити з не здорового джерела медіумізму. Якщо їх життя було занадто матеріальним та чуттєвим, насолоди до яких вони намагатимуться дістатися, будуть значно шкідливішими для їх карми ніж такі самі але за земного життя. Для них можна застосувати висловлення: fosi-lis est descensus (донизу легко). Швидко та не очікувано вилучені зі звичайного оточення та земних пристрастей, які вони бажали би задовольнити, навіть за рахунок медіумів, вони перетворюються на «інкубів» та «сукубів» середньовіччя; демонів бажань та збочень, які штовхають свої жертви на злочини. 

Різноманітність станів після смерті можливо більш велика ніж за життя на землі. Жертви нещасних випадків, зазвичай не стають привидами; струмом тяжіння захоплюються лише ті, хто помирають у захваті земних пристрастей; егоїсти, хто ніколи не думав про добробут інших. Захоплені смертю у стані пристрасті, реальної або уявної, пристрасті – хазяйки їх життя, з бажаннями, виконання яких не задовольнило би їх знову та знову, ці особи не можуть уникнути земного тяжіння, щоби чекати часу визволення у щасливому забутті.

Між добровільно померлих, тих хто штовхає свої жертви на злочини, про що вже йшлося, є ті, хто покінчили з собою за результатом вчинених ними самими злочинів, щоби уникнути або помсти людського закону, або власного сумління.

Природний закон не може бути порушений без покарання; неминуче співвідношення причин та наслідків має вільне поле діяльності, особливо у Кама-лоці, світі наслідків; кожний випадок карається відповідно тисячами різноманітних його образів, і знадобилися би томи, щоби описати це хоча би поверхово.

Ті, хто «чекають часу визволення у щасливому забутті», це звісно ті самі жертви нещасних випадків, що зародили на землі чисті та піднесені зв’язки; вони так саме не можуть бути притягнуті струмом медіумізму після смерті, як і не були захоплені злочинними пристрастям за життя.

Нам залишається ще розглянути сутності іншого класу, які зустрічаються у Кама-лоці. Ми дослідили вищі сутності щойно померлих людей; ми спостерігали відокремлення їх духовної вічної частини від астрального залишку. Перша може бути як святою так і навпаки та знайде відповідне власне місце у Дева-чані або Авічі. Ми також дослідили природу залишеного елементарного остова, який зберігає деякий час примарну схожість до справжнього єства; ми так саме зупинялися на виключеннях, що мають власні чотири сутності у Кама-лоці, жертвах нещасних випадків або самогубств. Але, що відбувається з особистістю, яка не володіє жодним духовним атомом, чия п’ята сутність не має жодного сліду духовного зв’язку, ні доброго ні злого? Ясно, що шоста сутність у такому випадку не може притягти до себе хоча би щось; іншими словами ця особистість втратила свою шосту сутність під час смерті. Ні Кама-лока, ні суб’єктивний світ не можуть бути сферою існування для такої особистості; Кама-лока – місце перебування астральних істот, елементалів; але для людських істот це лише попередній стан для інших існувань.

У такому випадку особистість, коли залишилася живою, швидко притягується струмом її майбутньої долі, яка не має нічого спільного з земною атмосферою або Дева-чаном, а зв’язана з «восьмою сферою», згадки про яку інколи зустрічаються у стародавніх окультних книгах. Чому вона має таку назву? Сфер циклічного розвитку існує семеро; але існує восьма, зв’язана з нашою землею, поворотним пунктом циклічної низки; ця восьма поза межами цієї низки, вона тупик і є місцем, про яке можна сказати, що жоден мандрівник звідти не повертається.

Не важко зрозуміти, що єдина сфера, з’єднана з нашою низкою та розташована нижче нашої землі у нашій шкалі світів, не мусить бути менш видимою для наших очей та оптичних інструментів ніж сама земля; і тому, що низка, якій ця сфера мусить служити у прямому зв’язку з нашою землею, то ця восьма сфера та її місце знаходження на небосхилі не можуть складати великої таємниці. Все ж, адепти зберігають щодо непосвячених учнів велику стриманість стосовно цих умов існування, тому більше сказати я не можу.

Все ж, можна стверджувати, що повне падіння, необхідне щоби притягти особистість до восьмої сфери надзвичайно рідкісне явище. У величезній кількості життів завжди залишається дещо, що вищі сутності у стані притягти до себе, що і врятує щойно закінчене існування від повного знищення; тут прийшов момент пригадати, що у Дева-чані спогади про життя, яким би реальним воно не було, мають відношення лише до подій придатних збудити піднесені насолоди – єдині сумісні з Дева-чаном. Але це не виключає можливості у якийсь момент згадки про все життя, хоча і у скороченому вигляді; але повну пам’ять особистість отримає лише на порозі духовного стану, значно вищого, ніж той що нас займає наразі. Цей стан досягається значно пізніше, у тривалій серії еволюційних циклів. Кожна з тривалих серій життів, пройдених нами, має для нас вигляд книги, з якою ми можемо спілкуватися за бажанням; і імовірно, читання багатьох сторінок цієї книги буде не таким цікавим, щоби часто повертатися до них. Саме до цього можливого пробудження спогадів, пов’язаних з тривалою серією забутих особистостей, насправді має відношення теорія воскресіння. Нам бракує часу, щоби пояснити символічні загадки стосовно вчення, яке ми наразі викладаємо читачеві; можливо ми торкнемося цієї теми пізніше; наразі повернемося до наших фактів. Коли прийде кінцеве «воскресіння» між багатьма сторінками книги не знайдеться цілком відразних; бо якщо деяка особистість і була інколи під час існування у цьому світі поєднана з сумом та безнадійними особистостями до того, що була захоплена нижчими течіями, ця особистість не залишить слідів власних устремлінь. Ці листки так би мовити вирвані з книги. Щодо духовної особистості, то по закінченні боротьби та після проходження Кама-локи, після несвідомого стану виношування, вона замість того, щоби перейти до Дева-чану, відроджується безпосередньо (але не одразу) для нового об’єктивного життя; вся свідомість з’єднується з цим єством, яке переходить до нижчого світу щоби пережити «вічну смерть»; цей вислів як багато інших, позбавлений сенсу сучасною теологією, яка вважає за можливе перетворити на суцільну нісенітницю факти наукової психології.

                                                                   ПРИМІТКИ

Жодна з частин цієї книги не потребує таких пояснень, як дві попередні глави. Наші вчителі тимчасово залишили деяку неясність щодо умов існування у Кама-лоці, а також у вищих сферах Дева-чану, для якого умови існування Кама-локи є попередніми. Вони зробили це навмисне, щоби можна було краще зрозуміти процес еволюції загалом. Невтілений стан існування, що йде одразу після фізичного життя, є частиною природи, дослідження якої викликатиме хворобливу зацікавленість у всіх тих, хто побачить можливість увійти у стосунки з ним ще за фізичного життя, користуючись різноманітними експериментальними засобами. Ми вже можемо до відомого рівня відрізняти явища станів існування, які людська істота проходить після смерті тіла. Спіритичні досліді надали нам багато фактів. Ці факти доволі легко сприяють створенню теорій та висновків, які неначе досягають краю міркувань; і потрібна на край випадок сувора ментальна дисципліна езотеричного вчення, щоби відгородити себе від помилкових висновків. Ось чому теософам-пошуковцям не потрібно жалкувати про обставини, що спонукали їх до цього часу залишити збоку проблеми існування, що  йде безпосередньо за нашим. Ми не бажаємо прибільшувати інтелектуальні переваги отримані вивченням загальних рис намірів природи крізь широченні володіння майбутнього, куди може потрапити лише досконале ясно-бачення адепта.

Дамо більш детальний, ніж у попередній главі, опис примітивних процесів, крізь які душа проходить після смерті тіла. Природа боротьби між вищими та нижчими елементами людської подвійності у Кама-лоці, думаю наразі буде більш зрозумілою. Ця боротьба, яка здається тривалою та сповненою випадковостями, складає – на відміну від того, що дехто з нас припускав – автоматичні та несвідомі вимоги зв’язку або сили, готової одразу після смерті визначити майбутнє духовної монади, а саме фазу існування, здатну тривати значну кількість років; і це імовірно має місце у більшості випадків.

Таким чином, доки триває ця фаза існування, цілком імовірно, що ці невтілені людські сутності можуть здатися людськими істотами у світлі та за посередництвом спіритизму та медіумізму, що частково пояснює уявлення спіритів.

Не потрібно поспішати з висновками про те, що людська душа у процесі боротьби або еволюції у Кама-лоці, є у всіх відношеннях тим, чим з першого погляду і відповідно до цих уявлень, нам здається. Насамперед не будемо занадто матеріалізувати цю ідею боротьби, механізувати так би мовити розділення сутностей. Під час скидання нижчих сутностей, звісно відбувається механічне розділення, якщо свідомість ЕГО впевнено тримається у вищих принципах. Таким чином, душа у момент смерті механічно відокремлюється від тіла, і високі ясно-видці можуть бачити цю душу, яка кидає помешкання у якому більше немає чого робити, можливо завдяки не союзу з іншими проміжними сутностями. Аналогічний процес має місце пізніше у Кама-лоці і так саме завдяки не союзу з матерією сутностей, які належать до астралу. Але залишимо доки що це міркування та відкинемо інше, що боротьба у Кама-лоці є кінцевим розподілом сутностей, іншими словами другою смертю на астральному плані.

Ця боротьба у Кама-лоці є насправді життям під час цієї фази існування. Еволюція триває у цій фазі та не має спільного з відповідальним вибором між добром та злом, який можливий під час фізичного життя. Кама-лока належить до великого світу наслідків – це не сфера де народжуються причини, за виключенням особливих обставин. Таким чином, сутність у Кама-лоці не є хазяйкою власних вчинків, вона швидше іграшка минулих сталих зв’язків. Але ці останні надалі стверджуються або потрохи слабшають і сутність утримує дуже живу свідомість того або іншого стану. Виходячи з цього, посилені зв’язки мають відношення до духовних спонукань останнього існування; у той час коли у розвитку вони мають відношення до почуттів, устремлінь матеріального характеру. На шляху до Дева-чану сутність у Кама-лоці поступово переходить до відповідного стану; цей процес відбувається діями та проти-діями, приливами та відливами, як майже всі процеси у природі, у деякому сенсі суперечливими коливаннями між матерією та духом. Таким чином, ЕГО так би мовити просувається до неба або відступає до землі протягом всього власного існування у Кама-лоці, і саме ця тенденція коливатися між двома полюсами думки та свідомості за випадком приводить ЕГО до сфери щойно залишеного життя. Палка симпатія до життя не має миттєвого розвитку, а тяжіння до його блаженних сторін ще не почало розвиток. Тому, земна спорідненість про яку ми казали не починається тут; вона головним чином має стосунок до Дева-чану. Але можливо, що вона матиме і земний вигляд як і духовний; і той факт що вона з’являється за обставин та в умовах земного життя, може дати пояснення факту повернення сутності у Кама-лоці у бік земного життя.

Звідси маємо висновок, що зв’язки встановлені спіритичним методом між сутністю з Кама-локи та друзями на землі, можуть мати місце особливо у період існування душі, коли земна пам’ять ще займає її увагу. Ця думка викликає два важливі зауваження:

1.Доки її увага поглинається таким чином, вона відволікається від духовного прогресу, для якого вона працює. Вона зберігає достатньо ясну пам’ять власного існування та буде про це говорити, але її новий духовний досвід начебто не може бути висловлений зрозуміло та не у її розпорядженні, доки вона перебуває під впливом власних минулих вчинків та згадує їх.

Ми можемо проілюструвати цей стан, порівнюючи його зі станом бідного емігранта, який щасливий на своїй новій батьківщині, займається суспільства справами, отримує освіту, тощо. Хоча він і листується зі своїми старими друзями, він все ж, майже не може тримати їх у руслі нових власних думок. Цей приклад підходить для цього випадку лише якщо ми пристосуємо емігранта до психологічного закону, який затемнює розум та повертає його до минулого психологічного стану коли він пише друзям. Чим більше проходило би часу, тим менше він був би здатен повернутися до минулих турбот, бо вони були би не лише нижче його новій ментальній діяльності, але і частково видалені з пам’яті. Його листи викликали би подив у кореспондентів; вони сказали би, що без сумніву їх писав він, але здатності його сильно зменшилися у порівнянні з минулими.

2.Потрібно ще взяти до уваги загально відомий психологічний закон, який може бути застосований як до фізичного так і астрального плану, за яким можливості збільшуються при застосуванні та атрофуються від бездіяльності. Душа яка постійно повертається до спогадів про минуле життя, підсилює та стверджує не духовні тенденції. Чим більше її минулі друзі будуть заохочувати її власною спіритичною увагою, тим сильнішими будуть спонуки повернутися до земного життя і відповідно меншим духовний розвиток.

Саме тому представники філософського вчення так енергійно виступають проти спіритичних сеансів, де намагаються контактувати з душами померлих. Чим ці відносини реальніші, тим більше вони шкодять залученому до них мешканцю Кама-локи. За сучасного стану наших знань, важко сказати до якого рівня такі речі можуть зашкодити такому мешканцеві. Можна навіть звабитися думкою, що у деяких випадках задоволення отримане живими особами може врівноважити зло спричинене душі у Кама-лоці. Але це задоволення буде сильним лише у такій мірі, у якій живий друг не у стані звітувати собі про обставини, за яких відбувається спілкування.

Правильно, що спочатку, одразу після смерті, ще жива пам’ять про власне життя дозволяє сутності з Кама-локи проявити особистість, достатньо схожу на померлу; але майже одразу підтверджуються зміни напрямів її еволюції. Коли вона проявиться на фізичному плані, вона не виявить жодної нової думки. Її прояви не будуть розумнішими або більш піднесеними за шкалою цінностей, ніж на момент смерті; навпаки вона ставатиме все менш та менш розумною і з часом здаватиметься менш освіченою ніж раніше. Спілкуючись з друзями тут, вона не зможе шукати собі виправдання, і це безсилля ставатиме все більш сумним. Інше міркування примушує нас мати сумніви щодо благих намірів задовольнити бажання спілкуватися з померлими друзями. Ми могли би сказати, що нам немає справи до малої зацікавленості нашого попередника на землі, яку він щойно покинув; доки від нього залишилося дещо, що може з’явитися нам, ми матимемо велике задоволення спілкуватися навіть з цим. Окрім того, якщо улюблена особа і буде дещо уповільнена у власному підйомі до неба, спілкуючись з нами, воно імовірно задля любові до нас принесе цю жертву. Ми забуваємо, що на астральному плані так саме як і на фізичному дуже легко надбати дурних звичок. Коли душа у Кама-лоці за посередництвом медіума задовольнить спрагу земних відносин, її інтенсивне бажання знову і знову викликатиме повтор. Але ми можемо зробити ще гірше, ніж відволікти увагу цієї душі від її істинного завдання заохоченнями до спіритичних сеансів з нами: ми можемо спричини велику шкоду, майже невиправну. Я не кажу що це буде завжди або загалом, але моральне дослідження цього питання мусить переконати нас у небезпечних можливостях, що можуть виникнути за цих умов.

Може статися так, що бажання відносин може прийти з протилежного боку, тобто, душа у Кама-лоці непокоїться від не виконаного бажання, наприклад, боргу, яким вона зневажила під час життя на землі; виконання цього боргу її друзями, ще живими, мало би у такому випадку протилежний ефект та не призвело би до заохочення цієї душі смакувати земні інтереси; навпаки у цьому випадку її друзі, задовольнивши її бажання, можливо спростили би етапи її духовного прогресу. Але тут ми мусимо застерегти себе від оманливої зовнішності. Висловлене мешканцем Кама-локи бажання може не бути виразником його думки; це може бути відлунням його давнього бажання, яке на цей момент має можливість реалізуватися. Таким чином, виправдано визнаючи значення зрозумілого бажання яке дійшло до нас від щойно померлого, ми мусимо бути обережними та надзвичайно уважними щодо бажання тіні особи померлої давно, поведінка якої викликає сумніви, що вона зберегла живу пам’ять про свою минулу особистість.

Дослідження всіх цих фактів та можливостей Кама-локи, я вважаю, пояснить теологам ті факти спіритизму, які перші викладення езотеричної доктрини залишили без уваги.

Доки душа повільно звільняється від зв’язків, що затримують її розвиток, повернута до землі сторона слабішатиме; відповідно у Кама-лоці існуватиме велика кількість душ, майже готових до входження до Дева-чану, які здаватимуться земному спостерігачеві дуже кволими. Щодо діяльності нижчих астральних істот, вони спустяться до стану неясних та незрозумілих, які ми назвали «остовами», відповідно до стародавніх окультних авторів. Але така назва невдала. Я краще би застосував минулий приклад тобто «тіні»; їх стан від цього не змінився би. Вся ясна свідомість, що зберіглася під час їх відбуття з землі у сутностях призначених для фізичного життя, вже переведена до вищих сутностей, які не з’являються на сеансах. Пам’ять про земне життя майже згасла. У такому випадку нижчі сутності лише прокидаються під впливом медіумів, якими вони притягуються, і тому вони лише астральні дзеркала, у яких відображаються думки медіума або його оточення. Наші доктрини додають ще інші причини, щоби оберігатися повідомлень з Кама-локи. Сучасне знання предмету дає нам можливість зрозуміти, що коли приходить друга смерть, яка повністю звільнює очищене ЕГО на астральному плані та заводить його до Дева-чану, у Кама-лоці залишається дещо на вподобі до залишеного трупа, коли душа після фізичної смерті робить власний перший політ. Мертве астральне тіло дійсно залишене у Кама-лоці і ми не помиляємося, називаючи його «остовом». У цьому стані остов у Кама-лоці швидко випаровується так саме як розкладається тіло залишене процесам природи на землі. Але до самого закінчення цього розпаду, оболонка залишена істинним ЕГО, навіть у цьому стані, ще здатна створити на спіритичних сеансах уявлення живої істоти. Протягом деякого часу вона залишається астральним дзеркалом, у якому медіум бачить власні віддзеркалені думки та викладає їх впевнено, наче від вищого джерела. У таких випадках спірити мають справу з справжніми гальванізованими астральними трупами; це саме трупи тому, що до їх повного розкладу між ним та сутністю у Дева-чані залишається деякий тонкий зв’язок, такий самий як між сутністю у Кама-лоці та залишеним нею на землі трупом. Це останнє повідомлення виробляється тонкою та примарною матерією третьої первісної сутності. Лінга Шаріра та вивчення цієї частини тіла приведе нас до більш ясного розуміння умов, що дозволяють матеріалізацію на спіритичних сеансах. Не зупиняючись на цьому, припустимо, що аналогія дозволить нам зрозуміти, як такий зв’язок може тимчасово існувати між  сутністю Дева-чану та залишеною у Кама-лоці оболонкою, та одночасно діяти доки він існує, як перешкода для вищого духу та як гра світла вечірнього сонця на остові. Живий друг цієї особи був би здивований, якби ясно-баченням або іншим засобом побачив би цей остов та сприйняв його за справжню істоту.  

Відносно ясне уявлення, яке ми маємо про Кама-локу, дозволяє нам застосовувати більш ясні вирази ніж раніше, щоби описати ці явища. Якщо ми, наприклад, візьмемо для визначення сутностей у Кама-лоці, які щойно залишили землю або за інших причин зберігають у аспекті який вони представляють на землі більшу частину їх атрибутів «астральної душі», то інші раніше застосовані задовольняють всі наші інші потреби. Ми зможемо навіть цілком залишити не дуже точну назву «елементарій», яку легко сплутати з «елементалом» і яка, окрім того, не підходить до істот яких вона бажає представити. Коли астральна душа стає дряхлою (з нашої точки зору), ми мусимо розглядати її у цьому стані як «тінь»; а назву «остов» нам потрібно приберегти для справжніх оболонок, або мертвих астральних тіл, залишених назавжди вищою душею.

Дослідження духовного розвитку у Кама-лоці, природно, приводить нас до запитання: за який приблизно відрізок часу можна вважати закінченим перехід розуму від нижчих сутностей до вищих? Відповідь дуже змінна, як це зазвичай буває, коли справа стосується цифр щодо вищих процесів природи. Я все ж, думаю, що езотеричні Вчителі Сходу вважають, що по відношенню до середньої людини, тієї яку у духовному сенсі можна назвати середнім класом людства, сутність у Кама-лоці не може проявлятися як така більше ніж 20 – 30 років. Але цифри міняються по обидві сторони. Тупе та низьке людське єство буде перебувати у Кама-лоці дуже довго тому, що відсутні достатньо розумні та розвинуті вищі сутності для сприйняття для його свідомості; з іншого боку інтелектуальна та активна душа може так само залишатися там тривалий час (коли відсутні зворотні духовні зв’язки) з причини наполегливості сил та причин, зароджених на вищому плані світу наслідків; та все ж, лише дуже не часто можна зустріти відділення діяльності думки від діяльності духовної, лише у випадках земного честолюбства. З іншого боку, якщо інколи перебування у Кама-лоці триває за різних причин більше звичайного строку, воно так саме зменшується до безкінечно малого часу, коли за віком та після повного життя помирає особа яка досягла високого рівня духовного розвитку. Ми ще мусимо розглянути випадкові сполучення з Кама-локою, це важливі прояви, хоча і виняткові. На початку свого учнівства адепти теософії не можуть претендувати на більшу інформацію про умови існування, притаманну адептам, коли вони відкидають користування власним земним тілом. Відкриті для них високі можливості здаються недосяжними для розуму. Жодна людина силою власного мозку не може для скласти уявлення про Нірвану; але інколи адепти обирають середній стан між втіленням та станом перед Нірваною, тобто стан вищих областей Дева-чану. Іншими словами, вони можуть у стані «арупа» Дева-чану чекати, щоби тривалий прогрес людської еволюції досяг їх рівня. Здається, що адепт який досяг цього стану дева-чанічного духу найбільш високого рівня, не буде мати перешкод щодо проявів власного впливу на землі, на що звичайний розум здатен лише коли він проходить через Дева-чан задля втілення. Цей вплив, звісно, не буде відчуватися будь якими зборами слухачів у вигляді фізичних проявів; але зовсім не виключається, що медіум найвищого рівня – якого ми назвали би ясновидцем – міг би відчути такий вплив. Без сумніву, протягом віків деякі великі люди були натхнені та осяяні таким розумом одного з таких адептів.

Розпад остовів у Кама-лоці неминуче навіює кожному, хто намагається усвідомити для себе загальний рух цієї еволюції, що природа мусить володіти резервуарами матерії, відповідними для цієї сфери існування і так саме як і фізичної природи Землі та елементам оточення, до яких після смерті потрапляє тіло. Високі таємниці, з якими межує озвучене припущення потребують значно вищого дослідження, ніж нами викладене наразі, та все ж, ми вже можемо мати загальну думку з цього предмету. Стан Кама-локи оточений матерією відповідного порядку. Я не буду тут торкатися метафізики цього питання, що можливо могло би привести нас до заперечення поняття, що матерія астралу менш реальна та відчутна, ніж фізична нашого плану. Наразі, достатньо сказати, що сусідство Кама-локи з Землею, цілком очевидне завдяки спіритичним сеансам, пояснюється східним вченням так: Кама-лока так саме є частиною нашої Землі, як і астральна душа є частиною людини під час її життя. Місце перебування Кама-локи, тобто вся величезна область її матерії, яку можуть відчувати ясновидці, складає четверту сутність Землі, так саме як Кама-рупа складає четверту сутність людини. Бо Земля, так саме як її мешканці, має власні семеро сутностей. Відповідно, стан Дева-чану є п’ятий, або відповідає п’ятій сутності Землі, а Нірвана – шостий.

 

7.ЛЮДСЬКА ХВИЛЯ 

   Ми вже надали загальну картину образу, коли велика еволюційна хвиля проходить коло сімох світів, що складають планетну низку, частиною якої є наша Земля. Далі ми розширимо наше викладення та розвинемо цей загальний закон з метою пояснення його діяльності.

Ніщо не зможе краще пояснити сутність цієї великої теорії, ніж пояснення деяких явищ, що мають відношення до прогресу світів та які ми маємо причини називати «затемненнями».

Новачки у вивченні окультної філософії з великим запасом інших знань легко помиляються у тлумаченні елементарної інформації. Неможна сказати все одночасно, і перші поверхові пояснення викликають інколи у зухвалих та розвинутих розумів деяке цілком вивернуте розуміння деталей. Ці читачі навіть на мить не задовольняються туманним образом. Уява додає картину, і якщо це негайно не виправити, то як наслідок буває багато здивування від того, що наступна деталь взагалі не відповідає тому, що здавалося би було правильно викладено на початку.

Мета автора цієї книги подати це вчення таким чином, щоби по можливості уникнути безплідної трави, але при цьому ми інколи мусимо випереджати у деяких пунктах викладення, та не зважати на деталі, навіть важливі, щоби потім повернутись до них. Тому наразі читач має повернутися до пояснень еволюції всієї планетної низки, поданому у главі 3.

Життєвий потік переходить з однієї планети на другу хвилями або стрибками, не безперервно. Але проходження еволюції на початку безперервне у тому сенсі, що підготовлення декількох планет для остаточної хвилі, хвилі людської може відбуватися одночасно. Дійсно приготування декількох планет може відбуватися одночасно у якийсь момент еволюції, але потрібно мати на увазі наступний важливий момент: первісна, у постійному русі хвиля – головна еволюційна хвиля – не може бути одночасно у декількох місцях. Явище набуває розвитку так як ми пояснювали і читачеві буде легко стежити за нами, якщо він складе на папері або просто подумки діаграму з сімох коліс (світів) розташованих по колу. Ми називаємо їх глобусами А. В. С. тощо і запам’ятаємо, що глобус D представляє нашу Землю. Пригадаємо, що окультистам відомі семеро царств природи, з яких троє належать силам астральним та елементарним, попередніх до матеріальних царств та більш щільних за порядком розвитку. Перше царство еволюціонує на глобусі А та переходить на В, коли друге царство починає свою еволюцію на глобусі А. Якщо таким чином і далі, то стає ясно, що перше царство еволюціонує на глобусі G коли сьоме еволюціонує на А. Але що станеться, коли сьоме царство перейде на глобус В? Немає восьмого царства, щоби підтримати еволюцію на глобусі А. Великий еволюційний процес досяг апогея у кінцевій людській хвилі, яка після себе залишає природу у тимчасовій летаргії. Коли життєва хвиля переходить на глобус В, А залишається на деякий час у стані затемнення. Це не є стан розпаду, схожий на смерть. Самий розпад спрямовує діяльність у напрямі, назва якого дає місце для помилкового тлумачення: і це дає ключа до багатьох подій, які без цього залишилися би незрозумілими щодо частини індуської міфології, яка розповідає про божества, які спостерігають за розпадом. Затемнення означає повне припинення діяльності планети, що не означає параліч або магічний сон, як у випадку зачаклованого палацу, з того самого моменту коли остання людська монада залишає цей світ. Тваринне та рослинне життя триває і далі протягом деякого часу, але воно деградує. Велика життєва хвиля залишила цей світ і тваринне та рослинне царства поступово опускаються до стану, у якому вони були до приходу цієї хвилі вперше. Таким чином величезні періоди часу надаються цій тривалій еволюції, завдяки якій затемнений світ досягає стану сну, бо ми у кожному випадку спостерігаємо, що затемнення триває шість разів. Це означає, що цей регрес, як ми його назвали, після переходу життєвого потоку з А на Б має повтор всією низкою світів. Коли потік переходить на глобус С, В так саме як і А, опиняються у стані затемнення. Коли потік досягає G, шестеро попередніх світів залишаються у стані затемнення.

Протягом часу життєва сила вправно забезпечує розвиток, і симетрія її руху мусить задовольнити наукову свідомість. У світлі наданих пояснень про образ людської еволюції через семеро великих рас на одній з планет протягом кожного кола, коли життєва сила діє на цій планеті, читач швидко усвідомлює цю думку. Четверта раса, звісно, середня з усієї серії. Щойно цей середній пункт пройдений і розвиток п’ятої раси починається на якійсь планеті, на наступній починається підготовка для прийому людства. Розвиток п’ятої раси на D рухається паралельно з еволюцією, краще сказати поверненням до життя мінерального царства на Е тощо. Іншими словами, розвиток шостої раси на D співпадає з пробудженням рослинного царства на Е, сьомої раси на D – тваринного царства на Е; і коли остання монада сьомої раси на D перейшла до суб’єктивного стану, або світ наслідків, на Е починається людське царство і перша раса починає власний розвиток. За цей час затемнений період на залишеному глобусі посилюється до стану ночі; і вона встановлюється зовсім, коли людський розвиток на D перетнув середину. Але так саме як людське серце б’ється і дихання триває навіть під час найважчого сну, так і деяка життєва діяльність триває на глобусі у стані спокою, навіть самої глибокої бездіяльності. І це вони самі зберігають результати еволюції попередньої хвилі, бо очікують повернення нової людської хвилі. Пробудження планети до життя явище значно більшої важливості ніж підготовка до сну, бо доведеться досягти вищого рівня розвитку ніж той, коли людська хвиля залишила її. Але під час кожного нового пробудження природа наповнюється новою енергією – свіжістю світанку – і попередній підготовчій період, період надії, приносить самій еволюції відродження енергії. І коли приходить час для повернення великого життєвого напливу, все вже готове до його прийому.

Наше перше викладення цієї теорії повідомляло, що різні світи нашої планетної низки не на однаковому матеріальному плані. Якщо ми розташуємо на одному з полюсів кола образ духу, а на протилежному – матерії, ми побачимо що світи як дугою донизу, так і доверху, міняються духовно  і відповідно матеріально. Розглянемо ці зміни більш уважно та спробуємо скласти для себе більш ясне, ніж раніше уявлення про загальний процес еволюції.

Поза Землею, найнижчою на матеріальному плані, є лише два інших світи, видимих нашими фізичним очима, попередній та наступний. Ці двоє суть: Марс – вже пройдений, та Меркурій – попереду нас; до того Марс, щодо людської хвилі наразі у стані повного затемнення, а Меркурій починає підготовку до свого найближчого людського періоду.

Дві планети позаду Марсу, так саме як і дві попереду Меркурія складені з видимої для телескопу матерії. Таким чином, чотири з сімох – за природою ефірні, які вважатимуться не матеріальними особами, які не уявляють матерію інакше ніж у її земному вигляді. Але вони зовсім не нематеріальні. Вони лише складені з матерії більш тонкої, ніж Земля, і цей більш ефірний стан жодним чином не міняє однорідність творчості природи щодо методів та періодів їх еволюції. Людські кола та раси послідовно проходять власні етапи більшої або меншої матеріальності так саме як на цій Землі відповідно до її рівня тонкої «невидимості»; але кожний, хто бажає їх зрозуміти, мусить спочатку знати нашу Землю, щоби зробити висновки за посередництвом аналогій.

Та повернемося до вивчення великих хвиль у їх проявах на нашій Землі.

Розглянута як самостійна одиниця низка світів має два полюси – північний та південний, духовний та матеріальний, і життя рухається низкою від духа до матерії, щоби знову піднятися від матерії до духа: так саме і кола людства складають серію, символічно представленою низкою світів. Дійсно у людській еволюції існують дуга сходження донизу та доверху, іншими словами сходження духу у матерію та еволюція матерії до духу. Таким чином, нижня найбільш матеріальна точка циклу стає вершиною фізичного розуму, який є матеріальним проявом духовного розуму.

Кожне людське коло, яке еволюціонує дугою сходження донизу так саме як і кожна людська раса будь якого кола, мусить бути фізично більш розумною за попередню, і кожна з більш обдарованою та вишуканою формою розумових якостей, поєднаних з духовною інтуїцією. Видима нами у першому колі людина була навіть на нашій землі відносно ефірною у порівнянні з станом досягнутим наразі; не інтелектуальним а над-духовним. Її тіло було величезним, але менш організованим, так саме як її оточення – тваринні та рослинні форми. У другому колі тіло ще велике та ефірне, але вже конденсується та набирає щільність – це більш фізична людина, більш розумна ніж духовна. У третьому колі її тіло набуло щільної форми; спочатку це швидше величезна мавпа ніж справжня людина, але розум її стає все більш ясним. Велетенський зріст її зменшується у другій половині третього кола, тіло поступово щільнішає і вона починає перетворюватися на розумну людину. Розвинений наразі розум у четвертому колі досягає значної висоти. Примітивні раси отримують людську мову, таку як ми її знаємо. Світ сповнений доказами розквіту розумової діяльності та занепаду духовної. Наразі ми прибули до середнього пункту четвертого кола і тут перетинається полярна точка семи-складового кола. Далі духовне ЕГО починає свою справжню боротьбу між тілом та духом, щоби досягти проявів власних вищих сил. Боротьба триває і у п’ятому колі, але тут вже духовні сили розвинуті, хоча їх боротьба зі схильностями та фізичним розумом більш жорстока ніж будь коли: бо і розум і дух у п’ятому колі більш досконалі ніж у четвертому. У шостому колі людство досягає такого рівня досконалості душі та тіла, а так саме розуму та духовності, який не зможе собі уявити звичайна людина нашого часу. Найбільш високі поєднання мудрості, добра та вищого знання, яких світ будь коли бачив або може собі уявити, будуть на той час прикрасою звичайної людини. Можливості, що дозволяють у наші дні виключно обдарованим особам, вивчати таємниці природи та робити наукові відкриття, стануть здобутком всіх. Що стосується того, що буде у сьомому колі, то окультні Вчителі щодо цього зберігають повну тишу. У сьомому колі людина буде занадто божественною, щоби будь хто з четвертого кола міг про це судити. Під час розташування людської хвилі на будь якій планеті кожна індивідуальна монада обов’язково втілюється багато разів. Це вже було пояснене частково. Якби монада жила лише один раз у кожній з рас, через які вона мусить пройти, кількість існувань протягом одного кола на одній планеті дорівнювала би 343 тобто сім у кубі. Але насправді кожна монада втілюється два рази у кожній з під-рас і до цього числа потрібно додати ще декілька. Володарі окультної науки не охоче йдуть на розголошення цифр щодо космогонії, бо причини цього важкі для усвідомлення непідготовленою публікою, до того вона не розуміє чому від неї це приховується. Відповідно ми не можемо у роках назвати тривалість одного кола. Але нам зробили поступку, щодо цифри яка нас цікавить, і вона буде оцінена лише тими, хто вивчає окультні науки вже давно і стародавніми методами. Ця поступка, звісно, цінна тим, що вона допомагає нам висвітлити дуже цікавий факт еволюції, до якого ми і перейдемо. Цей факт наступний: у той час, коли наприклад, наша Земля заселена людством четвертого кола, тобто четвертою хвилею людського життя по колу планет, може статися, що поміж нас знайдеться дуже небагато осіб, які належать до п’ятого кола. Але не потрібно припускати, спираючись на застосовані висловлення, що індивідуальна одиниця наразі пройшла низку світів одним разом більше за інших. Надані нами пояснення руху людської хвилі демонструють, що це неможливо. Людство ще не зробило свого четвертого заходу на планету, безпосередньо за нашою. Але деякі монади можуть випередити своїх колег у їх інтелектуальному розвитку і тим самим стати тим, чим людство стане на п’ятому колі. Це може відбутися двома способами. Приналежна за народженням до четвертого кола, людина може шляхом окультних вправ перетворитися на людину яка володіє всіма якостями п’ятого кола та стати, так би мовити, штучно створеною людиною п’ятого кола. Але можливо так саме коли людина народжується з якостями п’ятого кола, хоча і живе у четвертому (незалежно від зроблених нею зусиль) як наслідок загального числа її попередніх життів.

Якщо Х представляє число утілень, яке протягом звичайної власної еволюції мусить пройти монада у одному колі на цій планеті, а У – надлишок фізичних утілень, який їй довелося прожити за цей період завдяки палкому бажанню фізичного життя, то у такому випадку 24 ½ (Х+У) перевершить 24-Х, тобто ця монада здійснить за 3 ½ кола стільки утілень, скільки і звичайна монада за чотири повних кола. І цей результат не міг би бути досягнутий менш ніж за 3 ½ кола; відповідно на цей час, коли ми перетнули середній пункт еволюції на нашій середній планеті, починають з’являтися люди п’ятого кола. Сама природа речей не дозволяє монаді випередити схожих до себе більш ніж на одне коло. Наперекір цьому ствердженню Будда був людиною шостого кола; але цей факт стосується великої таємниці за межами сучасних обчислень. Достатньо лише сказати, що розвиток одного Будди має значно важливіші причини, ніж кількість утілень на одній планеті.

Тому що за наведеними розрахунками ми визнаємо, що протягом послідовних життів монади проходять одна за одною велику їх кількість, то важливо відзначити, що періоди часу цих життів такі значні у часі, що якими вони не були би численними, їх розділяють великі інтервали. Ми сказали, що наразі не можемо дати точне число тривалості одного кола. Нам так саме не можливо встановити тривалість всіх кругів, бо вони відбуваються у дуже значних межах часу. Еволюція цього роду людського, п’ятої раси четвертого кола, почалась приблизно мільйон років тому. І ця еволюція не скінчилася. Припустимо, що повне життя цієї раси триває мільйон років. Індивідуальна монада може мати у одній расі трохи більше 100 життів: у будь якому випадку це число не досягає 120. Але якщо припустити, що середня тривалість життя для кожного утілення дорівнює 100 рокам, ми матимемо всього лише 12 тис. років з мільйона у фізичному існуванні, 988 тис. років у суб’єктивній сфері і між життями біля 8 тис. років. Безсумнівно, тривалість цих проміжних періодів дуже не постійна, але вони не можуть бути меншими за 1,5 тис. років (якщо це не стосується адептів, бо вони не під владою цього закону), і 1,5 тис. років короткий проміжок часу, якщо не надмірно короткий, між двома утіленнями.

Все ж, ці обчислення мусять бути розширені. Випадки померлих дітей цілком відрізняються від дорослих, які досягли похилого віку. Померлий, що не прожив достатньо часу, щоби бути відповідальним за власні вчинки, не народжує нової карми. Духовна монада залишає це тіло дитини у тому стані у якому вона туди і заселилася після своє смерті у Дева-чані. Вона не мала можливості грати на цьому інструменті, зламаному до налаштування. Монада може одразу утілитися у відповідності до своїх завдань. І у такому випадку перевтілена монада не має жодної духовної тотожності з померлою дитиною. Те саме відбувається з монадою, яка потрапляє до тіла ідіота від народження. Для неї неможливо налаштувати цей інструмент, відповідно вона може мати від нього користь лише протягом перших років дитинства. Все ж, ці два випадки – явні виключення, вони не міняють загального правила, викладеного нами щодо особистостей які живуть до похилого віку та застосовують життя на добро або зло.

                                                                ПРИМІТКИ

Вивчення та порівняння різних частин доктрини, так саме як наближення цих фактів до фактів попередньої глави – добре показують, як важко пристосовувати цифри до езотеричної доктрини. Можна покладатися на цифри, щоби встановити загальні, але вони стають не точними для приватних випадків. Періоди у Дева-чані міняються у таких величезних пропорціях, залежно від особистостей, що застосування до них правил призводить до виключень.

Ми одразу зазначимо, що вище згадане загальне має відношення без сумніву до дорослих похилого віку. Між дитиною яка не проходить будь який стан Дева-чану та дорослою людиною є померлі у молодому віці які вже заробили карму, внаслідок чого вони проходять загальні періоди життя після смерті але у яких коротке життя не викликало причин, що потребують деякого часу щоби визначити наслідки. Ці особи перевтіляться після короткого перебування у відповідній діяльності у світі наслідків. Окрім цього, потрібно нагадати про те, що ми називаємо штучним перевтіленням, яке стається завдяки втручанню адептів, коли чела ще не набрав сили для самостійної діяльності у цьому напрямі. У цьому випадку ясно, що зроблений таким чела заклик до влади Махатм, які не можуть діяти вільно, є нічим іншим ніж плодом зусиль попереднього життя, тобто Карми. У будь якому випадку, коли потрібно буде встановити загальне правило, ці окремі випадки мусять бути взяті до уваги.

Під час першого викладення складних засад невідомої науки, звісно, неможливо уявити їх з усіма притаманними для них наслідками, їх поправками та анормальними висновками, які звертають на себе увагу з самого початку. Потрібно примиритися з викладенням спочатку головних ліній та відкласти виключення; це особливо правильно для окультних наук, якщо регулярно рухатися традиційними методами навчання, які намагаються закарбувати у пам’яті всі нові думки щоби викликати хвилювання, і яке вони покликані з рештою вирішити. Ми не розглянули ще важливе виключення з законів природи щодо іншої теми, викладеної раніше. Цей опис прогресу людської хвилі абсолютно правильний, але з часу першого видання цієї книги в Індії вона викликала порівняльну полеміку з деякими висловленнями з іншої книги, як відомо натхненої одним Махатмою. Була привернута увага до протиріччя між двома версіями, друга з яких у тому, що монада «справді може» пройти коло сімох планет на один раз більше за схожих до неї, між якими вона може опинитися на цій Землі. Викладена мною версія затемнень начебто виключає таку можливість. Ключ до цієї таємниці, імовірно, у тому, про що адепти уникають говорити відкрито: таким чином читач попереджений з самого початку, що подальші пояснення є приватними міркуваннями порівняльного вивчення різних гілок доктрини автором.  

Так, затемнення у дійсності такі однакові, що загалом представляють всі описані раніше на кожній планеті, де вони відбуваються. Але все ж, бувають і виключення, які ми завжди мусимо бути готові сприйняти. Коли приходить час, більшість людства спрямовується великим циклічним імпульсом з однієї планети на другу; але залишена планета не стає «абсолютно позбавленою людства», так саме як і всі області її поверхні не стають непридатними для життя людських істот. Маленька людська колонія залишається, навіть під час затемнення, прив’язаною до кожної планети, і монади які належать до неї дотримуються інших еволюційних законів, та переходять з одного світу до іншого колом, яке ми можемо назвати внутрішнім еволюційним колом, у голові всієї раси і по за тяжінням, що керує головним потоком людства на зайнятій великою життєвою хвилею планеті.

Доки що ми можемо дати лише припущення про обставини, які інколи виштовхують душу з самої гущі великого людського коло-оберту та спрямовують її далеко від тяжіння планети з людською життєвою хвилею на внутрішнє коло.

Треба сказати, що природне явище, про яке щойно йшлося, гармонізується з такою темою як Потоп, якщо дозволити запропоноване рішення як можливе для внутрішнього кола. Залишена придатною для життя частина планети під час затемнення схожа до біблійного Ковчега Ноя у самому широкому символічному сенсі. Оповідання про Потоп, звісно, так саме має обмежені символічні значення. Коли з часом, затемнена планета знову буде готова прийняти все людське населення, мешканці Ковчега будуть на місці, щоби почати заселення.

 

8. ПРОГРЕС ЛЮДСТВА

Течія природи забезпечує безкінечний прогрес всіх людських істот до вищих сфер існування. Було так саме доведено, що поступово, надаючи цим істотам все більш піднесені можливості та збільшуючи їх поле діяльності, природа надає кожній більш рішучі випадки обрати добро або зло. Примітивні кола не володіли цілком можливістю обирати, але і відповідальність за власні вчинки була так саме обмеженою. Насправді перші кола людства не покладали на ЕГО жодної духовної відповідальності у всьому сенсі цього слова, як ми наразі розуміємо. Період Дева-чану після кожного об’єктивного існування змітає всі заслуги та вади і будь яке ЕГО протягом першої половини власної еволюції втрачає ці сторінки з книги життя, а невдала особистість відбуває відносно маленьке покарання та більше не обтяжує природу. Зовсім інше відбувається у другій половині еволюції, яка набуває розвитку за інших принципів. ЕГО не починає фаз існування, які воно не мусить пройти не отримавши власних якостей, необхідних для нового її майбутнього прогресу; для істоти цілком відповідальної та обдарованої, якою наразі є людина, недостатньо на межі перелому її долі віддати себе течії прогресу; якщо вона хоче рухатися вперед, їй потрібно навчитися робити долю самій.

Складність теми, що не дозволяє нам обговорювати одночасно всі фази, обумовила те, що наразі вчення Природи виклало до цього часу семеро кругів людського сходження планетною низкою та показало їх нам як безперервну серію, через яку людство закликано пройти. Все ж, потрібно пам’ятати, що людство шостого кола буде таким розвиненим, що якості та високі можливості сучасного адепта будуть загальними для всіх; і що у сьомому колі раса з людської якою вона була, стане майже божественною. Саме на цій сходинці розвитку кожна людська істота усвідомить власну тотожність з безперервною послідовністю всіх своїх особистостей від початку великого прогресу еволюції. Але чи мусимо ми припускати, що мораль цих особистостей незалежна від течії часу, і що у сьомому колі тієї самої точки досягнуть дві божественні істоти – одна як подання тривалої серії чистих та присвячених ближнім існувань, а друга – після такої самої серії порожніх та егоїстичних життів? Звісно, таке припущення неможливе, і ми запитуємо себе як можуть бути гармонійними закони природи з кінцевою людською еволюцією у вищих формах існування у голові всієї будівлі.

Якщо дитина безвідповідальна за власні вчинки, зрозуміло, що перші раси не відповідальні за свої; але приходить період зрілості, коли розвиток можливостей дозволяє особі зробити вибір між добром та злом протягом одного, розглянутого нами існування, а вічному ЕГО зробити свій остаточний вибір. Цей період – величезний, бо природа не поспішає взяти свої творіння наче у пастку, якщо справа стосується такого кінця – цей період щойно почався, і для його закінчення потрібно ще пройти повне коло навколо сімох світів. Велике питання майбутнього – «бути чи не бути?» - буде вирішене лише на той час, коли на цій землі буде перейдена середина п’ятого кола. Ми наразі починаємо охоплювати властивості, які роблять з людини повністю відповідальну істоту, але ми ще мусимо їх започаткувати під час зрілості нашого ЕГО, щоби забезпечити можливості для майбутнього.

Вирішальна боротьба матиме місце під час першої половини п’ятого кола. До того часу звичайна течія життя є лише підготовкою, гарною чи ні для цієї боротьби, без того, щоби її можна було ототожнити саме з боротьбою. А далі нам потрібно розглянути природу цієї боротьби, яка до цього часу вважалася лише вибором між добром та злом – визначення неточне та не повне.

Періодичний конфлікт між розумом та духом таке явище яке потрібно вивчати. Звичайні поняття виражені цими словами мусять бути розширені, для того щоби можна було усвідомити їх точний окультний сенс: бо звичайна європейська думка легко створює поняття духа без величі, швидше як моральна, ніж справжня розумова якість – у деякому сенсі бліда боязлива моральність, обмежена власними релігійними церемоніями та набожними надіями, якими би не були поняття про небо та божества у які вірить «духовна особа». У окультному сенсі «духовність» не має нічого, або майже нічого спільного з набожними надіями: вона є здатність, якою володіє розум щоби безпосередньо увійти у зв’язок з Істиною – абсолютною мудрістю – а не важким та тривалим шляхом розумових спекуляцій.

Розвиток логіки, здатність поєднувати судження, вже давно є зайняттям європейських народів і вони отримали такі славні перемоги у цій галузі людського прогресу, що ніщо у окультній філософії не викликає спочатку у європейських мислителів відразу як перше уявлення про окультну теорію щодо розуму та духовності, і це до того часу доки вони не засвоять ці поняття; причина не у «несправедливій тенденції» окультної науки зневажати судження, а у невиправданій тенденції новітніх західних ідей знецінювати духовність. І справді західна філософія до цього часу не мала можливості оцінити духовність; вона навіть не була здатна передбачити можливості людини; вона може лише помацки рухатися та туманно відчувати реальність існування таких можливостей; і сам Кант, великий прихильник цієї ідеї, лише стверджував, що існує здатність за назвою інтуїція.

Наука користуватися такою можливістю тобто інтуїцією – окультна наука у її найвищому сенсі, культура духу. Що стосується влади над силами природи, вивчення секретів, які дозволяють вищим людським істотам досягати фізичних результатів, то це нижчий аспект окультної науки і звичайна фізична наука зможе і мусить досягти володіння ними так саме. Але надбання виключно завдяки інтелектуальній силі привілеїв, істинного ореолу духовності, представляють небезпеку саме для тієї боротьби, яка визначить кінцеву долю людського ЕГО. Бо те, що логіка суджень не зможе дати людині – це природа, вища досконалість духовного життя. Саме навпаки розум розвиває фізичні причини – саму досконалість фізичного розуму – і не спрямований до іншого ніж до фізичного ефекту – удосконаленню матеріальних умов. Хоча, зважаючи на «слабкість своїх братів» та їх релігій, інтелект не доходить до засудження духовності, більш ніж ясно, фізичне життя він вважає єдино серйозною, гідною уваги річчю. Якщо духовне існування триває значно довше, ніж фізичне, як це ми вже з’ясували, на край випадок у пропорції 1 до 80, то суб’єктивне існування людини мусить мати іншу значимість, ніж її фізичне життя, і розум помиляється коли спрямовує власні зусилля на покращення матеріального існування.

Ці міркування доводять нам, що вибір між добром та злом – вибір людського ЕГО під час кінцевої боротьби між розумом та духовністю – не є просто вибором між двома протилежними ідеями, як, наприклад, порок та доброчинність. Питання, яке мусить на критичному поворотному пункті вирішитися, чи буде людина і далі жити та удосконалюватися до більш високих форм існування або повністю припинить життя, не визначається лише відповіддю добра вона або порочна. Якби на нашому рівні знання було би небезпечним торкнутися нової таємниці, то ми сказали би, що істина у наступному: питання бути або не бути не визначається доброчинністю людина або навпаки. З наступного стане ясно, що мусить існувати духовність зла, так саме як і добра. Таким чином, питання подальшого існування має визначення виключно і обов’язково у порівнянні духовності та матеріальності. Точка зору на яку ми мусимо наразі стати, не у тому, чи житиме людина, тобто чи достатньо вона гарна, щоби було дозволено їй жити далі, але саме у тому, чи зможе людина далі жити на духовних планах, до яких людство мусить еволюціонувати? Чи стала вона здатною жити та розвивати вічні частини власної природи? Якщо вона цього не досягла, подальше просування для неї буде неможливим.

З того, що окультна наука не знаходить у природі причин, для того щоби порок та добро визначали кінцевий прогрес еволюції, не потрібно поспішати робити висновки, що вона вважає ці дві властивості такими, що не мають впливу на духовну долю людства. Жодна система у власній моралі не є такою твердою, ніж та, яка навчає окультній філософії. Але порок та доброчинність можуть визначити лише щастя або страждання, а не останнє завдання безперервного існування, яке триватиме ще за цим періодом, де людина протягом власної еволюції мусить стати більш ніж людиною, і де для неї стане неможливим прогресувати лише завдяки якостей добра у порівнянні з нижчими представниками сучасного людства. Важко уявити, що саме добро з часом могло би припинити зародження необхідних вищих якостей, але якби ми взяли його за причину прогресу на вищих щаблях еволюції, якби навіть воно викликало розвиток реальної причини прогресу, ми би не говорили про це з науковою точністю.

Міркування, що кінцевий прогрес визначається духом по за його моральною цінністю, пояснює глибокий сенс наступного окультного ствердження, що «щоби бути безсмертним у добрі потрібно ототожнитися з Богом; а безсмертним у злі - з Сатаною. Це два полюси світу душі; безкорисна частина людства між цими двома полюсами існує та не залишає після себе пам’яті». (Е.Леві). Так саме як і всі окультні істини, ця таємниця має більш обмежений сенс (і до макрокосму  і до мікрокосму) щодо Дева-чану або Авічі, а так саме до долі сірих особистостей; але у власному більш глибокому сенсі вона має відношення до відбору людства у середині великого п’ятого кола для знищення ЕГО, які абсолютно не мають духовності та переводу інших у добре або зле безсмертя.

 Апокаліпсис (3.15.16) передає той самий сенс для цього висловлення: «Знаю справи твої: ти не холодний і не гарячий; о, якби ти був холодним або гарячим! Але тому що ти теплий і не гарячий і не холодний то викину тебе з вуст Моїх».

Відповідно, духовність не є набожним устремлінням: це на найвищому рівні співучасть, яка прямим єднанням розуму з своїми власними вищими сутностями сприймає діяльність природи. Фізичний розум на це заперечить, що розум може віддати собі звіт, лише коли спостерігає та обмірковує явища. Це помилка, він може діяти і інакше і беззаперечним доказом цього є існування окультної науки. Ми отримаємо ці докази навколо нас, якщо терпляче зануримося у їх істинне значення. Візьмемо лише явище ясно-бачення, якими примітивними не були би уявлення про це явище, було би не правильно вважати, що не існує інших способів відчувати ніж наші п’ятеро почуттів. Дар ясно-бачення взагалі дуже рідкий у світі, але він доводить існування у людини потенціальних можливостей, силу яких ми можемо частково побачити за їх незначними проявами. Одне з найбільших ускладнень, яке ми мусимо подолати у нашій праці перекласти езотеричну доктрину на звичайну мову, виникає тому, що духовне виховання, незалежно від усіх методів, якими володіє наука, є насправді однією з найвищих можливостей людської природи. Цим засобом адепт передає вчення учням протягом регулярних окультних вправ. Від пробуджує у них сплячі почуття і через них переконує, що та або інша доктрина є істиною. Вся система еволюції відбивається на розумі учня (чели) тому, що його ставлять в умови можливого спостереження розвитку процесу за допомогою ясно-бачення. Немає потреби використовувати слова для навчання. Самі адепти, для яких дії природи такі близькі як для нас пальці рук, відчувають ускладнення під час викладення лекцій, які вони не можуть ілюструвати, подаючи нам ментальну картину у нашому сплячому почутті, складної анатомії планетної системи.

Звісно, не можна знати, що людство усвідомлювало би, якби володіло цим шостим почуттям, бо час ще не прийшов. Кожне коло по черзі для людини призначається для удосконалення тієї сутності, яка колу відповідає за номером та для підготовки сприйняття наступної. Перші кола подали нам людину ще зовсім примітивну. Перша з усіх сутностей – тіло набуває розвитку, але воно лише звикає до контакту з життєвими енергіями і жодним чином не схоже до того, що ми можемо собі уявити. Четверте коло до якого ми увійшли, призначене для розвитку четвертої сутності - волі та бажання, і їй доведеться увійти у стосунки з п’ятою – розумом та судженням. У п’ятому колі розум, або цілком розвинена душа, у якій житиме ЕГО, муситиме увійти у стосунки з шостою сутністю – духом, або взагалі припинити існування.

Всі читачі, знайомі з буддійською літературою, пам’ятають постійні натяки на єднання душі Архата з Богом. У інших висловленнях це єднання є лише передчасним розвитком його шостої сутності. Він здійснює власний підйом своїми силами до того рівня, який очікується наприкінці п’ятого кола для людства, вірніше для тієї частини людства, яка цього рівня досягне еволюційним шляхом – крізь всі перешкоди та затримки четвертого кола. Можна відзначити, що таким чином він перейде критичний період, середній пункт п’ятого кола. Саме у цьому і є дивовижний подвиг особисто адепта. Він досяг протилежного берегу океану, у якому загине така кількість людства. Тут він очікує прибуття своїх майбутніх супутників у блаженстві, якого не можна осягти без проблисків духовності від шостої сутності. Щоби уникнути непорозуміння, повідомляю, що він не чекає у власному фізичному тілі: але «коли він нарешті отримає привілей його залишити», він це зробить у стані духу, який описати було би марною справою, бо навіть стан Дева-чану звичайного людства вже за межами уяви для непосвяченого у духовну науку.

Але повернемося до звичайного руху людства та до розвитку індивідів п’ятого кола, чоловіків та жінок, які не стають адептами передчасно. Зазначимо, що це у деякому сенсі, нормальна течія природи, яка виробляє колосок з кожного зерна у придатних умовах. Все ж, багато пшеничних зерняток губляться і багато людських ЕГО не витримують випробувань п’ятого кола. Звісно, намагання природи щодо еволюції людини у тому, щоби зробити з неї величну істоту, свідомого діяча та творчого будівника природи. Перший крок у еволюції та створенні вільного судді, другий – зробити істоту безкінечною, у відповідності та співробітництві з кінцевою метою природи, до того на добро. Під час цієї операції неминуче, що велика частина цього судді навернеться до зла і тому буде розвіяна та знищена після отриманих страждань. Більше того, кінцева мета не може бути досягнута без великих втрат матеріалу, як це відбувається на нижчих рівнях розвитку, де одна рослина виробляє багато зерна заради розвитку одного, яке зрештою виросте новою рослиною; так саме і Божественні зерна Духу-Волі у великій кількості посіяні у серці людини як віднесені вітром зерна. Чи мусимо ми судити природу за загиблі зерна? Ця думка має місце у розумі, нездатному визнати, що у природі є місце для кожного зерна, яке бажає розвитку, байдуже велике воно чи маленьке. Якщо заперечать, що «безсмертна душа» жодним чином не може бути знищеною, то це лише свідчило би про шкідливу звичку вважати вічним все те, що триває довше за наше існування. Є місце у суб’єктивних сферах та час у мануантарі нашої низки навіть до наближення періоду Дхіані-Чохану, майже божественного, для великого безсмертя, яке звичайний розум не може осягнути. Кожна шляхетна діяльність, кожне піднесене устремління людини передаються проводом духовного існування, незалежно здатна або ні особа піднятися до духовного розвитку сьомого кола. А екзотерична доктрина бере на себе сміливість збудувати цілу споруду вічних результатів причин, вирощених у одному з наших коротких життів на землі. Це по 7/100 або 8/100 частин нашого об’єктивного життя під час перебування на ній еволюційної хвилі на цей час, і ми бажали би бачити рішення природи щодо нашої  долі, і це зрозуміло. Природа така щедра, щодо нагороди відносно слабкої витрати людської доброї волі, що інколи одне життя може бути достатнім щоби визначити зростання на мільярд років, якою туманною не здалася би ця надія та якою туманною не була би ця думка у застосуванні до звичайного життя. Можливо що адепт розвине ці можливості у одному земному житті. Такий прогрес, коли наступне зростання буде забезпеченим, буде лише питанням часу, але для цього потрібно, щоби зародок для адепта, був дуже досконалого походження, з самого початку сприятливий для виключних умов, і особливо щоби зусилля самої людини були постійними та більш зосередженими, інтенсивними та палкими, ніж може собі уявити непосвячений. Взагалі поділ між матеріальним насолодами та духовними устремліннями – якими відвертими та піднесеними не були би останні – виробляє лише подвійний ефект: нагорода у Дева-чані та відродження на Землі. Поведінка адепта, який бажає уникнути необхідності відродження, цілком проста і скажемо це наразі наукова, хоча і здається теологічною таємницею, коли її пояснюють у екзотеричних книгах за посередництвом карми, скандх, трішни, танхи тощо. Наступне земне життя є наслідком тяжіння, зародженого п’ятою сутністю, вічною людською душею, так саме як перший досвід Дева-чану, суть наслідок думок та піднесених устремлінь під час життя на землі. Іншими словами, зв’язки що виникли за звичайних обставин, наполовину матеріальні та духовні. Відповідно душа починає власне існування у світі наслідків під владою двох видів тяжіння – одне викликає суб’єктивні ефекти її життя у Дева-чані, а друге починає діяти після закінчення першого та приводить душу до втілення. Але якщо під час свого об’єктивного життя індивід не розвинув жодного зв’язку для матеріального існування, він більше не повертається. Він підіймається до духовних умов, які відповідають напрузі тяжіння, надбаного ним у духовному напрямі, інший зв’язок відсікається повністю.

Це пояснення, все ж, не з усіх точок зору однаково задовільне, бо навіть адепт, яким би не був його рівень досконалості, отримає тіло у середині п’ятого кола після того, як залишок людства пройде крізь період вирішення подальшої долі. Найвища з людських душ, яка досягла планетної духовності, звісно, ще до самого моменту зберігає деяку прив’язаність до Землі, хоча вочевидь, не до фізичних насолод та життєвих пристрастей, які ми самі переживаємо. Але, що важливо зазначити щодо духовних наслідків земного життя, то це те, що у зв’язку зі значною більшостю випадків нам безкорисно займатися меншістю виключень; бо щодо долі людей добрих, наше почуття справедливості задоволене нормальним та послідовним рухом природи. Після боротьби, перемоги та страждань життя, завжди є існування у Дева-чані, щоби прийняти, оживити та знову надихнути душу. Більше того, не торкаючись питання вічності, під час між-циклічних періодів у середньому пункті кожного кола, природа намагається збагатити людину, окрім нещасних у злі, величезними інтервалами духовного щастя, безкінечно тривалішими ніж періоди Дева-чану. Під час всього підготовчого періоду природа дійсно великодушна та терпляча до кожного кандидата на остаточне випробування. Перша невдача не обов’язково пагубна. Якщо цей неуспіх не виключення, то вони можуть знову подати власну кандидатуру, але мусять чекати нової можливості.

Всі пояснення умов, де є місце для таких очікувань, по за межами цього викладення; але не потрібно думати, що ті хто виявили власну нездатність пройти критичний період п’ятого кола, кандидати на еволюцію, неминуче потрапляють до сфери знищення. Щоби так сталося, потрібно щоби ЕГО дозволило у собі розвиток такої пристрасті до матерії, та такої відрази до духовності, що це неможливо подолати. За відсутності тих, хто могли би допомогти ЕГО перейти це провалля, доля невдалих цієї манвантари загинути, як каже Е.Леві, та не залишити пам’яті про себе. Вони прожили власне існування та насолоджувалися своєю часткою небесного життя, але вони не здатні піднятися до наступних висот прогресу. Все ж, надбані ними якості приведуть їх до нового втілення та життя на засвоєних ними планах існування. Тобто їм доведеться у негативному духовному стані чекати нової манвантари. Строк цього очікування по за можливостями уяви, так саме як і точна природа цього існування; але було необхідним згадати про великий шлях наполовину активної хвилі крізь цю тривалу та дивну область, щоби зрозуміти гармонію та досконалість всього генерального плану еволюції.

На цей час, коли ми розглядаємо цю останню можливість, читач має перед очима викладення всієї системи загалом. Ми спостерігали як Єдине життя, Дух, спочатку надихає нижчі форми матерії, далі послідовно розвиває їх у вищі форми. Коли відбувається індивідуалізація в людині, воно підіймається крізь низькі та безвідповідальні втілення, потрапляє у вищі сутності та утворює таким чином справжню людську душу, з цього моменту хазяйку власної долі, яку спочатку захищали сили природи, попереджали про можливу дочасну загибель та надихали під час подорожі. Але кінцева доля душі – не лише стати здатною вести себе але так саме вести інших та виправляти, звісно у межах конструкції, дії самої природи. Ясно, що до того коли душа отримає такі права, вона мусить пройти випробування, довести що вона володіє абсолютним контролем над власною поведінкою. Цей контроль дозволяє свободу «руйнації корабля» за власним бажанням. ЕГО, яке доглядає її з дитинства за неможливості потрапити у стани вищі ніж між земельні - Дева-чан та Авічі, відходить від неї у час її зрілості. Далі вона стає хазяйкою власної долі, не лише для тимчасових насолод та устремлінь, але щоби скористатися дивовижними випадками на її життєвому шляху у двох напрямках. У неї буде вибір між двома можливими способами діяльності, вона зможе звільнитися від боротьби двома способами: досягти вищої духовності добра або зла.

ПРИМІТКИ

Умови до яких потрапляють монади, що не перетнули середину п’ятого кола протягом еволюції, викинуті, так би мовити, на берег часу, це очікування наступної манвантари. Ми вже казали про невдачі манвантар та звернули увагу, що коли вони добігають кінця, то залишки не знищуються зовсім, що їх доля увійти у наступне існування через величезний проміжок часу. Ця думка наштовхує на деякі висновки. Період очікування для невдач, скажемо одразу величезний. Потрібно щоби щасливі кандидати на духовність пройшли другу половину п’ятого кола, далі шостий та сьомий повністю; а тривалість останніх значно триваліша за попередній період. Ще далі великий інтервал відпочинку у Нірвані наприкінці манвантари, безкінечна ніч Брами, пралая всієї системи. Лише коли починається наступна манвантара, невдачі прокидаються після трансу – жахливого якщо уявити, що вони володіють повною життєвою активністю; хоча цей транс безумовно несвідомий, імовірно такий самий нудний як ніч без сновидінь у пам’яті людини яка прокинулася. Їх доля нещасна швидше від того, що вони втрачають, ніж від того що вони переживають. Все ж, ця доля сумна за наслідками, бо коли вони прокинуться, вони муситимуть відновити всю працю фізичного життя крізь незчисленні втілення, у той час коли досконалі, що випередили їх, досягнуть божественності Дхіані-Чоханів і замість того, щоби бути безсилими суб’єктами наступної манвантари, вони будуть духами опікунами.

Якщо залишити збоку приватні інтереси згаданих істот, то існування невдач природи на початку кожної манвантари сприяє розумінню системи еволюції. На самому початку, коли планетна система виникла з хаосу – якщо нам дозволять застосувати вислів «на самому початку» у його буквальному сенсі, нам немає потреби займатися невдачами. На цей час сходження Духу до матерії крізь елементальне, мінеральне та інші царства відбувається так, як ми це виклали. Але течія еволюції від початку другої манвантари планетної низки під час діяльності сонячної системи з її багатьма тотожними манвантарами, відбувається з відмінностями: можливо полегшено. У будь якому випадку еволюція відбувається швидше, бо вже існують людські істоти, готові до втілення, щойно світ буде до цього готовий. Істина, вочевидь у тому, що після першої манвантари, серії – безкінечно триваліші за наступні, жодна істота що вперше вийшла з нижчих царств, не перейде порогу людяності. Спочатку втілюються невдачі, а вже після них тваринні індивідуалізовані сутності. Але якщо ми поглянемо на уривки езотеричної доктрини про течію еволюції нашої раси, то думки про примітивні епохи еволюції світу мають лише інтелектуальний інтерес.

 

9. БУДДА

Історичний Будда, якого знає езотерична доктрина, не є тією особою, народження якої було оточене, за народними віруваннями, цікавими легендами; і його шлях до посвячення не був відзначений чудовими перемогами, наведеними у символічній легенді. З іншого боку, втілення яке можна назвати народженням Будди з екзотеричної точки зору, не розглядається окультною наукою як народження, і духовний розвиток крізь який пройшов Будда під час свого земного життя, не був звичайною інтелектуальною еволюцією, як ментальна історія звичайного філософа. Помилка більшості європейських письменників під час обговорення таких проблем у визначенні екзотеричної легенди за розповідь про незначні дива або міфи, що оточують фантастичними декораціями дивовижне життя. Але це життя, таке видатне, яким воно було, можна для себе уявити лише співзвучним з науковими теоріями цього часу. Наступні глави цієї книги дадуть можливість зрозуміти пояснення, яке дає езотерична наука про особистість Будди, народженого, як абсолютно точно встановлено останніми дослідженнями, у 643 році до Різдва Христового у  Капілавасту біля Бенаресу.

Екзотеричні уявлення, далекі від законів, що керують вищими планами природи, пояснюють ненормальну велич, пов’язану з особливим народженням, припускаючи, що лише фізичне тіло цієї людини було народжене дивом. Звідси популярна легенда, що втілення Будди у цьому світі було результатом непорочного зачаття. Окультна наука не знає інших способів виробництва фізичної дитини, окрім керованих фізичними законами, з іншого боку, для неї відомо багато що про межі у яких набуває розвитку «Єдине Життя». «Духовна Монада», нитка, що єднає серію перевтілень – обирає тіло спеціальної дитини для свого земного існування. Цей вибір у випадку звичайного людства визначається кармою; він відбувається збоку духовного Его несвідомо. Але у випадках анормальних, коли Єдине Життя вже потрапило у шосту сутність – тобто коли людина стала адептом, здатним свідомо спрямовувати своє духовне Его, залишати тимчасово або постійно власне тіло, у якому він піднявся до рівня адепта – вибір власного втілення у його владі. Під час свого життя він вже підіймається вище за девачанічне тяжіння. Він стає однією з свідомих керуючих сил планетної системи, до якої він належить, і якою не була би таємниця вибору втілення, його застосування обмежене надзвичайними випадками, такими як народження Будди. Високі адепти у наш час часто відновлюють це явище; і у той час коли велика частка східної народної міфології є або чиста фікція або просто символізм, втілення Далай і Таші Лам Тибету – абсолютно наукові факти; та все ж вони збуджують лише посмішку дослідника, бо він замало знає щоби відрізняти реальність від видумки. У цьому випадку адепт заздалегідь визначає тіло дитини у якому він мусить відродитися, місце та час народження; і не часто буває, щоби він помилився. Я кажу «не часто» бо існують фізичні випадки, які не завжди можна уникнути; так саме, як абсолютно безсумнівно, не дивлячись на всі передбачення адепта, що обрана ним для втілення дитина не завжди щасливо досягне фізичної зрілості. Доки адепт «населяє тіло» він відносно безсилий. По за тілом – він завжди той ким він завжди був з того часу коли став адептом; але щодо нового тіла, обраного адептом для житла, потрібно щоби воно зростало відповідно до руху природи, щоби адепт пройшов власне виховання звичайними методами та посвятив його освяченими окультними засобами у Адепта, до того коли ще раз отримає у володіння тіло, готове для окультної творчості на фізичному плані. Звісно, всі ці успіхи значно полегшені спеціальною духовною силою, що діє у ньому; але спочатку душа адепта у тілі дитини, безсумнівно, обмежена. Читач створить собі неправильне уявлення, якщо припустить, що адепт бажає перевтілення, яке описане нами як задоволення.

Народження Будди було таємницею такого ряду і за допомогою наших пояснень, навіть у вигляді грубої байки, можна простежити за популярною легендою його дивовижного походження та, слідкуючи за символічними деталями, підійти впритул до вірних фактів. Жоден факт не буде менш схожий на наукову дійсність, як легенда про проникнення Будди до черева своєї матері у вигляді молодого білого слона. Але білий слон це символ посвячення – рідкий та чудовий зразок у своєму роді. Так саме і щодо інших легенд про його народження та життя до народження, які звертають увагу на те, що тіло майбутньої дитини було обране для життя Великим духом, вже обдарованим мудрістю та вищим знанням. Індра і Брама прийшли вклонитися дитині під час народження – це означає, що сили природи вже були підлеглими цьому Духові. Особливості Будди, описані легендою з цікавим фізичним символізмом є нічим іншим ніж різноманітними можливостями адепта.

Обрання тіла, відомого спочатку під ім’ям Сіддхарта, а пізніше Гаутама, сина Суддходани з Капіловасту для людського житла духа, підлеглого перевтіленню з метою освіти людства, не опинилося однією з тих невдач, про які ми говорили; навпаки цей вибір у всіх відношеннях був найбільш щасливим і нічого не завадило новому тілу Будди у досягненні його посвячення. Популярна розповідь про його аскетичну боротьбу та спроби зваблення під деревом Бо – ніщо інше, ніж, екзотеричний опис посвячення.

З цього періоду його місія стала подвійною; йому потрібно було виправити та переробити мораль народу, а так саме науку адептів – бо і сам адепт підлеглий циклічним змінам та потребує періодичних нових імпульсів. Висвітлення цієї гілки теми у точних виразах буде важливим не лише саме по собі, але і зацікавить тих, хто вивчав екзотеричний буддизм та висвітлить деякі ускладнення важкої «доктрини Півночі».

Один Будда відвідує Землю протягом кожної раси з сімох великого планетного періоду. Будда про якого йдеться, був четвертим, і ось чому він четвертий за списком Ріса Девіса від Бюрнуфа, якого він цитує, щоби ілюструвати, яким чином вчення Півночі було перебільшене абсурдними метафізичними тонкощами, які придушили таким чином звичайну мораль – сенс популярного буддизму. П’ятий або Майтрейя Будда прийде після кінцевого зникнення п’ятої раси і коли шоста вже бути існувати декілька сотень тисяч років. Шостий зійде на початку сьомої раси, а сьомий наприкінці цієї останньої.

На перший погляд може здатися, що цей розподіл не гармонійний до загального плану людської еволюції. Ось ми всередині п’ятої раси, а лише четвертий Будда ототожнився з нею, у той час коли п’ятий зійде лише коли п’ята згасне. Все ж, ми маємо пояснення у загальному плані езотеричної космогонії (наука про створення світу). Коли закінчується затемнення на початку кожного великого планетного періоду, і коли людська хвиля у власному розвитку досягає глобусу де мільярди років не існувало людства, там спочатку необхідна присутність інструктора для нової місії людства, яке у зародковому стані. Ми мусимо пам’ятати, що попередня еволюція мінерального, рослинного та тваринного царств рухалася власною чергою, готуючи шлях наступному новому колу. Перша раса наступного нового циклу почне еволюціонувати з моменту прибуття життєвого потоку у формах (видах) «відсутніх ланок». У той час єство, яке можна вважати Буддою першої раси з’явиться. Планетний дух, або Дхіан-Чохан, який є – або краще, щоби уникнути помилкової думки, застосовуючи однину, скажемо поза граматикою, які суть – Будди у всіх їх проявах, втілюються між юних та невинних елементів нового людства та викладають перші поняття добра та зла, а так саме і перші істини езотеричної науки, необхідній кількості розумів, здатних її сприйняти, щоби забезпечити передачу істини, таким чином втіленої у наступні покоління на мільйони років, до того коли перша раса закінчить власне існування. Це сходження Божественної істоти у вигляді людини на початку кола і є джерелом непохитної віри у людино-образного Бога всіх екзотеричних релігій.

Перший Будда серії, у якій Гаутума Будда на четвертому місці, суть друге втілення Авалокітешвари – таємнича назва воїнства Дхіані-Чоханів, або планетних духів які належать до нашої планетної системи – і хоча Гаутама, таким чином, є четвертим втіленням Мудрості за екзотеричними обчисленнями, він насправді п’ятий істинної серії і належить до нашої п’ятої раси.

Як ми щойно сказали Авалокітешвара це містичне ім’я легіонів Дхіані-Чоханів; справжній сенс цього імені суть: «Проявлена Мудрість»; у той час коли Аді-Будда і Амітабха обидва означають – Абстрактна Мудрість.  

Вчення Девіса, за яким кожний земний Будда має власного ідеального двійника у містичному світі, позбавленому від принизливих умов нашого матеріального життя – рівнозначно тому, що Будда під матеріальною оболонкою є лише привид, відображення, сходження, від справжнього Дхіані-Будди; кількість Дхіані-Будд або Дхіані-Чоханів, або планетних духів (досконалий людський розум іншого світового періоду) безкінечна; але у екзотеричному вченні відомі лише п’ятеро, а у езотеричному семеро; та все ж, пам’ятатимемо, що це знання умовне, що його не можна сприймати дослівно, бо у вищезазначеному високому духовному житті існує єдність, яка не дозволяє жодної можливості від’єднання для індивідуальності. Ми бачимо, що все існує у досконалій гармонії з відкриттями щодо природи, викладеними у попередніх главах, і відповідно не може бути приписане будь якому розладу містичної уяви.

Дхіані-Будди або Дхіані-Чохани – суть люди які досягли досконалості у попередніх Мануантарах, і їх «колективний розум» визначається словом «Аді-Будда», яке Девіс помилково вважає відносно новою видумкою північних буддистів. Аді-Будда перекладається як Первісна Мудрість, і стародавні санскритські книги про неї нагадують. Наприклад, у філософських коментарях до Мандук’я Упанішади санскритського автора Гаудапатха, сучасника самого Будди, цей вислів зустрічається постійно, і він надає йому той самий сенс що і ми. Один з моїх друзів, індус, пандіт, браман, шанований та санскритолог вищого рівня, замовив мені копію цієї праці, яка як йому відомо, ще ніколи не була перекладена англійською, та притяг мою увагу до фрази щодо цієї теми та дав наступний переклад: «У дійсності сама Пракріті і Аді-Будда та всі Дхарми існували у всій вічності». Гаудапатха - філософ, відомий та шанований всіма індуськими та буддійськими сектами. Він був гуру або вчителем першого Шанкарачар’ї, про якого далі буде більш детально.  

На час втілення Будди Адепти ще мали міцної та єдиної ієрархії. Жоден період часу не мав недоліку адептів. Але вони інколи були розкидані по Землі, ізольовані у віддалених сховищах, прив’язані до тієї або іншої країни і, нарешті, визнаємо, що їх знання та влада не були постійно натхненними високою мораллю, яку Будда вкоренив у їх пізнішій організації. Завдяки цьому реформа окультного світу стала справжнім плодом його великої жертви, самопожертви, відмови від Нірвани, на яку він мав право після земної кар’єри у якості Будди. Він пройшов нові втілення, щоби закінчити свою працю та приніс цим неймовірну користь людству. Після існування у вигляді Гаутами Будди, він втілився у особі великого філософа, про якого мало повідомляється у екзотеричних працях про буддизм, але було би не можливим увити собі становище езотеричної науки у східному світі без вчення його життя – я маю на увазі Шанкарачар’я. Потрібно знати, що друга частина його ім’я «ачар’я» просто означає «наставник». Все ім’я – це звання, яке має повтор і у наші дні за дивних обставин, але ті хто його носять наразі, не є прямими духовними перевтіленнями Будди.

Шанкарачар’я з’явився в Індії приблизно через 60 років після смерті Гаутами Будди; його народження на Малабарському березі не викликало уваги. Езотеричне вчення просто стверджує, що Шанкарачар’я був насправді у всіх відношеннях Буддою, щойно він з’явився у новому тілі. Ця версія не визнається індуськими «не посвяченими» авторитетами, які вказують на пізнішу дату появи Шанкарачар’ї та подають його цілком незалежним і навіть незгодним з буддизмом Вчителем; але посвячені у езотеричну науку, буддисти вони або індуїсти, підтримують цю думку і всі посвячені браміни згодні з нею. Деякі з пізніших утілень Будди ще подаються як «осяяні» духом Будди, та все ж, лише у особі Шанкарачар’ї він повернувся на цю землю. Мета, яку він мав, була додати дещо не відкрите та виправити декілька помилок його попереднього вчення, бо езотеричний буддизм не стверджує, що навіть Будда, на кожному етапі власної діяльності, обов’язково був бездоганним.

Становище було наступним: браміни Індії, до появи Будди, ревно охороняли окультні знання у вигляді прикраси лише їх касти. Час по часу дозволялися виключення на користь кшатріїв, але правило було надзвичайно одностороннім. Будда відмінив це правило та відкрив шлях посвячення для всіх каст. Ця зміна, хоча принципово і цілком справедлива, відкривала щілину для великих ускладнень і, на думку брамінів, вела до занепаду самої окультної науки тому, що виникала можливість передачі знань негідним охоронцям, не лише за кастою а ще й за моральними якостями, які, як вони вважали, введуть братів темного народження до серця окультного братства. На думку брамінів, якщо людина є браманом, вона не обов’язково мусить бути бездоганною та гідною довіри; їх доводи були такими: абсолютно є необхідним позбавити секретів та влади посвячення всіх тих, хто недосконалий та невірний, ненадійний. Для цього потрібно було не лише застосовувати випробування, але і приймати лише кандидатів від касти, спадковість прав якої є найкращим джерелом для формування.

Подальший досвід беззаперечно довів, що браміни не помилялися, і втілення Будди у особі Шанкарачар’ї є визнанням цього; але під час життя у особі Шанкарачар’ї Будда мав за мету насамперед заспокоїти ворожнечу між сектами в Індії, яку він передбачив неминучою. Активна опозиція брамінів проти буддизму почалася у часи Ашокі, коли зусилля цього монарха для розповсюдження буддизму підсилили між брамінами думку про небезпеку їх соціального та політичного впливу. Потрібно пам’ятати, що посвячені не завжди позбавлені недоліків власної індивідуальності. Ті, що вони володіють декількома божественними якостями та чия інтуїція відкриває ці якості, легко розуміють, що вони вільні від людських слабкостей. Посвячення та досягнуті знання, звісно є ланкою між адептами всіх національностей, і ця ланка сильніша за будь які інші. Але досвід не один раз доводив, що не завжди можна було уникнути всіх розбіжностей. Так, посвячені буддисти на той час не завжди були згодні з брамінами по всіх пунктах, а ті рішуче засуджували буддійську реформу у її екзотеричному аспекті. Чандрагупта, предок Ашокі, був пройдисвітом і його сім’я була з касти шудр. Цього було достатньо, щоби подати його буддійську політику неприйнятною для представників правовірної релігії брамінів. Боротьба приняла гострі форми, про які нам відомі лише деталі. Первісна буддійська партія була розбита і вплив брамінів відновлений у часи Вікрамаліт’я, приблизно у 80 році до Різдва Христова. Але Шанкарачар’я передбачив цю боротьбу, тому заснував різні «матхами», філософські школи у деяких центрах. Він віддав цьому утворенню лише декілька років, але вплив його вчення був таким значним, що його розповсюдження перекрило введені зміни. Він гармонізував екзотеричний індуїзм з езотеричною «релігією мудрості» та надав народові можливість тішитися власним древніми міфами, надав йому філософських наставників, які насправді були езотеричними буддистами, хоча і замиреними з тим з браманізму, чого вони не могли відкинути. Великою помилкою з первісного екзотеричного індуїзму була його прив’язаність до ритуалів, а також прихильність до вистав щодо божеств індуського пантеону, майже як до ідолів. У своїх коментарях до Упанішад та оригінальних працях Шанкарачар’я проповідував необхідність продовження «джнани» щоби досягти «мокші», тобто вивчення таємної науки, щоби досягти духовного прогресу. Він став засновником системи Веданта (точний сенс слова «Веданта» - «кінцева мета» або «вершина мудрості»), хоча він і не взяв основу цієї системи з творів В’яси, автора Махабхарати, Пуран та Брахмасутр. Викладені тут події не є плодом власних досліджень; автор не досконалий у сходознавстві, щоби зробити це, але він викладає їх відповідно до авторитетних заяв посвяченого брамана, одночасно окультиста та першокласного санскритолога.

У наші дні школа веданти майже змішалася з індуїзмом за виключенням декількох сект, таких як сікхи, валебахарії або секти з сумною репутацією Махарадж: вони розділені на три великі гілки – Адвайта, Вішишта Адвайта та Двайта. Сенс вчення Адвайти у тому, що Брахман або Пуруш, всесвітній розум діє лише через Пракріті, матерію і що все відбувається таким чином, притаманній матерії енергією. Таким чином Брахман або Парабрахм є активною сутністю, неосяжною та несвідомою і у той самий час є сенсом єдиного життя або енергії всесвіту. Таким чином ця доктрина тотожна з піднесеним матеріалізмом буддійської езотеричної філософії адептів. Слово Адвайта означає «не подвійний» і застосовується з одного боку до не подвійності або єдності всесвітнього розуму або Єдиного Життя буддистів, на відміну від його дії через  променистість божественних людей; а з іншого боку до єдності всесвітнього та людського розуму. Наслідком цієї доктрини є те, що адвайтисти вважають, що буддійська доктрина карми щодо майбутньої долі людини повністю спирається на причини, які вона сама створила.

Вашиста-адвайтисти модифікують ці уявлення, визнаючи втручання Вішну у якості свідомого божества, первісної еманації Парабрахма; таким чином Вішну вважається Богом який має особистість та здатний втручатися у долю людини. Вони не вважають йогу або духовні вправи, істинним шляхом духовного просування, але стверджують, що просування можна досягти насамперед культивуючи бхакті, тобто набожність. Користуючись традиційними європейськими теологічними виразами, можна сказати, що доктрина Адвайти вчить порятунку справами, а Вашиста-Адвайта милістю. Двайтисти мало відрізняються від вашиста-адвайтистів, вони лише більш наполегливо стверджують у власних визначеннях подвійність людського розуму і вищої всесвітньої сутності, додаючи до цього незчисленні церемонії як найважливішу частину бхакті.

Потрібно пам’ятати, що всі ці розбіжності стосуються лише до екзотеричних варіантів головної ідеї, що викладається різними вчителями, та обумовлені розбіжностями їх думок щодо здатності народу засвоїти високі ідеї. Всі осяяні ведантисти зберігають велику повагу до Шанкарачар’ї, до головних його матхамів, і їх віра у всьому тотожна до езотеричної доктрини. Насправді, посвячені всіх шкіл Індії солідарні між собою. За виключенням номенклатури, вся система космогонії, як її розуміють буддійські Архати, підтримується посвяченими брамінами та викладалася ними ще до народження Будди. Від кого отримали вони це вчення? – запитає читач. Ось відповідь: від Планетного Духа, від Дхіані-Чохана, який першим відвідав нашу планету на початку людської раси у цьому колі (?) мільйонів років тому.

Шанкарачар’я створив чотири головних матхами: у Шрінагарі, у Південній Індії, який завжди вважався більш значним; Джаггернатський у Ориссі; Дваракський у Катхіаварі; та Гунгстрійський на півночі, на схилах Гімалаїв. Голова храму у Шрінагарі завжди носив ім’я Шанкарачар’ї, приєднане до особистого. Ці чотири заснували інші центри і на цей день матхами існують по всій Індії, і вони мають значний вплив на індуїзм.

Будда у своєму третьому втіленні від надлишку довіри та рухомий бажанням удосконалити людську природу, занадто широко відкрив двері окультного святилища. Це третє втілення мало місце у особі Цон-ка-па, великого тибетського реформатора 14 сторіччя. Його життя у цій особі було зайняте виключно справами Братства посвячених, яке на той момент було сконцентроване головним чином у Тибеті.

З давніх давен у Тибеті існував деякий таємний район, який до цього часу, за виключенням посвячених, зовсім не відомий та не досяжний, як для місцевих мешканців, так і для іноземців, і де завжди збиралися адепти. Але у часи Будди ця місцевість не була місцем перебування Великого Братства. Махатми раніше були більш розсіяними світом, ніж наразі. Розвиток цивілізації народжує такий важкий для них магнетизм, що це викликало вже у 14 віці вихід розсіяних окультистів до Тибету. Було відзначено, що окультна наука та її могутність були розповсюджені більше, ніж потрібно для безпеки людства. Цон-ка-па взяв на себе завдання встановити контроль над ситуацією за суворих правил та законів. Без відродження попередньої системи, заснованої на несправедливості каст, він розробив правила для адептів, наслідком яких відбулося вигнання з окультного братства всіх тих, хто не шукав вивчення окультної науки на засадах високої моралі. Автор не здатний уявити всю картину відношень збережених на цей час між буддизмом та індуїзмом. Цілком можливо, що освічені та серйозні люди після поглибленого вивчення предмету, прийдуть до інших висновків. Але ці пояснення були надані автору авторитетами, для яких цей предмет знайомий як з наукової точки зору, так і езотеричної. І їх окультна наука освітлює це питання так ясно, що вони не можуть помилково тлумачити тексти або помилятися у точному визначенні темної символіки. Знати коли народився Гаутама Будда, що було сприйнятим з його вчення та які народні легенди виникли про його життя – це не знати нічого або майже нічого про Істинного Будду, який незрівнянно вище, ніж історичний моральний реформатор або історичний фантастичний майже бог. Лише за звітом щодо зв’язку між філософією буддистів та брамінів, ми відкриємо велич його езотеричного вчення у його справжніх масштабах.

 

10. НІРВАНА

 Якщо ми змогли цілком сприйняти езотеричне вчення, то ми можемо наразі перейти до предмету, який екзотеричні автори, коли йдеться про буддизм, подають як головну доктрину цієї релігії.

За відсутності іншого методу, щоби зрозуміти значення слова Нірвани, учні буддизму до цього часу аналізували це слово, вивчаючі його корінь та елементи. З таким самим успіхом можна відчути запах квітки, аналізуючи його зображення на папері. Розум, вихований на способах фізичних досліджень, майже не може уявити перший після цього життя стан, стан Дева-чану. Умови цього існування лише частково досяжні розуму і потребують більш високих якостей, щоби їх зрозуміти; відповідно їх так саме важко пояснити словами. Тому окультний вчитель пробуджує у учня таку якість та надає можливість йому самому судити за таких обставин.

Існують семеро звичайних станів Дева-чану, відповідних до рівнів духовного просування кандидатів на цей стан: у Дева-чані існують локарупа та арупа, стан що дозволяє усвідомлення (суб’єктивне) форми і стан який, перевершує попередній. Але навіть найвищий стан Дева-чану «арупа-лока» ніщо у порівнянні з цим дивовижним станом чистої духовності за назвою Нірвана.

Коли за звичайним рухом природи, протягом одного кола духовна монада пройшла свій великий шлях від першої планети до сьомої і тимчасово закінчила існування, тобто прожила на цих світах велику кількість життів, розділених відповідними станами Дева-чану – ЕГО переходить до духовних умов відмінних від станів Дева-чану, де воно відпочиває протягом неосяжного терміну часу, до того як відновити власний рух крізь світи. Цей стан можна порівняти з найвищими станами Дева-чану, його вінцем, станом який перевершує попередній так саме як стан Дева-чану перевершує стан земного життя, вищий за наполовину розвинені духовні устремління або милі імпульси земного життя. Цей між-циклічний період особливого збудження у порівнянні до попередніх, навіть суб’єктивних станів планет дугою підйому, якби вище вони не були розташовані щодо нашої – відомий в езотеричній науці за назвою часткового стану Нірвани. Зануримося, за допомогою уяви, ще далі у невимірні глибини майбутнього та уявимо що ми досягли межі між-циклічного періоду сьомого кола де люди будуть майже божественні. Закінчивши останнє, найбільш піднесене та славетне з об’єктивних існувань, досконала духовна істота досягає стану, у якому вона отримує всю пам’ять минулих існувань. Вона бачить серію маскарадів власних об’єктивних життів, такими якими вони їй наразі здаються; вона може у найменших деталях дослідити кожне минуле життя, віддаючи звіт щодо кожного та всього з ними пов’язаного, бо до всього, що стосується до нашої планетної низки, вона досягає все-знання. Це вищий розвиток індивідуальності є великою нагородою, подарунком природи не лише тим, хто відносно короткою, але жорстокою та яскравою боротьбою за посвячення у Адепти, досягає цього, так би мовити передчасно, але так саме і всім тим, хто через рішучий вибір добра над злом, постійно протягом всіх серій життів, перетнув всередині п’ятого кола долину смерті, щоби досягти цього розвитку у шостому та сьомому колах. В езотеричній науці цей величний та щасливий стан має назву порогу Нірвани.

Жодний стан індивідуальної свідомості або навіть думка, вже до відомого рівня просякнуті на цьому плані існування загальною свідомістю, не можуть бути порівняні з точки зору духовного збудження з цією загальною свідомістю, де почуття індивідуальності розчиняється у загальному. Ось слова, які застосовуються між нами, але не мають жодного точного та живого значення для звичайного розуму, раба власного фізичного мозку, та народженого від цього мозку.

Все, що ми можемо зрозуміти, це те, що Нірвана це вищий стан свідомого спокою у знанні.

Факти з життя Будди, надали місце для плутанини щодо Нірвани. Кажуть, що він досяг Нірвани ще за життя на Землі, кажуть так саме, що він відмовився від Нірвани, щоби перенести свої втілення на користь людства. Ці два факти чудово співвідносяться. Будда, як великий адепт, звісно досяг того, що є найвищим подвигом адепта на Землі, тобто перенесення свого власного духовного ЕГО у незбагненний стан Нірвани. Але не треба думати, що будь який адепт може зробити таке перенесення легко. Автор зміг зібрати лише часткову інформацію про природу цієї таємниці, і він вважає, що цей подвиг можливий лише для небагатьох, надзвичайно обдарованих адептів, бо припускає повне зупинення життя тіла протягом такого тривалого часу, у порівнянні з яким жодні каталептичні сни – лише моменти, і до того на цей час за допомогою засобів окультної науки зупиняється розпад фізичного тіла. Не дивлячись на це, особа яка застосовує такий досвід, ризикує на подвійну небезпеку втратити земне життя. Одна з таких небезпек у тому, що якщо ЕГО досягло Нірвани, чи погодиться воно повернутися? Це повернення, звісно буде великою жертвою: воно потребує величезного зусилля і буде натхнене лише відданістю духовного мандрівника ідеї боргу у всій її чистоті. Друга небезпека у тому, що навіть якщо припустити. що почуття боргу перевершить тяжіння залишитися, то і у такому випадку існує сумнів, що мандрівник зможе повернутися. Не зважаючи на все це, багато інших адептів, окрім Будди, здійснили цю велику подорож і у відповідності до їх розповідей, повернення до свого тіла (власної тюрми) викликає страждання протягом багатьох тижнів. Це насправді дуже сильне падіння - відновити течію фізичного життя та повернутися на Землю після Нірвани.

Відмова Будди важкою для пояснення була ще більш такою тому, що він повернувся з Нірвани не лише від почуття боргу, щоби звершити започатковане у особі Готами Будди земне існування, але виконавши всі умови боргу та отримавши від нескінченних причин право на перехід до Нірвани за доброзичливої оцінки його закінченої місії, відмовився від цієї нагороди, щоби зробити нову серію життів для блага людства загалом. Можливо запитають: «Яку користь отримає людство від такої відмови?». Це запитання виникає завдяки нашій звичці робити оцінку благу за фізичними нормами та розглядати ці норми відповідно до обивательської оцінки речей. Для Будди головним питанням було - допомогти якомога більшій кількості людей перетнути критичний період п’ятого кола.

До цього самого моменту у думках адепта, а відповідно і Будди, іде лише приготування до завершальної битви. Матеріальне благополуччя сучасного покоління не потрапляє до цих розрахунків: єдине важливе на цей момент – розвинути у людстві устремління, яке допоможе якомога більшій кількості ЕГО вийти на кармічний шлях, який у наступних народженнях просуне розвиток їх духовності. Без сумнівів, езотеричні Вчителі – адепти, співробітники Будди – переконані, що самий факт розвитку такої духовності значно зменшить нещастя людей. І щастя людей хоча би у одному поколінні, не є чимось таким, що залишає езотеричну науку байдужою. Таким чином, езотерична політика не може вважатися чимось віддаленим та туманним, що вона не може мати жодного інтересу для всіх хто живе у наш час. Пшениця дає гарні та ні врожаї: те саме і щодо росту духовності у людстві; у будь якому випадку у Європі, якщо ми звернемося до досвіду попередніх великих рас у часи періодів розвитку, відповідних до нашого, наразі високий політ розуму у бік матеріального і фізичного прогресу не тієї властивості, щоби отримати багатий врожай духовного прогресу. Наразі найкраща можливість робити добро у країнах де розвиток про який йдеться, найбільш значний у тому, щоби привести до інтелектуального розуміння можливості та важливості духовності, навіть до того, як вона ефективно відбудеться: головне – це звернути увагу розуму – цього ясновидця, але пристрасного судді. Якими слабкими не були би успіхи у цьому напрямі, вони виправдовують зусилля тих езотеричних керівників людства, які у меншості, і які вважають, що варто намагатися.

Таким чином. Нірвана – справді основа езотеричного буддизму, так саме як і навчання, до цього часу погано керованого, для екзотеричних учнів. Велика мета людської еволюції – це розвивати душі людей, щоби підготувати їх до цього, ще нам невідомого стану. Ясне вивчення вищих інтересів нашого далекого майбутнього співпадає з досягненнями нашого близького благополуччя у наступному стані Дева-чану та наступному земному житті.

Якщо вищою метою, до якої ми мусимо рухатися, є розвиток духу, то не має значення як це досягається. Саме з цією помилкою довелося боротися Будді у особі Шанкарачар’ї: за стародавнім вірування індуїстів, мокші можна досягти завдяки бхакті без допомоги джнани. Іншими словами, порятунок відбувається завдяки благочестивими обрядами без усвідомлення істини. Порятунок про який йдеться, не у тім, щоби уникнути долі похвалами небесному монархові, але шляхом підйому до духовних областей таких величних, що той хто бажає їх досягти. кандидат мусить переслідувати те, що ми зазвичай називаємо все-знанням. Відповідно ясно, що ми не побачимо щоби будь яка особа отримала мудрість лише тому, що була доброю. Вища благо-чинність та мудрість людини яка досягла шостого кола, поступово пробудять у ній вищі якості і вони самі зможуть лише рости. Жодна доброта, поєднана як ми це бачимо, з самими фантастичними релігійними віруваннями не може привести ні до чого іншого ніж до дева-чанічних періодів набожного але не розумного екстазу, і зрештою, якщо ці умови повторюються протягом багатьох існувань, сплячий індивід згасне без страждань у середині вищої кризи. Лише через наполегливе бажання та устремління до глибокої духовної істини, а не за банальної покори, навіть з гарними намірами, догматом пропонованим сусідською церквою, може примусити людина власну душу потрапити до суб’єктивної сфери, підготувати себе до отримання знань істини від власної шостої сутності та своєчасно перевтілитися під впливом того самого устремління.

Жодна ідея не є такою згубною для людського прогресу щодо індивідуальної долі, ніж так розповсюджена ідея, що всі релігії рівноцінні. Якщо будь яка доктрина при розгляді опиниться абсурдною, не важливо, що велика кількість людських душ не усвідомлює її абсурдність, аби лише вони далі сповідали її. Одна релігія не така гарна як друга лише тому, що обидві подають зразки однаково гарних життів. Та все ж, я утримаюся від критики індивідуальних вірувань бо бажаю зробити з цієї книги лише викладення істинного езотеричного вчення, єдиної великої релігії світу, яка пропонуючи у популярному викладенні історію, вільну від будь якої крові, дійсно створювала незаплямовані життя  за увесь час свого існування. Все ж справжню духовність можна надбати лише внутрішнім пошуком істини, розглядаючи все, гідне довіри. На Заході, на цей час центрі розуму, можна шукати та знайти істину лише ціною нескінченних пошуків, заперечень та суперечок. Але її можна досягти та йти за нею, і якщо тим хто її шукає, не щастить її охопити, на край випадок їх зусилля збудять інстинкти, які принесуть плоди у майбутньому.

 

11. ВСЕСВІТ

У всій східній літературі є посилання на дні та ночі Брами, щодо побудови космосу, вдихи та видихи Великої сутності, періоди манвантар та пралай. Це ідея отримала віддзеркалення у різних східних міфах, але нам тут не потрібно займатися їх символічним сенсом. Ясно, що система до якої це має відношення є лише чергуванням діяльності та спокою, які ми спостерігаємо на кожній сходинці від безкінечно малого до найбільшого. Людина має власну манвантару та пралаю протягом 24 годин, періоди сну та активності: той самий закон керує рослинністю, коли вона виникає та зникає протягом року. Так саме і Земля має власні манвантари та пралаї, коли людська хвиля приходить, проходить еволюцію своїх рас та знову йде; більшість екзотеричних релігій ототожнило одну манвантару з цілим циклом вічності.

Головна манвантара нашої планетної низки це та, яка закінчиться коли останній Дхіані-Чохан сьомого кола досконалого людства перейде до Нірвани. Цей вислів, звісно, доволі не конкретний, що і пояснює плутанину створену всіма трактами східних екзотеричних релігій. Всі терміни таємної доктрини які потрапили до популярної літератури, мають для посвяченого, на край випадок, семи-складне значення, у той час коли непосвячений читач завжди думає, що слово має завжди один сенс, тому порівнює різні можливі значення його, щоби знайти середнє, що і призводить до невирішеної ситуації.

Планетна низка, до якої ми належимо, не єдина яка має наше Сонце своїм центром. Так саме як існують інші планети окрім Землі у нашій низці, існують і інші низки, окрім нашої у нашій сонячній системі. Число цих низок – сім, і настає час коли всі ці низки йдуть у пралаю. Це сонячна пралая, і у інтервалі між двома пралаями такого роду, велика сонячна манвантара поділяється на семеро манвантар та семеро пралай нашої планетної системи та інших у складі сонячної системи. Самі адепти не заперечують, що думка не може обчислити скільки наших пралай відбудеться до приходу великої космічної ночі, під час якої увесь величезний всесвіт з усіма своїми системами, підлеглий універсальному закону зміни діяльності та спокою, сам увійде у пралаю. І, все ж, у відповідності до езотеричної науки, ця дивовижна подія неминуча.

Еволюційна діяльність не обов’язково починається заново після пралаї однієї та єдиної планетної низки: вона лише відновлює свій шлях. Рослинне та тваринне царства які набули наприкінці останньої манвантари лише часткового розвитку, не знищуються. Їх життя або життєва енергія проходить період сну або спокою, вони так саме мають власну так би мовити Нірвану. Все народжено, як і ми самі, тим самим єдиним елементом. Так саме як і ми маємо своїх Дхіані-Чоханів, так і вони мають у власних царствам елементальних охоронців, і так саме загалом цілком керовані, як і людство. Єдиний елемент не лише складає та наповнює простір, він так саме протинає кожний атом космічної матерії.

Хоча шлях людської еволюції у сьомому та останньому колі абсолютно точно такий як і у інших колах, кожна планета, коли приходить час пралаї, знищується, замість того щоби просто перейти з видимого до невидимого стану. На початку сьомого кола манвантари сьомої планетної низки коли всі царства приходять до свого останнього циклу, на кожній планеті після відходу людства залишається лише майя, від форм колись живих. На кожному етапі руху людини дугами доверху та донизу з глобуса на глобус залишена планета перетворюється на порожній кокон.

Коли людина залишає планету, кожне царство стає порожнім, всі істоти залишають його. У очікуванні часу переходу до досконаліших форм, вони перебувають у просторі у летаргічному трансі до часу, коли на початку наступної еволюції сонячна манвантара поверне їх до життя. Минулі елементали залишаються у стані спокою, доки у свою чергу не будуть призвані стати тілами сутностей мінеральних, рослинних та тваринних, які на іншій низці більш досконалих глобусів еволюціонуватимуть далі до людського стану, у той час коли, зародкові сутності нижчих форм – від яких на цей час залишиться дуже мало – пливтимуть у просторі, схожі до замерзлих крапель води. Перший теплий подих наступної манвантари розтопить їх і вони утворять душі майбутніх глобусів. Повільний розвиток рослинного царства до часу, про який ми розповідаємо, викликаний тривалістю міжпланетного спокою людства. На момент сонячної пралаї все очищене людство переходить до Нірвани, щоби після між-сонячної Нірвани відродитися у більш досконалих системах. Низки світів знищуються та зникають. Адепти кажуть нам: «Все вказує нам, що одна з сонячних пралай має місце наразі, у той час коли дві інші, менші, з іншого боку, закінчуються».

На початку нової сонячної манвантари, до цього часу суб’єктивні елементи матеріальних світів, розвіяних у космічному пилу, отримують імпульс нових Дхіані-Чоханів нової сонячної системи (найвищі отримали високу місію) та організовуються у великі життєві хвилі і поділяючись на різні центри діяльності, складають загалом семи-складні еволюційні сходи. Як і всі інші глобуси простору, наш проходить гаму з сімох рівнів щільності, перед тим як досягне останнього рівня матеріальності. Французький астроном Фламмаріон у власній праці «Народження та загибель світів» наблизився до розуміння цієї кінцевої матеріальності. Дійсність майже така, якою він її уявляє, за виключенням незначних змін. Внаслідок названого ним «вікового охолодження» яке є лише наслідком старіння та зменшення життєвої енергії, отвердіння та засихання, Земля досягне нарешті стану коли увесь глобус перетвориться на замерзлий конгломерат. Її дитинство пройшло; її потомство виховане; кінець її існування прийшов. Її маса більше не підкоряється законам зчеплення які утримували її цілою, і як труп, залишений на руйнацію, вона надає можливості кожній молекулі вільно відділитися від тіла та підкоритися у майбутньому впливам нових імпульсів; як каже Фламмаріон, «тяжіння Місяця саме подбає про знищення, викликаючи приливи земних часток а не хвилі рідини». Це не означає, що окультна наука сприймає цю гіпотезу по іншому, ніж ілюстрацію втрати земною матерією молекулярного тяжіння.

Коли ми намагаємося зрозуміти новий початок еволюції після універсальної (вселенської) пралаї, окультна фізика одразу переходить до областей метафізики. Єдина у всесвіті вічна річ, яку не знищують навіть пралаї, це є те, що ми можемо без розгляду назвати простором, тривалістю, матерією або рухом. Не те, що може володіти всіма цими чотирма якостями, а те, що ці чотири існують одночасно та назавжди. Так, але еволюція починається з атомічній полярності, створеної рухом. Позитивна та негативна сили або активна та пасивна, відповідають у космогонії началам чоловічому та жіночому. Духовне вкривається космічною матерією; активне притягується пасивним, якщо ви дозволите допомогти уяві образом з стародавньої символіки, ми скажемо що великий Наг, змій, емблема вічності, бере у свою пащу власний хвіст, чим утворює коло вічності або цикли у вічності. Головна та єдина якість універсальної духовної сутності, несвідомої, але завжди активної у виробництві життя, це розповсюджуватися та сіяти, універсальної матеріальної сутності – жати та збирати. Коли вони розділені, вони не свідомі та не існують, їх зближення виробляє життя та свідомість. Слово Брахма утворене від санскритського слова «бріх» яке означає розповсюджуватися, зростати або плодитися, і езотерична космогонія є нічим іншим ніж живою силою розповсюдження природи у її вічній еволюції. Жодне слово не призвело до помилок людську думку про початок речей, ніж слово «створення». Коли ми говоримо про створення, ми постійно заперечуємо факти. Але щойно ми розберемо, що ні ми самі, ні наша планета не більше утворення ніж будь який айсберг, а лише стан речовини на цей момент – що наша сучасна зовнішність геологічна або антропологічна, тимчасова стадія еволюції – відкриємо шлях для правильних висновків. Ми зрозуміємо, що мається на увазі під одним та єдиним началом або універсальним елементом та зможемо пояснити епітет «андроген». Ми побачимо так саме, чому індійська філософія проголошує, що всі речі суть майя – тимчасовий стан, за виключенням одного елементу, який переходить у стан спокою лише на час Майя-пралаї – ночі Брами.

Можливо ми занадто глибоко занурилися у невимірну безодню Первопричини. Немає нічого парадоксального у ствердженні, що теологи вважають себе добре обізнаними про Бога, завдяки власному невігластву. Ми так саме не прибільшили, що дуже обдаровані представники окультної науки, природа яких така чиста та висока, що дозволяє їм мати відносини з більш досконалими істотами, ніж звичайні смертні, стверджують, що ніколи не займаються поняттями, які мають навіть віддалене відношення до Бога церковних та релігійних вірувань.

Адепт точно знає, що у межах сонячної системи все пояснюється законами, які керують різними формами матерії до яких потрібно додати діяльну увагу найвищих розумів сонячної системи, Дхіані-Чоханів, людських істот які досягли досконалості у попередній манвантарі. Ці Дхіані, або планетні духи про природу яких даремно говорити, дають світам які пробуджуються після пралаї імпульс, який еволюція відчуває його до закінчення свого шляху. Сфера їх діяльності не перетинає межі великого закону природи. Для них є недосяжним створення загального раю. Вони не можуть зробити так, щоби людина народилася мудрою та доброю, вони можуть лише застосувати принцип еволюції і їм не дозволено відмовити людині, яка мооже бути обдарована правом працювати з метою стати Дхіані-Чоханом та мають право творити зло на противагу добру, якщо зроблять такий вибір. Вони так саме не можуть припинити страждання, одного разу створене злом. Об’єктивне життя – це грунт у якому засіяні зародки життя та духовного існування. Але зародок людини, це дещо інше ніж звичайне зерно: людина володіє волею, щоби сходити до низу або доверху, і її розвиток був би неможливим без цієї можливості. Це припускає існування зла. Але у межах необхідності, Дхіані-Чохан надихає еволюційну хвилю власними знаннями походження всього, що він бачить.

Коли ми таким чином розмірковуємо про велич еволюційного циклу, як це подає  езотерична наука, здається доцільним залишити на майбутнє будь які думки щодо походження всього космосу. Людина яка живе земним життям та має у перспективі сотні об’єктивних існувань та проміжних не втілених та ще більш численних та значних (з точки зору їх тривалості та можливостей щастя та страждань) з більшою користю займатиметься питаннями практичного значення, ніж намагатиметься вирішити проблеми які її власне і не торкаються. Звісно з точки зору релігійної теорії, яка не спирається на будь яке позитивне знання наступних, за цим життям, умов, ніщо не може бути таким важливим, ніж передбачити можливі якості та наміри жахливого Ієгови,  у роли всемогутнього судді, перед лицем якого, душа після смерті мусить постати на суд. Але наукове знання духовних речей віддаляє у безкінечність цей день суду після різних періодів діяльності. Окрім того воно вчить людство, що протягом багатьох мільйонів віків воно не постане перед жодним суддею, окрім судді все-сутнього – сьомої сутності. Універсального Духа, який існує всюди, впливає на матерію та викликає появу самої людини, світу у якому вона живе та майбутні умови до яких вона рухається. Сьома сутність, неосяжна для нас на цей час розвитку, і звісно вона єдиний визнаний езотеричною наукою Бог, і він може бути уособлений лише символічно.

Езотерична наука яка визнає з одного боку життя та реальність старого символізму а з іншого у конфлікті з новітніми догматами, показує нам які далекі від абсолютного міфу антропоморфічні уявлення про саме Божество, коли порівняні з езотеричною традицією та початком світу. Дійсно, Планетний Дух, який втілився між людей першого кола був прототипом уособленого Бога у всіх подальших розвитках цієї ідеї. Помилка зроблена у цьому питанні неосвіченими людьми, є лише помилкою як оцінка. Вони ототожнили уособленого Бога незначної малої манвантари з Творцем всього космосу – помилка цілком природна для тих, хто не знає з людського призначення всього, що перевищує одне об’єктивне втілення та вважає, що все існування після смерті є однорідним духовним майбутнім. Бог цього життя, звісно був для них Богом всіх життів, світів та часів.

Сподіваюся, що читач не зрозуміє сказане так, що езотерична наука вважає Планетного Духа першого кола за Бога. Величезні пласти часу та простору, у яких діє наша планетна система є предметом пошуків адептів езотеричної науки. І у цих межах вони знають як все відбувається, вони знають також, що все передбачено волею армії планетних духів, діючих за законом еволюції для всієї природи. Вони спілкуються з цими духами та від них знають, що закон який керує нашою сонячною системою, керує так саме і іншими, куди можливості сприйняття духів потрапляють так саме добре як можливості адептів щодо планет нашої низки. Закон зміни стану діяльності на стан спокою діє всюди у всесвіті, для всього космосу; після вражаючих уяву проміжків часу за пралаєю йде манвантара і після неї неминуче приходить пралая.

Якою є мета цієї вічної послідовності? – запитають нас. Краще обмежитися однією системою, та запитати: з якою метою первісна туманність перетворюється на планетні центри еволюції та виробляє світи, у яких універсальний дух, протинаючи матерію, зароджує форму та життя, а так саме ці високі стани матерії, де те що ми називаємо суб’єктивними станами, або духовними, можуть з’являтися? Звісно, прихід до життя істот, таких досконалих та високих, як планетні духи, що зійшли щоби жити життям свідомим, у знанні та щасті, життям протягом часу, еквівалентному нашому уявленню про вічність – це мета, яка задовольнить найвибагливіших. Будь яка жива істота має можливість досягти цієї величі. Дух у кожній живій формі, який вийшов з форм, які ми звикли називати бездушними, та піднявся до форм натхненних, буде повільно але вірно прогресувати, доки дія його невтомного впливу на матерію не створить людську душу, а це означає, що рослини або тварини, які нас оточують вже розвинули сутність, здатну прийняти людську форму вже під час цієї манвантари. Кожна духовна монада, чиста та несвідома, сама у собі сутність, рішуче підіймається крізь свідомі форми на нижчих рівнях та періодично створює все більш та більш досконалі форми, до того часу доки не з’явиться та, у якій зможе проявитися Божественний Розум повністю.

Звісно, не від величі понять, які людина створила про причину, придатну для існування світу, такий кінець може здатися недостатнім. Навіть, якщо доля самого Планетного Духу (після періодів, біля яких його розвиток, від мінеральних форм у початкових світах, лише дитинство у втіленнях людини) не у злитті власної славетної індустрії з цим загальним розумом, абсолютним та не-розумом у термінології езотеричній. Ці парадоксальні вирази суть лише назви для визначення ідеї, яку людська думка не у стані охопити.

Ці міркування дають нам ключ до езотеричного буддизму, який сам є лише більш пряма, ніж будь яка популярна релігія; бо мета його зусиль у тому, щоби примусити полюбити будь який доброчинний вплив на майбутні втілення людей, а не підкоряти їх церковній системі або догмату, залякувати їх уявлення доктриною уособленого судді, готового покарати за все, що вони зробили, коли постануть перед ним після смерті. Яким чудовим не був би намір містера Лілі та його модель коли він каже про мораль буддизму, він помиляється, коли знаходить натяк на уособленого Бога у храмових ритуалах. Жодне поняття такого роду не входить у високу езотеричну доктрину природи, лише недосконалим натяком на яку є ця книга. Адепт, охоронець езотеричної доктрини, не дозволяє жодної схильності до агностицизму навіть щодо віддалених місць нашої планетної системи. Йому замало сказати: «Так далеко як пролягають почуття планетних духів, погляд яких розповсюджується до далеких меж небес. Природа задовольняє сама себе, щодо подальшого ми не робимо жодних припущень». Але ось що адепт стверджує: «Всесвіт безкінечний і будувати гіпотези про те, що за межами безкінечності – є помилкою думки».  

Те, що упереджує будь який прояв всесвіту, що існує за межами проявленого, якби ця межа могла бути встановленою, складає основу проявленого всесвіту, досяжну нашим почуттям матерію, натхнену рухом, її Парабрахм, її Дух. Матеріал, простір, рух та тривалість складають єдину вічну речовину всесвіту. Ніщо інше не є абсолютно вічним. Ось перший стан матерії, абсолютно недосяжний для наших фізичних почуттів, які сприймають лише проявлену матерію, стан якої повністю відмінний. Як наука, з одного боку цілком матеріалістична, як зазначили ті, хто стежили за попередніми поясненнями, езотерична наука так саме далека від грубих та вузьких уявлень про природу, зазвичай відомих під назвою матеріалізму, як північ далека від півдня. Вона так би мовити сходить до матеріалізму, щоби поєднати власні методи з його логікою, далі вона підіймається до самих вершин ідеалізму, щоби охопити та виразити найбільш високі устремління духу. Вона є поєднанням науки та релігії, місток, завдяки якому дослідник доброзичливий та зосереджений, зустріне найбільш натхнену релігійну душу, і завдяки якому ця остання зможе повернутися на землю, не залишаючи натомість неба.

 

12.СТИСЛИЙ ПОВТОР ДОКТРИНИ 

Лише усвідомлюючи глибше езотеричну доктрину, ми зможемо відчути її гармонійність щодо істини природних явищ, які нам слід спостерігати. Але слід так саме підкреслити побачені нами співвідношення між викладеним вченням загалом та цими явищами.

Якщо почати з обох наріжних каменів сучасної філософії – конфліктом між свободою вибору та визначеним рухом еволюції і звідси походженням зла – ми неминуче побачимо, що викладена тут система природи дозволяє нам розглянути ці питання сміливіше ніж до цього часу.

На цей час найбільш освічені мислителі майже не схильні стверджувати, що метафізика, або релігія можуть висвітлити таємницю співіснування вільної волі, можливості вибору та визначенням. Розум був схильний відправити цю загадку до невідомого. І дивно, це трапилося з особами які з іншого боку, були не менш схильні визнавати не більше ніж гіпотетичну цінність релігійних доктрин, і які до того опинилися не примиренними до власних очевидних висновків. Всезнання уособленого Творця, розповсюджене на майбутнє та минуле, абсолютно забороняє людині проявляти незалежний авторитет щодо власної долі, авторитет, який без сумніву мусить переважати, якщо поняття про покарання за вчинки життя не буде жахливою несправедливістю. Один відомий – англійський філософ, коли рішуче взявся за цю проблему, заявляв у відомому посмертному творі, що за такої думки, неможливо було, щоби Бог був одночасно безмежно добрим та безмежно могутнім. Можна за логікою наділити його однією або другою якістю, але жодним чином не двома одночасно. Ці аргументи обговорювалися з повагою, гідною славі автора, але були відкладені зі звичайною стриманістю правовірних.

Езотерична доктрина допомагає нам подолати цю перешкоду. Насамперед, вона бере до уваги незначні розміри нашого світу у порівнянні до всього всесвіту. Ранішня християнська церква інстинктивно відчувала небезпеку щодо цієї природної істини та боролася з нею жорстоко. Вона проголосила її протиріччям до очевидності і протягом віків переслідувала її послідовників. Коли ця істина була нарешті визнаною, без ризику можливості заперечення з боку Папи, церква застосувала, як висловився Ріс Девіс, «безнадійний засіб» та заявила, що це не мало значення.

До цього часу ця поразка була більш щасливою, ніж могли припустити її винуватці. Вони боялися астрономічних винаходів та приписували світові загалом більш неминучу логіку, ніж та яку потім він вирішив застосувати. Зазвичай ми схильні робити те, що езотеричний буддизм радить нам робити – а саме, тримати свою релігію та науку у непроникаючих відділеннях. Цей принцип був проголошений так давно та сильно, що доказ його неможливості перестав бути аргументом проти цінності релігійного догмату. Нерозумно припускати, що населення однієї з найменших планет та сонця у цьому океані всесвіту, де сонця лише краплі воли у морі, могли би якимось чином уникнути загального принципу підкорення закону. Але цей принцип не сумісний з капризом, одним з головних елементів у сенсі слова «визначення» у традиційних суперечках щодо цього питання. Бо зазначимо, визначення що протирічить волі не є визначенням рас, а визначенням індивідуальним, поєднаним з думками про милість або гнів Божества. Визначення рас, у відповідності до закону, аналогічного тим, які керують загальною тенденцією окремих випадків, цілком сумісне з індивідуальною волею, і саме тому езотерична доктрина замирює протиріччя природи. Людина спрямовує власну долю у межах, так би мовити, конституційних. Вона вільна застосовувати власні природні права у рамках цих самих прав і практично вони безмежні, бо стосуються її індивідуальної одиниці.  

Без сумніву можна стверджувати індивідуальне визначення, але не у сенсі релігійного догмату про божественну милість або гнів, але на чисто метафізичній основі – тобто можна припустити, що кожна людська істота у дитинстві підлегла однаковим впливам внаслідок єдиного середовища і, що відповідно, життя дорослої людини є лише продуктом або відбитком всіх обставин, що вплинули на її існування з самого початку: таким чином, якби ці обставини були би відомими, то можна було би знати і наслідки як моральні так і інтелектуальні. Звідси маємо висновок, що достатньо розвинений розум міг би теоретично знати обставини життя кожної людини; що, наприклад, спадкові тенденції суть лише продукт попередніх обставин, та все ж врахованих. Але це у прямому протиріччі з людським сумлінням, так саме як і релігійний догмат конкретного визначення. Відчуття вільного вибору, або волі – один з факторів питання, який не можна ігнорувати. І така воля, яку ми таким чином усвідомлюємо, є де чим іншим ніж автоматичний імпульс, на вподобі до електричного збудження м’язів мертвої жаби. Релігійний догмат і новітній метафізичний аргумент бажають, щоби ми розглядали її у цьому світлі; але езотерична доктрина відновляє її істинну гідність та показує нам широту її поля діяльності і межі могутності. Вона, воля володіє власною долею, але перед циклічним законом безсила. Навіть такий позитивний філософ, як Дрепер, визнавав існування циклічного закону у людській історії, яким нетривалим був би його період. А цей рухомий пісок, відзначений Джоном Міллем, рядом з геологічними протиріччями – питання, чи мусить розум стати на точку зору Бога всеблагого або всемогутнього – має так саме своє вирішення у викладеній нами системі. Ці вищі істоти, гідний квіт минулого людства, які далекі від уособлення верховного Бога, все ж, божественно царюють над долями нашого світу, але і при всій їх всемогутності, обмежені у відносно вузьких кордонах. Здавалося, якщо можна так сказати, коли театр знову готовий для подання другої драми життя, вони здатні застосувати покращення, отримані з їх власного досвіду драми, у якій вони грали роль; але що стосується загального плану п’єси, вони можуть лише повторювати те, що гралося раніше. Вони творять у великому масштабі те, що садівник робить у малому з квітами, коли досягає удосконалення їх форми та кольору.

Чи не буде це імовірністю на користь езотеричної доктрини бачити, як на кожному кроці природні аналогії підтверджують її? Стародавні окультні філософи писали: що те, що зверху аналогічне до того, що знизу; мікрокосм є віддзеркаленням макрокосму. У кордонах наших фізичних спостережень природа цілком підтверджує це правило. Склад нижчих тварин має повтор у вищих і навіть в людині; волокна листка роз’єднуються так саме як гілки дерева. Мікрокосм відкриває нам, що ці розгалуження повторюються за межами нашого нормального зору. Струмочки дощової води утворюють вздовж власної течії «осадкові скелі», такі самі як утворюють їх великі та малі річки. Геологічна робота болота та океану відрізняються лише масштабом; різниця на яку вказує нам езотерична доктрина у діяльності законів природи щодо людини і планетної сім’ї лише у рівні та масштабі. Так саме як діти кожного покоління виховуються у дитинстві батьками і ростуть, щоби у свою чергу вести наступне покоління, так саме і у всьому людстві великих манвантарних періодів, люди одного покоління стають Дхіані-Чоханами  наступного, щоби потім віддати власне місце нащадкам коли приходить час, а самі переходять до вищих умов існування.

Езотерична доктрина розглядає питання існування зла на такому самому рівні, як і питання свободи вибору або волі. Це питання розглядалося у главі про прогрес людства; але потрібно визнати, що езотерична доктрина ближча до цього великого завдання, ніж просте викладення того, яким чином людська воля (яку природа пропонує підняти до рівня Дхіані) мусить за гіпотезою бути вільною та створювати зло за бажанням. Це має відношення до загального принципу, але можна простежити ці шляхи до деталей цього вчення. Воно діє через фізичну карму та не інакше, за виключенням призупинення дії незмінного закону у тому, що причини створюють наслідки. Народжена у фізичному світі об’єктивна людина, також творіння, обдароване душею, так саме як і суб’єктивна людина, яка до того ще жила і у Дева-чані. Зло, створене людьми, живе і після них ще з більшою реальністю, ніж міг уявити Шекспір. Як стається, що створена людиною моральна помилка протягом одного існування стає причиною того, що вона народиться сліпою або калікою у інший період історії, через декілька тисячорічь, від батьків з якими у неї не було жодного фізичного зв’язку протягом минулого життя? Простіше за все розглянути це питання крізь дослідження діяльності зв’язків. Сліпа дитина або каліка щодо її фізичного тіла може бути так саме Творцем, як і продуктом обставин оточення. Але вона не існувала би якби не знайшлося духовної монади, яка шукає втілення та володіє п’ятою сутністю (або на край випадок тим, що від неї залишилося), точно підігнаної, щоби втілитися у це тіло за умовами карми. У цих обставинах недосконала дитина народжена щоби бути причиною страждань для себе та інших, стає наслідком і у свою чергу причиною та живою загадкою для філософів.  

Те саме міркування з деякими модифікаціями ми бачимо у багатьох випадках, які можна було би пригадати, щоби освітлити проблему зла на цій Землі. Окрім того, це не очікувано торкається одного питання щодо дії закону карми, який не викликає у нас ускладнень тому, що відповідь утворюється само по собі з принципів самої доктрини, але мусить бути прийнятий до уваги. Вибіркове поєднання навантажених кармою душ з родичами які відповідають їх потребам та заслугам, дає пояснення щодо примирення з атавізмами та спадковістю. Щойно народжена дитина начебто спадкує моральні та розумові особливості своїх батьків або предків, так саме як фізичну схожість, і цей факт наводить на думку, що її душа – така сама гілка генеалогічного дерева як і тіло. Ми вважаємо безкорисним говорити тут про сумніви щодо цієї теорії, або про безглуздість припущення, що душа, неначе іскра від молота коваля впаде на Землю і без жодного духовного минулого може мати у майбутньому таке. Душа, яка, відповідно до цієї гіпотези, була би лише простою функцією тіла, обов’язково зникла би з його розпадом. Що стосується передачі характерних рис, езотерична доктрина дає нам повне пояснення цього явища, а також і всіх інших пов’язаних з життям людини. Для розуму який втілюється, сім’я стає тим, чим стає планета для людської хвилі під час манвантарного кола. Ця планета була побудована частиною еволюції за лінією у поперек тій, якою рухається людство. Але вона готова прийняти людство вчасно.

Так саме і дух, що втілюється: він просувається у об’єктивний світ, вичерпує впливи дева-чану, приводить до дії природний рух, якщо так можна сказати, та викликає розвиток дитини, яка без цього імпульсу не мала би справжнього розвитку; вона знаходить у власних батьках – несвідомо, сліпим тяжінням – визначені умови нового життя, до якого вона у минулому житті приготувалася. Без сумніву ми мусимо пам’ятати, що всі загальні правила мають виключення. Може статися, що звичайний випадок спричинить дитині під час народження каліцтво. Скалічене тіло, таким чином, достається духові, карма якого цього не заслужила: таке стається. Але все що ми можемо сказати, то це те, що природа не переймається цим; у неї достатньо часу щоби все вправити. Не зароблені страждання у одному житті у надлишку відшкодовуються у наступному або наступних під впливом карми. У часі немає недоліку, щоби збалансувати рахунки, і я думаю, що адепти стверджують як достеменне, що не зароблені страждання діють довго, швидше як благо, ніж по іншому, і це дозволяє зробити з наукового дослідження дійсності висновок, який релігія навмисно видумала для заспокоєння ображених.

Одночасно, коли езотерична доктрина дає нам неочікуване вирішення найбільш хвилюючих проблем життя, вона не жертвує жодною з якостей, які належать будь якій справжній релігійній науці. Одна з перших умов такої системи: вона не мусить дозволяти будь якої несправедливості. Справедливість дій мусить бути очевидною як у великому, так і малому. Засади закону, з урахуванням людської слабкості: «закон не займається мілкими справами» - це віддушина для наслідків своїх власних недосконалостей. Для фізики або хімії немає незначних деталей. У власних фізичних діях природа точно реагує як на малі так і на великі причини; і ми інстинктивно переконані, що вона не звикла робити духовні вчинки з меншою увагою: зневажувати малими боргами шляхом покриття великих. Щоденні вчинки у житті, як гарні так і ні, неминуче залишаться невідомими за керуванням, кінцева мета якого є лише прийняття або не прийняття у стан одноманітного або майже такого блаженства. Навіть, щодо заслуг або навпаки, чисто духовних, природа не може з точністю нагородити по іншому ніж безкінечною кількістю різного рівня станів духовних існувань у Дева-чані. Але складність завдання дуже значна, щоби його задовольнило навіть велике різноманіття цих умов. Жодна система наслідків, щодо людини після справжнього життя, не виправдовується науковими ускладненнями, якщо вона не відповідає почуттю справедливості у вчинках та звичках життя, без виключення тих які мають відношення лише до фізичного життя та є точно гарними або ні.

Таким чином, лише повертаючись у фізичне існування, можна з досконалою точністю пожати плоди малих причин, народжених у останньому об’єктивному житті; відповідно після уважного розгляду питання ми мусимо визнати, що закон карми, так мало до цього часу привабливий для учнів буддизму у його екзотеричній формі, не лише задовольняє почуття справедливості, але і є на нашу думку, єдиним засобом її досягнення. Коли ми зрозуміємо яким чином вічна індивідуальність проходить послідовні народження, беручи до уваги проміжні між ними духовні існування, симетрія всієї системи не буде порушена необхідністю послідовних стадій забуття, які мусить пройти перевтілений дух. Саме навпаки, це забуття є єдиною умовою, яка дозволяє з успіхом почати нове об’єктивне життя. Мало земних життів, вільних від суму та пам’яті про них, могли би лише затуманити нове життя особи. Якщо посилатися на те, що забуття останнього життя тягне за собою втрату зусиль, досвіду та інтелектуальних знань, отриманих важкою працею та з перешкодами, то це заперечення цілком ігнорує життя у Дева-чані, у якому усі ці зусилля та таланти, далеко не втрачені, суть сім’я, які пізніше дадуть гарний врожай духовних результатів. Таким чином, чим більше ми вивчаємо езотеричну доктрину, тим ясніше стає, що будь яке заперечення одразу відкидається і здається таким лише від недосконалості наших знань.

Розглянемо питання з практичної точки зору, порівняємо езотеричну доктрину з спостереженнями у різних їх видах з метою перевірки. Духовна наука яка може легко визначити абсолютну для неї істину, мусить вміти пояснити явище нашої Землі, як такої. Релігійний догмат, який у явному протиріччі з спостереженнями, знайде, можливо, церкви або товариства, які забажають його сприйняти, але він не отримує уваги філософів. Як гармонізується езотерична доктрина з геологією та астрономією?

Не буде перебільшенням, що це єдина релігійна система, яка гармонійна з фізичними явищами, відкритими новітніми дослідженнями у різних галузях науки. Вона їм так добре відповідає, що приймає гіпотезу про туманності та перешарування Землі, навіть іде назустріч цим фактам. Вона не суперечить новітнім відкриттям біології. Як система, рекомендована увазі віку науки, вона не може заперечувати останніх досягнень фізичної географії.

Перешарування земної кори є ясним та очевидним доказом катаклізмів, які відбувалися між расами. Фізична наука лише за звичкою ще зберігає бережне ставлення до догмату. Так геологія задовольняється ствердженням, що той або інший материк більше ніж один раз був затоплений та знову піднявся над поверхнею океану. Геологія ще не навчилася користуватися власними перевагами у всіх суперечках щодо релігії. Але очевидно, що якби геологія погодилася згрупувати всі власні досягнення у синтетичну історію Землі, вона вже змогла би дати людству історію, яка у головних рисах була би схожа до тієї, яку ми показали у попередній главі, особливо щодо великих світових періодів. Чим більше буде відкритих геологічних фактів, тим більше буде доказів правильності езотеричної доктрини та науки ознак минулого. Так кажуть наші езотеричні Вчителі. Ми вже бачимо, що вчені з «Челленджер» доводять існування Атлантиди, не зважаючи на ворожість вченого світу щодо її визнання. Також вчені геологи вже близькі до визнання, що сили які сформували Землю у доісторичний період могли бути інертними або повільними. А великі зміни викликані катаклізмами, відбулися у доісторичні часи з поступовим підйомом, опусканням та змивом земної кори. Це крок до кінцевого визнання факту достатнього для гіпотези про підйоми та опускання які відбуваються по черзі; що вся мапа світу не лише перетворюється наче картинки калейдоскопу, але, що вона окрім того підлегла систематичним та періодичним змінам, які виправляють все протягом великих проміжків часу.

У очікування нових фактів, можливо припустять, що ми володіємо достатнім запасом геологічних знань, щоби підтвердити космогонію езотеричної доктрини. Тому не будемо дивуватися що охоронці доктрини тримали її у таємниці, бо наука ще не відкрила шляхів для її розуміння. Залишається зрозуміти, чи зможе сучасне покоління оцінити важливість співвідношення езотеричного вчення до отриманих від природи на цей час фактів.

Ми свідчимо про це співвідношення як у біології, так і у геології. Теорія Дарвіна, що людина походить від тваринного царства не єдине підтвердження езотеричної теорії, якому ми зобов’язані у цій галузі науки. Останні дослідження у ембріології особливо цікаві тим, що вони кидають світло на більше ніж одну частку цієї доктрини. Таким чином, ця, для нас звичайна істина, що послідовні кроки розвитку ембріона відповідають стадіям еволюції людини у різних формах тваринного життя – не менш ніж одкровення. Вона не лише підтверджує саму гіпотезу еволюції, але і подає чудову картину діяльності природи щодо розвитку нових рас людей на початку кругів. Якщо розвиток людини починається з такого простого за структурою зородка, що він менше належить до тваринного, навіть рослинного царства, ніж до мінерального, то, можна сказати, що ми гігантськими кроками підіймаємося шкалою еволюції. Поняття еволюції, для формування яких були потрібні спочатку незчисленні віки на планетній низці, раз та назавжди закарбовані на пам’яті природи, і наразі виробляються протягом декількох місяців. Так саме і нова еволюція людини на кожній планеті відбувається за прогресом життєвої хвилі. У першому колі процес дуже повільний. Ідеї природи самі еволюціонують. Але коли цей процес завершений, він відтворюється легко. У наступних колах життєвий імпульс проходить гаму еволюції з легкістю, прикладом якої може бути ембріологія. У цьому пояснення різниці між колами. Еволюційна творчість яка відбулася одного разу, відновлюється без ускладнень, а далі коло робить власну еволюцію у значно повільнішому темпі, так саме як і діти які досягли повного розвитку свого типу, повільно зростають індивідуально у порівнянні з першими етапами свого життя.

Я не думаю, що хтось очікував тут знайти детальне порівняння між екзотеричним буддизмом та системою природи викладеною тут доволі коротко, якщо взяти до уваги її об'єм та значимість, та все ж, достатньо ясно, щоби читач мав уявлення про всю систему. Хто має досвід вивчення буддійської літератури, отримає полегшення щодо застосування ключа до секретних дверей. Їм буде легше з пробілами у вченні Будди, зрозуміти, чому вони були зроблені. У книзі Р.Девіса читаємо наступне; «Буддизм не намагається вирішити проблему походження всіх речей», та посилаючись на «Посібник по буддизму» Харді, він додає: «Коли Малунка запитав у Будди, чи вічний світ, Готама йому не відповів бо вважав це запитання непотрібним». Звісно він промовчав, бо не мав можливості відповісти коротко, чим можливо створив би умови для помилок. Щоби поставити Малунку на правильний шлях, він мусив би викласти всю доктрину еволюції планетної низки, до якої суспільство, до якого звертався Будда  не було зрілим за інтелектом. Якщо ми подумаємо, що він мовчав бо відповідь на запитання вважав непотрібною, ми зробимо помилку, хоча і природну, за відсутності спеціальних знань. Жодне релігійне вчення яке намагалося пояснити питання появи речей, не змогло цього зробити.

«Головна думка буддизму – це існування матеріального світу, заселеного свідомими істотами: він стверджує, що все підлегле закону причинності і що все безперервно, хоча і непомітно змінюється. Цей закон діє всюди: відповідно у загальному сенсі слова немає ні раю ні пекла. Є світи населені ангелами, існування яких більш менш матеріальне у відповідності до чистоти їх попередніх життів, але ангели помирають і їх світи зникають. Є місця страждань, де погані вчинки людей або ангелів створюють нещасних людей; але коли активна сила зла, що їх запровадила виснажується, вони зникають, і світи ними займані стають короткочасними. Увесь космос цілком – земля, небо і пекло – завжди налаштовані на розпад або оновлення; він безперервно міняється через оберти або цикли, початок яких так саме невідомий та неосяжний як і їх кінець. Ні люди ні боги не є виключеннями з цього універсального закону комбінацій та їх розпаду; єдність сил які складають свідому істоту, мусить з часом розчинитися і лише за чистого невігластва або ілюзії це існування заспокоює себе надією, що воно окрема самодостатня істота».

Ми навели цей уривок, щоби показати, як популярні уявлення про буддизм є очевидними викривленнями істинної езотеричної філософії. Звісно, ця філософія не відкриє непорушного та вічного раю або пекла з легенд монахів, ні у всесвіті ні у переконаннях насправді осяяного мислителя, азійського або європейського, але світ у якому «живуть ангели» та інші – живий, хоча і суб’єктивний стан Дева-чану дійсно існує у природі. Це має таке саме відношення і до інших теорій буддизму, які ми виклали. Але у своєму популярному вигляді, вони лише карикатура на відповідне езотеричного вчення. Так, уявлення, що індивідуальність лише ілюзія та уявлення про кінцеве зникнення свідомого існування цілком незрозумілі без більш повних пояснень щодо незчисленних індивідуальних життів, неосяжних, але завжди у прогресуючих умовах духовного збудження, перед поглинанням до стану не індивідуального. Цей стан звісно, у далекому майбутньому, але у будь якому випадку, той хто не посвячений, нездатний дослідити його хоча би приблизно. Судженнями про питання Нірвани та ілюзію індивідуальності, коментатори екзотеричної доктрини буддизму потрапили у важке становище з поясненнями деяких стародавніх елементів великої доктрини, які вони визначили за погляди буддизму на умови що йдуть після життя. Ця думка, яка здається абсурдною, бо подана по за її рамками цілого вчення, не є образою розуму, а високою істиною, щойно знайде місце між іншими. Кінцеве поглинання досконалої людини-бога, Дхіані-Чохана, абсолютною свідомістю у Пара-Нірвані не має нічого спільного з такими думками.

Ріс Девіс справедливо каже з приводу книги про буддійську доктрину, яку ми щойно згадали: «Це вчення не лише буддійське, схожі поняття утворюють основи первісної індуської філософії». Буддизм, як доктрина, був сам первісною індуїстською філософією. «Він є у інших системах, які належать до епох та націй дуже віддалених одна від другої, і буддизм повторюючи їх істини, міг би надати їм більш рішуче та тривале вираження, якби не сприйняв доктрину про переселення душ – яка, імовірно, незалежно, якщо не одночасно виникла у долинах Гангу та Нилу. Словом «переселення» у різні часи та різних країнах користувалися для того, щоби вказати на схожі, але дуже суперечливі теорії; і буддизм включив у себе ідеї браманизму (після-ведичного) та змінив їх достатньо, щоби скласти таким чином нову гіпотезу. Так саме як і попередня, нова гіпотеза має відношення до життя у попередніх на наступних народженнях, але жодним чином не допомагає тут, під час цього життя, від зла, що мусила би пояснити».

Ця книга мусила була розсіяти непорозуміння, що складають основу цих зауважень. Буддизм не дозволяє нічого схожого до цих переміщень назад та уперед між тваринними та людськими формами, що зазвичай розуміють під переселенням душ. Буддійське переселення є еволюційне переселення Дарвіна, науково розвинене, або точніше досліджене у двох напрямках. Буддійські книги, звісно, мають натяки на попередні існування, де сам Будда був то однією то другою твариною. Але це натяки на далекий період людської еволюції, до якого давало доступ досконале ясно-бачення. Нам невідома жодна справжня буддійська книга, яка підтримує думку, що людська свідомість яка досягла свого рівня могла знову впасти у царство тварин. Окрім того, нічого не могло бути більш безглуздим для пояснення походження зла, ніж переселення душ. Але прогресивне переродження людських ЕГО до об’єктивного життя, поєднане з дією фізичної карми та волі у межах її дії, пояснює це ясно. Виробництво нового врожаю Дхіані-Чоханів під час еволюції планетної системи є метою природи; тому випадкова поява тимчасового зла є неминучим наслідком опозиції збуджених сил, які самі є етапами чудового виробництва.

Повертаючись до думок Ріса Девіса на цю та тему про скандали, читач розуміє, що неможливо висунути розумної теорії про походження зла спираючись на екзотеричні матеріали. З іншого боку, ці матеріали не дають точного пояснення наступного тексту з Брахмаджала-сутри:

«Вказавши, звідки походить віра у вічне існування Бога або Богів, Готама береться за обговорення питання про душу і наводить про це 32 думки, які всі він проголошує помилковими. Ось коротко їх зміст: «На якому началі або доказі жебраки або браміни будують вчення про майбутнє життя? Вони вчать, що душа матеріальна або не матеріальна, або обидва поняття разом, або не те та друге; що вона володіє у деякому роді свідомістю або декількома, що її сила сприйняття обмежена або безмежна; що вона живе у радості або стражданнях, або ні у тому та другому. Ці 16 - єресі, які вчать, що після смерті є свідоме існування. Далі йдуть 8 – єресі, які вчать, що душа матеріальна або не матеріальна або не те не інше, душа має кінець або безмежна або обидва разом, або ні те ні інше, та душа після смерті насолоджується свідомим існуванням. І нарешті 8 інших, які тримаються на 8 попередніх, що душа існує після смерті ні у свідомому ні у не свідомому. І навчання закінчується наступним чином: жебраки, те що поєднує Вчителя з існуванням (тобто Танха, спрага) викреслено: але його тіло залишається. Доки воно є, він видимий для Богів та людей, але коли життя зупиняється, після розпаду тіла він невидимий ні для Богів ні для людей». Чи можливо більш категорично заперечувати існування душі або будь якої сутності, яка після смерті могла би далі існувати будь яким чином?». 

Без сумніву, для екзотеричних учнів цей уривок стане очевидним запереченням буддійської доктрини послідовних переходів однієї індивідуальності крізь численні втілення, бо він як заперечує так і не заперечує категорично існування безсмертної душі. Не можна погодити різні види поняття безсмертя без точного знання сутності людини. Але ключ, запропонований нами, відкидає сумніви щодо цього. У останній цитаті Будда говорить про астральну особу, у той час коли безсмертя, визнане езотеричною доктриною, має відношення до духовної. Все пояснення було надане у главі про Дева-чан та у цитованих уривках з «Буддійського катехізису» полковника Олькота. Лише з того часу, коли уривки великого одкровення розміщені у цій книзі, побачили світ протягом двох останніх років у «Теософі», значна різниця між особистістю та індивідуальністю у контексті з безсмертям людини отримала конкретну форму: але ми могли би навести багато натяків з стародавніх окультних книг які свідчать, що автори їх знали про цю доктрину. Гортаючи сучасні окультні книги, у яких завіса, хоча місцями і дуже прозора, ще вкриває доктрину, щоби захистити від поглядів дурисвітів, було би легко цитувати уривки щодо цього питання. Ось один:

«Філософи, які пояснювали на власний розсуд, сходження у потомство, вважали дух річчю, повністю відмінною від душі. Вони дозволяли його присутність у астральній оболонці лише як духовну еманацію, або промінь «Променистої Істоти». Людина та душа мусили були завойовувати власне безсмертя, піднімаючись до Єдності, і якщо це ставалося, вони єдналися з ними та були, так би мовити, поглинені. Індивідуалізація людини після смерті залежала від духа, а не від тіла або душі. Слово особистість у нашому сенсі, стає позбавленим такого при застосуванні його буквально до нашої безсмертної сутності; але ця остання сутність відмінна, безсмертна та вічна сама по собі; і для закоренілих злочинців, коли нитка світла що з’єднує від народження дух з душею жорстко відрізається, особистість, віддана долі нижчих тварин розчиняється у ефірі і бачить власну індивідуальність знищеною – і навіть у такому випадку, дух залишається відмінною сутністю». (Викрита Ізида том1, сторінка 315).

Чи можемо ми читати це, або щось схоже, покладаючись на пояснення у цій книзі, без визнання того, що автор був близько знайомий з езотеричною доктриною, на цей день загалом відкритою.

Треба розумове зусилля, щоби усвідомити різницю між особистістю та індивідуальністю. Але наша потреба побачити закарбованим особисте існування та зберегти пам’ять про умови нашого сучасного життя, які складають нашу особистість, є звісно, лише тимчасова слабкість нашої речовини. Багато які знайдуть не розумним припущення, що істота яка живе, пам’ять якої обмежена дитинством, була би тим самим індивідом, як той інший належний до другої епохи та національності, що жив тисячі років тому, або той, що повернеться після такого самого відрізку часу у абсолютно відмінних умовах. Але відчуття «Я» зберігається протягом цих трьох існувань та протягом тисяч існувань, бо воно вкоренилося чимось що стверджує: «Я такий то, такого зросту, ваги, маю таке майно та зв’язки». Буддизм заявляє, що віднайшов слово «душа», щоби відкрити приховане ним значення, та не знайшов жодного, якщо не рахувати однієї або другої з двадцятьох різних ілюзій, що засліплюють людство. Але буддизм впевнений, що якщо людина збирає страждання – невдачі та муки – вона імовірно посіяла порок, помилку, гріх якщо і не у цьому житті, то у попередньому. У такому випадку де зв’язок між тим хто сіяв та тим хто жав?

У єдиній речі, яка залишається, коли людина помирає і складові частини її свідомого єства розсіяні та розпалися, тобто у результатах її дій, висловлювань та думок, у її добрій або поганій кармі (буквально її вчинки) вона не гине. Прислів’я «що посієш те й пожнеш» нам відоме, відповідно ми можемо засвоїти засади буддизму що те що людина отримує, вона мусила була посіяти: ми також знаємо вчення про непорушність сил, що нас об’єднує з буддійським догматом (яким би обурливим він не здавався з християнської точки зору), що жодна зовнішня могутність не може знищити плоди людських дій, які повністю та до кінця принесуть власні наслідки. Але особливість буддизму у тому, що результат людських вчинків не розділяється так би мовити на окремі потоки, він концентрується, щоби сформувати нове свідоме єство, нове у складових та якостях але зрештою тотожне по суті, по духу, по діям її карми.

Ніщо так не гостре на розум, як спроба пояснити «таємницю» буддизму тим, що автори цієї таємниці висунули її спочатку як «безнадійне штукарство», щоби приховати власний відхід від незахищеної позиції. Але насправді доктрина карми має менш складну історію та не потребує такого витонченого пояснення. Як багато і до інших явищ природи щодо майбутнього життя, Будда відповідав, що це невимірна таємниця і відповідати відмовлявся; але він цим не бажав сказати, що тому, що вони були не зрозумілі для народу, вони мусили бути такими самими для посвячених у езотеричну доктрину. Він не зміг би їх поясняти без посилання на езотеричну доктрину; але щойно охоплені загальні риси цієї науки, таємниці карми, як інші, стають відносно простими – таємниця у сенсі такого самого тяжіння, яке має сірчана кислота до міді, а ще більше до заліза. Без сумніву езотерична доктрина має секрети, на край випадок для «світських чела» як хімія для хіміків. Автор не у стані визначити, якими точними молекулярними змінами високі тяжіння, що складають карму, утворюються у постійних елементах п’ятої сутності. Але новітня наука ще більше не здатна пояснити чому молекула кисню залишає молекулу водню з якою вона була поєднана у краплі дощу, щоби поєднатися з молекулою заліза на яке впала. Результат іржава пляма і її бажають пояснити науково, пояснюючи устремлінням тіл до єднання.

Те саме з кармою: п’ята сутність захоплюється зв’язками добрих та поганих вчинків під час життя та йде з ними до Дева-чану, де ті, відповідні атмосфері приносять плоди, і вона повертається до об’єктивного світу з тими, які ще не вичерпали власної енергії. Духовна монада обтяжена власною кармою йде до втілення, де її загадкове тяжіння штовхає так саме точно, як молекула кисню у присутності інших єднається саме з тією, з якою має найбільшу спорідненість. Це не значить що такий спосіб створює нову свідому істоту за виключенням тіла, нового інструменту почуттів. Те що сприймає радощі або страждання, це ЕГО, для якого минулі земні події вкриті товстим покривалом забуття, хоча і далі приносять плоди – це те саме «Я» що і раніше.

«Не дивно» - каже Р.Девіс – «що все це (пояснення буддійської філософії, яке він виводить з екзотеричних матеріалів) не притягло уваги філантропів та чуттєвих душ за 2300 або більше років; що вони поклалися на імовірно величний міст, який буддизм намагався збудувати через потік людських таємниць та страждань… Вони не знають, що ключ самої арки, зв’язок між двома існуваннями, є лише порожнє слово. …ця дивовижна гіпотеза, це легкий подих, це уявна причина, вища за розум, індивідуалізована та індивідуалізуюча милість карми».

Було би дійсно дивним, якби Буддизм був побудований на такій крихкій основі: але ця видима крихкість має такий вигляд тому, що могутня споруда її науки зберіглася прихованою від поглядів невігласів до цього дня. Наразі коли з таємного вчення знята завіса, ми бачимо як мало її віра спирається на темні метафізичні тонкощі. Якщо вони угрупувалися навколо буддизму, то помилка виникла від екзотеричних тлумачень деяких натяків на езотеричну доктрину, які не можна було виключити зі звичайного кола моралі прописаного для народу.

Ми визнаємо у істинному буддизмі піднесену простоту, так саме піднесену як і сама природа – єдиний закон, розгалужений до безкінечності. Без сумніву у деталях існують складності, бо сама природа складна у власних проявах, хоча її мета незмінно однакова: але це завжди непохитна доктрина причин та наслідків, які самі знову перетворюються на причини у безкінечній циклічній прогресії.

 

Переклав Анатолій Можейко, Київ 2017 рік