ГЕОРГІЙ ГУРДЖИЄВ  "ЗАКОНОМІРНА РІЗНОМАНІТНІСТЬ ПРОЯВІВ ЛЮДСЬКОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ"

The Variety, According to Law, Of The Manifestation Of Human Individuality

З англійської переклав Іван Шагов

Це перша із значної кількості публічних лекцій, які читались в період існування заснованого Гурджиєвим “Інституту гармонічного розвитку людини”. Востаннє вона була прочитана в січні 1924 року в Нью-Йорку, а пізніш опублікована в якості заключного додатку до “Розповідей Вельзевула своєму внуку або Об’єктивно-безпристрасної критики життя людини” (Лондон, 1950).

“Я додаю саме цю лекцію, тому що вона була спеціально підготовлена тут, на континенті Європа, на початку поширення ідей, які я вношу в життя, щоб послужити вступом до всієї серії наступних лекцій, лише всією сукупністю яких було б можливим роз’яснити в доступній для всіх формі необхідність і навіть неминучість практичного здійснення незаперечних істин, з’ясованих і встановлених мною за півстоліття денної і нічної праці, а також довести реальну можливість застосування цих істин для блага людей”.

 Георгій Гурджиєв

Дослідження численних науковців минулих століть, підтверджені сучасними даними, отриманими в результаті надзвичайних досліджень Інституту Гармонійного Розвитку Людини за системою Г. Груджієва показують, що цілісна індивідуальність кожної людини, згідно із законами та умовами процесів людського життя, що встановились від самого початку і поступово закріпились на Землі, незалежно від спадковості та випадкового оточення, в якому людина зросла та сформувалась, від самого початку її незалежного життя як реакція в реальних умовах на усвідомлення та попередню визначеність її існування як людини, не як тварини, обов’язково складається із чотирьох визначених відмінних груп рис. Перша з цих чотирьох незалежних груп рис – це не що інше, як загальне машинальне функціонування тіла, властиве і тваринам, дані для якого утворюються по-перше із загальної суми результатів вражень попередньо отриманих від усього оточуючого, як і від усього навмисно і штучно закладеного із зовні, по-друге –  із результату процесу, притаманному кожній тварині – «фантазії». І цю сукупність машинального функціонування люди за незнанням зазвичай називають свідомістю, або, у кращому випадку, процесом мислення.

Друга з чотирьох груп рис, яка діє у більшості випадків незалежно від першої, складається з загальної суми результатів накопиченої та закріпленої інформації, яка була сприйнята в процесі існування кожної тварини через її шість органів, що звуться «приймачі вібрацій різного типу» та реагують на щойно отримані враження, чутливість яких залежить від спадковості та  умов, в яких даний індивід формувався для ведення незалежного відповідального існування.

Третя незалежна частина цілісної істоти – це базове функціонування її організму, разом із так званими «моторними рефлексами, що відповідно впливають на прояви, які у ньому відбуваються», і якість цих виявів так само залежить від вищезгаданих факторів спадковості та обставин попереднього формування.

Четверта ж група, яка також являється окремою частиною всієї особистості, це не що інше, як вияв сукупності результатів вже автоматизованого функціонування усіх трьох наведених вище груп рис, окремо утворених та незалежно розвинених в ній, тобто це та частина особистості, яка зветься «Я». Для одухотворення та проявлення кожної з трьох вищезгаданих окремо сформованих її частин, людина має в розпорядженні незалежну частинку, або, як її ще називають, «центр гравітаційної локалізації». Кожен з цих «центрів» разом з їхніми системами має власні особливості та індивідуальні схильності для свого найширшого проявлення. Відповідно, для суцільного вдосконалення людини надзвичайно необхідне спеціальне відповідне і правильне виховання кожної з цих частин, на противагу тому підходу, який в наші дні називають «освітою». Тільки тоді «Я», яке повинно проявитися в людині, зможе стати її власним «Я».

Згідно з вже згаданими багаторічними експериментальними дослідженнями, або навіть згідно з просто здоровими та неупередженими роздумами сучасної людини, цілісне існування кожної індивідуальності, а особливо тих, в кому з тих чи інших причин виникає певний намір належати не просто до звичайних середньостатистичних людей, а до «інтелігенції» в істинному значенні цього слова, неминуче мусить складатися не лише з згаданих чотирьох повністю визначених чітких груп рис, але й кожна з них обов’язково мусить бути відповідно розвинена, що забезпечує гармонію окремих частин між собою у їхніх загальних проявах протягом свідомого періоду існування індивідуальності.

Щоби вичерпно та наглядно пояснити різні джерела виникнення і розмаїті якості проявлених груп рис в загальній структурі людини, а також відмінності між «Я», присутнім у загальній сутності «людини поза лапками», тобто справжній людині, і так званим псевдо «Я», які люди сьогодні плутають між собою, ми наведемо тут вдалу аналогію. Хоча ця аналогія є затерта до дірок сучасними так званими спіритуалістами, окультистами, теософами та іншими спеціалістами «з ловлі риби в мутних водах» і не раз була використана у їхньому ґелґотанні про «ментальне», «астральне» та інші тіла, які начебто становлять структуру людини; як би там не було, це порівняння дуже вдало проливає світло на питання, яке ми зараз розглядаємо.

Людину, як ціле з усіма її окремо розміщеними функціонуючими локалізаціями, або, іншими словами, з її сформованими та незалежно розвиненими «групами індивідуальних рис», можна надзвичайно точно порівняти зі структурою екіпажу, який складається із повозки, коня та візника.

Перш за все треба зауважити, що відмінність між реальною людиною та псевдо-людиною, тобто між тою, яка наділена власним «Я» і тою, яка його позбавлена,  у аналогії, яку ми навели, представлена пасажиром, що сидить у повозці. В першому випадку справжня людина-пасажир є власником фаетону, тоді як в другому випадку він – перший ліпший волоцюга, який, як пасажир найманого екіпажу, постійно змінюється.

Тіло людини, з його машинальними рефлексами є всього лише екіпажем; вся діяльність та прояви почуттів являються конем, що упряжений до карети та тягне її; візник, що сидить на козлах і керує конем являється тим, що люди звуть свідомістю або мисленням; а пасажир, який сидить в екіпажі та віддає накази візнику, є тим, що зветься «Я».

Фундаментальне нещастя сучасних людей полягає головним чином в тому, що через усталені та поширені невідповідні методи освіти підростаючого покоління, ця четверта риса, яка мала б бути присутня в кожному, хто досягає відповідального віку, повністю відсутня, і майже всі вони складаються з трьох наведених вище частин, які, до того ж формуються довільно та як-небудь. Іншими словами, майже кожна сучасна людина складається ні більше ні менше, ніж як просто із «найманого екіпажу», який, до того ж, має наступний вигляд: зламана повозка, «яка давно віджила свої кращі дні», стара шкапа, на козлах обшарпаний, напівсонний та напівп’яний візник, чий час, відведений Матір’ю Природою на самовдосконалення минає, поки він чатує на куті, марно мріючи про старого випадкового пасажира. Перший ліпший пасажир, який трапляється йому,  займає та звільняє його як йому заманеться, й не тільки його, а й усі частини, підпорядковані йому.

Продовжуючи цю аналогію між типовою сучасною людиною з її думками, почуттями і тілом, та найманим екіпажем, конем і візником, ми можемо чітко бачити, що кожна з частин, які складають обидві структури, мусила розвинути та мати власні окремі потреби, звички, смаки і т. ін., властиві тільки їй. Відмінні шляхи становлення цих частин індивідуальності, різні умови формування та їхні несхожі можливості неодмінно призвели до формування в кожній із них, наприклад, власного психе, уявлень, власної суб’єктивної опори, поглядів тощо. Загальна сукупність проявів когнітивних процесів людини з усіма невід’ємними складовими, властивими ментальній діяльності, разом з усіма специфічними особливостями, майже повністю аналогічна у всіх відношеннях щодо суті і проявів до типового найнятого візника.

Як і всі найняті візники, він відноситься до типу «погонич». Він не зовсім неписемний, оскільки завдяки правилам, що існують у його країні про «Загальне обов’язкове вивчення трьох Р^[1]» він був зобов’язаний в дитинстві час від часу відвідувати якусь «церковно-приходську школу».

Хоча він сам з села і залишається таким же безграмотним як його сільські приятелі, все ж завдяки своїй професії, зустрічаючись з людьми різних статусів, поглядів, освіти, та нахапавшись від кожного різноманітних висловлювань, що виражають різні поняття, тепер він дивиться зі зверхністю та презирством на все, що відгонить селом, обурено називаючи це все «неуцтвом». Коротко кажучи, це тип, якому ідеально підходить визначення «гнався за журавлем, але й горобця не злапав». Він вважає себе компетентним навіть у питаннях релігії, політики та соціології, любить сперечатися з рівними собі, тих, кого вважає нижчими за себе любить повчати, в той час як вищим за себе він послужливо лестить, перед ними він, як то кажуть, «ходить по струнці».

Одна з його головних слабкостей – волочитися за сусідськими поварихами та покоївками, але більш за все він любить від душі поїсти та, перехиливши склянку або дві, повністю задоволений, подрімати після обіду.

Щоб задовольнити свої примхи, він завжди краде частину грошей, які його роботодавець видає на придбання корму для коня.

Як кожен «погонич» він працює «з-під батога», а якщо випадково виконує свою роботу без примусу, то тільки у надії отримати «на чай».

Бажання чайових поступово навчило його знатися на  слабкостях людей, з якими він має справу, та користатися з них. Він автоматично навчився лукавити, підлещуватись, намацувати до них підхід, і взагалі брехати.

За кожної зручної можливості, у кожну вільну хвилинку він біжить до забігайлівки або в корчму, де мріє годинами над келихом пива, розмовляє з такими ж як і він, або просто читає газету.

Він намагається здаватися поважним, носить бороду, і якщо він худий, то силкується виглядати статечним.

Сукупність проявів центрів відчуттів у людині і вся система її життєдіяльності відповідають коневі в упряжці у нашій аналогії.

Між іншим, порівняння коня з устроєм людських відчуттів послугує нам для того, щоб надзвичайно наглядно висвітити хибність і односторонність сучасної освіти підростаючого покоління.

В цілому кінь через байдужість оточення в його ранні роки та через постійну самотність немов би замкнений в собі; кажучи іншими словами, його так зване «внутрішнє життя» скеровується всередину, а для зовнішніх проявів лишається сама інерція.

Через ненормальні умови життя та оточення, кінь ніколи не отримував жодного систематичного виховання і формувався виключно під постійним впливом батога та надзвичайного приниження.

Його завжди тримали стриноженим, а заміть вівса та сіна його годували простою соломою, яка абсолютно не задовольняла його реальні потреби.

Він ніколи не зазнавав жодного прояву любові або доброзичливості, тож готовий віддатися на милість будь кому, хто проявить до нього хоч найменшу ніжність.

Внаслідок цього усі потяги коня, позбавленого будь-яких інтересів та прагнень, неминуче зосереджені на їжі, питті та інстинктивному жаданні протилежної статі; отже він незмінно збочує туди, де може отримати що-небудь з цього. Якщо, наприклад, він побачить то місце, де він хай навіть всього лише раз чи два задовільнив одну з цих потреб, він вичікує наступної нагоди дременути у тому напрямку.

Слід додати, що хоча візник і має дуже слабке уявлення про власні обов’язки, все ж таки він хоч трошки може мислити логічно; і, піклуючись про завтрашній день, чи від страху втратити роботу, чи ж то від жаги отримати винагороду він час від часу проявляє інтерес виконувати те чи інше для свого господаря без примусу. Проте кінь – через те, що в нього не було закладено вчасно жодних основ для втілення прагнень, необхідних для відповідального життя, з причини відсутності жодного систематичного та відповідного виховання – звичайно не в змозі зрозуміти (та не можна й очікувати, що він зрозуміє) чому він взагалі повинен щось робити. Внаслідок цього він виконує свої обов’язки за інерцією або через страх бути знову побитим.

Щодо карети або повозки,  яка в нашій аналогії відповідає тілу, яке розглядається окремо від всіх інших незалежно сформованих частин цілісної сутності людини, то ситуація є навіть гіршою.

Як очевидно кожній нормальній людині, повозка була задумана для перевезення будь-яких типів багажу, а сучасні люди використовують її не за призначенням, транспортуючи в ній виключно пасажирів.

Головна причина непорозумінь, пов’язаних з фаетоном полягає в тому, що той, хто розробив устрій цього возу, задумував його для їзди путівцями, і певні внутрішні деталі загальної конструкції були передбачливо виготовлені відповідно до цього призначення. Наприклад, спосіб змащування, такий важливий для конструкції з різних матеріалів, був задуманий таким чином, що мастило поширюється на всі металеві частини при поштовхах, неминучих на таких дорогах, тоді як зараз цей візок стоїть на міському узбіччі та їздить по рівних асфальтованих дорогах.

За відсутності будь-яких поштовхів при подорожуванні гладкими дорогами, мастило не розподіляється рівномірно на усі запчастини, внаслідок чого деякі з них без сумніву почнуть ржавіти і перестануть виконувати свої функції.

Як правило, візок їде легко, коли всі його рухомі частини добре змащені. Якщо мастила замало, то деякі запчастини нагріваються і врешті розжарюються, таким чином псуючи і інші. З іншого боку, якщо деякі частини занадто змащені, то загальний рух візка погіршується, отже коню важче його тягнути.

Наш сучасний кучер й гадки не має про необхідність змащувати візок, а якщо це й трапляється, то він керується не відповідними пізнаннями, а чутками, сліпо слідуючи вказівкам першого ліпшого.

Ось чому цей візок, тепер так-сяк пристосований для їзди по рівній дорозі, має завжди з тієї чи іншої причини, триматися узбіччя. Щось завжди трапляється: то гайка ослабне, то болт погнеться, чи якась деталь розхитається. Тож спроби їздити по таких дорогах рідко закінчуються без більш чи менш серйозного ремонту.

В будь-якому випадку, використовувати цей візок за призначенням вже ризиковано. Якщо ж братися за його ремонт, то необхідно повністю розібрати його на частини, перевірити кожну, і, як роблять у таких випадках, обробити їх і вичистити, а потім зібрати знову. Часто абсолютно необхідно негайно замінити якусь запчастину. Дуже добре, якщо вона виявиться недорогою, адже може трапитись, що нова частина буде дорожчою за новий візок.

Отже, все, що було сказано про окремі частини структури, з яких складається найманий екіпаж, може бути повністю застосоване до загальної організації людської істоти.

Через відсутність серед сучасних людей будь-яких знань або можливостей, особливо щодо підготування підростаючого покоління для свідомого існування відповідним чином, виховувати всі окремі складові, які складають їхню сукупну істоту, кожна людина сьогодні являє собою дещо збентежене та надзвичайно абсурдне, тобто, повертаючись до наведеного прикладу, щось схоже з наступною картиною.

Візок щойно з фабрики, виготовлений за останньою моделлю, відполірований справжніми німецькими майстрами з міста Бармен, упряжений конем, якого на Закавказзі називають «Дглозідзі» («Дзі» – це кінь, а «Дглоз» – назва вірменського ремісника, який купує абсолютно негідні шкапи та білує їх).

На козлах цього модного візка сидить неголений, нечепурний сонний візник, одягнений у зношений плащ, який він знайшов у смітнику, куди його жбурнула кухарка Меггі. На його голову почеплено новісінький циліндр, точно такий самий як у Рокфеллера, а в петельці красується величезна хризантема.

Яким би воно не здавалося абсурдним, але таке, зображення сучасної людини – неминучий результат, спричинений в основному тим, що від найпершого дня становлення та виховання сучасної людини всі ці три сформовані в ній частини – частини, які попри їхні відмінні призначення та  різні ознаки, повинні протягом свідомого існування все ж таки становити єдине ціле задля досягнення спільної цілі – починають, так би мовити, жити та утверджуватися в своїх характерних проявах відірвано одна від одної, адже вони ніколи не були  навченими необхідній обопільній автоматичній підтримці, взаємодопомозі, або елементарному, хай навіть і відносному, взаєморозумінню. Отже потім, коли виникає необхідність у таких погоджених проявах, вони не з’являються.

Завдячуючи тому, що зветься «система освіти підростаючого покоління», яка на даний момент зайняла тверду позицію в житті людини і складається винятково з навчання учнів розумінню змісту різних майже пустих слів та виразів, та розпізнаванню, лише по відмінності в звучанні, тієї реальності, яку вони мали б символізувати методом невпинного «зубріння», візнику все ще вдається якось пояснити бажання, що виникають в нього, проте лише представникам однакового виду, зовнішньо схожим на нього, і деколи йому навіть вдається віддалено зрозуміти інших.

Цей наш візник-погонич, пліткуючи з колегами в очікуванні пасажира, чи деколи упадаючи за сусідською служницею, навіть вчиться різним формам так званої люб’язності.

Крім того, виходячи із загальних об’єктивних умов життя візників, він поступово починає механістично відрізняти одну вулицю від іншої, або визначати, наприклад, під час ремонту у якомусь провулку, як дістатись до необхідної вулиці з іншого боку.

Що ж стосується коня, то хоча й шкідливий винахід наших сучасників під назвою «освіта» не поширюється на його розвиток, і його вроджені можливості не атрофуються, все ж через те, що виховання відбувається в умовах порушення процесів нормального існування людей, і те, що кінь виріс знехтуваний усіма як сирота, більше того – сирота, до якого погано ставились, він не розвиває нічого, що відповідало б усталеній психе кучера, як і не навчається нічого з того, що вміє візник, тож залишається досить нетямущим у всіх формах взаємовідносин, звичних для візника, отже між ними відсутній будь-який зв’язок для взаємного порозуміння.

Хоча можливо, що у своєму замкненому житті кінь все ж таки опанує певну форму відносин з кучером і навіть щось схоже на «мову», але проблема полягає в тому, що погонич не знає цього і навіть не підозрює про таку можливість.

Крім того, що через згадані ненормальні умови життя немає жодної інформаційної основи для встановлення принаймні відносного взаєморозуміння між конем та візником, існує також велика кількість інших зовнішніх чинників, незалежних від них, які  не сприяють можливості спільної актуалізації тієї цілі, для якої вони обоє призначені.

Справа в тому, що як різні частини «екіпажу» пов’язані між собою, – карета і кінь – дишлами, а кучер з конем – віжками, – так само й окремі частини загального устрою людини сполучені між собою: тобто тіло поєднане з системою почуттів через кров, а система почуттів зі свідомістю – через те, що зветься «ганбледзоін», тобто ту речовину, яка утворюється в людській істоті як наслідок усіх зусиль, спрямованих на підтримання життя.

Неправильна сучасна система освіти призвела до припинення будь-якого найменшого впливу візника на його коня, хіба що ми зважимо на той факт, що він в стані виклика́ти в свідомості коня, за допомогою віжок, лише три поняття: вліво, вправо, зупинитись.

Власне кажучи, йому і це не завжди вдається, тому що зазвичай віжки зроблені з матеріалів, які реагують на різноманітні погодні умови: наприклад під час зливи вони розбухають і стають коротшими, а під час спеки – навпаки, таким чином змінюючи свій вплив на механістичну чутливість або сприйняття коня.

Те саме відбувається в загальній природі звичайної людини, коли через якесь враження або з іншої причини «щільність та темп» ганбледзоіну змінюється в ній, і її думки повністю втрачають здатність впливати на систему відчуттів.

Підсумовуючи усе сказане вище, волею-неволею ми мусимо визнати, що людина повинна докладати зусиль для створення власного «Я», в іншому випадку вона завжди буде екіпажем, у який може сідати хто хоче і розпоряджатися як йому заманеться.

Отже, не буде зайвим наголосити, що одне із фундаментальних завдань Інституту Гармонійного Розвитку Людини, який ґрунтується на системі Гурджиєва, полягає з одного боку у відповідному вихованні у його учнів кожної із наведених вище груп рис як окремо, так і загальних взаємовідносин цих рис між собою; а з іншої сторони – у виробленні та сприянні розвитку у кожному з учнів того, що кожен, хто зветься «людиною без лапок» повинен мати, – свого власного «Я».

Для більш точного, так би мовити наукового, визначення відмінності між істинною людиною, тобто людиною, якою вона мусить бути, і людиною, яку ми назвали «людина в лапках», тобто якими стали майже всі сучасні люди, доречно повторити слова самого Гурджиєва, виголошені в ході однієї з його особистих лекцій.

Він сказав наступне:

«Щоби дати визначення людині, розглядаючи її з нашої точки зору, нам не допоможуть ні анатомічні, ні фізіологічні, ні психологічні сучасні знання її зовнішніх проявів, оскільки всі вони в тій чи іншій мірі вроджені, і, відповідно, притаманні усім людям. Отже вони не дозволять нам  встановити точну відмінність між людьми, яку ми хотіли би з’ясувати. Ця відмінність може бути сформульована лише наступним чином: “Людина – це істота, яка може діяти”, і “діяти” означає чинити свідомо і з власної ініціативи».

Фактично кожна більш або менш розважлива людина, яка здатна бути принаймні трішки неупередженою, мусить визнати, що до цього моменту не було і не може бути повнішого та більш вичерпного визначення.

Якщо припустити, що ми умовно приймаємо це визначення, неминуче постає запитання: а чи може людина, яка є результатом сучасної освіти та цивілізації, робити хоч що-небудь самостійно, свідомо та з власної волі?

«Ні»... відповідаємо ми одразу.

Але ж чому ні?...

Тільки тому, що Інститут Гармонійного Розвитку категорично стверджує і доводить експериментально, що усе без винятку від початку і до кінця у сучасній людині відбувається саме по собі і немає нічого, що робить сама людина.

В особистому, сімейному, публічному житті, в політиці, науці, мистецтві, філософії і релігії, коротше кажучи, у всьому, що становить звичайний життєвий процес сучасної людини, все відбувається само собою, і жодна з таких «жертв сучасної цивілізації» не може «діяти» нічого.

Ці експериментально доведені категоричні твердження Інституту Гармонійного Розвитку Людини про те, що звичайна людина не може нічого вчинити сама по собі, і що все відбувається само по собі в ній і через неї, збігається з тим, що говорить про людину сучасна «точна-конкретна-наука».

Сучасна «точна-конкретна-наука» стверджує, що людина – це складний організм, розвинений еволюцією з простіших організмів, який на сьогодні розвинув здатність дуже комплексно реагувати на зовнішні подразнення. Ця здатність настільки складна, що відповідна реакція може виявитися дуже віддаленою від подразнень, які її викликали та зумовили, а дії людини, принаймні частково, здаються наївному спостерігачеві доволі спонтанними.

Але згідно з ідеями Гурджиєва, звичайна людина насправді не здатна на найдрібнішу незалежну чи спонтанну дію або слово. Усі її прояви – лише результат зовнішнього впливу. Людина – це прилад трансформації сили в рух, на кшталт трансмісії.

Отже, з точки зору загальних ідей пана Гурджиєва, а також згідно з сучасною «точною-конкретною-наукою», людина відрізняється від тварин виключно більшою складністю реакцій на зовнішні чинники, а також  більш комплексною системою сприйняття і реагування на них.

Що ж стосується того, що вважають невід’ємною частиною людини і називають «воля», то Гурджиєв повністю заперечує можливість її присутності у загальній природі звичайної людини.

Воля – це певне поєднання, надбане як результат певних якостей, цілеспрямовано вироблених в собі людьми, які можуть діяти.

В природі звичайних людей те, що звуть «воля» являється виключно і однозначно результатом бажань.

Справжня воля – ознака дуже високого ступеня Буття порівняно з Буттям звичайної людини. Але лише ті люди, які обійняли таке Буття, можуть «діяти».

Всі інші люди – це лише ро́боти, машини, механічні іграшки, приведені в дію зовнішніми силами, вони рухаються, доки внутрішня «пружина» діє під впливом зовнішніх випадкових обставин, і цю пружину не можна ні подовжити, ні вкоротити, ні якось змінити за власною ініціативою.

Тобто визнаючи величезні можливості людини, ми заперечуємо будь-яку її цінність як окремого цілого, доки вона залишається такою, як зараз.

З метою підтвердити повну відсутність у звичайної людини будь-якої волі, я наведу тут ще один уривок із особистої лекції пана Гурджиєва, в якій жваво описуються прояви цієї вигаданої волі.

Звертаючись до присутніх, пан Гурджиєв сказав:

«У вас купа грошей, розкішні умови життя, ви користуєтесь всесвітнім визнанням та повагою. На чолі ваших добре організованих підприємств стоять дуже надійні та віддані вам люди. Один словом, для вас життя немов казка.

Ви розпоряджаєтесь вашим часом як вам заманеться, ви – покровитель мистецтв, вирішуєте долю світу за чашкою кави, ви навіть зацікавлені у розвитку непроявлених духовних сил людини. Вам знайомі потреби духу, і ви добре обізнані у філософських питаннях. У вас прекрасна освіта і ви надзвичайно начитаний. Ви дуже ерудований у всіх можливих питаннях і маєте репутацію розумної людини, яка вільно орієнтується у різноманітних предметах. Ви – зразок освіченості.

Всі, хто знає вас, вважають вас людиною непохитної волі, і більшість з них навіть приписує всі ваші заслуги проявам такої вашої волі.

Коротко кажучи, ви з будь-якої точки зору повністю достойні наслідування і заздрості з боку інших.

Вранці ви прокидаєтесь під враженням якогось неприємного сну.

Ваш трошки пригнічений стан, який розвіявся при пробудженні, все ж залишив свій слід.

Відчувається певна млявість та нерішучість у рухах.

Ви підходите до дзеркала зачесатися, але гребінець випадково падає вам з рук. Щойно ви підняли його, як він одразу вислизнув знову. Тож ви піднімаєте його вже дещо роздратовано, через що він падає вам втретє; ви намагаєтесь упіймати його в польоті, але… через невдалий удар вашої руки щітка відлітає в дзеркало, ви намарне пориваєтесь її схопити, трісь!… на старовинному люстрі,  яким ви так пишались, з’явилась павутинка тріщин.

«Дідько! Чорт забирай!» І ви відчуваєте потребу вимістити ваше свіже роздратування на комусь, і, не знайшовши ранішньої газети біля чашки кави (слуга забув покласти її туди), чаша вашого терпіння переповнюється, і ви вирішуєте, що не можете більше терпіти цього нахабу в вашому домі.

Час виходити з дому. Погода гарна, йти недалеко, і ви вирішуєте прогулятись. Позаду вас повільно їде ваш автомобіль останньої моделі.

Яскраве проміння сонця заспокоює вас, а натовп, який зібрався на куті, привертає вашу вагу.

Ви підходите ближче, і в середині натовпу бачите непритомну людину на бруківці. Полісмен, з допомогою якогось, як то кажуть, «роззяви», посадовили людину у таксі та відправили до лікарні.

Завдяки схожості, яка так вразила вас, між шофером таксі і п’яницею, якого ви випадково збили минулого року, повертаючись, і сам на підпитку, з гучного святкування дня народження, ви усвідомлюєте, що весь цей нещасний випадок на куті у ваших асоціаціях має якійсь несвідомий зв’язок із суфле, яким ви ласували на тій вечірці.

«Ах! Яке то було суфле!»

Цей слуга, що забув покласти газету, зіпсував вашу ранішню каву. Чому б відразу ж не виправити ситуацію?

Ось і модне кафе, куди ви деколи навідуєтесь з друзями.

Але чому ж ви згадали слугу? Ви ще не повністю забули вранішні незгоди? Але зараз…як все ж таки добре це повітряне тістечко смакує з кавою.

Погляньте! Он дві дами за сусіднім столиком. Яка чарівна блондинка!

Ви чуєте, як вона шепоче свої подружці, дивлячись на вас: «Він – саме той тип чоловіка, що мені до вподоби»

Хіба ж ви заперечите, що від цих слів на ваш рахунок, почутих випадково, а, можливо, і навмисно сказаних досить голосно, ви втішились, як то кажуть, до глибини душі?

Визнайте, що якби зараз у вас запитали чи варто було  цього ранку гніватись та втрачати терпіння через ранкові неприємності, ви звичайно сказали би ні і пообіцяли собі, що нічого подібного більше не станеться.

Чи варто описувати, як перемінився ваш настрій під час знайомства з блондинкою, яка вас зацікавила, і яка зацікавилася вами, та протягом усього часу, проведеного з нею?»

Мугикаючи щось, ви повертаєтесь додому, і вид побитого дзеркала викликає у вас лише посмішку. Але як щодо справ, по яких ви виходили цього ранку… Ви згадали лише зараз. Точно… що ж, нічого страшного, ви можете зателефонувати.

Ви телефонуєте, і вас з’єднують з неправильним номером.

Ви телефонуєте, і знову той самий невірний абонент. Якийсь чоловік каже, що ви турбуєте його, ви пояснюєте, що це не ваша провина, ось так слово за словом, і ви здивовано дізнаєтесь, що ви – негідник та ідіот, і якщо ви зателефонуєте йому знову... то...

Ви підсковзнулись на килимку, що викликало крайнє обурення, і яким же тоном ви дорікаєте слузі, який підносить вам листа.

Цей лист від людини, яку ви поважаєте, і чию думку ви високо цінуєте.

Написане в листі настільки полестило вам, що ваше роздратування потроху змінюється «приємним збентеженням» людини, яка слухає хвалебні гімни на власну честь. Ви закінчуєте читати листа в найпіднесенішому настрої.

Я міг би продовжити картину вашого дня – о вільна людино!

Можливо ви думаєте, що я перебільшую?

Ні, це фотографічно точний знімок з натури.

Говорячи про волю людини та про різні аспекти її проявів гадано самостійного почину, які для сучасних так званих «допитливих умів» (проте, згідно з нашим розумінням – «наївних умів») становлять предмет для мудрування та самовихваляння, не зашкодить навести слова, виголошені Гурджиєвим в іншій «лекції-бесіді», тому що сукупність всього тоді сказаного може вигідно пролити світло на всю ілюзорність тієї волі, якою нібито наділена кожна людина. 

Пан Гурджиєв сказав:

«Людина з’являється на світ як чистий аркуш паперу, і навколо нього одразу все починає змагатись одне з одним, щоб вимазати та заповнити його освітою, мораллю, інформацією, яку ми звем знання, і усіма типами почуттів обов’язку, честі, свідомості і т.і.

І кожне претендує на непохитність та непогрішимість використовуваних методів для прищеплення цих гілок до головного стовбура, що зветься людською особистістю.

Аркуш паперу поступово замазується, і чим бруднішим він стає, тобто чим більше людина обтяжена ефемерною інформацією і тими поняттями честі, обов’язку і т.і., які вдовбали та нав’язали їй інші, тим «розумнішою» та поважнішою її вважають  оточуючі.

Споглядаючи як люди дивляться на цей «бруд» як на заслуги, людина сама неминуче почне бачити цей замазаний аркуш у такому ж світлі.

Отже, перед нами приклад так званої людини, до якої часто застосовують такі означення як «талант» і «геній».

А настрій нашого «генія» безповоротно псується на цілісінький день, якщо він, прокинувшись вранці, не знайде свої капці біля ліжка.

Звичайна людина не є вільною у своїх проявах, в своєму житті та настроях.

Вона не може бути тим, чим хотіла би і не являється тим, чим себе вважає.

Людина – як гордо це звучить! Сама назва «людина» значить «кульмінація Творіння», але… наскільки це звання підходить сучасній людині?

Водночас людина повинна насправді бути кульмінацією Творіння, оскільки вона складається із та містить у собі всі можливості надбати всі дані, аналогічні тим, якими володіє Творець і Реалізатор усього сущого у Всьому Всесвіті».

Щоб володіти правом називатись «людиною», слід бути цілісним.

Задля цього ви мусите перш за все з незмінною наполегливістю і невгамовним бажанням, які проймають усі окремі частини-складові одного спільного цілого, тобто з бажанням, яке походить одночасно від думки, відчуття та природніх інстинктів, працювати над всебічним пізнанням себе, в той же час невтомно боротись із власними суб’єктивними недоліками, а потім утвердитися у результатах, здобутих таким шляхом виключно силами власної свідомості, зважаючи на недоліки у власній усталеній суб’єктивності, як і на виявлені методи їх подолання, намагатися викорінити їх без жодного жалю по відношенню до себе.

Якщо говорити чесно та абсолютно без упередження, сучасна людина, якою ми її знаємо, це лише годинниковий механізм, хоча й дуже складної конструкції.

Людина обов’язково повинна глибоко і всебічно обміркувати без жодної упередженості власну механістичність і добре осмислити її для того, щоб оцінити її значення та значення усіх спровокованих нею наслідків та результатів, які вона може мати як для нашого майбутнього життя, так і  для оцінки змісту нашого становлення та існування.

Для того, хто бажає дослідити людську механістичність в цілому та зрозуміти її, найкращим об’єктом вивчення буде він сам та його власна механістичність, а практично дослідити та глибоко зрозуміти її усією власною істотою, а не «психопатично», тобто лише однією частиною своєї загальної природи, можливо лише шляхом правильно проведеного  самодослідження.

Щодо правильного самодослідження та практикування його без ризику викликати згубні наслідки, що вже неодноразово спостерігалося у людей, які не мали відповідних для цього знань, необхідно застерегти (щоб запобігти надмірним старанням), що наш досвід, який спирається на величезну кількість точної інформації, якою ми володіємо, показав, що це не так вже і просто, як може здатись на перший погляд. Ось чому ми беремо за основу правильного самодослідження вивчення механістичності сучасної людини.

Перед тим, як почати досліджувати механістичність та усі принципи правильного проведення самодослідження, людина мусить, по-перше, раз і назавжди постановити бути незмінно щирою з собою, ні на що не закривати очей, не остерігатися наслідків, що би вони не обіцяли, не боятися жодних висновків і нехтувати попередніми власноруч створеними обмеженнями. По-друге, для того, щоб тлумачення цих принципів могло бути правильно сприйняте та переосмислене послідовниками цього нового вчення, необхідно створити відповідний тип «мови», оскільки ми з’ясували, що існуюча мова непридатна для такого роду пояснень.

Щодо першої умови, то необхідно на самому початку попередити, що людина, яка не звикла думати та діяти згідно з принципами самодослідження, мусить мати велику відвагу, щоб чесно прийняти зроблені висновки та не зневіритися; і дотримуючись цих принципів, продовжувати і надалі слідувати їм із зростаючою наполегливістю, яка є необхідною умовою у цій справі.

Ці висновки можуть «розладнати» усі переконання та погляди людини, дотепер глибоко закорінені, а також хід звичного процесу її мислення; і, в такому випадку, вона може бути позбавлена, можливо назавжди, усіх «дорогих серцю цінностей», які до цього моменту складали її тихе й безхмарне життя.

При правильному проведенні самодослідження людина вже з перших днів чітко зрозуміє та безсумнівно виявить своє безсилля та безпомічність буквально перед усім, що її оточує.

Усією своєю істотою вона буде переконана, що щось керує нею та направляє її, а сама по собі вона нічим не керує, ніщо не направляє.

Її притягує та відштовхує не лише все живе, що має здатність викликати в ній ті чи інші асоціації, а й цілком пасивні та неживі речі.

Без хибного уявлення про себе та самозаспокоєння – вже невід’ємних імпульсів сучасної людини – вона вважатиме, що усе її життя це лише сліпе реагування на згадані  симпатії та відрази.

Людина чітко розгледить той шаблон, за яким утворилися її так звані погляди на світ, смаки, характер тощо – тобто як була сформована її особа, і під впливом чого вона може змінюватись.

Щодо другої необхідної умови, тобто щодо мови: існує необхідність створити нову, оскільки наша доволі нова мова, яка, так би мовити, спричинилася до «пра́ва громадянськості», і якою ми спілкуємося, передаємо наші думки й знання іншим та пишемо книжки, на нашу думку, віджила своє і вже непридатна для більш чи менш точного обміну думками.

Слова, які складають нашу сучасну мову, через довільні значення, які люди вкладають в них, передають невизначені та відносні поняття, через що їх зміст трактується звичайними людьми досить «гнучко».

У поширенні цієї «ненормальності» в житті людини, на нашу думку, значну роль відігравала все та ж укорінена невідповідна система виховання підростаючого покоління.

Вона відігравала таку роль, бо була заснована, як вже було сказано, на примусі молоді «зубрити» якнайбільше слів, які в свою чергу, розрізнялися лише на слух, за вимовою, а не за суттю, закладеною в них. Ця система освіти призвела до поступової втрати в людьми здатності розмірковувати та задумуватись над тим, що вони говорять, та пильно зважувати те, що говорять їм.

В результаті втрати цієї здатності і з огляду, водночас, на необхідність доносити до інших власні думки більш-менш точно, люди, незважаючи на незліченну кількість уже існуючих у всіх сучасних мовах слів, мусять або запозичати їх з інших мов, або вигадувати все більше та більше своїх. Врешті це призвело до того, що коли сучасна людина хоче висловити ідею, для передачі якої вона знає безліч начебто підходящих слів, та виражає цю ідею словом, яке, згідно з її міркуваннями, здається влучним, вона все одно інстинктивно сумнівається в своєму виборі, несвідомо надаючи цьому слову власного суб’єктивного значення.

Через, з одного боку, таке автоматизоване вживання, а з іншого боку – поступове зникнення вміння концентрувати увагу протягом бодай якогось часу, звичайна людина, вимовляючи або чуючи слово, мимоволі виділяє та зупиняється виключно на тому чи іншому аспекті поняття, який передає слово, незмінно зводячи загальне значення до одного боку поняття, яке воно виражає; тобто, слово несе для людини не усі змістові відтінки певного поняття, а набуває абсолютно випадкового значення, навіяного потоком її автоматичних асоціацій. Отже кожного разу в ході розмови, коли сучасна людина чує та говорить одне і теж слово, вона надає йому різних значень, подекуди досить несумісних зі змістом вживаного слова.

Для кожного, хто в певній мірі свідомий цього та більш менш вміє спостерігати, це «трагікомічне свято звуку» надзвичайно чітко помітне та очевидне, коли інші приєднуються до розмови двох сучасних людей. Кожен з них вкладає свій власний суб’єктивний зміст в усі слова, які стали центром тяжіння у «симфонії слів без змісту», і неупереджений спостерігач стає свідком того, що в казках «Тисячі та однієї ночі» зветься «какофонічна фантастична нісенітниця». Спілкуючись ось так сучасні люди все-таки вважають, що вони розуміють одне одного і впевнені, що доносять свої думки інших.

Ми стверджуємо, спираючись, крім спостережень, на безліч незаперечних даних, підтверджених психо-фізико-хімічними експериментами, що доки сучасні люди залишаються якими є, а саме «звичайними людьми», що б вони не обговорювали між собою (це особливо стосується абстрактних тем) вони ніколи не розумітимуть однакові поняття під однаковими словами, як і ніколи в принципі не зрозуміють одне одного.

Ось чому в сучасній звичайній людині весь її внутрішній досвід, навіть негативний та болісний досвід, який збуджує розумову діяльність та дійшов до певних логічних результатів, які, в інших умовах, могли би бути дуже корисними для оточуючих, не виноситься назовні, а трансформується у так званий «поневолювальний фактор» для неї ж самої.

Через це заглибилось навіть відчуження духовного життя, і, внаслідок цього, так зване «взаємне наставляння», таке важливе для колективного існування людей, все більше занепадає.

Через втрату здатності розмірковувати та вдумуватись, кожного разу коли сучасна звичайна людина чує або вживає слово, знайоме їй лише за звучанням, вона не зупиняється щоб обдумати його, у неї навіть не виникає запитання що ж воно насправді означає, бо вона вже вирішила, раз і назавжди, що вона сама, як і  інші, це знає.

Можливо, запитання все ж таки виникає, коли така людина чує абсолютно незнайоме слово вперше; але тоді вона вдовольняється замінивши незнайоме слово іншим, підходящим словом знайомого звучання, і гадатиме, що зрозуміла його.

Щоб підтвердити сказане вище, чудовим прикладом послужить слово, яке так часто вживається сучасними людьми, – «світ».

Якби люди могли усвідомлювати те, що з’являється в їх думках, коли вони чують або вимовляють слово «світ», більшість з них мусила б визнати – звичайно при бажанні  бути чесними, – що  для них це слово не несе жодного конкретного уявлення. Сприймаючи на слух всього лише знайоме звучання, значення якого вони думають, що знають, вони нібито кажуть собі, «А, так-так, світ, я знаю, що це таке», та вдоволено продовжують думати.

Варто комусь свідомо затримати їхню увагу на цьому слові і випробувати їх, попросивши сказати, що вони розуміють під ним, як вони спочатку просто розгубляться, але, швидко зібравшись з думками, або, іншими словами, швидко обманувши самих себе та пригадавши перше визначення слова, яке спало на думку, вони відразу видаватимуть його за своє власне, хоча, насправді, ніколи раніше не розмірковували над ним.

Якщо би хтось мав необхідну владу примусити групу сучасних людей (навіть з тих, хто отримали так звану «хорошу освіту») сформулювати як кожен із них розуміє слово «світ», то вони почали би ходити такими колами, що комусь і касторова олія згадалася б із певною приємністю. Хтось із них, наприклад, хто крім іншого прочитав кілька книжок з астрономії, скаже, що «світ» – це величезна кількість сонць з їх планетарними системами, які  розташовані на колосальних відстанях одна від одної, разом утворюючи те, що ми звемо галактикою «Молочний шлях», поза якою, на безмежних відстанях, які перевищують наші можливості вимірювання, імовірно існують інші сузір’я та світи.

Інший, обізнаний в сучасній фізиці, говоритиме про «світ» як про закономірну еволюцію матерії від атому до значно більших одиниць як планети та сонця; можливо він згадає теорію схожості між атомами й електронами та планетами й сонцями.

Ще хтось, кому траплялось цікавитись філософією і читати плутанину на цю тему скаже, що «світ» – це всього лише результат нашого суб’єктивного проектування та уявлення, і що, скажімо, наша земля з усіма її горами та океанами, рослинним та тваринним царствами, є світом видимості та ілюзії.

Людина, обізнана з останніми теоріями багатовимірного простору, скаже, що «світ» зазвичай уявляють як безкінечну тривимірну сферу, але насправді цей тривимірний світ як такий не може існувати, і є лише уявною секцію перетину іншого, чотиривимірного світу, з якого походить і в якому зникає все оточуюче нас.

Той, чий світогляд спирається на релігійні догми скаже, що «світ» – це все існуюче, видиме та невидиме, створене Богом, та підпорядковане Його Волі. Наше життя у видимому світі коротке, але у невидимому світі, де людина отримує нагороду або покарання за всі свої вчинки під час тимчасового перебування тут,  – вічне.

Хтось, пов’язаний зі спіритуалізмом, скаже, що крім видимого існує й інший «світ», «потойбічний», населений істотами, з якими ми можемо входити у зв'язок.

Фанатик теософії піде далі і стверджуватиме, що існує сім взаємопроникних «світів» і що вони складаються відповідно із все більш тонкої матерії.

Коротше кажучи, жодна сучасна людина не змогла би запропонувати єдине конкретне значення, справедливе для всіх окремих випадків, яке б передавало справжнє значення слова «світ».

Загальне психічне внутрішнє життя звичайної людини це ніщо інше, як «механістичний контакт» двох чи трьох серій асоціацій, – попередньо отриманих через враження та зафіксовані під впливом певних імпульсів, – які потім повстали у трьох гетерогенних центрах або «мі́зках». Коли асоціації знову вступають в дію, тобто коли має місце повторне відтворення послідовних образів, то під впливом внутрішнього чи зовнішнього випадкового потрясіння аналогічні образи, викликані цими асоціаціями, відтворюються і в іншому центрі.

Всі особливості світогляду звичайної людини та характерні риси її індивідуальності випливають та залежать від послідовності впливу на неї імпульсів, котрі виникають під час сприйняття нових вражень, а також від набутого автоматизму, завдяки якому викликається процес відтворення цих образів.

Саме цим пояснюється невідповідність декількох потоків асоціацій, які, не маючи нічого спільного між собою, паралельно протікають в індивіді, що завжди помічала навіть звичайна людина, перебуваючи у пасивному стані.

Згадані образи сприймаються загальною будовою людини за допомогою, як було сказано, трьох систем-центрів, які наявні в будові усіх тварин; вони служать як приймачі сімох так званих планетарних-гравітаційних-вібраційних-центрів.

 Структура цих центрів-приймачів однакова в усіх частинах механізму.

Вони нагадують чисту грамофонну пластинку; на цих пластинах або «дисках» починають записуватись всі враження, отримані з перших же днів появи людини у світі, навіть раніше, під час розвитку в утробі матері.

Окремі складові цього загального механізму впоряджені так, що рефлекторно фіксують нові образи та враження, групуючи їх із подібними, отриманими попередньо, більш того, групуючи їх з тими, які фіксуються одночасно з ними.

Отже кожне пережите враження записане у кількох місцях на кількох «пластинах», і зберігається там без змін.

Ці закарбовані сприйняття мають властивість «пробуджувати себе» при контакті з однорідними рівноцінними вібраціями, а потім відтворюється дія схожа на ту, яка викликала їх первинне виникнення.

Саме це відтворення попередньо сприйнятих вражень, яке породжує асоціації, разом із фрагментами повторення дій, які потрапляють в поле уваги людини, становлять те, що зветься «пам’ять».

 Пам’ять звичайної людини, у порівнянні з пам’яттю людини гармонійно розвинутої, є простим надзвичайно недосконалим пристосуванням для її потреб зберігати попередньо отриманий запас вражень протягом її відповідального життя.

За допомогою пам’яті звичайна людина може користуватись та вільно орієнтуватись в дуже малій частині повного запасу попередньо отриманих вражень, в той час як пам’ять, властива справжній людині, дає можливість вільно орієнтуватися в абсолютному об’ємі  вражень, коли б вони не були отримані.

На основі багатьох експериментів було надзвичайно точно встановлено, що кожна людина, перебуваючи у певних станах, наприклад на відповідних стадіях гіпнозу, може згадати до найдрібніших деталей усе, що будь-коли відбувалося з нею; вона може відновити в пам’яті усі деталі оточення, голоси та обличчя людей, яких вона бачила навіть в перші дні свого життя, коли вона була, відповідно до загальних уявлень людей, несвідомою істотою.

Коли людина перебуває у подібному стані, можливо штучно примусити грати навіть ті пластини, які заховані у найтемніших кутах механізму; та часто трапляється, що вони починають крутитись під впливом якогось явного або прихованого потрясіння, викликаного якимось переживанням, внаслідок чого перед людиною раптово повстають давно забуті сцени, картини, обличчя тощо.

Тут я перерву оповідання, бо гадаю, що доречно зробити наступне доповнення:

ДОПОВНЕННЯ

Звичайна середньостатистична людина – несвідомий раб, який служить всесвітнім цілям, чужим її власній індивідуальності.

Вона може прожити своє життя не змінившись, і такою ж зникнути назавжди.

Але, в той же час, Всемогутня Природа наділила людину можливістю не просто сліпо служити всесвітнім цілям, а, підкоряючись Природі і виконуючи призначене собі, бо така доля кожної живої істоти, одночасно розвивати себе, працювати над власною егоїстичною індивідуальністю.

Крім того, ця можливість була надана для блага спільної цілі, адже для підтримання рівноваги об’єктивних законів необхідні такі відносно звільнені люди.

Хоча таке звільнення можливе, все ж таки важко сказати чи має якась конкретна людина  шанс досягнути його.

Є багато причин, які можуть стати цьому на заваді, більше того, вони в більшості випадків не залежать ні особисто від нас, ні від великих законів, а від різних випадкових умов нашого становлення та виховання, найвпливовіші з яких – спадковість та умови, в яких проходить наш «підготовчий період». Одні лише ці непідвладні нам умови можуть стати перепоною для нашого звільнення.

Основна перешкода на шляху абсолютного звільнення від рабства полягає у тому, що необхідно прагненням, що струменіє із власної ініціативи та наполегливості та спирається на особисті зусилля, тобто не з чужої волі, а з власної, зуміти викорінити зі своєї природи вже огрубілі наслідки певних якостей, що наші предки називали «орган кундабуфер», так і схильностей до тих наслідків, які можуть проявитись знову.

Щоб дати вам принаймні приблизне уявлення про цей дивний орган, його властивості, а також вплив на нас наслідків цих властивостей, ми мусимо трошки довше затриматись на цьому питанні і розповісти про це детальніше.

Всемогутня Природа мала багато важливих причин (теоретичні пояснення яких будуть подані у подальших лекціях) передбачливо розмістити в загальній природі наших предків орган, завдяки якому вони не могли бачити та відчувати будь-що таким, яким воно є насправді.

Хоча цей орган був потім «видалений» тою ж Всемогутньою Природою з загальної будови людини, все ж згідно з космічним законом, який проголошує «засвоєння результатів часто повторюваних дій», згідно з яким часте повторення однієї і тієї ж дії породжує за певних умов в кожній «концентрації матерії» схильність до повторюваних результатів, ця схильність наших предків передавалася із покоління в покоління. Отже їх нащадки в ході існування продовжували дотримуватися численних умов через дію згаданого закону, тож відтоді через появу в них різних властивостей цього органу і через асиміляцію внаслідок їх передачі з покоління в покоління, в результаті вони набули майже однакових проявів, як і у предків, навіть за відсутності самого органу.

Щоби приблизно зрозуміти прояви цих наслідків в нас самих, можна звернутися до безсумнівного факту, цілком доступного для нашого Розуму.

Кожен з нас людей смертний і може померти у будь-який момент.

Отже постає питання, чи може людина дійсно уявити собі і, так би мовити, «пережити» у цій свідомості процес власного умирання?

Ні! Як би людина не хотіла, вона ніколи не зможе ні уявити, ні пережити цей процес.

Сучасна людина може уявити собі смерть іншого, хоча теж не повністю.

Вона може уявити, наприклад, як якийсь містер Сміт виходить з театру, переходить вулицю, і його збиває на смерть автомобіль.

Або як дорожній знак, зірваний вітром, падає на голову містера Джонса, який був поряд, і вбиває його на місці.

Або, що містер Браун з’ївши несвіжого рака, отруюється, та оскільки ніхто не в стані врятувати його, помирає наступного дня.

Будь-хто може легко все це собі уявити. Але чи може звичайна людина припустити такий самий кінець як для містера Сміта, Джонса та Брауна для себе самої, відчути та пережити увесь відчай від того, що це може трапиться з нею?

Подумайте, що сталося би з людиною, яка чітко уявила би собі і пережила неминучість своєї смерті.

Якщо вона серйозно задумається та насправді зуміє заглибитися в це і пізнати власну смерть, що може бути більш лячним?

Повсякденне життя, особливо останнім часом, окрім гнітючого факту, що смерть неминуче та безповоротно прийде до нас, сильно обтяжене багатьма іншими подібними фактами, жваве уявлення переживання яких незмінно викличе у нас нестерпне страждання.

Уявіть, що сучасні люди, які вже абсолютно втратили будь-яку можливість мати найменшу реальну об’єктивну надію на майбутнє, тобто люди, які не «посіяли» нічого під час свого відповідального життя, і, відповідно, не матимуть що «пожинати» у майбутньому, – уявіть, що такі люди змушені осягнути неминучість їх раптової смерті. Від самого цього переживання, лише навіть подумки, вони б наклали на себе руки.

Особливість проявлення наслідків властивостей вищезгаданого органу на психе людей полягає в тому, що у більшості  сучасних людей – цих істот з троїстим мозком, на яких покладалися всі надії та сподівання нашого ТВОРЦЯ, як на можливих служителів вищим цілям – не пробуджується усвідомлення жодного з цих справжніх жахів, а також в тому, що вони можуть мирно існувати, несвідомо виконуючи визначене наперед, але служити лише дріб’язковим негайним цілям Природи, оскільки через їхній неналежний та ненормальний спосіб життя втратили будь-яку можливість служити вищим цілям.

Завдяки цим наслідкам усвідомлення не тільки цього жаху не зринає у психе таких людей: для самозаспокоєння вони ще й самі вигадують всілякі фантастичні пояснення, правдоподібні для їх наївної логіки, що вони насправді відчувають, а чого не відчувають взагалі.

От наприклад уявімо, що вирішення питання нашої нездатності дійсно усвідомлювати різні справжні жахи, зокрема жах власної смерті, став «питанням дня», що трапляється з певними питаннями в житті сучасних людей. Дуже імовірно, що тоді  всі сучасні люди, звичайні смертні, як і так звані «вчені», категорично запропонують вирішення, в якому не сумніватимуться ні хвилини, і, як то кажуть, з піною на губах, почнуть доводити, що насправді людина здатна уникати переживання своєї власної смерті тільки завдяки власній «волі».

Але якщо визнати що це так, тоді чому ця примарна воля не захищає нас від інших, менших страхів, які ми переживаємо на кожному кроці.

Щоби вникнути та відчути усією своєю істотою те, про що я зараз говорю, а не просто «блудити думками», що, на горе наших нащадків, стало домінуючим спадком сучасних людей, уявіть наступне. Сьогодні, після лекції, ви повертаєтесь додому, роздягаєтесь, лягаєте в ліжко, і як раз коли ви накриваєтесь ковдрою, з-під подушки вистрибує миша і, промчавши по вашому тілі, пірнає в складку ковдри. Відверто зізнайтеся, що при самій думці про це все ваше тіло пересмикнулося. Чи не так?

А тепер, будь ласка, спробуйте зробити виняток та обміркуйте самим мисленням, без жодного, так би мовити, «суб’єктивного емоціонування», вкоріненого в вас, про можливість такої ситуації, і ви самі здивуєтесь, що ви відреагуєте на це наступним чином.

Що ж тут такого лячного? Це всього лише домашня миша, найбільш нешкідлива та безвинна із всіх тварин.

Тепер я запитаю вас як все щойно сказане можна пояснити «волею», якою начебто наділена кожна людина?

Як можна пояснити факт, що людина лякається маленької мишки, найбоязкішої з усіх тварин, як і тисяч подібних дрібниць, які можуть ніколи і не статися, і, в той же час, не відчувати жодного жаху від неминучості власної смерті?

У будь-якому випадку, пояснити таку очевидну невідповідність фактом людської «волі» неможливо.

Якщо розглядати це протиріччя, звільнившись від будь-якого упередження, тобто без усталених понять, отриманих мудруванням так званих «авторитетів», які в більшості випадків стали ними завдяки наївності та стадному інстинкту людей, а також без впливу наслідків ненормального виховання, яке формує наше мислення, стає абсолютно очевидно, що усі ці жахи, які не викликають в людини бажання накласти на себе руки, дозволені Самою Природою до тої міри, в якій вони необхідні для перебігу процесу нашого звичайного існування.

І насправді, без них, без усіх цих, в об’єктивному сенсі назвемо їх «блошиних укусів», які проте здаються нам «безпрецедентними жахами», ми були б позбавлені будь-яких переживань – суму, радості, надії, розчарування і так далі, а разом з ними і усіх наших турбот, стимулів, прагнень, як і в принципі будь-яких імпульсів, що спонукають нас діяти, досягати чогось, та домагатись якоїсь цілі.

Завдяки цій сукупності рефлекторних «дитячих переживань», що виникають та протікають в кожній людині, вона з одного боку підтримує власне існування, а з іншого – не має ні можливості, ні часу бачити та відчувати реальність.

Якби звичайна людина не була позбавлена можливості усвідомлювати та пам’ятати, хоча б у помислах, що у якусь визначену дату, наприклад завтра, через тиждень, через рік чи два вона без сумніву помре, цікаво що би тоді залишилось з усього того, що досі  заповнювало і складало її життя?

Для неї усе втратило б свій сенс і значення. Яку б мала вагу відзнака за довгу службу, отримана вами вчора, яка принесла таку втіху. Або цей недавно перехоплений повний обіцянки погляд жінки, яка довгий час була об’єктом вашого безперервного та невзаємного залицяння, або газета до вранішньої кави, або шанобливе вітання сусіда в під’їзді будинку,  вечірній похід у театр, відпочинок та сон, усі ваші улюблені речі – яку би вони мали цінність?

Вони би втратили свою попередню значимість, навіть якби людина знала, що її смерть застане тільки через п’ять чи сім років.

Одним словом, людина не може і не повинна дивитися своїй смерті «у лице», бо ризикує буквально втратити ґрунт під ногами і зіткнутись із чітко сформульованим питанням: «Навіщо ж тоді  жити, важко трудитись і страждати?»

Якраз для того, щоб таке питання не виникало, Всемогутня Природа, переконавшись, що в середній природі більшості людей вже зникла будь-яка схильність для достойних проявів, властивих істотам, наділеним трьома центрами, передбачливо та мудро захистила їх, дозволивши проявлятись в них насідкам недостойних властивостей, не гідних таких істот, і ці прояви, за відсутності правильної актуалізації особи, перешкоджають їй сприймати або усвідомлювати реальність.

І Всемогутня Природа була змушена пристосуватись до такої явної аномалії, тому що через умови існування, які люди власноруч створили собі, для підтримання рівня випромінювання, необхідного Вищим Спільним Космічним Цілям з’явилась необхідність збільшити кількість народжень та тривалість цих життів.

Звідси випливає, що життя в принципі дається людям не для них самих, а що воно необхідне для згаданих Вищих Спільних Космічних Цілей, внаслідок чого Всемогутня Природа опікається цим життям, щоби воно протікало у більш-менш прийнятній формі і не перервалось передчасно.

А хіба ми, люди, не слідкуємо, не охороняємо, не годуємо та не робимо життя наших овець чи свиней якомога комфортнішим?

Чи робимо ми це тільки тому, що ми цінуємо їхнє життя заради їхнього життя?

Ні! Ми робимо це для того, щоб одного дня вбити їх та отримати необхідне нам м’ясо, до того ж якомога жирніше.

Так само Всемогутня Природа вживає усіх заходів, щоб ми жили, не усвідомлюючи жаху, і не наклали на себе руки, а жили довго; а коли проб’є наш час – Вона безжалісно позбудеться нас.

Через існуючі умови життя звичайних людей це перетворилося на незмінний закон Природи.

Наше життя має одну дуже важливу ціль і всі ми повинні служити цій Великій Спільній Меті, і саме в цьому полягає увесь сенс та покликання нашого життя.

 Усі люди без винятку раби цієї «величі», і, волею-неволею, змушені підкорятись та виконувати без жодних ухилень та компромісів призначене кожному з нас нашою спадковістю та набутою нами Сутністю.

А зараз, після всього сказаного, повертаючись до головної теми сьогоднішньої лекції, я хотів би нагадати вам слова, які я неодноразово вживав для визначення людини – вислови «справжня людина» і «людина в лапках», і, підсумовуючи, додати наступне.

Хоча справжня людина, яка здобула своє власне «Я», і людина в лапках, позбавлена його, у рівній мірі раби вже згаданої «Величі», різниця між ними, як я вже зазначав, полягає в тому, що ставлення першої до власного рабства свідоме, тож вона отримує можливість служити загальній космічній Актуалізації, одночасно застосовуючи частину цих проявів для здобуття «нетлінного Існування» для себе, що передбачено провидінням Всемогутньої Природи, тоді як людина позбавлена «Я», не усвідомлюючи свого рабського становища протягом усього періоду її існування, використовується виключно як засіб, який зникає навіки, як тільки в ньому зникає потреба.

Для того, щоб пояснити та проілюструвати те, що я сказав, порівняємо людське життя в цілому з великою річкою, утвореною різними джерелами, яка тече по поверхні нашої планети, а життя кожної окремо взятої людини – із краплею води в ріці.

Ця ріка тече спочатку як одне ціле по досить рівній долині, але у тому місці, де Природа особливо зазнала впливу так званого «незаконного катаклізму», ріка розділяється на два окремих русла, чи, як це можна ще назвати, відбувається  «розподіл вод» ріки.

Води одного потоку після місця розподілу течуть по ще рівнішій долині без жодних перепон, серед величних та мальовничих краєвидів, і врешті впадають в безмежний океан.

Друга течія прокладає собі шлях вибоїстим пейзажем, утвореним «незаконним катаклізмом», і врешті вода потрапляє в розломи, утворені цим катаклізмом, і поступово зникає у найглибших надрах землі.

Хоча після поділу потоки течуть нарізно та більше не змішуються, все ж таки протягом усього їх шляху їх русла подекуди підходять настільки близько одне до одного, що усі результати, набуті в процесі нарізної подорожі, змішуються, а під час природних катаклізмів, таких як шторм чи буревій, бризки води або окремі краплі навіть потрапляють з одного потоку до іншого.

Окреме життя кожної людини аж до досягнення нею відповідального віку відповідає краплі води в початковому джерелі ріки, а місце водорозділу – моменту досягнення зрілості.

Згідно із законом після цього розгалуження кожен наступний визначний поступ як ріки, так і кожного окремого елемента, задіяного в цьому русі спрямованому до виконання наперед визначеної цілі цілою річкою, відбивається однаково на кожній окремій краплині, оскільки ця краплина приналежна до всієї ріки.

Для окремої ж краплі усі її переміщення, напрямки та стани, викликані зміною розташування, різними випадковими навколишніми обставинами, пришвидшенням або уповільненням темпу просування, несуть завжди абсолютно випадковий характер. Для краплі не існує наперед визначеної долі, яка існує тільки для усієї річки.

У початковому джерелі ріки життя кидає краплі туди, сюди, а наступної хвилини їх можливо взагалі викине з потоку і вони зникнуть, випарувавшись.

Отже відколи Всемогутня Природа була змушена відбити збочення людини до неналежного життя на природі самої людини, заради цілей спільної актуалізації всього живого було постановлено, що загальне людське життя на Землі має текти двома руслами. Тож Всемогутня Природа передбачила та поступово відбила в деталях Її загального творіння наступну закономірність: в краплях води у початковому джерелі, які відрізняються внутрішніми суб’єктивними «зусиллями самозречення», може з’явитися «щось», що викликає появу певних властивостей, які дають можливість на місці розподілу вод ріки життя увійти в той чи інший потік.

Це «щось» зумовлює розвиток певної схильності в загальній природі краплі води, яка відповідає то́му чи іншому потоку, а в загальній природі людини у відповідальному віці являється тим «Я», яке я згадував у сьогоднішній лекції.

Той, чия загальна природа наділена власним «Я», входить в один потік ріки життя, а чия позбавлена його  – в інший.

Подальша доля кожної краплі в загальній ріці життя визначається при розділенні потоків в залежності від того, до якого з них попаде крапля.

Різниця полягає в тому, як вже говорилось, що одна течія в результаті впадає в океан, тобто в ту область загальної Природи, в якій часто відбувається так званий повторюваний «взаємообмін сутностями між великими космічними концентраціями» за допомогою процесу «Похдалісджанхи», один із аспектів якого, до речі, сучасні люди звуть «циклоном», в результаті якого крапля води отримує можливість еволюціонувати у наступну, вищу концентрацію.

А кінець течії іншого потоку, як вже було сказано, губиться в розломах «нижніх шарів» Землі, де він бере участь у постійному процесі «інволюційного будівництва», що відбувається в надрах планети, та, перетворившись на пару, відправляється у відповідні сфери нових народжень.

Великі та малі закономірності та деталі зовнішнього руху, спрямовані на виконання призначеного, які встановлюються після розподілу вод, випливають для обох течій з однакових космічних законів, і лише їх результати, так би мовити, «персоналізуються» відповідно до потоку, і хоча вони діють незалежно, вони весь час допомагають та підтримують одне одного. Їх персоналізовані другорядні результати, що випливають з фундаментальних космічних законів, деколи діють пліч-о-пліч, зіштовхуються, перетинаються, проте ніколи не перемішуються. Деколи дії цих результатів під впливом особливих зовнішніх умов можуть поширюватись на певні окремі краплі.

Для нас, сучасних людей, найбільше зло полягає у тому, що через різні ненормальні умови нашого повсякденного життя, які ми власноруч створили, і насамперед через наслідки неправильної так званої «освіти», досягши відповідального віку і сформувавши нашу природу, яка відповідає виключно тому потоку, який губиться у темних глибинах Землі, ми вступаємо в нього і він несе нас куди йому заманеться, а ми, не замислюючись про наслідки, залишаємось пасивними і продовжуємо плисти за течією.

Доки ми залишаємося пасивними, ми не тільки неминуче є простим знаряддям для служіння інволюційно-еволюційному процесу творення Природи, а також змушені до кінця нашого життя рабськи залежати від примх різного роду сліпих випадків.

Оскільки більшість із присутніх тут вже перетнула межу свідомого віку і щиро визнає, що досі не набула власного «Я», і згідно зі всім сказаним мною, не бачить для себе якихось особливо приємних перспектив, тож для того щоб ви, тільки ті з вас, які усвідомлюють це, не зневірились та не впали в песимізм, яким сьогодні просякнуте усе ненормальне життя людини, я скажу чесно, без жодних прихованих думок, що згідно з моїми переконаннями, які сформувались протягом років досліджень і підкріплені результатами багатьох особливих досліджень, які лягли у основу принципів Інституту Гармонійного Розвитку Людини, засновником якого я є, навіть зараз для вас ще не запізно.

Справа в тому, що згадані дослідження та експерименти дуже чітко і ясно довели мені, що для всього, що знаходиться під опікою Матері Природи, передбачена можливість сягнути кореня власної сутності, тобто власного «Я», навіть після входження у відповідальний вік.

Дар провидіння Справедливої Матері Природи в даному випадку полягає у тому, що нам дана можливість при певних внутрішніх та зовнішніх умовах переходити з одного потоку в інший.

Вислів «перше звільнення людини», що дійшов до нас з древніх часів, стосується лише цієї можливості переходу з течії, яка неминуче зникне в надрах землі, до течії, яка зілляється із безміром безкрайого океану.

Перейти в інший потік не так вже й просто – захотів і перейшов. Необхідно насамперед свідомо викристалізувати в собі певну основу для збудження у вашій загальній природі тривалого невгасимого імпульсу бажання здійснити цей перехід, а потім довго готуватись для цього.

Для цього переходу необхідно насамперед відмовитись від усього, що здається нам «благословеннями», а насправді є всього лише рефлекторно та рабськи набутими звичками, характерними для цього потоку життя.

Іншими словами необхідно померти для свого звичайного життя.

Це са́ме та смерть, про яку говорять усі релігії.

Про неї йдеться у вислові, який дійшов до нас з часів далекої давнини: «Без смерті немає воскресіння». Тобто якщо ти не помреш, то і не зможеш воскреснути.

Тут йдеться не про смерть тіла, оскільки для такої смерті не потрібно воскресіння.

Оскільки якщо є душа, тим більше душа безсмертна, вона може обійтися без воскресіння тіла.

Немає також жодної необхідності нашій душі повставати перед жахливим Судом Господнім,  як научають нас Отці Церкви.

Ні! Сам Ісус Христос та всі інші пророки, послані з Небес, говорили про смерть, яка може настати ще за життя, а саме  смерть «Тирана», який тримає нас у рабстві в цьому житті, і від звільнення від нього залежить перше головне звільнення людини.

Підсумовуючи все сказане ‒ основні ідеї лекції і додане мною сьогодні про поділ сучасних людей на дві відмінні категорії за внутрішньою сутністю, як і невтішний факт, який я у певній мірі висвітив в додатку, про різноманітні наслідки органу Кундабуфер у загальній людський природі, які останнім часом почали проявлятися набагато яскравіше через умови повсякденного життя, створені нами, які невпинно вироджуються, і особливо завдяки неправильній системі освіти підростаючого покоління, ‒ я вважаю за необхідне сказати, і навіть наголосити, що усі без винятку непорозуміння, які виникають в ході нашого спільного життя, особливо у взаємовідносинах, всі суперечки, сварки, поспішні рішення, які із запізненням супроводжуються докорами сумління; і навіть такі масштабні події як війни, громадянські війни та інші аналогічні лиха спричинені виключно властивістю звичайної природи людей, які ніколи не працювали над собою, і цю властивість я би назвав «сприйняття реальності догори дригом».

Кожна людина, яка здатна хоч трохи мислити не ототожнюючи себе зі своїми пристрастями, мусить погодитися з цим, якщо вона пригадає хоча б той єдиний так часто повторюваний в процесі нашого внутрішнього життя факт, що попервах всі наші переживання, в момент коли вони розгортаються в нас, здаються надзвичайно жахливими, але вже після незначного проміжку часу, коли вони заміняються іншими і випадково пригадуються нам, коли ми вже в іншому настрої, оцінюються нашим логічним мисленням як незначні.

Результати чуттєвого сприйняття та мислення звичайної людини схильні «робити із мухи слона».

Прояви цієї згубної схильності в загальній природі згаданих людей сильно загострюються під час таких подій як світові війні, революції і так далі.

Під час таких подій дуже гостро проявляється стан, під дію якого вони за рідким виключенням потрапляють навіть усвідомлюючи його, який зветься «масовий психоз».

Природа цього стану полягає в тому, що звичайні люди, слухаючи розказні якихось безумців і сприймаючи їх своїм ослабленим мисленням, яке в такі часи слабне ще більше, від потрясіння стають жертвою цих жахаючих історій та автоматично проявляють ознаки цього стану.

Коли вони потрапляють під дію цього батога – батога, який для сучасних звичайних людей вже став їхнім невід’ємним спадком – у їхній природі зникає те святе, що зветься «совістю», якою обдарувала їх, як богоподібних істот, Всемогутня Природа на противагу тваринам.

Обізнані люди щиро шкодують про існування такої спадковості у сучасних людей, оскільки згідно з історичними даними та практичним поясненням багатьох глибоко вчених людей минулих століть, Всемогутня Природа вже довгий час не потребує такого феномену як «масовий психоз» для Своєї рівноваги. Скоріше навпаки:  ця спадковість, що періодично відновлюється в людях, змушує Природу пристосовуватись наново, наприклад збільшуючи народжуваність, змінюючи так званий «темп загального психе» і так далі.

Я вважаю за необхідне після всього сказаного додати, і знову ж таки наголосити,  що усі історичні дані, які дійшли до сучасних людей, а також і до мого відома, про те, що насправді відбувалось в житті людей, не ті вигадані факти так званими вченими умами, особливо німцями, історії яких забивають голову підростаючому поколінню майже усюди в світі, чітко вказують на те, що люди минулих епох не поділялись на дві течії життя, а плили усі в єдиному руслі.

Суцільне життя людства поділилось на дві течії з часів так званої «Тікліамійської цивілізації», яка безпосередньо передувала Вавилонській.

Як раз від тих часів почав помалу формуватись та зрештою встановився устрій життя, при якому, як помітить кожна розважлива людина, існування протікає більш-менш терпимо лише при поділі людей на панів та рабів.

Хоча бути панами або рабами в колективному співіснуванні дітей Спільного Батька недостойно людини, все ж через теперішні умови життя, які вже глибоко вкоренилися в колективне співіснування людей і беруть свій початок з далекої давнини, ми мусимо змиритись з ними та неупереджено прийняти компроміс, який задовільнить як наш особистий добробут, так і не суперечитиме заповідям, які ми, люди, отримуємо від «Першоджерела Всього Існуючого».

Я вважаю, що такий компроміс можливий, якщо дехто з людей поставить за головну мету свого життя розвити у власній природі усе необхідне, щоб стати паном і піднестися серед собі подібних оточуючих людей.

Виходячи з цього і діючи згідно із мудрим висловом давнини «для того, щоби бути справжнім чесним та хорошим альтруїстом, насамперед необхідно стати надзвичайним егоїстом», а також користаючись здоровим глуздом, даним нам Всемогутньою Природою, кожен з нас мусить поставити собі за головну ціль перетворитися на пана, піднестися як вчитель в процесі нашого колективного життя.

Я не маю на увазі під словом «пан» того значення, яке вкладають в нього сучасні люди, тобто того, хто має багато грошей та рабів, отриманих зазвичай у спадок. Я маю на увазі, що така людина, завдяки її  благочестивим вчинкам по відношенню до оточуючих, – вчинки, які керуються виключно її Розумом, а не наслідковими імпульсами горезвісного органу Кундабуфер, набуває чогось такого, що змушує усіх навколишніх схиляти перед нею голову та з глибоким благоговінням дослухатись до її слів.

Тепер я вважаю першу добірку моїх записів завершеною, і завершеною в тій формі, що задовольняє навіть мене.

****************