Зціли своє життя    -    Луіза Хей

(You Can Heal your Life - Louise L. Hay) 

Історія мого житя

 Переклад з англійської - Олександри Радкевич (м.Рівне)

«Розкажіть, будь ласка, коротко про своє дитинство». З цим питанням я зазвичай зверталася до людей, які чекали на мою допомогу. Не через те, що мені потрібні були подробиці - я просто хотіла побачити загальну модель виникнення проблем. Якщо у них проблеми зараз, то ситуації, які їх сформували, виникли далеко в минулому. 

  Коли я була півторарічною дівчинкою, мої батьки розлучилися. Не пригадую чи я почувалася погано. А от що я згадую з жахом так це те, що моя мати пішла працювати прислугою і здала мене в інтернат. А далі я проплакала безупинно три тижні. Люди, які про мене дбали, не змогли з цим справитися і мою матір змусили забрати мене та шукати інший вихід. Те, як вона справлялася з усім будучи матір'ю-одиначкою зараз викликає в мене неймовірне захоплення. Однак, тоді мене найбільше турбувало те, що я не отримувала усієї уваги та любові, яку колись мала.

 Я так і не зрозуміла для себе, чи любила мати мого вітчима, чи вона вийшла за нього заміж для того, щоб забезпечити нас житлом. Проте це був не дуже вдалий вчинок. Цей чоловік походив з Європи, із суворої сім'ї з німецькими традиціями, де панувала жорстокість, і він так і не навчився по-іншому поводитися у своїй сім'ї. Моя мати завагітніла сестрою, а потім на нас навалилася депресія 1930-х років і наша сім'я, сповнилася насильства. Мені було п'ять.

     Для повноти картини, якраз приблизно у цей час мене зґвалтував старий п'яниця-сусід. Огляд лікаря досі стоїть у мене перед очима, як і судова справа, у якій я виступала головним свідком. Чоловіка засудили на 15 років ув'язнення. Мені постійно повторювали: «Це ти у всьому винна», тому багато років я провела у страху, що коли його випустять, то він прийде і помститься мені за те, що я така погана засадила його за грати.

     Більшість свого дитинства я потерпала від фізичного та сексуального насильства на додаток до важкої праці. Моя самооцінка падала все нижче та нижче і небагато речей здавалися для мене нормальними. Я почала випромінювати цю картину у зовнішній світ.

     У четвертому класі стався випадок, який ілюструє моє тодішнє життя. Одного дня у школі була вечірка з декількома тортами на усіх. Більшість дітей у цій школі, окрім мене, походили із пристойних сімей середнього класу. Я була вдягнена бідно, зі смішною зачіскою «під горщик», у чорних кедах і від мене тхнуло часником, який я повинна була їсти «від глистів». Ми ніколи не їли тортів - не могли собі цього дозволити. У нас була сусідка, яка щотижня давала мені десять центів, і долар на мій день народження та на Різдво. Десять центів ішли до сімейного бюджету, а на долар мені купували білизну на рік у магазині дешевих товарів.

     Отож, у той день у школі була вечірка і було стільки торта, що коли його різали, то дехто з дітей, у яких торт був мало не щодня, отримав по два або три шматки. Коли вчитель нарешті дійшов до мене (я, звісно, була останньою), торта не лишилося. Ані шматочка.

     Зараз я чітко розумію, що то була моя «нездоланна віра» в те, що я нічого не варта і нічого не заслуговую, яка закинула мене в кінець черги та залишила без торта. Це була моя картина світу. Вони були лише дзеркалом моїх переконань.

     Коли мені було 15, я більше не могла витримати сексуального насилля, тому втекла з дому та школи. Робота офіціантки, яку я знайшла у забігайлівці, здавалася набагато легшою за важку роботу у дворі, яку мені доводилося виконувати вдома. Спрагла до любові та турботи, фактично без самоповаги, я добровільно віддавалася усім, хто був добрий до мене; одразу після свого 16-річчя я народила дівчинку. Я відчувала, що не можу її залишити собі; однак, мені вдалося знайти їй хорошу, люблячу сім’ю - я знайшла бездітну пару, яка довго чекала на дитину. Я жила у їхньому домі останні чотири місяці вагітності і коли йшла народжувати в лікарню то записала дитину на їх ім'я.

      За таких обставин, я так і не відчула радості материнства... лише втрату, провину та сором.

     Тоді давно, насилля, яке я пережила будучи дитиною, у поєднанні з відчуттям нікчемності, яке розвинулося за цей час, притягувало у моє життя чоловіків, які погано зі мною поводилися і часто мене лупцювали. Я могла провести решту свого життя звинувачуючи чоловіків і, ймовірно, я б досі переживала такий досвід. Однак, поступово, через позитивний досвід роботи, моя самооцінка зросла і такий тип чоловіків почав зникати з мого життя. Я не виправдовую їх поведінку, проте, якби такою не була «моя картина світу», я б їх не приваблювала. Зараз, чоловік, який знущається над жінкою навіть не здогадується про моє існування. Наші світи більше не притягуються.

     Провівши декілька років у Чикаго, частіше за все на підробітках, я переїхала до Нью-Йорка і мені пощастило стати топ-моделлю. Проте, навіть будучи моделлю серед великих дизайнерів моя самооцінка не дуже підіймалася. Це навіть додало мені ще більше варіантів, за що себе можна винити. Я відмовлялася визнавати свою красу.

     Я уже декілька років була в індустрії моди, коли зустрілася з гарним освіченим англійським джентльменом і вийшла за нього заміж. Ми подорожували світом, зустрічалися з членами королівської сім'ї, і навіть обідали у Білому Домі. Хоча я була моделлю і у мене був прекрасний чоловік, моя самооцінка все ще лишалася низькою, допоки я не почала внутрішню роботу.

     Одного дня, через 14 років шлюбу - якраз коли я починала вірити, що хороші речі можуть бути постійними - мій чоловік повідомив, що хоче одружитися з іншою. Так, я була роздавлена, проте, час минає, і я продовжувала жити далі. А потім відбулася маленька подія, яка змінила моє життя. 

     Вона була такою маленькою, що я помітила її аж через декілька місяців. Досить випадково, я пішла на зустріч від Об'єднаної Церкви Релігійної Науки у місті Нью-Йорк. Оскільки те, що там говорили для мене було новим, щось у мені промовило: «Зверни увагу», і я так і зробила. Я не лише почала ходити на їх недільні служби, я також почала брати їх щотижневі уроки. Я втрачала цікавість до світу краси і моди. Скільки ще років я могла провести, турбуючись про розміри талії та форму брів? Колись у школі навчання мене не цікавило, а тепер я перетворилася на ненаситну студентку, яка поглинає усе, до чого могла дістатися і що стосувалося метафізики та зцілення.

     Церква Релігійної Науки стала для мене новою домівкою. Незважаючи на те, що більшість свого життя я провела звичайно, цей новий навчальний курс почав захоплювати все більшу і більшу частину мого життя. Через три роки я здала іспит почала консультувати людей як духовний наставник церкви. Це був маленький початок. Також я почала займатися трансцендентальною медитацією. Півроку я провчилася у коледжі у Міжнародному Університеті Махаріші - м. Фейрфільд, штат Айова.

     На той час для мене це було ідеальне місце. Протягом першого року навчання, щопонеділка ми починали новий предмет - речі, про які я лише чула, такі як біологія, хімія навіть теорія відносності. Щосуботи вранці був екзамен. Неділя - вихідний, а в понеділок ми починали заново. Тут не було відволікаючих факторів, типових для мого життя у Нью-Йорку. Після обіду ми усі відправлялися у свої кімнати навчатися. Я була найстаршою у студмістечку і насолоджувалася кожною миттю. Тут було заборонено палити, вживати алкоголь та наркотики і ми займалися медитацією чотири рази на день. В день, коли я пішла, я думала що помру від тютюнового диму в аеропорту.

 Повернувшись до Нью-Йорка, я почала вчитися за навчальною програмою для священика. Я стала активісткою церкви та її соціального життя. Я почала поводити лекції на їхніх полуденних зустрічах та зустрічатися з людьми. Це швидко переросло у роботу на повний робочий день. Поза тією роботою, яку я виконувала, у мене було натхнення написати маленьку книгу «Зціли своє тіло», яку я почала писати як простий перелік метафізичних причин фізичних хвороб тіла. Я почала проводити лекції.

     Раптом, одного дня мені поставили діагноз - рак. Маючи за спиною зґвалтування у віці п'яти років та будучи колись дитиною, яку постійно били, не дивно що у мене проявився рак у районі статевих органів.

     Як будь-кого, кому діагностували рак, мене охопила неймовірна паніка. Однак, завдяки мому досвіду роботи з людьми, я знала що психотерапія працює і тут у мене з'явився шанс довести це самій собі. Зрештою, я написала книгу про те, що рак - це хвороба глибокого почуття обра́зи, яке тримаєш довгий час, доки вона буквально не з'їдає тіло. Я відмовлялася розчинити всю злість та образу на «них» за все дитинство. Часу було обмаль; на мене чекало багато роботи.

     Слово «невиліковний», яке так лякає багатьох людей, для мене означає, що цей стан не можна вилікувати зовнішніми засобами і що ми повинні знайти ліки всередині. Якби я пішла на операцію, щоб позбутися раку, а не очистила би психічну модель сприйняття, яка його створила, лікарі б продовжували різати Луїзу до тих пір, поки не було б уже у Луїзи що різати. Мені ця ідея не сподобалася.

     Якщо пухлина, або будь-яка інша проблема повертається, я не повірю, що це через те, що «її не всю вирізали», а швидше за все через те, що пацієнт не змінився психічно. Він або вона відтворює ту ж саму хворобу, можливо, у іншій частині тіла.

     Я також була переконана, що могла очистити ту психічну модель сприйняття, яка викликала рак, і тоді б мені навіть не знадобилося робити операцію. Тому я випросила час, і коли я сказала, що у мене нема грошей, лікарі неохоче дали мені три місяці.

     Я негайно взяла на себе відповідальність за своє зцілення. Я читала та досліджувала усе що могла знайти у традиційних методах, щоб допомогти процесу самозцілення. Я ходила у декілька магазинів здорової їжі та купувала усі книги, у яких зустрічалася тема раку. Я ходила в бібліотеку і багато читала.

     Я знала, що я також повинна набагато більше себе любити, ніж любила раніше. У моєму дитинстві я відчувала мало любові і ніхто мені з цим не допоміг. Я прийняла «їх» ставлення безперервного чіпляння до мене та критикування мене, і це стало моїм другим «я». 

      Завдяки своїй роботі у церкві я прийшла до усвідомлення, що це нормально та навіть необхідно любити і приймати себе. Однак я продовжувала відкладати це на завтра – як часто відкладають на завтра дієту. Проте я більше не могла відкладати. Спочатку було дуже важко робити такі речі, як встати перед дзеркалом і сказати щось на зразок «Луїза, я тебе люблю. Я дійсно тебе люблю.» Проте я була наполегливою і відкрила для себе, що є декілька ситуацій з мого життя, за які я б себе сварила в минулому, а зараз завдяки вправам із дзеркалом та іншій роботі, я цього не роблю. У мене помічався прогрес.

     Я знала, що мені необхідно звільнитися від моделі обрАзи, яку я тримала з дитинства. Мені було необхідно відпустити осуд та звичку звинувачувати інших.

     Так, у мене було важке дитинство з великою кількістю насилля - психічного, фізичного та сексуального. Проте це було багато років тому, і не було виправданням тому, що я так до себе ставилася тепер. Я буквально з’їдала своє тіло злоякісною пухлиною через те, що я не пробачила. Настав час вийти за межі самих епізодів та почати «розуміти» який вид досвіду притягнув у моє життя людей, які б так поводилися з дитиною.

     За допомогою хорошого психотерапевта я випустила стару, закорковану злість вибиванням подушок та несамовитим риданням. Це мені допомогло почуватися чистішою. Потім я почала з'єднувати докупи фрагменти історій, які мої батьки розповідали мені про своє власне дитинство. Я почала бачити ширшу картину їхніх життів. З посиленням мого розуміння та з точки зору дорослої людини, я почала співчувати їх болю і осуд почав повільно розчинятися.

     До того ж, я відшукала хорошого дієтолога, який би допоміг мені очистити моє тіло від усієї поганої їжі, яку я з'їла за роки життя. Я дізналася, що погана їжа накопичується і отруює тіло. Погані думки накопичуються та отруюють психіку. Мені призначили сувору дієту з великою кількістю зелених овочів і нічого зайвого. В перший місяць я навіть робила клізму тричі на тиждень.

  Я так і не зробила операцію, однак, в результаті наполегливого психічного та фізичного очищення, через півроку після того, як мені діагностували рак, лікарі підтвердили (про що я знала й сама), що навіть слідів від раку не лишилося. Тепер я могла стверджувати з власного досвіду, що цю хворобу можна вилікувати, якщо ми маємо бажання змінити спосіб нашого мислення, віри та дій!