СЛОВНИК АНАЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Аналітична психологія

Індивідуація

Індивідуація. Поняття індивідуації відіграє в нашій психології значну роль. Взагалі кажучи, індивідуація – це процес утворення і відособлення одиничних істот, – кажучи зокрема, індивідуація – розвиток психологічного індивіда (див.) як істоти, відмінної від загальної, колективної (див.) психології. Тому індивідуація є процесом диференціації (див.), який має на меті розвиток індивідуальної особистості.

 

Індивідуація є природно-необхідною, оскільки затримка індивідуації шляхом переважного або ж виключного нормування за колективними масштабами означає завдання збитків індивідуальній життєдіяльності. Але індивідуальність уже дана фізично і фізіологічно, і відповідно цьому вона виражається і психологічно. Через це суттєво затримувати розвиток індивідуальності – це штучно калічити її. Ясно без подальших розмірковувань, що соціальна група, яка складається з покалічених індивідів, не може бути спільнотою здоровою, життєздатною і довговічною, – тому що лише те суспільство може вважатись живучим і довговічним, котре вміє зберігати свій внутрішній зв’язок і свої колективні цінності при якомога більшій свободі індивіда. А так як індивід є не лише одинична істота, але передбачає і колективне ставлення до свого існування, то процес індивідуації веде не до роз’єднання, а до більш інтенсивної і більш загальної колективної зв’язності.

Психологічний процес індивідуації тісно зв’язаний з так званою трансцендентною функцією, бо саме ця функція відкриває ті індивідуальні лінії розвитку, яких ніколи не можна досягнути на шляху, визначеному колективними нормами.

Індивідуація при жодних обставинах не може бути єдиною метою психологічного виховання. Перш ніж робити собі ціль з індивідуації, потрібно досягнути іншої цілі виховання, а саме адаптації до мінімуму колективних норм, необхідному для існування: рослина, призначена для найбільш повного розвитку своїх здібностей, повинна перш за все мати можливість рости в тому ґрунті, в який її посадили.

Індивідуація стоїть завжди в більшій чи меншій опозиції до колективної норми, тому що вона є процес виокремлення і диференціювання із загального, процес виявлення особливого, але не штучно створюваної особливості, а особливості, закладеної уже апріорі в нахилах істоти. Але опозиція до колективної норми є лише уявною, і при уважнішому розгляді індивідуальна точка зору виявляється не протилежною до колективної норми, а лише інакше орієнтованою. Власне кажучи, індивідуальне може і зовсім не протистояти колективній нормі, тому що її протилежністю могла би бути лише протилежна норма. А індивідуальний шлях, за визначенням, не може бути нормою. Норма виникає із сукупності індивідуальних шляхів і тільки тоді має право на існування і жиитєутворюючу дію, коли взагалі в наявності є індивідуальні шляхи, які час від часу звертаються до норми за орієнтуванням. Норма, що має абсолютне значення, ні на що не придатна. Дійсний конфлікт з колективною нормою виникає лише тоді, коли котрий-небудь індивідуальний шлях підноситься до норми, оголошується нормою, що і становить справжній замисел крайнього індивідуалізму (див.). Але цей замисел, звичайно, патологічний і повністю не життєвий. Тому він не має нічого спільного з індивідуацією, котра хоч і вибирає індивідуальні бокові шляхи, але са́ме тому потребує норми для орієнтування в своєму відношенні до суспільства і для встановлення життєво-необхідного зв’язку між індивідами в їхньому суспільному житті. Тому індивідуація веде до природньої оцінки колективних норм, тоді як при винятково колективному орієнтуванні життя норма стає все менш потрібною, внаслідок чого справжня моральність гине. Чим сильніше колективне нормування людини, тим більша її індивідуальна аморальність.

Індивідуація співпадає з розвитком свідомості з початкового стану тотожності (див.). Тому індивідуація означає розширення сфери свідомості і свідомого психологічного життя.

Карл Густав Юнг