Ідея. В цій праці я деколи користуюсь поняттям "ідея" для позначення відомого психологічного елементу, який має близьке відношення до того, що я називаю образом >>>. Образ може бути особистого або неособистого походження. В останньому випадку він є колективним і відзначається міфологічними властивостями. Тоді я позначаю його як одвічний або первинний (правічний) образ. Але якщо образ не має міфологічного характеру, тобто якщо він позбавлений споглядальних рис і є просто колективним, тоді я кажу про ідею. Отже, я вживаю слово ідея для вираження смислу, який міститься в одвічному образі, смислу, абстрагованого від конкретики цього образу. Наскільки ідея є абстракція (див.), настільки вона представляє собою дещо похідне або те, що розвивається з більш елементарного, вона є продуктом мислення. В такому сенсі – як щось вторинне і похідне – ідею розуміє Вундт та інші.

 Але наскільки ідея є формульованим смислом одвічного образу, в якому цей смисл був уже символічно представлений, настільки ідея, за своєю сутністю, не є чимось виведеним і похідним, а з психологічної точки зору вона є в наявності апріорі, як дана можливість розумових зв’язків взагалі. Тому ідея у своїй суті (не за своїм формулюванням) є апріорі існуюча і обумовлююча величина. В цьому сенсі ідея у Платона є первообразом речей, в той час як Кант визначає її як архетип (Urbild) всього практичного застосування розуму, трансцендентне поняття, котре, як таке, виходить за межі можливості досвіду, як поняття розуму, “предмет якого в жодній мірі не може бути знайденим в досвідіˮ. Кант говорить: “Хоч ми і повинні сказати про трансцендентальні поняття розуму: вони суть лише ідеї, проте нам в жодному випадку не слід вважати їх зайвими і неістотними. Бо навіть якщо жоден об’єкт не може бути цим визначеним, все ж вони можуть в основі і непомітно служити розуму каноном для його поширеного і узгодженого з собою застосування, причому хоча він не пізнає́ цим жодного предмета більш, ніж він пізнав би за своїми поняттями, та все ж в цьому пізнанні він керується краще і далі. Не кажучи вже про те, що, можливо, вони роблять можливим перехід від понять природи до практичних понять і, таким чином, можуть надавати самим моральним ідеям опору і зв’язок зі спекулятивними пізнаннями розумуˮ.

Шопенгауер каже: “Отож, я розумію під ідеєю кожен визначений і твердий щабель об’єктивації волі, оскільки воля є річ в собі і тому чужа множинності; ці щаблі, звичайно, стосуються певних речей, як їх вічні форми або їх зразкиˮ. У Шопенгауера ідея, щоправда, споглядальна, бо він розуміє її цілком в тому ж смислі, в якому я розумію одвічний образ; все ж вона непізнавана для індивіда, вона відкривається тільки “чистому суб’єкту пізнанняˮ, який піднявся над велінням та індивідуальністю.

Гегель цілковито гіпостазує ідею і надає їй атрибут єдино реального буття. Вона є “поняття, реальність поняття і єдність обохˮ. Ідея є “вічне породженняˮ.

У Лассвіца ідея – це “закон, який вказує той напрямок, в якому наш досвід повинен розвиватисьˮ. Вона – “найдостовірніша і вища реальністьˮ.

У Когена ідея – “самосвідомість поняття, основоположення буттяˮ.

Я не хочу збільшувати кількість свідчень на користь первинної природи ідеї. Достатньо і наведених посилань для того, щоб показати, що ідея розуміється як величина основоположна і наявна апріорі. Цю властивість вона отримує від свого попереднього щабля, від одвічного, символічного образу (див.). Вторинна ж її природа  – абстрактності та похідності з’являється від раціональної обробки, якій піддається одвічний первинний образ для того, щоби бути  пристосованим до раціонального вжитку. Так як первинний образ є психологічною величиною, яка завжди і всюди самобутньо виникає, то в певному сенсі те ж саме можна сказати і про ідею; однак ідея в силу її раціональної природи значно більш підвладна зміні з боку обумовленої впливом часу і обставин раціональної обробки, котра дає їй різноманітні формулювання, завжди відповідні духу даного часу. Деякі філософи приписують ідеї, з огляду на її походження з первинного образу, трансцендентну якість; але, власне кажучи, така властивість притаманна не ідеї, як я її розумію, а, швидше, первинному (одвічному) образу, адже йому притаманна властивість споконвічності тому, що він завжди і всюди даний людському духу в якості його інтегруючої складової частини. части. Свою якість самостійності ідея теж запозичає у первинного образу, котрий ніколи не робиться, а завжди є присутнім і сам із себе вступає в сприйняття, так що можна було би навіть сказати, що він сам собою прагне до свого здійснення, бо він відчувається нашим духом як активно визначальна потенція. Втім, таке переконання не загальне; воно, ймовірно, залежить від настанови. (див. “Психологічні типиˮ, глава VII).

Ідея є психологічна величина, яка визначає не лише мислення, але, в якості практичної ідеї, і почуття. Правда, я в більшості випадків користуюсь терміном “ідеяˮ лише тоді, коли кажу про визначення мислення у мислячого; але так само я говорив би про ідею і при визначенні почуттів у того, хто почуває. Навпаки, термінологічно доречно говорити про замовлення первинним образом, коли мова йде про апріорне визначення недиференційованої функції. Саме двоїста природа ідеї, як чогось первинного, веде до того, що цим терміном користуються деколи впереміж з “одвічним (первинним) образомˮ. При інтровертній настанові ідея є primum movens (першопричиною), при екстравертній – вона виявляється продуктом.

_{Карл Густав Юнг}