Домашні пологи після двох кесаревих (Львів, жовтень 2013)

Я хочу розповісти про народження вдома моєї донечки Віри. Сподіваюсь, розповідь про мої пологи стане комусь у пригоді. Адже свого часу, шукаючи інформацію про можливість народити після кесаревого розтину у Львові, я знаходила дуже небагато відгуків. А інформації про те, щоб якась дитина у Львові народилась природним шляхом після двох кесаревих розтинів не знайшла взагалі.

Саме так – двоє моїх старших синів народились у пологовому будинку шляхом екстрених кесаревих розтинів, у вересні 2008 і січні 2012 відповідно. Абсолютних показів до операції не мала жодного разу. Мій первісток намучився у тяжких лікарняних пологах, з другим сином мені формально дали спробу народити самій, і формально вона не вдалась. А в реальності – лікарі самі бояться пологів після КР, тож мої «шанси народити» в лікарні були визначені далеко наперед.

Утім, я дякую лікарям за те, що операції пройшли блискуче, відновлення було дуже швидким і рубець на матці в чудовому стані. Дякую Богові за те, що обоє хлопчиків – здорові і що у нас вдалось грудне вигодовування протягом достатньо тривалого часу.

Втретє я завагітніла, коли моєму другому синочку був усього один рочок. Протягом всієї вагітності я годувала його грудьми, і зараз в мене двоє діток на ГВ одночасно J На облік в жіночу консультацію я стала на 34 тижні, проте назвала термін менше на 2 тижні, аби ніхто не страшив «переношуванням» (старші діти народились на 42 тижні здоровенькими). І як виявилось, інтуїція не підвела. Хоч передвісників пологів було дуже багато і вони були дуже інтенсивні, та я ходила і ходила.  Не переживала зовсім, навпаки – тішилась, що ходжу довго.

За 2 дні до повних 42 тижнів, у четвер,  у мене різко і раптово почались перейми по 40-50 секунд з інтервалом 4-5 хвилин. Але це тривало лише годину, і до наступного ранку крім звичних тренувальних мене нічого не турбувало. Зранку, о 07.00 вийшов корок – великий, з кров’ю. Живіт тверд досить болісно, але без періодичності.  Надвечір я вже з упевненістю могла сказати, що маю перейми, інтервал відслідкувався у 10 хвилин, і майже всю ніч я спала, прокидаючись, щоб ті перейми передихати. А під ранок заснула міцніше і переживала їх у сні…  Вранці суботи періодичність збилась – 10-15 хвилин, і ми всією сім’єю поїхали в супермаркет, потім на дачу. Ввечері повернулись додому, і перейми посилились, інтервал знову став 10 хвилин, а близько 20 години – і всі 5 хвилин. Я вклала спати дітей, сама ж заснути не могла, тож прибирала, передивилась речі для лялі, прийняла теплий душ, дихала і молилась. Після душу зробила масаж промежини олійкою. Я робила його протягом майже всієї вагітності, бо, чесно кажучи, дуже боялась розривів. Річ у тім, що підчас вагітності другим синочком і після його народження я маю таку проблему як варикозне розширення вен на ногах і в промежині. Тож під кінець вагітності донечкою всі ті вени добряче мені заважали і я старалась навчитись максимально розслабляти м’язи промежини і масажем старалась зробити все «там» якомога еластичнішим.

Отже, 21 година, субота. Було вже досить боляче, перейми найзручніше переживались якщо я «висіла», розслабивши таз і тримаючись за верх двоповерхового дитячого ліжка. Так і минула майже вся ніч, а тоді я знов «вимкнулась» на сон – і зранку в неділю прокинулась з інтервалом між переймами знову 15 хвилин. Погода була чудова – і ми пішли гуляти.  Гуляли, фотографувались. Зараз вже важко з точністю пригадати проміжок мід переймами, але я пам’ятаю, що десь з обіду різко зросла інтенсивність, перейма тривала вже більше хвилини, а о 18.00 проміжок вже був 5 хвилин. 20.00 – 3-4 хвилини. Я була вже досить втомлена, але дихала, шукала зручні пози, знов прийняла теплий душ і просила у Бога сил.

Цілу ніч були інтенсивні перейми з проміжком у 3 хвилини. Вранці (понеділок) я налила теплої води у ванну, і залізла туди. Біль трохи полегшився, сильно захотілось їсти (у попередні дні перейми не заважали їсти).  Я поїла, проводила чоловіка на роботу, а старшого сина – в садочок. Молодшенький дуже капризував, плакав, злився. Я повзала за ним по хаті, зупиняючись, щоб передихати перейму. Пробувала звучати, співати – не дуже допомагало, тому надалі знову просто розслабляла обличчя і дихала без звуків.

Чоловік щогодини телефонував, але я вже не особливо могла розмовляти і лише повідомляла тривалість перейми і проміжку. Коли синочок заснув об 11.00, я теж відключилась коло нього у колінно-ліктьовій позиції і з півгодини проспала, передихуючи перейми увісні. Я не чула дзвінка з жіночої консультації – і лікарі зателефонували до чоловіка. Сказали йому, що я безвідповідальна і що якщо не прийду наступного дня до них на прийом, то вони прийдуть до нас додому.

О 13.00 моя мама забрала старшенького з садочка і привела до нас додому. І коли мама прийшла, сталось справжнє диво – я мала 2 проміжки між переймами по 8 хвилин. І мама не зрозуміла, що відбувається, поцілувала нас всіх і пішла додому. Ми не страшили родичів своїми намірами народжувати вдома, ну і термін теж казали усім «офіційний» - на 2 тижні менший.

Далі було трохи складно. Річ у тім, що попередній тиждень я практично не спала через хворобу молодшого сина. І тепер стільки часу з переймами… Здавалось часом, що покидають сили. Але попри все я відчувала шалену радість, що я НАРОДЖУЮ, сама!!!

О 18 годині прийшов додому чоловік. Він у мене чудовий, підтримує мене в усьому. І хоч не готувався до наших спільних пологів спеціально, та був зі мною, ЗІ МНОЮ в усіх сенсах цього слова. На його прохання я розповіла в двох словах, що приблизно являтиме з себе перехідний етап і потуги, і де лежать пеленки. Ми повечеряли – я сама здивувалась, як сильно хочу їсти -  і коханий зайнявся дітьми, а я пішла у ванну.

Весь час у голові проминало щось із теорії, зокрема праці Мішеля Одена і стаття «Правило десяти..» з midwifery today.  Слухала своє тіло, знала, що природа не підведе. Навантаження на рубець на матці я вирішила мінімізувати тим, що не форсуватиму потуги, що м’язевих зусиль докладатиму лише тоді, коли не зможу від них стриматись. Крім того, старалась максимально розслабитись і позою скерувати дитинку у таз. Таз болів на переймах так, наче мене туди б’ють – давалось взнаки тривале напруження.

О 21.00 чоловік вимкнув світло і вклав дітей спати. Вони капризували, але в результаті молодший заснув, а старший чемно розповідав сам собі казки у темряві і зовсім не цікавився тим, що ми з татком робимо J

Мені важко сказати, коли точно почався перехідний етап і коли саме почався потужний період. Просто прийшов чоловік і в мене було відчуття, що янгол-охоронець несе мене на руках. Я розповіла йому, що втомилась, але дуже тішусь, що народжую. Що відчуваю: все добре. Що мені сильно болить, і вода не допомагає полегшити відчуття – і що це теж означає прогрес.

Я весь час розслабляла обличчя, між переймами не розмовляла, але усміхалась і казала «добре». Ще ми молились разом із чоловіком. Кілька годин ми займались тим, що допомагали голівці дитині зайняти правильне положення і вставитись в таз. Спочатку я сиділа на унітазі, а на переймі повисала на рушникосушарці. Потім, вже у кухні,  між переймами я лежала і відпочивала, а на переймі присідала, впираючись ногами в підлогу, а спиною спершись на холодильник. Чоловік напрацювався, бо підіймав мене на кожну перейму і клав обережненько на кожен відпочинок.

Старший син заснув… ми лишились з чоловіком і нашою доцею на підході у темній кухні, до якої з маленького віконечка ванної долинало приглушене світло.

Всі останні кілька годин виходили прозорі шийкові виділення, і десь близько 23.00 пішли прожилки крові. Я уважно роздивилась – то були шийкові виділення, червоний слиз, а не кров від розриву.

Один раз перевірила відкриття – і намацала лише передній край шийки. Подумала, що якщо трошки поправити той краєчок, то це вже буде повне відкриття (далі намацувалась голівка у міхурі). І ще подумала, що якщо буде повне відкриття, то мене знудить. Ці всі думки промайнули за секунду, а в наступну секунду я поправила шийку, і ще за секунду мене сильно вирвало. Чоловік привів мене в порядок, і я сказала йому, що от зараз відійдуть води і піде дитинка. Ще подумала, що як міхур не порветься сам, то треба буде надірвати його пальцями. Але сказати не встигла, бо на наступній переймі вилилось трошечки прозорої водички. В голові промайнули пози для потуг, найзручнішою мені виявилась поза навприсядки, трохи нахилившись вперед. На потузі я тужилась тричі: один раз – з власної ініціативі, другий – по позиву до потуги, третій раз – «тужило само». Чоловік підтримував, намагався якось мене припідняти, щоб мені було зручніше. Та насправді це було не потрібно. Значно більше допомагали його слова підтримки, його молитва зі мною в один голос, пиття, яке він мені давав, здається, ще до того як я просила. Навіть коли він нічого конкретного не робив, я все одно відчувала себе в оточенні його спокою, любові і підтримки.
Доця народилась вся - реально за одну потугу. Відчуття «вогняного кільця» фактично не було, тому я тужилась щосили. Вийшла голівка, з густим чорненьким волоссячком, і, щойно татко встиг зручно підставити руки – вся ляля вислизнула до нього. Вона була червона як яблучко і кричала голосно. Носик і ротик були чисті. Пам’ятаю, що встигла лише подумати, що мій чоловік не бачив жодного відео про пологи, а він вже казав мені: «Яка гарна, яка малюсінька ляля». Увімкнули світло, татко попросив мене подивитись, хто в нас народився. Я дивлюсь і кажу: «Не хлопчик» J звикла, що новонароджене маля – це хлопчик, то ж навіть не могла в таку мить згадати слово «дівчинка». А наша дівчинка відразу розпочала пісяти і какати, плакала так, наче сварилась на мене за своє довге народження. Груди брала, але, трохи посмоктавши, відпускала і знову сварилась. А я казала їй: вже все, сонечко, все добре, заспокойся.

Плацента вийшла за 10 хв після народження доці – ціла.

Шкода, що в нас не було дитячої ваги на пологах. Але враховуючи, що мінімальна її вага при фізіологічній втраті становила 4.150, ми шляхом нехитрих розрахунків припускаємо, що було не менше 4.300. Незважаючи на немалу вагу і крупну голівку, доця не травмувала ні себе ні мене. Розривів чи гематом не було, І за 5 днів я взагалі не відчувала ніякого післяпологового дискомфорту.

Довго думали, як назвати доцю – і назвали Вірою. Це наша втілена Віра в Бога і надія на Нього, а також – наша величезна взаємна любов.

Що можу сказати тим, хто вважає КР позбавленням від болю чи труднощів пологів. Самій народити значно легше, а відновлення не йде в жодне порівняння.

Що хочеться сказати тим, хто хоче народити самостійно після операції кесаревого розтину. Це можливо і зовсім не так важко. Слухайте себе, довіряйте Богові – і все получиться.

Зв’язатися з автором ви можете через наш сайт: info.lviv(a)gmail.com