СЛОВНИК АНАЛІТИЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Аналітична психологія

Душа

Душа. Психічне, психіка, особистість, персона, аніма.

В процесі моїх досліджень, присвячених структурі несвідомого, мені довелося встановити логічну відмінність між душею і психічним. Під психічним або психікою я розумію сукупність всіх психічних процесів, як свідомих, так і несвідомих.

Зі свого боку, під душею я мислю визначений, відособлений функціональний комплекс, який краще за все було б охарактеризувати як “особистістьˮ. Для більш ясного опису того, що я при цьому маю на увазі, я повинен залучити сюди ще деякі точки зору. Так, зокрема, явище сомнамбулізму, роздвоєної свідомості, розщепленої особистості і т.і., в дослідженні яких найбільші заслуги належать французьким ученим, привели нас до тієї точки зору, за якою в одному індивіді може існувати багато особистостей.

 Душа як функціональний комплекс або “особистістьˮ

Ясно і без подальших пояснень, що у нормального індивіда ніколи не виявляється таке збільшення кількості особистостей; однак можливість дисоціації особистості, підтверджена цими випадками, могла би існувати і в сфері нормальних явищ, хоча би у вигляді натяку. І дійсно, трохи зіркішому психологічному спостереженню вдається без особливих утруднень побачити наявність хоча би зародкових слідів розщеплення характеру навіть у нормальних індивідів. Достатньо, наприклад, уважно поспостерігати за ким-небудь при різних обставинах, щоб відкрити, як різко міняється його особистість при переході з одного середовища в інше, причому щоразу виявляється різко окреслений і явно відмінний від попереднього характер. Приказка “Зі своїми лається, а до чужих ласкаєтьсяˮ формулює, відштовхуючись від повсякденного досвіду, якраз явище такого розщеплення особистості. Певне середовище вимагає і певної визначеної настанови. Чим довше і чим частіше вимагається така відповідна середовищу цільова настанова, тим швидше вона стає звичною. Багато людей з освіченого класу змушені обертатися в двох цілковито різних середовищах – в домашньому колі (в сім’ї) і в діловому житті. Ці два зовсім різні оточення вимагають і двох цілком різних настанов, які з огляду на ступінь ідентифікації >>> его з кожною даною настановою, обумовлюють подвоєння характеру. У відповідності до соціальних умов і потреб соціальний характер орієнтується, з одного боку, на очікуваннях і вимогах ділового середовища, з іншого боку – на соціальних намірах і прагненнях самого суб’єкта. Зазвичай домашній характер складається швидше згідно з душевними запитами суб’єкта і його  потребами у зручності, ось чому і буває так, що люди, в суспільному житті надзвичайно енергійні, сміливі, наполегливі, вперті і безсоромні, вдома і в сім’ї виявляються добродушними, м’якими, поступливими і слабими. Який же характер є істинним, де ж справжня особистість? На це питання часто неможливо буває відповісти.

З огляду  на сказане вище, ми з повним правом можемо обговорювати питання про дисоціацію особистості як проблему нормальної психології. На мою думку, – якщо продовжувати наше дослідження, – на поставлене питання слід відповідати так, що в такої людини взагалі немає справжнього характеру, що вона взагалі не індивідуальна >>>, а колективна >>>, тобто відповідає загальним обставинам, загальним очікуванням. Якби вона була індивідуальною, то мала би один і той же характер при всьому різноманітті в настанові. Вона не була би тотожною з кожною даною настановою і не могла би, та й не хотіла би перешкоджати тому, щоб її індивідуальність >>> виражалась так, а не інакше як в одному, так і в іншому стані. Насправді вона індивідуальна, як і будь-яка істота, але індивідуальна несвідомо. Своєю більш чи менш повною ідентифікацією з кожною даною настановою вона обманює принаймні інших, а часто і саму себе, відносно того, яким є її справжній характер; вона вдягає маску, про яку вона знає, що та відповідає, з одного боку, її власним намірам, з іншого – домаганням і думкам середовища, причому переважає то один, то інший момент.

Душа як персона

Цю маску, тобто прийняту ad hoc настанову, я назвав персоною >>> – термін, яким позначалась маска древнього актора. Людину, яка ототожнюється з такою маскою, я називаю “особистісноюˮ на противагу “індивідуальнійˮ.

Обидві згадані вище настанови представляють дві колективні “особистостіˮ, які ми сумарно позначимо одним іменем – “персонаˮ. Я вже вказав вище, що справжня індивідуальність відмінна від них обох. Отже, персона – комплекс функцій, створений на основах пристосування або зручності, але аж ніяк не тотожний з індивідуальністю. Комплекс функцій, що складає персону, стосується виключно об’єктів. Слід досить чітко відрізняти відношення індивіда до об’єкта від його відношення до суб’єкта. Під “суб’єктомˮ я розумію перш за все ті неясні спонуки, потяги, почуття, думки і відчуття, які не притікають наглядно з неперервного потоку свідомих переживань, зв’язаних з об’єктом, але які зринають, часто перешкоджаючи і затримуючи, але деколи і заохочуючи, з темних внутрішніх надр, з глибоких дальніх областей, що лежать за порогом свідомості, і в своїй сукупності становлять наше сприйняття життя несвідомого. Несвідоме є суб’єктом, взятим в якості “внутрішньогоˮ об’єкта. Так само як є відношення до зовнішнього об’єкта, зовнішня настанова так є і відношення до внутрішнього об’єкта, внутрішня настанова. Зрозуміло, що ця внутрішня настанова внаслідок її надзвичайно інтимної і важкодоступної сутності є значно менш відомим предметом, чим зовнішня настанова, яку кожен може бачить без жодних утруднень. Проте мені здається, що отримати поняття про цю внутрішню настанову зовсім не так складно. Всі ці так звані випадкові затори, причуди, настрої, неясні почуття і уривки фантазій, які часом порушують зосереджену працю, а деколи і відпочинок нормальної людини, походження яких ми раціоналістично зводимо то до тілесних, то до інших причин, базуються зазвичай зовсім не на тих причинах, які їм приписує свідомість, а є по суті сприйняттям несвідомих процесів. До таких явищ належать, звісно, і сновидіння, які, як відомо, часто зводяться до таких зовнішніх і поверхневих причин, як розлад травлення, лежання на спині і т.і., хоча таке пояснення ніколи не витримує більш строгої критики. Настанова окремих людей щодо цих явищ буває найрізноманітнішою. Один зовсім не дозволяє своїм внутрішнім процесам впливати на себе, він може, так би мовити, цілковито відмовлятися від них, інший же в значній мірі підвладний їхньому впливу; ще при ранковому вставанні якась фантазія або яке-небудь огидне почуття псують такій людині настрій на весь день; неясне, неприємне відчуття вселяє їй думку про швидку хворобу, сновидіння викликає в неї похмуре передчуття, хоча вона, загалом, зовсім не забобонна. Навпаки, інші люди лише епізодично підвладні таким несвідомим спонукам або ж тільки деякій їх категорії. В когось вони, можливо, і взагалі ніколи не доходили до свідомості в якості чогось, про що можна було би думати, для іншого ж вони є темою щоденних роздумів. Один оцінює їх фізіологічно або ж приписує їх поведінці своїх близьких, інший знаходить в них релігійне одкровення.

Ці цілком різні способи поводитись зі спонуками несвідомого настільки ж звичні для окремих індивідів як і настанови щодо зовнішніх об’єктів. Тому внутрішня настанова відповідає такому ж визначеному комплексу функцій, як і зовнішня настанова. В тих випадках, коли внутрішні психічні процеси, вочевидь, зовсім залишаються без уваги, типова внутрішня настанова відсутня настільки ж, наскільки відсутня типова зовнішня настанова в тих випадках, коли постійно залишається без уваги зовнішній об’єкт, реальність фактів. В цих останніх, далеко не одиничних випадках, персона характеризується нестачею співвіднесеності, зв’язаності, деколи навіть сліпої необачності, нерозважливості, що схиляється лише перед жорстокими ударами долі. Нерідко саме такі індивіди з ригідною персоною вирізняються такою настановою до несвідомих процесів, яка  вельми сприйнятлива до впливів, що надходять від них. Наскільки вони із зовнішнього боку неподатливі і недоступні для впливу, настільки ж вони м’які, в’ялі і податливі у стосунку до їх внутрішніх процесів. Тому в таких випадках внутрішня настанова відповідає внутрішній особистості, діаметрально протилежній особистості зовнішній. Я знаю, наприклад, людину, яка безпощадно і сліпо зруйнувала життєве щастя своїх близьких, але яка перериває важливу ділову поїздку, щоби насолодитись красою лісового узліску, поміченого ним із вагона поїзда. Такі ж або схожі випадки відомі, звичайно, кожному, так що нема потреби нагромаджувати тут приклади.

Душа як аніма

Повсякденний досвід дає нам таке ж право говорити про зовнішню особистість, яке він дає нам визнавати існування особистості внутрішньої. Внутрішня особистість є тим видом і способом відношення до внутрішніх психічних процесів, який притаманний даній людині; це і є та внутрішня настанова, той характер, яким вона звернена до несвідомого. Зовнішню настанову, зовнішній характер я називаю персоною >>>; внутрішню настанову, внутрішню особу я позначаю словом аніма >>>, або душа >>>. В тій мірі, в якій настанова звична, вона є більш або менш стійкий комплекс функцій, з яким его може в більшій або меншій мірі ототожнюватись. Наша повсякденна мова виражає це вельми наглядно: коли хтось має звичну настанову на певні ситуації, звичний спосіб дій, то про нього кажуть: “Він зовсім інший, коли робить те або цеˮ. Цим розкривається самостійність функціонального комплексу при звичній настанові: тут така справа, ніби інша особистість заволодіває індивідом, ніби в нього “вселяється інший духˮ. Внутрішня настанова, душа, вимагає такої ж самостійності, яка дуже часто є нарівні з зовнішньою настановою. Це один з найважчих фокусів виховання – змінити персону, зовнішню настанову. Але так мамо важко змінити і душу, тому що зазвичай її структура настільки ж сильно спаяна, як і структура персони. Подібно до того, як персона є істотою, що становить нерідко весь видимий характер людини і незмінно супроводжує її протягом усього її життя, так і душа її є виразно окреслена істота, що має часом незмінно стійкий і самостійний характер. Тому нерідко душа прекрасно піддається характеристиці та опису.

Що ж стосується характеру душі, то, згідно з моїм досвідом, можна встановити загальне основоположення, що вона загалом в цілому доповнює зовнішній характер персони. Досвід показує нам, що душа зазвичай містить всі ті загальнолюдські якості, яких позбавлена свідома настанова. Тиран, переслідуваний важкими снами, похмурими передчуттями і внутрішніми страхами, є типовою фігурою. Із зовнішнього боку безцеремонний, жорсткий і недоступний, він внутрішньо піддіється кожній тіні, підвладний кожному капризові так, ніби він є найменш самостійна і легко визначальна істота. Відтак, його аніма (душа) мстить ті загальнолюдські властивості і слабкості, яких зовсім позбавлена його зовнішня настанова, його персона. Якщо персона інтелектуальна, то душа, ймовірно, сентиментальна. Характер душі впливає також і на статевий характер, в чім я не раз з очевидністю переконувався. Жінка, в вищій мірі жіноча, володіє мужньою душею; дуже мужній мужчина має жіночну душу. Ця протилежність виникає внаслідок того, що, наприклад, мужчина зовсім і не в повній мірі і не у всьому мужній, а володіє і деякими жіночими рисами. Чим мужніша його зовнішня настанова, тем більше з неї витравлені всі жіночі риси; тому вони з’являються в його душі. Ця обставина пояснює, чому саме дуже мужні мужчини підвладні характерним слабостям: до спонук несвідомого вони ставляться по-жіночому податливо і м’яко підпорядковуються їхнім впливам. І навпаки, саме найжіночніші жінки часто виявляються в певних внутрішніх питаннях невиправними, наполегливими і впертими, виявляючи ці якості в такій інтенсивності, яка зустрічається лише у зовнішній настанові у мужчин. Ці чоловічі риси, будучи виключеними із зовнішньої настанови у жінки, стали внутрішніми її властивостями.

Тому якщо ми говоримо у мужчини про аніму >>>, то в жінки ми справедливо повинні би казати про анімус >>>, щоб дати жіночій душі вірне ім’я.

Що стосується загальнолюдських властивостей, то з характеру персони можна вивести характер душі. Все, що в нормі мало би зустрічатись в зовнішній настанові, але що дивним чином в ній відсутнє, перебуває, без сумніву, у внутрішній настанові. Це основне правило, яке завжди підтверджується в моєму досвіді. Що стосується індивідуальних якостей, то в цьому відношенні неможна робити жодних висновків. Якщо  мужчини загалом у зовнішній настанові переважає або, принаймні, вважається ідеалом логіка і предметність, то в жінки – почуття. Але в душі виявляється протилежне відношення: мужчина всередині почуває, а жінка – розмірковує. Тому мужчини легше впадає у повний відчай, тоді як жінка все ще здатна втішати і надіятись; тому мужчина частіше позбавляє себе життя, чим жінка. Наскільки легко жінка стає жертвою соціальних умов, наприклад в якості повії, настільки ж легко мужчина піддається імпульсам несвідомого, впадаючи в алкоголізм та інші пороки. Якщо хтось ототожнений зі своєю персоною, то його індивідуальні властивості асоційовані з душею. Через цю асоціацію виникає символ душевної вагітності, що часто зустрічається в сновидіннях і опирається на первинний образ народження героя. Дитя, котре має народитись, позначає в цьому випадку індивідуальність, яка ще не присутня в свідомості.

Тотожність з персоною автоматично обумовлює несвідому тотожність з душею, бо якщо суб’єкт, “яˮ, не відмінний від персони, то він не має свідомого відношення до процесів несвідомого. Тому він є ні що інше, як ці самі процеси, – він тотожний їм. Хто сам безумовно зливається зі своєю зовнішньою роллю, той неминуче підпадає під владу внутрішніх процесів, тобто при певних обставинах він неминуче піде наперекір своїй зовнішній ролі або ж доведе її до абсурду. (Див. енантіодромія >>>) Це, звичайно, виключає ствердження індивідуальної лінії поведінки, і життя протікає в неминучих протилежностях. В цьому випадку душа завжди буває проектована у відповідний реальний об’єкт, до якого створюється відношення майже повної залежності. Всі реакції, що виходять від цього об’єкта, діють на суб’єкта безпосередньо, захоплюючи його зсередини. Нерідко це приймає форму трагічних зв’язків.

 Карл Густав Юнг