Образ, образ первинний (Bild). Коли я кажу про образ, то розумію при цьому не психічне відображення зовнішнього об’єкта, а таке споглядальне, котре в поетиці іменується образом фантазії. Такий образ лише побічно зв’язаний зі сприйняттям зовнішнього об’єкта ‒ він базується, швидше, на несвідомій діяльності фантазії, і, будучи її плодом, він являється свідомості більш чи менш раптово, на кшталт видіння чи галюцинації, не маючи, проте, їх патологічного характеру, тобто не входячи в клінічну картину хвороби. Образ має психологічний характер фантастичних представлень і ніколи на має того, ніби реального характеру, який притаманний галюцинації, тобто він ніколи не ставиться на місце дійсності і завжди відрізняється, в якості “внутрішнього образу”, від відчуттєвої дійсності. За загальним правилом, він позбавлений будь-якої проекції в простір, хоч у виняткових випадках він може з’явитись до певної міри іззовні. Випадки такого роду слід називати архаїчними >>>, хіба що вони є перш за все патологічними, що, проте, аж ніяк не відміняє їх архаїчного характеру. На примітивній стадії, тобто в душевному укладі первісної людини, внутрішній образ легко переноситься в простір як видіння чи слухова галюцинація, не набуваючи від цього патологічного значення.

Хоч згідно із загальним правилом образ не має значення справжнього реального явища, проте для душевних переживань він все ж, при певних обставинах, може мати значно більше значення, тобто йому може бути притаманна величезна психологічна цінність, яка становить таку “внутрішню” дійсність, котра при певних умовах, переважає психологічне значення “зовнішньої дійсності”. В такім випадку індивід орієнтується не на пристосування до дійсності, а на пристосування до внутрішньої вимоги.

 Внутрішній образ є складна величина, що формується із найрізнорідніших матеріалів найрізноманітнішого походження. Однак це не конгломерат, а внутрішньо цілісний продукт, що має свій власний, самостійний смисл. Образ є концентрованим вираженням загального психічного стану, а не лише і не переважно несвідомих станів як таких. Щоправда, він є вираженням несвідомих змістів, проте, не всіх змістів загалом, а лише взаємопов’язаних в даний момент. Це співставлення (констелювання) виникає, з одного боку, в результаті самодіяльності несвідомого, з іншого – в залежності від стану свідомості в даний момент, причому цей стан свідомості завжди пробуджує активність сублімінальних матеріалів, які сюди відносяться і припиняє ті, котрі сюди не відносяться. Згідно з цим, образ є вираженням як несвідомої, так і свідомої психічної ситуації даного моменту. Тому трактування його сенсу не може виходити ні від однієї свідомості лише, ні від одного несвідомого, а тільки від взаємовідносин одного та іншого.

Коли образу притаманний архаїчний характер, я називаю його первинним  або правічним (опираючись на визначення Якоба Буркхардта). Про архаїчний характер я кажу тоді, коли образ виявляє помітне співпадіння з відомими міфологічними мотивами. Тоді образ є, з одного боку, переважним вираженням колективно-несвідомих матеріалів (див. колективне >>>), з іншого боку ‒ показником того, що стан свідомості даного моменту підпадає не стільки під особистісний, скільки під колективний вплив. Особистісний образ не має ні архаїчного характеру, ні колективного значення, а виражає особисто-несвідомі змісти і особисто-обумовлені стани свідомості.

Первинний образ (правічний), названий мною також архетипом >>>, завжди колективний, тобто він однаково притаманний принаймні цілим народам або епохам. Ймовірно, найважливіші міфологічні мотиви спільні для всіх рас і всіх часів; так мені вдалося виявити цілий ряд мотивів грецької міфології в сновидіннях і фантазіях душевнохворих чистокровних негрів.

Первинний образ це осад в пам’яті ‒ енграма (Semon), ‒ утворений шляхом ущільнення незліченних схожих між собою процесів. Це є, перш за все і від самого початку, осад і цим це є типова основна форма відомого душевного переживання, яке завжди повертається. Тому в якості міфологічного мотиву первинний образ завжди є дієвим і повторюваним вираженням, яке або пробуджує даний душевний стан, або ж відповідним чином формує його. Можливо, що первинний образ є психічне вираження для певної фізіологічно-анатомічної схильності. Якщо стати на ту точку зору, що певна анатомічна структура виникла під впливом умов навколишнього середовища на живу речовину, то первинний образ, в його стійкому і загальнопоширеному проявленні, буде відповідати настільки ж загальному і стійкому зовнішньому впливу, котрий са́ме тому повинен мати характер природного закону. Таким чином, можна було би встановити відношення міфу до природи (наприклад, відношення сонячних міфів до щоденного сходу і заходу сонця або до настільки ж очевидної зміни пір року). Але в такому випадку залишилось би відкритим питання: чому ж тоді сонце і його уявні зміни не є прямо і безпосередньо змістом міфу? Проте той факт, що сонце, чи місяць, чи метеорологічні процеси вдягаються принаймні в алегоричну форму, вказує нам на самостійну участь психіки в цій роботі, причому в даному випадку психіка вже жодною мірою не може вважатись лише продуктом чи відображенням умов навколишнього середовища. Інакше звідки ж вона взагалі взяла би свою здатність самостійної точки зору поза будь-якими відчуттєвими сприйняттями? Звідки би взялась взагалі її здатність давати дещо більше, або інше, чим підтвердження відчуттєвих показів? Тому ми неминуче повинні визнати, що ця мозкова структура завдячує тому, що вона є, не лише впливу умов навколишнього середовища, а й настільки ж і своєрідним і самостійним властивостям живої речовини, тобто закону, даному разом з життям. Тому ці властивості організму є, з одного боку, продуктом зовнішніх умов, а з другого ‒ продуктом призначень, внутрішньо притаманних живому. Згідно з цим і первинний образ, з одного боку, повинен бути безсумнівно віднесений до відомих, чуттєво сприйманих, завжди оновлюваних і тому завжди дієвих процесів природи, а з іншого боку, і так само безсумнівно, він повинен бути віднесений до відомих внутрішніх схильностей духовного життя і життя взагалі. Організм протиставляє світлу нове утворення ‒ око, а процесам природи дух протиставляє символічний образ, який сприймає процес природи, точно так само як око сприймає світло. І подібно до того як око є свідоцтвом своєрідної і самостійної творчої діяльності живої речовини, так і первинний образ є вираженням власної і безумовної творчої сили духу.

Отже, первинний образ є об’єднуюче вираження живого процесу. Він вносить сенс, який впорядковує і пов’язує, у відчуттєві і внутрішні духовні сприйняття, котрі на початку виявляються поза порядком і зв’язками, і цим вивільняє психічну енергію від її прикріпленості до голих і незрозумілих сприйнять. І в той же час він прикріпляє енергії, звільнені через сприйняття подразнень, до певного смислу, який і спрямовує діяння на шлях, відповідний даному сенсу. Нарешті, первинний образ вивільняє нікуди не задіяну накопичену енергію, вказуючи духу на природу і перетворюючи простий природний потяг в духовні форми.

Первинний образ сходинкою, яка передує ідеї >>>, це ґрунт її зародження.  Розум розвиває шляхом виділення конкретності (див.) необхідно притаманне первинному образу деяке поняття, са́ме ідею, причому  поняття відрізняється від всіх інших понять тим, що воно не дається в досвіді, а відкривається як те, що лежить навіть в основі всілякого досвіду. Таку свою властивість ідея отримує від первинного образу, який будучи вираженням специфічної структури мозку, надає і всілякому досвіду певну форму.

Розміри психологічної дієвості первинного образу визначаються установкою індивіда. Якщо установка загалом інтровертна, то, внаслідок відволікання лібідо від зовнішнього об’єкта, звичайно підвищується значення внутрішнього об’єкта, тобто думки. Звідси виникає особливо інтенсивний розвиток думок у напрямку, несвідомо накресленому первинним образом, який внаслідок цього вступає у сферу явищ спочатку непрямим шляхом. Подальший розвиток думки веде до ідеї, яка є ніщо інше, як первинний образ, що досяг мисленого формулювання. За межі ідеї веде розвиток зворотної функції, тобто почуття, адже якщо ідея осягнута інтелектуально, то вона прагне впливати на життя. Для цього вона залучає до справи почуття, яке, проте, в даному випадку виявляється значно менш диференційованим, аніж мислення, і тому більш конкретним. Са́ме тому почуття є не чистим, і так як воно не диференційоване, то воно опиняється ще в злитті з несвідомим. Тоді індивід виявляється нездатним поєднувати такого роду почуття з ідеєю. В цьому випадку первинний образ вступає у внутрішнє поле зору в якості символу; в силу своєї конкретної природи він, з одного боку, заволодіває почуттям, яке перебуває в недиференційованому конкретному стані, в силу ж своєї значимості він, з іншого боку, захоплює і ідею, ним же породжену, і таким чином, поєднує ідею з почуттям. В цій ролі первинний образ виступає в якості посередника і цим знову підтверджує свою рятівну дієвість, яку він завжди демонструє в релігіях. Тому те, що Шопенгауер говорить про ідею, я хотів би віднести, швидше, до первинного образу, бо (як я пояснив уже в розділі, присвяченому «ідеї») ідею не слід розуміти цілковито як дещо апріорне, а в той же час і як дещо похідне, що розвивається з чогось іншого.

Тому я прошу читача в наведених нижче словах Шопенгауера заміняти кожен раз слово «ідея» словом «первинний образ», для того аби вірно зрозуміти, що я в даному випадку маю на увазі: «Індивідом як таким ідея ніколи не пізнає́ться ‒ вона пізнає́ться тільки тим, хто піднявся над усіляким волінням і над усілякою індивідуальністю до чистого суб’єкта пізнання; отже, вона досяжна лише для генія і далі для того, хто у  піднесенні своєї чистої пізнавальної сили, яке викликається переважно творіннями генія, перебуває в геніальному настрої; тому вона передається не безумовно, а лише умовно, бо сприйнята і повторена, наприклад, в творі мистецтва ідея діє на кожного лише у відповідності з його власною, інтелектуальною цінністю і т.і.». «Ідея є єдністю, що розпалася на множинність внаслідок часової і просторової форми нашого інтуїтивного сприйняття». «Поняття подібне на безжиттєве сховище, в якому дійсно лежить одне біля іншого те, що в нього вклали, але з якого неможна і видобути більше, аніж в нього вкладено; ідея ж, навпаки, розвиває в то́му, хто її сприйняв, такі уявлення, котрі порівняно з однойменним їй поняттям виявляються новими: вона подібна до живого організму, котрий розвивається, обдарований творчою силою і створює те, що не лежало в ньому прихованим».

Шопенгауер ясно зрозумів, що «ідея» ‒ або, за моїм визначенням, «первинний образ» ‒ не може бути досягнута на тому шляху, на якому вибудовується розсудне поняття, або «ідея», як поняття розуму. Така ідея, за Кантом, є поняття, що перевищує можливість досвіду, але для цього необхідний іще один елемент, по другий бік інтелекту, що формулює, наприклад те, що він називає «геніальним настроєм» і під чим мається на увазі ніщо інше, як деякий стан почуття. Адже від ідеї до первинного образу можна прийти, тільки продовжуючи шлях, який довів до ідеї, за її граничну висоту до вступу у протилежну функцію.

Перевагою первинного образу перед ясністю ідеї є його обдарованість життям. Це є самостійний, живий організм, «обдарований творчою силою», бо первинний образ є успадкованою організацією психічної енергії, стійкою системою, котра є не лише вираженням, але і можливістю протікання енергетичного процесу. З одного боку, він характеризує той спосіб, котрим енергетичний процес протікав одвіку, постійно оновлюючись і відтворюючи свій спосіб, з іншого боку, він постійно заново відкриває можливість закономірного протікання цього процесу, бо робить можливим таке сприйняття або психічне осягнення ситуацій, завдяки якому життя може тривати далі і далі. Таким чином первинний образ є необхідним протилежним доповненням інстинкту, який, з одного боку, є деяке доцільне діяння, але з іншого боку, передбачає настільки ж осмислене, як і  доцільне сприйняття кожної наявної ситуації. Це сприйняття ситуації і здійснюється в такий спосіб, який є наявним апріорі. Він є зручно прикладною формулою, без якої сприйняття нових фактичних даних було би неможливим.

_{Карл Густав Юнг}