ПСИХОЛОГІЧНІ ХРОНІКИ

ІСТОРІЯ 3. В ПОГОНІ ЗА ВЛАСНОЮ ВЕЛИЧЧЮ

«Ходила в гості до родичів. Спілкування видалось досить легким і приємним. Проте, в той же день увечері мене ніяк не полишали спогади про цю подію. Не спала пів ночі – в голові весь час крутилися розмови з родичами: хто що сказав мені, що казала я і т.і. Я не розуміла, чому так довго про це думаю.Нарешті до свідомості дійшло, що мене найбільше турбувало, чи на висоті я була під час спілкування? Кілька днів виснажливе думання про це не давало мені спокою. Поспілкувалась із психологом – це вже була не перша моя психологічна консультація. Врешті-решт зрозуміла таке: основа моя потреба під час спілкування – отримати підкріплення, підвищення моєї самооцінки. При цьому я використовую два методи.

Перший – різними способами добиваюсь схвальних оцінок – в ідеалі захоплення співрозмовниками мною. Другий – всіляко вишуковую в інших людях недоліки, переважно не озвучуючи це; акцентування на недоліках інших людей дає можливість на контрасті з ними відчути власну велич. Ці два методи неодноразово доводили мені свою неефективність, але я примудрялась ігнорувати це, тобто не помічати, що і перший і другий методи щораз далі закріпляли в мені страх бути не на висоті. Зараз, коли все це кажу, відчуваю таку лють до всіх тих, хто не хоче хвалити мене, і до психології, яка задовбала вже своїми питаннями! Суки, як ви мене всі дістали!...».

Через тиждень:

«Зараз я трохи заспокоїлась. Спробую сказати, в чому полягає неефективність цих двох методів. Перший метод – витрушування з інших людей позитивної оцінки є з мого боку енергетичною атакою на них і бажанням повиснути в них на шиї. Оскільки я всередині не відчуваю власної цінності і самоповаги, то стаю для цих людей самооціночним тягарем: висмоктую з них їхню самооцінку, якої в них і так не багато. Вони на це, звичайно ніколи не погодяться. Все це відбувається несвідомо з обох сторін. Другий метод на короткий проміжок часу дозволяє за рахунок приниження інших людей відчути власну псевдоцінність, але це працює лише доти, доки не доводиться взаємодіяти з цими людьми тісніше: як тільки виникає потреба в тісній співпраці, то виходить, що я сама така ж нікчема, оскільки біля мене навколо теж нікчеми. Крім того тут моя роль змінюється на протилежну – автоматично ці люди, з якими я маю справу як з недосконалими нікчемами, починають вимагати від мене підтримки, а я не можу цього їм її дати, бо сама не маю самооціночного ресурсу, і тому не можу ним з ними поділитись.

То що, виходить, що я взагалі не можу бути щасливою людиною?!...».