ЛЕВ ТОЛСТОЙ "РУЙНУВАННЯ ПЕКЛА І ВІДНОВЛЕННЯ ЙОГО"

Текст оригіналу: "Разрушение ада и восстановление его" >>>>>

Легенда

 I

Це відбувалось у часи, коли Христос відкривав людям своє вчення.

Учення це було таким ясним і наслідування його було настільки легким і так очевидно позбавляло людей від зла, що неможливо було не прийняти його, і ніщо не могло втримати його поширення по всьому світу. І Вельзевул, отець і повелитель усіх дияволів, був стурбований. Він ясно бачив, що його влада над людьми закінчиться назавжди, якщо тільки Христос не відречеться від своєї проповіді. Він був занепокоєний, але не занепадав духом і підбурював покірних йому фарисеїв та книжників якомога сильніше принижувати і мучити Христа, а учням Христа радив утекти і залишити того самого. Він надіявся, що присуд до ганебної страти, наруга, залишення його усіма учнями і, врешті, самі страждання та страта призведуть до того, що Христос відречеться від свого вчення. А відречення знищить і всю силу вчення.

 

Усе вирішувалося на хресті. І коли Христос вигукнув: “Боже мій, боже мій, чому ти мене покинув”, – Вельзевул возрадувався. Він схопив приготовані для Христа окови і, надівши їх собі на ноги, припасовував їх так, щоб неможливо було вивільнитися, коли будуть вдягнені на Христа.

Але раптом з хреста пролунали слова: “Отче, прости їм, бо не відають, що роблять”, – і слідом за тим Христос вигукнув: “Звершилось!” – і віддав духа. Вельзевул зрозумів, що для нього все пропало. Він хотів зняти зі своїх ніг окови й утекти, але не зміг зрушити з місця. Окови скипілися на ньому й утримували його ноги. Він хотів піднятися на крилах, але не міг розправити їх. І Вельзевул бачив, як Христос, у світлому сяйві зупинився біля воріт пекла, бачив, як грішники від Адама до Юди вийшли з пекла, бачив, як розбіглися всі дияволи, бачив, як самі стіни пекла беззвучно розпалися на чотири боки. Він не міг далі витримати це і, пронизливо завищавши, провалився крізь тріснуту долівку пекла.

 

II

Минуло 100 років, 200, 300 років. Вельзевул не рахував часу. Він лежав нерухомо в чорному мороці і мертвій тиші та намагався не думати про те, що було, але все ж думав і безсило ненавидів винуватця своєї загибелі.

Але раптом, – він не пам’ятав і не знав скільки років минуло відтоді, – він почув над собою звуки, схожі на тупіт ніг, стогони, крики, скрегіт зубів.

Вельзевул підвів голову і став прислухатися.

Вельзевул не міг повірити, що пекло могло відновитися після перемоги Христа, проте тупіт, стогони, крики і скрегіт зубів ставали все чіткішими.

Вельзевул підняв тулуб, підібгав під себе волохаті, з відрослими копитами ноги (окови, на його здивування, самі по собі зіскочили з них) і, замахавши вільно розкритими крилами, засвистів тим призивним свистом, яким він за колишніх часів приклика́в до себе своїх слуг і помічників.

Не встиг він віддихатися, як над головою його розверзся отвір, блиснув червоний вогонь, і юрба дияволів, тиснучи один одного, висипалася з отвору в пекло і, як ворони навколо падалі, розсілися довкола Вельзевула.

Дияволи були великі і малі, товсті і худі, з довгими і короткими хвостами, з гострими, прямими і кривими рогами.

Один із дияволів, у накинутій на плече пелеринці, весь голий і глянцево-чорний, з круглим безбородим, безвусим обличчям і величезним відвислим животом, сидів навпочіпки перед самим обличчям Вельзевула і, то закочуючи, то знову викочуючи свої вогняні очі, не перестаючи усміхатися, рівномірно зі сторони в сторону помахуючи довгим, тонким хвостом.

 

III

– Що означає цей шум? – сказав Вельзевул, вказуючи нагору. – Що там?

– Все те ж, що було завжди, – відповідав глянсуватий диявол у пелеринці.

– Та хіба є грішники? – запитав Вельзевул.

– Багато, – відповідав глянсуватий.

– А як же вчення того, кого я не хочу називати? – запитав Вельзевул.

Диявол у пелеринці оскалився, так що відкрилися його гострі зуби, і між усіма дияволами почувся стримуваний регіт.

– Це вчення не заважає нам. Вони не вірять у нього, – сказав диявол у пелеринці.

– Але ж учення це явно спасає їх від нас, і він засвідчив його своєю смертю, – сказав Вельзевул.

– Я переробив його, – сказав диявол у пелеринці, швидко гамселячи хвостом по підлозі.

– Як переробив?

– Так переробив, що люди вірять не в його вчення, а в моє, котре вони називають його іменем.

– Як ти зробив це? – запитав Вельзевул.

– Сталося само собою. Я лише допомагав.

– Розкажи коротко, – сказав Вельзевул.

Диявол у пелеринці, опустивши голову, помовчав, ніби розмірковуючи, не поспішаючи, а потім почав розповідати:

– Коли сталася ця страшна подія, що пекло було зруйноване й отець і повелитель наш віддалився від нас, – сказав він, – я пішов у ті місця, де проповідували те вчення, котре ледве не згубило нас. Мені хотілося побачити, як живуть люди, які дотримуються його. І я побачив, що люди, які живуть за цим ученням, були повністю щасливі та недоступні нам. Вони не сердилися один на одного, не піддавалися жіночій звабі або не женилися, або, одружившись, мали одну жінку, не мали майна, все вважали загальним надбанням, не захищалися силою від нападників і платили добром за зло. І життя їхнє було настільки хорошим, що інші люди все більше і більше прихилялися до них. Побачивши це, я подумав, що все пропало, і хотів вже йти геть. Але тут виявилась обставина, сама по собі нікчемна, але вона мені здалася вартою уваги, і я залишився. Сталося те, що з-поміж цих людей одні вважали, що потрібно всім обрізуватися і не треба їсти ідоложертовне, а інші вважали, що цього не потрібно і що можна не обрізуватися та їсти все. І я став навіювати і тим і іншим, що розбіжність ця є дуже важливою і що ні тій, ні іншій стороні ніяк не можна поступатися, оскільки йдеться про служіння Богу. І вони повірили мені, і суперечки стали жорстокими. І ті й інші стали гніватись одні на одних, і тоді я став навівати і тим, і іншим, що вони можуть довести істинність свого Вчення чудесами. І хоч очевидним було, що чудеса не можуть довести істинності вчення, їм так хотілося бути правими, що вони повірили мені, і я влаштував їм чудеса. Зробити це було не важко. Вони вірили у все, що підтверджувало їхнє бажання бути єдиними в істині.

Одні казали, що на них зійшли вогненні язики, інші стверджували, що вони бачили самого померлого Вчителя та багато іншого. Вони вигадували те, чого ніколи не було, і брехали в ім’я того, хто назвав нас брехунами, не гірше за нас, самі цього не помічаючи. Одні говорили про інших: ваші чудеса не справжні – наші справжні, а ті говорили про цих: ні, ваші не справжні, наші – справжні.

Справа йшла добре, але я боявся, аби вони не помітили надто очевидного обману, і тоді я вигадав церкву. І коли вони повірили у церкву, я заспокоївся: я зрозумів, що ми врятовані і пекло відбудоване.

 

IV

– Що таке церква? – строго запитав Вельзевул, який не хотів вірити в те, що його слуги були розумніші за нього.

А– церква – це те, що коли люди брешуть і відчувають, що їм не вірять, вони завжди, посилаючись на Бога, кажуть: їй-богу, правда те, що я кажу. Це, власне, і є церква, але тільки з тією особливістю, що люди, які визнали себе церквою, переконуються, що вони вже не можуть помилятися, і тому, яку б дурницю вони не сказали, вже не можуть від неї відректися. Робиться ж церква так: люди запевняють себе та інших, що їхній учитель, Бог, аби уникнути хибного тлумачення закону, який він відкрив людям, вибрав особливих людей, які самі або ж ті, кому вони передадуть цю владу, можуть правильно трактувати його вчення. Тому люди, які вважають себе церквою, переконані в тому, що вони в істині не тому, що те, що вони проповідують, є істиною, а тому, що вони вважають себе єдиними законними наступниками учнів учнів учнів і, врешті учнів само́го вчителя Бога. Хоча в цьому способі була та ж незручність, як і в чудесах, а саме те, що люди могли стверджувати кожен про себе, що вони члени єдиної істинної церкви (що завжди і бувало), але вигода цього способу та, що, як тільки люди сказали про себе, що вони – церква, і на цьому твердженні побудували своє вчення, то вони вже не можуть відректися від того, що вони сказали, яким би безглуздим не було сказане і що б не говорили інші люди.

– Але чому ж церкви перекрутили вчення на нашу користь? – сказав Вельзевул.

– А зробили це вони тому, – продовжив диявол у пелеринці, – що, визнавши себе єдиними тлумачами закону Бога і переконавши в цьому інших, люди ці стали найвищими вершителями доль людських і тому отримали вищу владу над ними. Отримавши цю владу, вони звичайно загордились, більшість із них розбестились і цим викликали проти себе обурення та ворожість людей. Для боротьби ж зі своїми ворогами вони, не маючи іншої зброї, окрім насильства, стали гнати, страчувати, спалювати всіх тих, хто не визнавав їхньої влади. Так що вони самим своїм становищем були примушені перекручувати вчення в такому сенсі, щоб воно виправдовувало їхнє лихе життя, і ті жорстокості, які вони застосовували проти своїх ворогів. Вони так і зробили.

 

V

– Але ж учення було таке просте і ясне, що не можна було перекрутити його, – сказав Вельзевул, все ще не бажаючи вірити в те, що його слуги зробили те, чого він не здогадався зробити. “Чини з іншим так, як хочеш, щоб вчиняли з тобою”. Як же перекрутити це?

– А на це вони, за моєю порадою, використовували найрізноманітніші способи, – сказав диявол у пелеринці.

– У людей є байка про те, як добрий чарівник, рятуючи людину від злого, перетворює її в зернятко пшона і як злий чарівник, перетворившись на півня, готовий був уже склювати це зернятко, але добрий чарівник висипав на зернятко багато інших зернят. І злий чарівник не зміг з’їсти всіх зернят і не зумів знайти те, яке йому було потрібне. Те ж зробили і вони, за моєю порадою, з ученням того, хто навчав, що весь закон у тому, щоб робити іншому те, що хочеш, аби робили тобі. Вони визнали священним викладом закону Бога 49 книг і в цих книгах визнали всяке слово творенням Бога – святого духа. Вони висипали на просту, зрозумілу істину таку купу удаваних священних істин, що стало неможливо ні прийняти їх усі, ні знайти в них ту, яка одна потрібна людям. Це їхній перший спосіб. Другий спосіб, який вони успішно використовували більше тисячі років, полягає в тім, що вони просто вбивають, спалюють усіх тих, хто хоче відкрити істину. Тепер цей спосіб уже виходить із ужитку, але вони не полишають його і, хоча не спалюють уже тих, хто намагається відкрити істину, але зводять наклепи на них, і так отруюють їм життя, що мало хто наважується викривати їх. Це другий спосіб. Третій же спосіб у то́му, що, визнаючи себе церквою, а відтак непогрішними, вони прямо навчають, коли їм це потрібно, протилежному то́му, що сказано в писанні, даючи своїм учням волю самим, як вони хочуть і вміють, виплутуватись із цих суперечностей. Наприклад, сказано в писанні: “Один учитель у вас Христос, і отцем своїм не називайте нікого на землі, бо один у вас отець, котрий на небесах, і не називайтесь наставником, бо один у вас наставник – Христос”, а вони кажуть: “Ми одні отці і ми одні наставники людей”. Чи сказано: “Якщо хочеш молитись, то молись один у тайні, і Бог почує тебе”, а вони учать, що треба молитись у храмах усім разом, під пісні і музику. Чи сказано в писанні: “Не кляніться ніяк”, а вони учать, що всі мають клястись у беззаперечній покірливості владі, чого б влада не вимагала. Чи сказано: “Не убий”, а вони вчать, що можна і треба вбивати на війні і за судом. Чи ще сказано: “Вчення моє – дух і життя, живіться ним, як хлібом”. А вони навчають то́му, що якщо покласти шматочки хліба у вино і сказати над цими шматочками певні слова, то хліб стає тілом, а вино – кров’ю, і що їсти цей хліб і пити це вино дуже корисно для спасіння душі. Люди вірять цьому і старанно їдять цю юшку, а потім, потрапляючи до нас, дуже дивуються, що юшка ця не допомогла їм”, – закінчив диявол у пелеринці, закотив очі і усміхнувся до самих вух.

– Це дуже добре, – сказав Вельзевул і усміхнувся. І всі дияволи вибухнули голосним реготом.

 

VI

– Невже у вас, як і раніше, караються блудники, грабіжники, вбивці? – вже весело спитав Вельзевул.

Дияволи, теж розвеселившись, заговорили всі одночасно, бажаючи висловитися перед Вельзевулом.

– Не по-старому, а більше, ніж раніше, – кричав один.

– Блудники не поміщаються в старих відділеннях, – вищав інший.

– Грабіжники теперішні лихіші за попередніх, – викрикав третій.

– Не настарчимо палива для вбивць, – ревів четвертий.

– Не говоріть усі вкупі. А хай відповідає той, кого я запитуватиму. Хто завідує блудом, виходь і розкажи, як ти робиш це тепер з учнями того, хто заборонив міняти жінок і сказав, що не треба дивитися на жінок з хтивістю. Хто відповідальний за блуд?

– Я, – сказав, підповзаючи на заду ближче до Вельзевула, бурий женоподібний диявол з одутлим лицем і слинявим ротом, який безперервно жував.

Диявол цей виповз наперед з ряду інших, сів навпочіпки, схилив набік голову і, просунувши свого хвоста з китичкою між ногами, почав, помахуючи ним, співочим голосом говорити таке:

– Робимо ми це старим способом, який започаткував ти, наш отець і повелитель, ще в раю, і передав у нашу владу весь рід людський, і новим церковним способом. Згідно з новим церковним способом ми робимо так: переконуємо людей, що справжній шлюб полягає не в тому, в чому він дійсно полягає, у з’єднанні мужчини з жінкою, а в тому, щоб вирядитись у найкращі плаття, піти до великого призначеного для цього будинку і там, надівши на голови особливі, приготовані для цього шапки, під звуки різних пісень обійти тричі навколо столика. Ми навіюємо людям, що саме це є справжній шлюб. І люди, упевнившись у цьому, вважають, що всіляке поза межами цих умов з’єднання чоловіка з жінкою є просте задоволення, яке ні до чого не зобов’язує або задоволення гігієнічної потреби, і тому без сорому віддаються цьому задоволенню.

Женоподібний диявол схилив одутлу голову на другий бік і помовчав, ніби очікуючи впливу своїх слів на Вельзевула.

Вельзевул кивнув головою на знак схвалення, і женоподібний диявол продовжував так:

– Цим способом, не нехтуючи при цьому і попереднім, застосованим у раю способом забороненого плоду і допитливості, – продовжував він, вочевидь бажаючи улестити Вельзевула, – ми досягаємо найкращих результатів. Думаючи, що вони можуть влаштувати собі чесний церковний шлюб і після з’єднання з багатьма жінками, люди змінюють сотні жінок і так при цьому звикають до розпусти, що роблять те ж саме і після церковного шлюбу. Якщо ж їм здадуться з якихось причин занадто обтяжливими деякі вимоги, пов’язані з цим церковним шлюбом, то вони влаштовують так, що відбувається друге ходіння навколо столика, перше ж вважається недійсним.

Женоподібний диявол замовк і, витерши кінцем хвоста сли́ну, що наповнювала йому рот, схилив на інший бік голову і мовчки витріщився на Вельзевула.

VII

– Просто і добре, – сказав Вельзевул. – Схвалюю. Хто завідує грабіжниками?

– Я, – відповідав, виступаючи, кремезний диявол з великими кривими рогами, з вусами, загнутими доверху, і величезними, криво приставленими лапами.

Диявол цей, виповзши, як і попередній, уперед і по-військовому обома лапами обсмикуючи вуса, чекав на питання.

– Той, хто зруйнував пекло, – сказав Вельзевул, – учив людей жити, як птахи небесні, і велів давати то́му, хто просить, і то́му, хто хоче взяти сорочку, віддавати жупан, і сказав, що для того, аби спастись, треба роздати маєток. Як же ви втягуєте в грабунок людей, які чули це?

– А ми робимо це, – сказав диявол з вусами, велично відкидаючи назад голову, – точно так само, як це робив наш отець і повелитель при обранні Саула на царювання. Точно так само, як це було навіяно тоді, ми переконуємо людей, що, замість того, аби їм перестати грабувати один одного, їм вигідніше дозволити грабувати себе одній людині, надавши їй владу над усім. Нове в нашому способі лише те, що для утвердження права грабунку цієї однієї людини ми ведемо її до храму, одягаємо на неї особливу шапку, садимо на високе крісло, даємо їй у руки паличку і кульку, мажемо олією та в ім’я Бога і його сина проголошуємо цю помазану олією особу людини священною. Так що грабунок, що вчиняє ця особа, яка вважається священною, вже нічим не може бути обмежений. І священні особи, і їхні помічники, і помічники помічників – усі, безперестанку, спокійно і безпечно для себе грабують народ. При цьому встановлюють зазвичай такі закони і порядки, при яких навіть без помазання бездіяльна меншість завжди може безкарно грабувати більшість, яка трудиться. Так що останнім часом у деяких державах грабунок продовжується і без помазанців так само, як і там, де вони є. Як бачить наш отець і повелитель, по суті, спосіб, що ми застосовуємо, є старий спосіб. Нове в ньому тільки те, що ми зробили цей спосіб загальнішим, більш прихованим, поширенішим у просторі і часі та міцнішим. Загальнішим ми зробили цей спосіб тим, що люди перш за все підкорялися з власної волі тому, кого вибирали, ми ж зробили так, що вони тепер незалежно від свого бажання підкоряються не тим, кого вибирають, а будь-кому. Більш прихованим ми зробили цей спосіб тим, що тепер уже пограбовані, завдяки влаштуванню особливих опосередкованих податків, не бачать своїх грабіжників. Поширеніший у просторі цей спосіб тим, що так звані християнські народи, не задовольняючись грабунком своїх, грабують під різними найдивнішими приводами, переважно під приводом поширення християнства, і всі ті чужі їм народи, у яких є що грабувати. У часі ж цей новий спосіб поширеніший, ніж раніше, завдяки влаштуванню позик, суспільних і державних: грабують тепер не лише теперішнє, а й майбутні покоління. Міцнішим спосіб цей ми зробили тим, що основні грабіжники вважаються тепер особами священними, і люди не наважуються протидіяти їм. Варто лише чільному грабіжнику встигнути помазатись олією, і він вже може спокійно грабувати кого і скільки хоче. Так, у певний період часу, у Росії я, заради досвіду, садив на царювання одну за іншою наймерзенніших баб, дурних, безграмотних і розпусних, які не мали, за їхніми ж законам, жодних прав. Останню ж не лише розпусницю, але й злочинницю, яка вбила чоловіка і законного спадкоємця. І люди тільки тому, що вона була помазана, не вирвали їй ніздрі і не сікли батогом, як вони робили це з усіма вбивцями чоловіків, але протягом 30 років по-рабськи підкорялися їй, даючи можливість їй та її незліченним коханцям грабувати не лише людське майно, а й свободу людей. Так що в наш час грабунки явні, тобто, віднімання силою гаманця, коня, одягу, становлять ледь не одну мільйонну частину всіх тих грабунків законних, які вчиняють постійно люди, котрі мають можливість це робити. У наш час грабунки стали безкарними, прихованими і взагалі готовність до грабунку встановилася між людьми така, що головною метою життя майже всіх людей є грабунок, стримуваний лише боротьбою грабіжників між собою.

 

VIII

– Що ж, це добре, – сказав Вельзевул. – А вбивства? Хто завідує вбивствами?

– Я, – відповідав, виступаючи зі зграї, червоного кривавого кольору диявол з іклами, що стирчали з рота, гострими рогами і піднятим доверху товстим, нерухомим хвостом.

– Як же ти примушуєш бути вбивцями учнів того, хто сказав: “Не відплачуй злом на зло, люби ворогів”? Як же ти робиш убивць із цих людей?

– Робимо це і старим способом, – відповідав червоний диявол тріскотливим голосом, – пробуджуючи в людях корисливість, задиркуватість, ненависть, мстивість, гордість. І також у старий спосіб ми навіюємо вчителям людей, що найкращий засіб відучити людей від убивства полягає в тому, щоб самим вчителям публічно вбивати тих, котрі убили. Цей спосіб не стільки дає нам убивць, скільки готує їх для нас. Більшу кількість давало і дає нам нове вчення про непогрішність церкви, про християнський шлюб і про християнську рівність. Учення про непогрішність церкви давало нам в минулому найбільшу кількість убивць. Люди, які визнали себе членами непогрішної церкви, вважали злочином дозволяти хибним тлумачам вчення псувати людей, і що тому вбивство таких людей є бажана для Бога справа. І вони вбивали цілі населення і страчували, спалювали сотні тисяч людей. При цьому смішне те, що ті, котрі страчували і палили людей, які починали розуміти істинне вчення, вважали цих найнебезпечніших для нас людей нашими слугами, тобто слугами дияволів. Самі ж ті, які страчували і палили на вогнищах, насправді були нашими покірними слугами, хоч і вважали себе святими виконавцями волі Бога. Так це було давніше. У наш час дуже велику кількість убивць дає нам учення про християнський шлюб і рівність. Учення про шлюб дає нам, по-перше, вбивства подружжям один одного і матерями дітей. Чоловіки і дружини вбивають один одного, коли їм здаються обтяжливими деякі вимоги закону і звичаю церковного шлюбу. Матері ж убивають дітей переважно тоді, коли зв’язки, від яких зачаті діти, не визнаються шлюбом. Такі вбивства кояться постійно і рівномірно. Вбивства ж, спричинені християнським вченням про рівність, вчиняються періодично, але зате коли вчиняються, то в дуже великій кількості. За цим ученням людям навіюється, що вони всі рівні перед законом. Люди ж пограбовані відчувають, що це неправда. Вони бачать, що ця рівність перед законом полягає лише в тім, що грабіжникам зручно продовжувати грабувати, їм же це неможливо робити, і вони обурюються та нападають на своїх грабіжників. І тоді починаються взаємні вбивства, які дають нам відразу подекуди десятки тисяч убивць.

 

IX

– А вбивства на війні? Як ви спонукаєте до них учнів того, хто визнав усіх людей синами одного Отця і звелів любити ворогів?

Червоний диявол вишкірився, випустив з рота струмінь вогню і диму, і радісно вдарив себе по спині товстим хвостом.

– Робимо ми так: ми навіюємо кожному народові, що він, цей народ, є найкращим з усіх на світі. Deutschland ǖber alles (“Німеччина – вище за всіх”), Франція, Англія, Росія – вище за всіх, і що цьому народу потрібно владарювати над усіма іншими народами. А оскільки всім народам ми навіяли те ж саме, то вони, постійно відчуваючи себе в небезпеці від своїх сусідів, завжди готуються до захисту й озлоблюються один на одного. А чим більше готується до захисту одна сторона і озлоблюється за це на своїх сусідів, тим більше готуються до захисту всі інші й озлоблюються один на одного. Так що тепер усі люди, які прийняли вчення того, хто назвав нас убивцями, усі постійно і переважно зайняті приготуваннями до вбивства і самими вбивствами.

– Що ж, це дотепно, – сказав Вельзевул після недовгого мовчання. – Але як же вільні від обману вчені люди не побачили того, що церква спотворила вчення, і не відновили його?

– А вони не можуть цього зробити, – самовпевненим голосом сказав, виповзаючи вперед, матово-чорний диявол у мантії, з плоским похилим лобом, кінцівками без м’язів і відстовбурченими великими вухами.

– Чому? – строго спитав Вельзевул, незадоволений самовпевненим тоном диявола в мантії.

Не бентежачись окриком Вельзевула, диявол у мантії неспішно спокійно всівся не навпочіпки, як інші, а по-східному, схрестивши худорляві ноги, і почав говорити не затинаючись тихим, розміреним голосом:

– Не можуть вони робити це, бо я постійно відволікаю їхню увагу від того, що вони можуть і мають знати, і спрямовую її на те, що їм не варто знати і чого вони ніколи не дізнаються.

– Як же ти зробив це?

– Робив і роблю я неоднаково в часі, – відповідав диявол у мантії. – У давнину я навіював людям, що найважливіше для них – це знати подробиці про відношення між собою ликів Трійці, про походження Христа, про природу його, про властивість Бога і т. і. І вони багато та довго розумували, доводили, сперечались і сердилися. І ці розумування так захоплювали їх, що вони зовсім не думали про те, як їм жити. А не думаючи про те, як їм жити, їм не потрібно було знати того, що говорив їм їхній учитель про життя.

Потім, коли вони вже так заплутались у розумуваннях, що самі перестали розуміти те, про що говорили, я вселяв одним, що найважливіше для них – це вивчити і роз’яснити все те, що написав чоловік на ім’я Аристотель, який жив тисячі років тому в Греції; іншим навіяв, що найважливіше для них – це знайти такий камінь, за допомогою якого можна було б робити золото, і такий еліксир, який виліковував би від усіх хвороб та робив людей безсмертними. І найрозумніші та найученіші з них усі свої розумові сили спрямували на це.

Тим же, котрі не цікавилися цим, я навіював, що найважливіше – це знати: Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? І коли вони дізналися, що Земля обертається, а не Сонце, і визначили, скільки мільйонів верст від Сонця до Землі, то були дуже раді, і відтоді ще старанніше вивчають і досі відстані до зірок, хоча знають, що кінця цим відстаням немає і не може бути, і що сама кількість зірок нескінченна, і знати їм це зовсім не потрібно. Крім того, я навіяв їм ще й те, що їм дуже потрібно і важливо знати, як виникли всі тварини, всі черв’яки, всі рослини, всі нескінченно малі тварини. І хоч їм це точно так само зовсім не потрібно знати, і цілковито ясно, що дізнатися неможливо, бо тварин так само нескінченно багато, як і зірок, вони на ці та схожі дослідження явищ матеріального світу спрямовують усі свої розумові сили і дуже дивуються то́му, що, чим більше вони осягають того, що їм не треба знати, тим більше залишається непізнаного ними. І хоч очевидно, що, у міру їхніх досліджень, сфера того, що їм вдалося дізнатися стає все ширшою і ширшою, предмети досліджень усе складнішими і складнішими, а самі отримувані ними знання стають усе більш незастосовними до життя, це аніскілечки не бентежить цих людей і вони, цілковито впевнені у важливості своїх занять, продовжують досліджувати, проповідувати, писати, друкувати і перекладати з однієї мови на іншу всі свої здебільшого ні до чого не придатні дослідження, а якщо вряди-годи і придатні, то на потіху меншості багатих, або на погіршення становища більшості бідних.

А для того, щоб вони ніколи вже не здогадалися, що єдине потрібне для них – це впровадження законів життя, яке висвітлено у вченні Христа, я вселяю їм, що законів духовного життя вони знати не можуть, і що всіляке релігійне вчення, у тім числі і вчення Христа, є омана та марновірство, і що дізнатися про те, як їм потрібно жити, вони можуть з вигаданої мною для них науки, названою соціологією, яка полягає у вивченні того, як по-різному недобре жили попередні люди. Так що, замість того, аби їм самим, за вченням Христа постаратися жити краще, вони гадають, що їм варто лише вивчити життя попередніх людей, і що вони з цього вивчення виведуть загальні закони життя, і для того, щоб жити добре, їм потрібно буде тільки погодити своє життя з цими вигаданими ними законами.

Щоб ще більше укріпити їх в обмані, я навіюю їм щось подібне до вчення церкви, а саме те, що існує певна спадкоємність знань, котра називається наукою, і що твердження цієї науки такі ж непогрішні, як і твердження церкви.

А як тільки ті, які вважаються діячами науки, упевнюються у своїй непогрішності, вони, звичайно, проголошують безсумнівними істинами найбільш не тільки непотрібні, але і часто абсурдні дурниці, від яких вони, раз сказавши їх, вже не можуть відректися.

Ось тому-то я і кажу, що доти, доки я вселятиму їм повагу, догідливість до тієї науки, котру я вигадав для них, вони ніколи не зрозуміють того вчення, котре ледве не згубило нас.

 

 

 

Х

– Дуже добре. Дякую, – сказав Вельзевул, і лице його просяяло. – Ви вартуєте нагороди, і я достойно винагороджу вас.

– А нас ви забули, – закричали в декілька горлянок інші різношерсті, маленькі, великі, кривоногі, товсті, худі, дияволи.

– Ви що робите? – спитав Вельзевул.

– Я – диявол технічних удосконалень.

– Я – розподілу праці.

– Я – шляхів сполучення.

– Я – книгодрукування.

– Я – мистецтва.

– Я – медицини.

– Я – культури.

– Я – виховання.

– Я – виправлення людей.

– Я – одурманювання.

– Я – благодійності.

– Я – соціалізму.

– Я – фемінізму, – закричали вони всі враз, протискаючись уперед, ближче до Вельзевула.

– Говоріть поодинці і коротко, – закричав Вельзевул. – Ти, – звернувся він до диявола технічних удосконалень. – Що ти робиш?

– Я навіюю людям, що чим більше вони зроблять речей і чим швидше вони робитимуть їх, тим це для них буде краще. І люди, занапащаючи свої життя для виготовлення речей, роблять їх все більше і більше, незважаючи на те, що речі ці не потрібні тим, котрі примушують їх виготовляти, і недоступні для тих, котрі їх виготовляють.

– Добре. Ну а ти? – звернувся Вельзевул до диявола розподілу праці.

– Я навіюю людям, що, оскільки робити речі можна швидше машинами, ніж людьми, то треба людей перетворити на машини, і вони роблять це, і люди, яких перетворили на машини, ненавидять тих, котрі зробили це з ними.

– І це добре. Ти? – звернувся Вельзевул до диявола шляхів сполучення.

– Я вселяю людям, що для їхнього блага їм потрібно якомога швидше переїжджати з місця на місце. І люди замість того, щоб покращувати своє життя кожному на своєму місці, проводять велику його частину в переїздах з місця на місце і вельми гордяться тим, що вони за годину можуть проїхати 50 верст і більше.

Вельзевул похвалив і цього. Виступив диявол книгодрукування. Його справа, як він пояснив, полягає в тому, щоби якомога більшій кількості людей повідомити всі ті гидоти, які робляться і пишуться на світі. Диявол мистецтва пояснив, що він, під виглядом втішання і викликання високих почуттів у людях, потурає їхнім порокам, зображаючи їх у привабливому вигляді.

Диявол медицини пояснив, що його справа – вселяти людям думку, що найважливіша для них справа – це турбота про своє тіло. А оскільки турбота про своє тіло не має кінця-краю, то люди, які піклуються за допомогою медицини про своє тіло, не лише забувають про життя інших людей, але й про своє власне.

Диявол культури пояснив, що навіює людям те, що користування всіма тими справами, котрими завідують дияволи технічних удосконалень, розподілу праці, шляхів сполучення, книгодрукування, мистецтва, медицини, є щось на кшталт доброчесності, і що людина, яка користується всім цим, може бути повною мірою задоволена собою і не старатися бути кращою.

Диявол виховання пояснив, що він навіює людям, що вони можуть, живучи зле і навіть не знаючи того, в чому полягає хороше життя, вчити дітей хорошому життю.

Диявол виправлення пояснив, що він навчає людей то́му, що, будучи самі розбещеними, вони можуть виправляти розбещених людей.

Диявол одурманювання сказав, що він навчає людей то́му, що замість того, аби звільнитися від страждань, викликаних хибним життям, намагаючись жити краще, їм ліпше забутися під впливом одурманення вина, тютюну, опіуму, морфію.

Диявол благодійності сказав, що він навіює людям те, що, грабуючи пудами і даючи пограбованим копійки, вони доброчесні і не потребують вдосконалення, – він робить їх недоступними для добра.

Диявол соціалізму нахвалявся тим, що в ім’я найвищого суспільного устрою життя він, окрім ворожнечі суспільних класів, породжує ще й ворожнечу між статями.

– Я – комфорт, я – моди! – кричали і пищали ще інші дияволи, підповзаючи до Вельзевула.

– Невже ви думаєте, що я настільки старий і дурний, що не розумію того, що якщо вчення про життя хибне, то все, що могло бути для нас шкідливим, все стає нам корисним, – закричав Вельзевул і голосно розреготався. – Досить. Дякую всім, – і, сплеснувши крилами, він підхопився на ноги. Дияволи оточили Вельзевула колом. З одного краю зчеплених дияволів був диявол у пелеринці – вигадник церкви, з другого краю – диявол у мантії – вигадник науки. Дияволи ці подали один одному лапи, і коло замкнулося.

І всі дияволи, регочучи, вищачи, свистячи та пурхаючи, почали, махаючи і метляючи хвостами, кружляти і танцювати навколо Вельзевула. Вельзевул же, розправивши крила і махаючи ними, танцював у середині, високо задираючи ноги. Вгорі ж чулися крики, плач, стогони, скрегіт зубів.

 

************