Микола Руденко

АРХІТЕКТУРА  ВСЕСВІТУ

 Ця праця є стислим авторським викладом космологічної частини, яка міститься у філософській книзі, що має назву "Гносис і сучасність".^[1] Коротко поінформуємо читача, як виглядає Всесвіт у названій книзі, аби далі подати фізико-математичне підтвердження запропонованої парадигми.

Від електрона й до Всесвіту просторова тканина Світобудови складається з монад, що об'єднуються в атоми, планети й галак­тики. В центрі кожної з цих систем або окремих тіл стоїть цен­тральна монада, яка несе в собі всю масу й енергію даної системи. Так, скажімо, монада електрона володіє радіусом 6×10^–56 см, монада земної кулі, — 0,45 см, монада Сонця — 1,5×10⁵ см, монада Галактики — 1,5×10¹⁶ см, Світова Монада — 10²⁸ см.

Радіуси монад є не лише просторовими, але й енергетич­ними величинами. Отже разом з енергією вони визначають також масу даної мікрочастки, тіла чи системи тіл — аж до Метагалактики.

У світі, за автором, є лише два види матерії — Світло і Світовий Простір (вакуум). Світло створює монади, починаючи від електрона й вище — за ієрархічним законом. Матерію простору можна назвати так, як вона виглядає для ока: матерією Темряви. В межах радіуса монади немає місця для матерії Темряви — вона повністю витіснена назовні живим, одухо­твореним Світлом. Отже простір не є континуум — він усюди подірявлений більшими й меншими монадами. Фактично окрім монад і вакууму, що нагадує бджолиний щільник з його сотами, у світі нічого немає. Роль бджіл у цих сотах виконують незліченні рої монад. Роль матки завжди належить центральній монаді.

Це повертає нас до тієї моделі світу, яку споконвіку несли філософія й релігія. Ось як починається Перше соборне послання апостола Івана: "А це звістка, що ми її чули від Нього і звіщаємо вам: Бог є Світло, і немає в Нім жодної темряви!" Отже це формула не лише Івана Богослова, а й самого Ісуса.

Всі наші подальші розрахунки мають показати, що це не про­сто наше бажання об'єднати космологію з релігією, а світ дійсно є саме таким — не іншим. Це ж тільки про монаду можна так ска­зати: в її радіусі справді немає жодної темряви. Отже те, з чого складається монада (менша, більша і найбільша) належить нази­вати Духоматерією. То є субстанційна одиниця світового буття.

Тепер слід показати найвеличнішу світову константу, яка поки що невідома науці — ми називаємо її Силою Моносу. Вона об'єднує собою всі сфери Світобудови в єдину цілість — діє так само невимушено в ядерній фізиці, як і в космології. Її назва відображає світову єдність — вона є початком єдиної теорії поля. Без неї таку теорію в принципі розбудувати неможливо. Але тут ми використаємо лише космологічну сутність Сили Моносу. Прошу вибачення за те, що в даній статті я не зумію показати, як і звідки народжується Сила Моносу — аби це пояснити, потрібна ціла книга. Але ця книга ("Гносис і сучасність") існує лише в журнальному варіанті українською мовою. Отож закликаю читача прийняти цю формулу як об'єктивну даність:

F_O = c⁴/G = 1,2×10⁴⁹ дн.

Тут c — швидкість Світла у вакуумі, G — гравітаційна стала. Кільце під символом означає, що дана величина належить монаді. Так буде й надалі.

Запишемо наступне рівняння:

F_OR_O = Mc².

Тепер доволі легко визначити радіус будь-якої монади — загальну енергію даної системи або окремого тіла (права частина рівняння) слід поділити на Силу Моносу.

Радіус монади в нашій парадигмі є величиною, котра стоїть у фундаменті всіх космологічних розрахунків. Це свідчить, що головна взаємодія космічних об'єктів відбувається на рівні монад. Слід зверну­ти увагу на радіус Світової Монади: це, по суті, та величина, яка в ейнштейнівській космології виступає як радіус цілого Всесвіту. Ми гадаємо, що то є дуже велика помилка: цей радіус окреслює не цілий Всесвіт, а тільки його Монаду. Намагання сучасних космологів убгати Всесвіт у сферу, окреслену космологічним радіусом — це така ж сама помилка, як, скажімо, прагнення розмістити земну кулю разом з Місяцем у земній монаді, що не більша від звичайної виноградини. Далі ми покажемо, що тут сучасні космологи помиляються в 10²¹ разів.

Аби побудувати вірогідну модель Всесвіту, передовсім треба визначити його масу. Відомо, що сучасна космологічна маса становить 10⁵⁶ г. Спробуємо перевірити цю величину за такою Формулою:

Зоря / Галактика = Галактика / Метагалактика

По зорю далеко не підемо — візьмемо наше Сонце, маса якого добре відома: 2·10³³ г. Галактику також візьмемо нашу: 2·10⁴⁴ г. Наведену формулу ми базуємо на гармонії величин у всьому Всесвіті, що досліджена нами в "Гносисі". Ясно, тут не можна вимагати повної точності, бо зорі й галактики не однакові. Вони різняться між собою так, як різняться за масою і зростом земні люди. Проте щось середнє тут можна вивести. І ми справді виводимо для Метагалактики (Всесвіту) величину маси, котра близька до прийнятої в ейнштейнівській космології: 2·10⁵⁵ г. Отож ми з чистою совістю можемо прийняти ту величину, котра породжує космологічний радіус — тобто 10⁵⁶ г. Це народження в нашій моделі відбувається так:

R_косм = M_{ВС. ^x} c / F₀.

Тут R_косм — радіус космологічний (10²⁸ см), M_вс. — маса Всесвіту. Але ж ось питання: де ці величини належить застосовувати? Якщо у всіх інших тілах і системах масу належить бачити лише в монаді, то, зрозуміла річ, тільки Світова Монада є носієм світової маси, а всі галактики, що на гігантських орбітах обертаються довкола Світової Монади, створюють цю масу своїм тисненням у напрямі центру. Вони виконують лише буферну роль у гравітаційному процесі. Так діє Сила, котру ми назвали Силою Моносу: вона обтискує всі без винятку монади — і малі, й великі. Обтискує так, як гумова рукавичка обтискує нашу руку. Це, власне, і є гравітація. Монада, розриваючи тканину простору заради самоутвердження матерії Світла, з такою ж самою силою діє назовні, від центру, як просторове поле діє в напрямі центру. Звичайно, ці дві протилежно спрямовані сили абсолютно рівні.

Нам може видатися вельми дивним, що весь об'єм земної кулі не володіє масою — тільки якісь 0,45 см в центрі планети переймають всю масу на себе. Але монаду можна назвати граві­таційним банком. Всі атоми земної кулі передають свою масу й енергію земній монаді так само, як ми передаємо власні гроші в банк. І тільки тоді, коли якесь тіло відривається від землі бодай на сантиметр, воно здобуває власну масу. Так біля каси банку, отримавши гроші з рук касира, ми стаємо їхніми господарями в натурі, а не лише в номіналі. А якщо мислити без метафор, то належить сказати так: гравітаційне поле використовує тіло плане­ти задля стискання монади. Саме звідси народжуються маса й енергія — власне, вони народжуються із Сили Моносу.

Тепер запишемо іще одне рівняння, без якого не можна й мріяти про вірогідну модель Метагалактики:

Rv² = R_Oc².

Тут R — зовнішній радіус системи (наприклад, якоїсь галактики), R_O — внутрішній радіус її монади, v — швидкість системи або тіла, c — швидкість світла.

Як діє це рівняння, покажемо на двох прикладах.

1) Квазар летить зі швидкістю, що дорівнює 0,8 швидкості світла. Нам треба встановити відстань його орбіти від поверхні Світової Монади. До речі, тут пора пояснити: в глибинах Світової Монади немає жодних галактик чи навіть атомів — при зближенні з Монадою вони анігілюють. Отже спробуємо визна­чити, як близько проходить орбіта згаданого квазара від поверхні Світової Монади. На цей раз запишемо наше рівняння в такому варіанті:

.

Тут R_Oсв — радіус Світової Монади, у знаменнику — квадрат швидкості обраного нами квазара, що рухається на певній відстані навколо Світової Монади. Ця відстань дорівнює 1,7 космологічного радіуса. Ще ближчий підхід до поверхні Світової Монади неминуче пов'язаний з анігіляцією. Це добре видно з рівняння, яким ми користуємося: коли зовнішній радіус і радіус монади досягають рівності, всі величини нашого рівняння скорочуються — тіло чи система тіл зникають. Треба запам'ятати: коли ми визначаємо відстань галактичної орбіти від поверхні Світової Монади, в нашому рівнянні діє радіус Світової Монади.

2) А проте за допомогою радіуса Світової Монади ми не зможемо визначити місця нашої Галактики у світовому просторі, бо в цьому разі виникають два невідомих члени: швидкість нашої Галактики і її від­стань від поверхні Світової Монади. Гадаю, це зрозуміло: швидкість далеких галактик вимірюється за червоним зміщенням, але швидкість нашої власної Галактики так виміряти не можна. Це знецінює нашу модель Світобудови, перетворюючи її на абстрактне розумування, як це було досі в попередніх космологічних моделях. Лише знайшовши власне місце у Всесвіті, можна бути певним, що наша модель правильна.

І ось нарешті мені вдалося вирішити цю проблему. Вихідні міркування такі: якщо простір є матерія, то великі швидкості галактик змушують їх вкорочувати зовнішній радіус. Радіуси монад при цьому не міняються. Отже розмір зовнішнього радіуса з достатньою точністю має показувати відстань даної галактики від поверхні Світової Монади. Не буду витрачати зусиль на докази того, що у Всесвіті діють універсальні закони рyхy — від атома до Метагалактики. Отож як Меркурій рухається найшвид­ше серед планет, так само серед галактик найшвидше мусить рухатися квазар. Його зовнішній радіус мало відрізняється від радіуса власної монади. Зате зовнішній радіус нашої Галактики чи не найбільший у Всесвіті — він трохи поступається розміром лишень проти зовнішнього радіуса найближчої нашої сусідки, що міститься в сузір'ї Андромеди. Це мені сказало дуже багато, а подальші розрахунки показали справедливість цих суджень.

Сама наочність свідчить, що наша Галактика міститься дуже далеко від центру Всесвіту, але ж я був геть приголомшений, коли розрахунки показали: вона міститься неймовірно далеко — на відстані 10³⁵ см. Адже ж це дорівнює десяти мільйонам радіусів Світової Монади! Ось ці розрахунки:

Тут R_Oгал — радіус монади нашої Галактики, R_{зов.гал.} — зовнішній радіус нашої Галактики. Отже ми отримали один із невідомих членів фундаментального рівняння — швидкість нашої Галактики: вона дорівнює 100 км/сек. Звідси ми отримуємо ту відстань від центра Всесвіту, яка так приголомшила автора цих рядків. Я не знаходив швидкості нашої Галактики в довідниках — і тоді звернувся до обсерваторії Національного університету ім. Т. Шевченка. Можна уявити мою радість, коли мені відповіли: 100 км/сек. А це означає, що вибудувана нами модель Всесвіту абсолютно правильна — в кожній своїй деталі. Правильні також параметри попередньої космологічної парадигми — маса й радіус. Інша річ, що з них невірно було змонтовано ейнштейнів­ську модель Світобудови.

Чимало важливих деталей лишаються за межами цієї статті, але я вірю, що настане час для значно ширшої розмови на цю тему. Гадаю, тут слід показати, де вичерпується гравітаційне поле Метагалактики:

Тут R_зов.св. — зовнішній світовий радіус, R_Oсв — радіус Світової Монади. Отже справді космологія Ейнштейна помилялася в 10²¹ разів.

Кілька слів про Світову Монаду. Схоже на те, що густина субстанції у Світовій Монаді така сама, як у формулах Ейнштейна, виведених для середньої густини "матерії" (тобто речовини) у Всесвіті — 10^–29 г/см³. Це зрозуміло: адже ж А. Ейнштейн бачив усю Світобудову там, де міститься лише Світова Монада. Справа в тому, що кожна монада володіє своєю густиною. Загальна закономірність така: чим більший радіус монади, тим менша її густина. Густина Світової Монади найменша — майже вакуум. Але так воно й мусить бути: то є так званий Тонкий Світ — світ чистого Світла, яке у всі часи називали Богом.

Про автора. Микола Данилович Руденко (1920 – 2004), вчений, Герой України, дійсний член Української Вільної Академії Наук. Біографія >>>>>

[1] Руденко М. Журн. "Дніпро". Київ. 2000 рік, числа 3–4, 5–6, 7–8.