Лев Гумільов
Етногенез, біосфера і свідомість. Пасіонарна теорія етногенезу.
Гумільов Лев Миколайович
(рос. Гумилев Лев Николаевич)
(1912 - 1992)
Народився в Царському Селі 1 жовтня 1912 року. Син російських поетів Миколи Гумільова і Анни Ахматової. В дитинстві виховувався у бабусі в маєтку Слепнєво Бежецького повіту Тверської губернії. Двічі репресований Совєтською владою (в 1934 і 1949 роках).
“Сидячи в камері, я побачив як промінь світла падає з вікна на цементну підлогу. І тоді я збагнув, що пасіонарність – це енергія, така ж, як і та, котру усотують рослини.”
“Людей оточують різні природні системи, серед яких керовані – рідкість. Але багато некерованих явищ можне передбачити, наприклад, циклони, землетруси, цунамі. Вони приносять біди, котрим неможливо повністю запобігти, але вберегтися від яких можна. Ось чому нам і потрібні метерологія, сейсмографія, геологія і гідрологія. Етнологія подібна до цих наук. Вона не може змінити закономірності етногенезу, але може застерегти людей, які не відають, що творять.”
В 1961 році захистив першу докторську дисертацію з історії (“Давні тюрки”), а в 1974 – другу докторську дисертацію з географії (“Етногенез і біосфера Землі”).
Академік Російскої Академії природничих наук з 1991 року, відкрив явище пасіонарності і феномен компліментарності, розробив на їхній основі Пасіонарну Теорію Етногенезу (ПТЕ), вніс в природничу науку етнологію – чинник розвитку етнічних систем – енергію живої речовини біосфери згідно Володимиру Вернадському.Ця теорія пояснює закони формування суперетносу. В своєму розвитку він може пройти фази піднесення, коли з’являються люди “довгої волі” – пасіонарії, акматичну фазу (піку, перегріву), коли власне створюється суперетнос; надлому, інерції, обскурації і врешті, меморіальну.
Книга: Лев Гумилев "Этногенез и биосфера Земли" - завантажити >>>>>
Книга: Лев Гумилев "Конец и вновь начало" (формат djvu) - завантажити >>>>>
Стаття: Лев Гумилев "Биосфера и импульсы сознания" - завантажити >>>>>
Етнос (грец. ethnos) – група, плем’я, народ, мова (в розумінні групи людей, які говорять однією мовою, належать до одного племені).
Часто етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об’єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в радянській і пострадянській етнографії (синонім етнологія).
Етнічна спільність (в етнографії) – вид стійкого соціального угруповання людей, що склався історично, може бути представлений племенем, народністю, нацією; термін “етнічна спільність” близький поняттю “народ” в етнографічному сенсі.
Плем’я – форма етнічної спільності й суспільної організації докласового суспільства.
Народність – мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, що історично склалася. У сучасній літературі йде дискусія про ознаки і співвідношення народності і нації.
Нація (лат. natio – плем’я, народ) – полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну:
1) Політична спільнота громадян певної держави – політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на “національні” університети, банки та інші установи.
2) Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям “національної ідентичності” так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ.
Етногенез (від грец. ethnos – плем’я, народ і …генез), процес утворення етнічної спільності, походження народів на базі різних етнічних компонентів.
Етногенез включає як початкові етапи виникнення якого-небудь народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.
Історично розрізняють два типи етногенезу. Перший відноситься до етнічної історії домодерного суспільства і завершується утворенням народностей (переважно у феодальну добу). У етногенетичних процесах другого типу при додаванні сучасних етнічних спільнот (наприклад, сучасних народів Америки) вирішальну роль відігравали представники вже сформованих народів і процеси акультурації. Етногенез характеризується взаємозв’язком двох видів етногенетичних процесів, консолідацією автохтонних (родинних і неспоріднених) етнічних компонентів і залученням до процесу етногенезу переселенців (мігрантів).
У ході етногенезу, під впливом особливостей господарської діяльності у певних природних умовах і з інших причин, формуються специфічні для нового етносу риси матеріальної і духовної культури, побуту, групових психологічних характеристик, що відрізняють його від інших (у тому числі сусідніх) етносів. У членів нової етнічної спільності з’являється спільна самосвідомість, значне місце в якій посідає уявлення про спільність їхнього походження. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна самоназва – етнонім.
Вивчення етногенезу вимагає комплексного підходу з залученням даних суміжних дисциплін: етнографії, антропології, археології, порівняльного мовознавства.
Оригінальна пасіонарна теорія етногенезу, у якій етногенезом називається вся тривалість етнічної історії, розроблена Львом Гумільовим.
Етногенез може відбуватися як пасивно, в накопиченні самосвідомості групи в ідентичності, віддзеркаленої через взаємодію з оточенням, культурними і релігійними відмінностями між верствами суспільства, міграцією і іншими процесами, але для деяких груп етнічне утворення - неможливий результат. Так і активно, коли особи свідомо і безпосередньо створюють окремі спільноти за для вирішення політичних проблем – збереження або опанування певних культурних скарбів, внутрішньоетнішніх стосунків, тощо. Починаючи з кінця вісімнадцятого століття такі спроби часто були започатковані з відродження мови або створення нової мови, а також у створенні “національної літератури”. У двадцятому столітті, суспільства, подревнюють свою історію завдяки міфам, що з часом можуть привести до етнічних або расових констант, як засіб підтримки або підтвердження їх колективної ідентичністі, або громади.
Мова – критичний фактор для підтвердження етнічної приналежності. Процес відновлення давньої етнічної приналежності часто потребує відродження мови, оскільки в деяких випадках мова вийшла із ужитку.
В Європі в 1990-х, цим шляхом пішли за для відродження кельтської нації в Уельсі і націоналісти в Країни Басків. Відродження окситанської мови в деяких активістських групах в 1970-х в південній Франції – подібна спроба.
Подібної активності зазнала в 19-му столітті Фінляндія, прагнучи підвищити статус фінської мови від селянської до рівня офіційної національної мови. Це започаткувала Фінська партія у власних націоналістичних цілях. Друк в 1835 фінською мовою Національного епосу, Калевала, був фундаментом фінського націоналізму і eтногенезу. Фінська мова була визнана, як державна мова в Фінляндії лише в 1892. Їм опонували Фінські шведи, на чолі з Аксель Олоф Фреуденталь (1836-1911). Він підтримував продовження використання шведської як державної мови (вона була мовою меншості, використовувалась елітою в уряді і адміністрації). Відповідно до сучасних расистських теорій, Фреуденталь вважав, що Фінляндія має дві "раси", одна розмовляє шведською, інша фінською мовою. Фінські шведи стверджували, що шведська "Німецька раса" вища за людей фінської мовної більшості.
Кожна з світових релігій має набір культурних цінностей, які можуть вплинути на етнічне самовизначення, хоча це не обов’язково. До того ж, етнічний термін може змінити сенс з часом (наприклад, в 19-му сторіччі в Європі гебреїв і арабів розглядали як єдиний eтнічний блок – семіти). Великі відмінності між, наприклад, християнським, гебрейським, індїустським і ісламським суперетносами ґрунтуються на історичному векторі послідовників кожної релігії до якоїсь з мов: (латина і грецька, іврит, санскрит і арабська мова, відповідно).
Не можна провести чітку етнічну межу між сектою і нацією. Секти, які деякі науковці відносять до окремих націй, зазвичай, мають, як мінімум, чіткий набір правил, осуджуючи кровозмішення з не адептами секти, або тих хто не в змозі виховати їх дітей в належній вірі.
Географічні чинники можуть приводити як до культурної, так і до генетичноїЕтногенез в цих обставинах зазвичай приводить до спільноти, яка менш самосвідома, ніж та що відбулась завдяки конкуренції з оточуючим населенням. Особливо це помітно в пасторальних гірських народах, соціальна організація яких прагне до підтримання внутрішньородової спільноти, а не до колективної самосвідомості. ізоляції від людського суспільства. Групи, які мешкають на одному терені і мають кровозмішення з покоління в покоління, з часом мають значні культурні і генетичні відмінності, еволюціонуючи від першопочаткової інформації принесеної ними через взаємодію з унікальним екологічним оточенням.
Пасіонарна теорія етногенезу – історико-етнологічна теорія Льва Гумільова, яка описує історичний процес як взаємодію та розвиток етносів з утворюючим ландшафтом та іншіми етносами. Була опублікована у вигляді статей в рецензованих часописах і депонирована як рукопис "Етногенез і біосфера Землі" в ВІНІТІ, пізніше - як монографії у видавництві ЛДУ (1989 р.)
Теорія Гумільова визначає і описує визначення етносу (точніше, три види етнічних систем), вводить поняття пасіонарності, описує типові процеси етногенезу і взаємодії етносів.
Етнічні системи є одночасно:
- біологічно обумовленими співтовариствами людей, подібні левиним прайдам або мурашникам,
- формою пристосування людей до ландшафту,
- взаємно комплементарними групами людей, які усвідомлюють свою єдність і протиставляють себе іншим етнічним системам,
- групами людей з подібним стереотипом поведінки,
- групами людей, які мають загальне походження і синхронну історію,
- стійкими еволюціонуючими системами,
- ієрархичними структурами.
Етнічні системи, у загальному випадку, не є наступними єдностями: мовними, релігійними, культурними, юридичними, хоч і можуть ними бути.
Розрізняють такі види етнічних систем, за ступенем зниження рівня етнічної ієрархії: суперетнос, етнос, субетнос, конвіксія і консорція. Етнічна система є наслідком еволюції етнічної одиниці нижчого порядку або деградації системи вищого; вона знаходиться у системі вищого рівня та вміщує у собі системи нижчого.
Суперетнос – найбільша етнічна система. Вона складається з етносів. Загальний для суперетносу стереотип поведінки є світосприйняттям його членів і визначає їх ставлення до фундаментальних питань життя. Приклади: російський, європейський, римський, мусульманський суперетноси.
Етнос – етнічна система нижчого порядку, зазвичай, у побуті звана народом. Члени етносу об’єднані загальним стереотипом поведінки, мають певний зв'язок з ландшафтом (місцем розвитку етносу), і, зазвичай, мають релігію, мову, політичний і економічний устрій. Цей стереотип поведінки зазвичай називається національним характером.
Субетнос, конвіксія і консорція – частини етносу, зазвичай жорстко прив’язані до конкретного ландшафту й пов’язані загальним побутом або долею. Приклади: помори, старообрядці, козаки.
Етнічні системи вищого порядку зазвичай існують довше, ніж системи нижчого. Зокрема, консорція може пережити своїх засновників.
Субетнос – етнічна одиниця в структурі етносу, що займає проміжне становище між мікроетнічною одиницею (людиною, родиною, консорцією – носіями етнічності) та етносом, існування якої пов’язано з усвідомленням групових особливостей тих або інших компонентів культури.
Субетнічні утворення формуються на базі конвіксій – достатньо усталених груп людей, позначених єдністю побуту та родинними зв’язками, котрі, у свою чергу, виростають з консорцій – недостатньо ще стійких утворень, але об’єднаних однією історичною долею. До числа консорцій (буквально об’єднаних долею) можна віднести дружини, банди, артілі, гуртки, секти, ватаги. Усталені консорції перетворюються на конвіксії (прикладом чого можуть бути чумацтво, козацтво та ін.), а уцілілі конвіксії – на субетноси (скажімо черкаси, севрюки, козаки).
Субетноси становлять головну етноутворюючу одиницю, призначення якої – підтримувати шляхом внутрішньо-етнічного неантагоністичного суперництва етнічну цілісність, особливо необхідну на такій стадії етногенезу, як зародження етносу. Існує закономірність: спрощення етнічної структури до одного субетносу призводить до деградації етносу або ж до його руйнації, у той же час надмірне ускладнення етнічної структури веде до певної сепарації частини субетносів та етнографічних груп. Прикладом останнього процесу можуть бути черкаси і севрюки, що розчинилися в українському етносі в XVII-XVIII ст.
Конвіксія – група людей з однохарактерним побутом та спільним місцем проживання, існуюча протягом кількох поколінь.
Приклади конвіксій – сільські громади, середньовічні квартали ремісників, дрібні племена.
Консорція – група людей, об’єднаних історичної долею, часто ефемерно на короткий час.
Лев Гумільов про консорції: “До цього розряду входять гуртки, артілі, секти, банди та інші нестійкі об’єднання. Найчастіше розпадаються, а часом зберігаються терміном на кілька поколінь. Тоді вони стають конвіксіями”. Приклади консорцій – землепрохідці, наприклад, козаки, котрі підкорили Сибір чи пілігрими, котрі заснували Массачусетс.
У широкому значенні, пасіонарність – спадкова кількісна характеристика, визначаюча здатність індивіда (і групи індивідів) до понадзусиллям, понаднапруги.
Рівні пасіонарності: базова класифікація:
- Пасіонарність вища за норму (“пасіонарність” у вузькому значенні) проявляється у поведінці як підприємливість, готовність нести жертви заради ідеалу, бажання і можливість змінювати світ, зокрема, свій ландшафт. Висока пасіонарність є рецесивною ознакою.
- Пасіонарність на рівні норми (гармонійність) означає, що її носій перебуватиме у рівновазі з навколишнім середовищем.
- Пасіонарність нижче норми (субпасіонарність) означає схильність до ледарства, пасивності, паразитизму і зрадництва.
Детальна класифікація:
Л. М. Гумільовим була запропонована і більш тонка класифікація за ознакою пасіонарності, що включає дев’ять її рівнів.
Вищий – шостий, жертівний, людина не вагаючись готова пожертвувати власним життям. Прикладами таких особистостей є Ян Гус, Жанна д'Арк, Протопоп Авакум,Олександр Македонський, Аятола Хомейні.
Трохи нижче лежить п’ятий рівень – прагнення ідеалу перемоги – людина цілком здатна ризикувати життям для досягнення повної переваги, але йти на вірну смерть нездатна. Це патріарх Нікон, Сталін тощо.
Це ж, але у меншому масштабі, проявляється на четвертому рівні – прагнення до ідеалу успіху. Приклади – Леонардо да Вінчі, О.С. Грибоєдов, С.Ю. Вітте. Це рівень перегріву, акматичної фази (четвертий рівень – перехідний).
Нижче йдуть рівні, найхарактерніші для фази надлому – прагнення до ідеалу знання і краси (те, що Л. М. Гумільов називав “пасіонарність слабка, але дієва”). Тут за прикладами є великі вчені, художники, письменники, музиканти, тощо.
Для виходу з фази надлому характерний другий – пошук успіху з ризиком для життя. Це шукачі щастя, ловці фортуни, колоніальні солдати, відчайдушні мандрівники, ще здатні ризикнути життям.
Зі зниженням пасіонарності на зміну їм приходять інші – пасіонарії, котрі прагнуть благоустрою без ризику для життя.
Ще нижче стоїть обиватель – тиха людина, повністю пристосована до навколишнього ландшафту. Це нульової рівень. Кількісно він переважає у всіх фазах етногенезу (крім обскурації), але лише в інерцію і гомеостаз є провідним у поведінці етносу. При подальшому зниженні пасіонарності приходять особи що мають негативне її значення – субпасіонарії. Вони бувають двох рівнів: -1-го і -2-го. Якщо перші ще здатні на якісь дії, пристосування до ландшафту, то другі неспроможні навіть до цього. Поступово зі своїми взаємознищенням і тиском зовнішніх причин або відбувається загибель етносу, або беруть своє гармонійні особистості.
Л. М. Гумільов неодноразово звертав увагу те, що пасіонарність не корелює зі здібностями особистості, силою волі тощо. Може бути розумний обиватель і досить дурний “учений”, вольовий субпасіонарій і безвладний “жертовник”, так само і навпаки; це все не виключає і передбачає один одного. Також пасіонарність не визначає такі важливі частини психотипу, як темперамент: вона лише, очевидь, створює норму реакції за цією ознакою, а конкретний прояв визначається зовнішніми умовами.