СІМ ПРОМЕНІВ

Володимир Вернадський. Вчення про ноосферу

Володимир Вернадський

(1863-1945)

Вчення про ноосферу

Геніальний вчений-природознавець і мислитель, основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, вчення про наукознавство, біосферу і ноосферу. Організатор і перший президент Української академії наук (1918-1921), Державного радієвого інституту (1922), Лабораторії живої речовини (1927, нині Інституту геохімії і аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського РАН), Комісії з вивчення важкої води (1934), Міжнародної комісії з визначення віку пород радіоактивними методами (1937), Метеоритного комітету і Комісії по ізотопах (1938) та багато ін. Доктор мінералогії і геогнозії (1897), професор (1898), академік Петербурзької академії наук (1909, від 1917 – Російської академії наук), академік Української академії наук (1918), лауреат Сталінської премії 1-го ступеня (1943).

Книги Володимира Вернадського:

Биосфера и ноосфера >>>>>

Научная мысль как планетное явление >>>>>

Несколько слов о ноосфере >>>>>

 

Володимир Іванович Вернадський народився 12 березня 1863 р. у м. Петербурзі. Прадід його – запорізький козак, воював проти Польщі на боці Богдана Хмельницького. Батько, Іван Васильович, працював професором Київського університету, а пізніше – професором Олександрійського ліцею в Петербурзі. Мати, Ганна Петрівна, походила з відомого українського роду Константиновичів. На формування світогляду В. І. Вернадського значний вплив мали родинні зв’язки з Є. М. Короленком і М. І. Гулаком.

Ґрунтовні знання Володимир Іванович одержав на природничому відділенні фізико-математичного факультету Петербурзького університету, який він закінчив 1885 р. Кращими своїми вчителями і наставниками він називав В. В. Докучаєва, Д. І. Менделєєва й О. П. Карпінського. Володіючи майже всіма романськими, германськими і слов’янськими мовами Володимир Іванович впродовж багатьох років мав тісні наукові зв’язки з кращими школами Франції, Італії, Німеччини, Чехословаччини, Швейцарії, Греції, Англії.

Початок наукової діяльності В. І. Вернадського пов’язаний з розробкою нових напрямів у кристалографії і мінералогії. Його докторська дисертація називалася “Явления скольжения кристаллического вещества” (1897). Різним аспектам кристалографії і генетичної мінералогії присвячено більшість крупних праць вченого, зокрема “Лекции описательной геологии” (1899), “Основы кристаллографии” (1904), “Земные силикаты, алюмосиликаты и их аналоги” (1937), “История минералов земной коры” (1923).

У подальших етапах наукових пошуків Володимир Іванович віддавав перевагу розробці таких нових наукових напрямів геології як геохімія, біогеохімія, радіогеологія і біосфера. Головною рисою біосфери, як вважав вчений, є те, що у ній існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетарна дія якої не береться до уваги в уявленнях про космос, таких, що мають наукову основу. Ця сила є розум людини, спрямована й організована воля її як істоти суспільної. Отже біосфера під впливом освіченої людини з часом перетворюється в ноосферу – сферу розуму.

В останній своїй опублікованій праці “Несколько слов о ноосфере” (1944) В. І. Вернадський визначив кілька умов, які необхідні для настання ноосфери. По-перше, людство має бути єдиним в інформаційному відношенні. По-друге, оскільки ноосфера – явище всепланетне, людство повинне прийти до повної рівності рас, народів, незалежно від кольору шкіри. По-третє, ноосфера не може бути збудована до припинення війн між народами світу. На превеликий жаль, усвідомити про свою належність до біосфери й залежність від неї, людство, поки що, не може.

Більше 30 років В. І. Вернадський займався вивченням радіоактивного розпаду елементів. Ще 1910 р. він виступив на академічному зібранні з доповіддю “Задачи дня в области радия”, узагальнивши кілька років своєї праці над цією проблемою. Він наголосив, що “ні одна держава і суспільство не можуть відноситися байдуже до того, яким шляхом, як і коли будуть використані джерела променевої енергії, які знаходяться у їх володінні. У попередньому слові він писав: “Невдовзі, коли людина одержить в свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона побажає... Чи зуміє людина скористуватися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до втілення використати ту силу, яку неминуче мусить дати їй наука. Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їхньої наукової праці, наукового прогресу. Вони повинні себе відчувати відповідальними за наслідки свого відкриття. Вони повинні пов’язувати свою працю з кращою організацією людства”.

Як показали історичні події, пророцтво великого вченого збулося. Розум дав нам ядерний реактор, а антирозум – Хіросіму, Нагасакі, Чорнобиль. До найважливіших його праць з цього циклу належать “Биосфера” (1926), “Очерки о геохимии” (1934), “Биохимические очерки” (1940), “La biogeochimie” (1945), “The biosphere and noosphere” (1945).

В. І. Вернадський був прекрасним педагогом. Тривалий час він працював професором і ректором Таврійського університету, виступав із науковими доповідями в багатьох університетах Західної Європи. Мінералогічна школа В. І. Вернадського і його численні талановиті учні і їх послідовники успішно продовжують опановувати його невмирущі ідеї. Протягом усього життя Володимир Іванович відстоював людську гідність, людину як особистість, позапартійність науки. Тоталітарна держава не поділяла матеріалістичного світобачення і філософських узагальнень Вернадського, його праці вважала антинауковими та ідеалістичними. Багато праць вченого за його життя так і не було опубліковано.

Учений-мислитель помер 6 січня 1945 р. від крововиливу в мозок. Його поховали на Новодівочому кладовищі у Москві.