«Відроджені пологи» Мішель Оден

 

Розділ четвертий : ПЕРША  ГОДИНА  І  ДАЛІ

 

Деколи, до або після народження плаценти, ми ставимо біля матері невелику ванночку з теплою водою, щоби вона могла скупати свою дитину. Однак це не рутинна процедура, бо дитині насамперед потрібні руки її матусі.

Іноді люди питають нас, чому ми купаємо дітей так швидко після народження. Ми справді не можемо відповісти на це питання; це те ж саме, якби хтось запитав: “Для чого існує задоволення?” Той, хто коли-небудь бачив новонародженого, що лежить у ванні з широко розплющеними очима, щасливого від пізнання світу, не ставить таких запитань. Звісно, купання має ще й фізіологічну перевагу: це чудовий та приємний спосіб стимулювання дитячої шкіри.

Техніка купання не найважливіша; вмілі руки професіонала можуть знати краще, як підтримувати дитину під шийку, а не під голову, як впевнено занурити її шию та вуха, але нема нічого кращого за руки батьків.

Крім того, наш акцент на тому, щоб мати купала свою новонароджену дитину, ставить під питання поширене в традиційному акушерстві припущення, що жінка, яка народжує, пасивна. Воно присутнє навіть у практиці Лебуає, де мати народжує лежачи на спині, а лікар, акушерка або батько купає дитину. Таким чином купання стає частиною розлучення матері та дитини: воно покликане компенсувати дитині шок від розлучення, даючи їй можливість повернутися до водянистої теплоти та м’якості, що тривала місяцями в материнській утробі. Для нас купання має зовсім інше значення: це те, що мати робить самостійно як продовження її тісного тривалого контакту з дитиною. Я усвідомив цю різницю на конференції, де фільм Лебуає “Народження” показали одразу ж після фільму, в якому мати купає свою дитину в Пітів’єрі. Публіка негативно відреагувала на епізод купання в Лебуає, бо помітила усунення матері від цього процесу. Можливо, якби ці фільми показували у правильному хронологічному порядку (спочатку фільм Лебуає), глядачі могли б побачити, що ми просто розвинули його позитивні ідеї.

Насправді, робота Лебуає змусила нас звернути більше уваги не те, як ми поводимося з новонародженими. Після купання дитини та перерізання пуповини, наприклад, ми зважуємо дитину, але ніколи не виміряємо її в цей час; як підкреслює Лебуає, вимірювання спричиняє болюче та непотрібне розтягування дитячого хребта та в будь-якому випадку дає тільки дуже приблизне число. Після зважування ми одягаємо дитину.

Після цього матір знову бере дитину до себе на руки і вкотре, або вперше, прикладає до грудей. Час першого смоктання відрізняється для кожної матері та дитини. Це може статися одразу, або через пів години або й годину після народження. Зазвичай, смоктальний рефлекс з’являється протягом години, і тоді ми спостерігаємо, як дитина крутить голівкою зі сторони в сторону, щоб знайти сосок матері.

Для раннього смоктання в пологовій кімнаті необхідно створити умови, які стимулюють повний прояв дитячих органів чуття. Дитині легше смоктати, коли мати сидить прямо, ніж коли вона відхиляється назад, тому що сосок тоді найбільш доступний для рота дитини. Також найкраще, щоб руки дитини рухалися вільно. Деякий час тому ми ввели в практику пеленання новонароджених, тому що вдягання після купання на довше відлучало їх від матері. Проте скоро ми помітили, що ці діти в цілому починали смоктати пізніше, і ми зрозуміли, що це було пов’язано з тим, що їхні руки не могли торкатися маминої шкіри.

Всі відчуття впливають на вироблення ранньої прив’язаності. Немовлята, імовірно, встановлюють свій перший зв’язок з матір’ю частково завдяки нюху; а тому антисептичні запахи у лікарні можуть негативно впливати на ранню прив’язаність. Присутність великої кількості людей при пологах також може мати подібний вплив. Тиша – це найважливіше. Чим менше людей, чим менше шуму, тим легше матері та дитині спілкуватися один з одним. Оскільки діти під час смоктання відкривають очі, світло в кімнаті повинно бути приглушене, щоб не злякати їх. Варто зазначити, що основні потреби жінки яка народжує, – приглушене освітлення, тиша, та тепло – такі самі, як у новонародженого.

Хоча ми спостерігали таку сцену тисячі разів, ми й досі не перестаємо милуватися нею. Не лише немовлята знають, як шукати і знаходити мамині груди майже одразу, але й матері також знають, як поводитися: вони інстинктивно діють так, щоб допомогти дитині смоктати. Мати сідає рівно, притискає дитину ближче до грудей, дивиться їй в очі і водить довкола ротика соском, поки малюк не схопить його. Трапляється, що матусі, які взагалі не мали наміру годувати малюка грудьми, починають годувати дитину відразу по народженню, декілька годин навіть не згадуючи, що збиралися годувати малюка з пляшечки.

Послідовність подій трохи відрізняється, коли дитина народжена у воду, – це особлива подія у Пітів’єрі. Дуже зворушливо спостерігати, як дитина виринає на поверхню води. Мені пригадується випадок, коли один малюк виплив сам без будь-якої допомоги. Пуповина була дуже довгою, і ми бачили, як дитина випливла на поверхню. При водних пологах кімната не повинна бути занадто теплою, адже контакт з прохолодним повітрям дуже ефективно стимулює перший вдих дитини, коли її виймають з води. До сих пір у нас ніколи не виникало потреби очищати дихальні шляхи дітей, народжених таким чином, також не траплялося жодних незначних інфекцій чи ускладнень у дітей, народжених у воду. Зазвичай після водних пологів мати стає на коліна і вітає свою дитинку у цьому світі, так як би вона це робила за межами басейну. Якщо дитині прохолодно, її можна відразу ж скупати у теплій воді. Проте ми ніколи не намагалися продовжити час перебування дитини у воді після народження, як це іноді практикують. Новонародженому необхідне людське тепло, потрібно перебувати на руках у матері і відчувати ніжні дотики. І хоча деяким жінкам хочеться посидіти у воді довше після народження, ми вважаємо, що краще вийти з води перед народженням плаценти, щоб не допустити проникнення води у кровообіг через відкриті кровоносні судини матки, що може викликати емболію.

 

Перша година після народження тільки недавно стала предметом наукового вивчення. До 1930-х та 1940-х років психоаналітики були єдиними, хто розумів значення періоду раннього дитинства. Проте їхнє зацікавлення цим періодом лишалося академічним та абстрактним. Вони приділяли мало уваги матерям та новонародженим, якщо взагалі приділяли. Вони зосереджувалися на символізмі материнського молока та грудей та перебільшували важливість тамування голоду при формуванні зв’язку між матір’ю та дитям. Виняткова зосередженість на цій потребі затьмарювала інші потреби немовляти, для прикладу, потребу у спілкуванні. Це, зокрема, наголошується у роботі Конрада Лоренца та Ніколаса Тінбергена, опублікованій у 1950-х роках, яка вперше привернула увагу широкої аудиторії до етології, науки про поведінку тварин. Кожен тоді знав про гусенят Лоренца, які вилупившись, прив’язувалися до першого великого об’єкту, з яким вони стикалися, і вважали його своєю матір’ю, був би то бородатий чоловік чи навіть іграшкова гуска.

Разом з етологією прийшли концепти «прихильності», «формування зв’язку», «критичних» або «чутливих» періодів, відносно коротких етапів, під час яких, як вважається, відбуваються важливі поведінкові зміни. Науковці почали вивчати ранні зв’язки матері та дитини у птахів, пацюків, кіз та мавп. Але до сьогодні етологічна наука практично не досліджувала ранні зв’язки матері та дитини серед людей. Деякі дослідження, які таки існують, важко інтерпретувати в результаті безконтрольного втручання у процес пологів медичного персоналу та використання сучасних технологій, що є звичним для західних лікарень.

Дослідження 1960-х років довели, що основою цієї прихильності є фізіологія, зокрема гормональний обмін. У 1968 Теркель і Розенблат намагалися визначити, чи є певні речовини, що знаходяться у плазмі крові, регуляторами материнської поведінки.

Групі незайманих пацюків вводили плазму крові, взяту від пацюків-матерів не пізніше ніж через 24 години після пологів; іншій групі незайманих пацюків – плазму крові пацюків, які ще не народили. Ще іншій групі щурів ввели фізрозчин. Пацюки першої групи проявили материнську поведінку набагато раніше, аніж пацюки з інших груп. Таким чином, запуск материнського інстинкту видається пов’язаним із діяльністю статевих гормонів – підвищеного рівня естрогену та пролактину та пониженого рівня прогестерону в крові пацюків відразу після пологів. Ін’єкції цих гормонів підтвердили здогадку. Проте велика кількість інформації все ще лишається без пояснення. Наприклад, пацюки, які не отримали пост-родової плазми, проявляли таку ж материнську поведінку після постійного перебування з новонародженими пацюками протягом кількох днів. Така ж поведінка проявлялася навіть у пацюків-самців! Зрештою Теркель і Розенблат дійшли до думки про «перехідний період», під час якого регуляція материнської поведінки переходить від гормональної на негормональну основу.

Несподівано за останніх десять років відкриття нейрогормонів надало ще один важливий ключ до розуміння фізіологічної основи цієї «прив’язаності». Ми досі точно не знаємо, як працює нейрогормональна система, проте ми дійсно знаємо, що ендорфіни, гормони, які послаблюють біль, також підсилюють відчуття задоволення та благополуччя; вони вступають у гру разом з дружбою, коханням, інтимними відносинами та емоційними відносинами всіх видів, що включають дбайливу поведінку, піклування та формують звичку взаємозалежності. Нейрогормони, до того ж, відіграють роль у формуванні прихильності та вподобань у повсякденному житті, незалежно від дії сексуальних гормонів. Зрештою, вони пояснюють активацію материнської поведінки навіть за відсутності пологів.

Нейрогормони також відіграють важливу роль у процесі народження дитини, як під час пологів (коли, як ми вже побачили, вони допомагають полегшити біль), так і після народження. Ми помічаємо підвищений рівень ендорфінів у крові матері та новонародженого відразу після народження, і можна спостерігати як ендорфінна система сприяє створенню взаємозалежності між матір’ю та дитиною, як виникає прив’язаність. Той факт, що рівень ендорфінів у крові матері вищий при природних пологах, аніж при кесаревому розтині, – це ще один аргумент проти втручання у процес пологів. Те ж саме стосується знеболювальних засобів, синтетичних гормонів, які, змагаючись із природними гормонами, змінюють загальний природний гормональний баланс, впливають на те, як почувається мати після пологів, таким чином впливаючи на динаміку формування прив’язаності.

Усі ці відкриття заохочують нас обережно ставитися та сприяти цьому першому контакту між матір’ю та дитиною. Перша прив’язаність дитини до іншої людини служить прекрасним зразком прихильності та любові. Я не стверджую, що матері та діти, що не мали можливості такого ідеального першого контакту, знаходяться у гіршому становищі, аніж ті, у кого така можливість була, або що такі діти обов'язково будуть менш прив’язаними у дорослому житті, менш здатними любити і відчувати задоволення. Культура, навколишнє середовище та соціальні умови більше пливають на будь-яку особу аніж те, що відбувається під час тих кількох ранніх «критичних» періодів, та зможуть, звичайно, компенсувати те, чого була позбавлена дитина на початку життя. Люди, зрештою, не каченята. Проте, чому б не розпочати якомога вдаліше? Чому б не збільшити шанси для кожного? Чи не несемо відповідальності ми, професійні акушери та гінекологи за щось, що виходить за рамки виключно медичної допомоги? Змінюючи перший контакт людей зі світом на самому початку їхнього життя – це вірний шлях, з допомогою якого ми можемо зробити світ більш гуманним.

 

У Пітів’єрі після народження плаценти мати, немовля, батько, акушерка та часом і лікар переходять до теплої спальні неподалік. До цього часу малюк, як правило, вже починає смоктати. Мати часто йде до кімнати самостійно, тримаючи дитину на руках. У кожній з цих кімнат окрім ліжка є дерев’яна колиска, зроблена одним батьком, чия дитина була народжена тут, у Пітів’єрі. Також тут є дуже низький стільчик, справжній «ослінчик для молитви», що, здається, був створений спеціально для того, щоб матері було легко та зручно годувати малюка. Жінки можуть приймати тут своїх гостей. Є також додаткове ліжко для того, хто лишиться разом з матір’ю.

В Пітів’єрі, звісно ж, немає центральної палати новонароджених. Малюки завжди лишаються з матерями. Ті ж акушерки, які допомагали матері під час пологів, завжди під рукою весь час, що мати проводить у лікарні в післяпологовий період. Їй допомагають жінки, більшість з яких уже самі стали матерями. Ці помічниці, а деякі з них працюють тут вже понад двадцять років, прибирають кімнати, подають їжу. Вони також показують молодим матерям як міняти підгузки, дають цінні поради щодо грудного годування і повідомляють про будь-які незвичні деталі – як-то жовтяниця чи зміни в поведінці дитини – або лікарю, або акушерці. Робота акушерок та помічниць звільняє матерів від усіх матеріальних турбот протягом їхнього перебування у клініці, це дає змогу матері зосередити увагу на дитині та на собі самій. Ніякі лікарняні правила чи розпорядок не порушують взаємин, що формуються між мамою та дитям.

В такому оточенні легко задовольняти основні потреби новонародженого. Малюки потребують заспокійливої присутності матері: її тепла, її дотику, її голосу, її запаху, відчуття її шкіри. Потребують, щоб їх носили та гойдали на маминих руках. Колихання дитини стали недооцінювати з початку століття; педіатри, заклопотані бактеріями та калоріями, мало думали про вестибулярну функцію, що регулює баланс та іншу моторну координацію, і яка потребує стимуляції для свого розвитку, що в нашому випадку забезпечується колиханням. Природно, що малюкам потрібно смоктати груди, особливо тоді, коли їм цього хочеться.

Ці фундаментальні потреби найлегше задовольнити, коли мати знаходиться якомога ближче до малюка і вдень і вночі. Діти виглядають спокійнішими та щасливішими у маминому ліжку, аніж в окремій колисці, навіть коли мами немає поруч, ймовірно через те, що вони все ще можуть відчувати її запах та заспокоюються. Ми заохочуємо матерів самостійно змінювати дитині пелюшки та купати дітей щодня; останнє – унікальний аспект життя у Пітів’єрі. Певний час існували лікарняні правила, за якими не можна було купати дитину, поки не відпаде пуповина, що, зазвичай, означало почекати близько двох тижнів. Проте з 1963 року матері у нашому відділенні купають малюків від самого народження без жодних проблем, і навпаки – ще й отримують від цього разом з дітьми велику насолоду.

Що стосується харчування, мати, яка знаходиться з дитиною весь час, швидко вивчає її потреби та бажання. Вона розвиває чутливість до способів вираження малюка і не буде тлумачити кожен крик як вимогу поїсти, що часто веде до проблем із годуванням груддю.

Ми закликаємо до терпіння при налагодженні грудного вигодовування. Для зменшення напруження, яке можуть відчувати молоді матері, ми нагадуємо, що в новонародженого насправді немає потреби в молоці чи надмірі калорій у перші два-три дні свого життя. Насправді, до цього часу в грудях немає молока, проте там є молозиво, високоякісна рідина, багата на антитіла. Молоко як таке насправді приходить приблизно на третій день. Інколи виникають проблеми часової невідповідності: або молоко у матері може прибути перед тим, як у дитини з’явився апетит, або дитина зголодніє до того, як з’явиться молоко. Помічниці у такі моменти можуть суттєво допомогти, підтримавши молоду маму, і не допустити виникнення почуття нетерпіння і розчарування. Через можливість таких проблем, третій день – найгірший час для виписки з лікарні. Звісно, жінкам не даються рекомендації лишатися в лікарні протягом якогось певного періоду, і вони можуть вирушити додому, коли забажають. Однак більшість жінок вважає за краще вирушити додому в перші два дні після пологів або не раніше четвертого чи п’ятого дня.

Без урахування тимчасових зневір, післяпологова депресія – рідкісна гостя у нашій лікарні. Багато з тих, кому доводилося працювати чи народжувати у великих клініках, швидко помічають, що у Пітів’єрі відносно рідко можна побачити жінок у депресії після пологів. Ймовірно, сам спосіб народження у Пітів’єрі робить їх менш схильними до депресії. Нам відомо, що післяпологові перепади настрою є, якоюсь мірою, результатом гормонального дисбалансу. Кожні пологи супроводжуються швидкою зміною рівня естрогену, прогестерону, пролактину, окситоцину та ендорфінів. Збереження гормонального балансу жінки під час переймів та при пологах, відмова від застосування медикаментозних засобів допомагає запобігти багатьом неприродним гормональним коливанням і, таким чином, зменшує можливість післяпологової депресії. До того ж, сприятливі умови у лікарні заспокійливо впливають на вразливих молодих матерів. Ще одним позитивним фактором може бути те, що матері в нашій лікарні беруть активну участь у піклуванні про своїх дітей, що викликає почуття задоволення і ознайомлює жінок, що народили вперше, з їхніми новими обов’язками. Таким чином, коли жінка вирушає додому, вона не стикається раптово із цілковито новою ситуацією та не впадає у відчай. Навпаки, вона вже звиклася піклуватися про дитину та почувається впевнено.

 

Поза такими клініками, як наша, є дуже мало місць, що турбуються про потреби новонародженого. Для прикладу, потребу дитини впізнавати свою матір та бути поруч із нею часто неможливо задовольнити в умовах більшості сучасних лікарень. Працівники лікарень часто заступають на місце матері і таким чином вводять дитину в оману. Дитячі відділення в Китаї та Східній Європі виглядають досить карикатурно: десятки дітей лежать, туго сповиті, пліч-о-пліч в рядок, а потім їх розносять як згортки матерям на годування. Одного погляду на таку сцену досить, щоб усвідомити необхідність змін. За іронією долі в Пітів’єрі найбільший опір до змін йде часто від матерів тих жінок, які прийшли до нас народжувати. Особливо це стосується жінок, що народжували у 1950-х та 60-х роках, коли грудне вигодовування не цінувалося і жінкам повторювали знову і знову, що надмірна увага зіпсує їх дитину, що годування за вимогою провокує утворення «поганих звичок». Ці жінки почуваються не в своїй тарілці, коли бачать, що їхні доньки чи невістки реагують на потреби своїх дітей, які просять їсти, щоб їх взяли на ручки та пригорнули.

Очевидно, якщо мати не буде «слухати» свою дитину через страх утворення «поганих звичок», дитина не має іншого вибору, як змиритися із таким поводженням. Але рано чи пізно прийде час платити по рахунках. Результати багатьох важливих досліджень, хоча їх не можна назвати строгими висновками, показують залежність між певними подіями під час внутрішньоутробного життя, народження і раннього дитинства та різними захворюваннями більш пізнього періоду життя. Наприклад, Ніколас Тінберген, британський етолог і лауреат Нобелівської премії, визначив специфічні фактори, такі як накладення щипців під час пологів та тривала ізоляція дитини від матері після пологів як «патогенні» (такі, що провокують хвороби); зокрема, як можливу причину аутизму.

Особисто я завжди схилявся до надання особливого значення періоду раннього дитинства, оскільки моя мати працювала вихователем в дитячому садочку. На неї великий вплив справила постать Марії Монтессорі, новаторки у питаннях раннього виховання, яка вивчала віддалений в часі результат впливу на дитину досвіду перших годин після народження на подальший її розвиток. Напрацювання Монтессорі набули нового значення для мене на тій стадії мого життя, коли мій попередній медичний досвід і перегляд акушерської практики в Пітів’єрі злилися в одне ціле. Як хірургу мені часто доводилося лікувати дорослих від таких хвороб як виразка шлунку та дванадцятипалої кишки, виразковий коліт та гіпертиріоз. Кожного разу, коли я намагався знайти походження та природу цих так званих психосоматичних захворювань, я неминуче звертався до розгляду періоду раннього дитинства пацієнтів. Лікування таких хвороб та одночасна робота в пологовому будинку звернули мою тривалу увагу до періоду дитинства і до початку формування відносин між матір’ю та дитиною. Я зацікавився психоаналітичним аспектом подальшого розвитку та захопився працями з етології, які вивчали перші контакти у тварин між матір’ю та потомством та досліджували критичні періоди процесу формування зв’язку.

Захоплююча концепція «пригнічення дії», сформульована французьким фізіологом Генрі Лаборі, який у 1952 винайшов хлорпромазин, – перший нейролептик (речовина, що змінює поведінку) – надає важливий ключ до розуміння зв’язку між травмами у ранньому віці та подальшим розвитком. Лаборі застосував термін «пригнічення дії» для того, щоб описати базову модель покірної поведінки, патологічного стану, що виникає в результаті неспроможності організму відповісти на стрес боротьбою чи втечею. В експериментах зі щурами Лаборі вдалося відслідкувати підвищення артеріального тиску у відповідь на ситуації тривалої фрустрації. Пацюки у клітці отримували регулярні удари електричним струмом. Частина пацюків мала доступ до відкритих дверцят; інші не мали змоги втекти. Деякі пацюки були в клітці з іншими пацюками і могли битися; інші були ізольовані. Лише ті щурі, які не могли ані боротися, ані втекти, реагували підвищенням кров’яного тиску. Річ у тім, що сама природа чи причина стресу є менш важливим фактором, ніж те, яким чином можна полегшити його наслідки і чи це можливо взагалі. Ці висновки справедливі також для людей. Нам необхідно задуматися, наскільки шкідливими для нашого життя є такі ситуації фрустрації, котрі неможливо розв’язати чи полегшити.

Гормональні дослідження підтверджують теорії Лаборі. «Пригнічення дії» сприяє виробленню норадреналіну та кортизолу; кортизол ініціює пригнічення дії – і в результаті маємо замкнуте коло, що породжує страждання. Лише дія, що руйнує модель тим, що приносить задоволення, може розірвати це коло. Більше того, оскільки нам відомо, що норадреналін скорочує кровоносні судини, пришвидшує серцебиття та піднімає артеріальний тиск, а кортизол має багато довготривалих наслідків, таких як пригнічення імунної системи, руйнування тимуса (вилочкової залози), можна передбачити жахливі наслідки при багаторазовому пригніченні дії. Очевидно, що такі багаторазові гормональні реакції на патогенні ситуації є чинниками ризику (разом із генетичними та іншими причинами) в етіології того, що ми називаємо «психосоматичні захворювання». До них належать депресія, високий артеріальний тиск, виразки, алергії, сексуальні дисфункції, ускладнення пологів, коліти, порушення імунної системи, рак – словом, усі хвороби, якими ми завдячуємо сучасній цивілізації.

Не зважаючи на те, що Лаборі прямо не пов’язував свої висновки із досвідом новонароджених, він міг з легкістю це зробити. Саме в ранній період життя, коли в мозку людини встановлюється «гормоностат», що регулює гормональний рівень в організмі, такі поведінкові ситуації мають найбільше шансів призвести до патологій.

Багато немовлят проводять дні, тижні і навіть місяці у тривалому, майже хронічному стані «пригнічення дії». Вони на багато годин розлучені зі своїми матерями, їм проводять регулярні і неприємні медичні обстеження, їхні вимоги їжі ігнорують, а тому вони досить рано дізнаються, що їхній плач може мало чим або й зовсім нічим зарадити тому, що відбувається навколо них. Справді, наших матерів та бабусь вчили, як не «зіпсувати» малюка, тобто іншими словами, його потрібно підтримувати у стані постійного «пригнічення дії». У Пітів'єрі нашою метою є попередити такі патогенні ситуації, задовольняючи основні потреби дитини. Найкраще це вдається в перші дні, коли мати та дитя знаходяться разом у близькому контакті одне з одним у будь-який час.

 

Якщо традиційні лікарні рідко задовольняють основні потреби доношених новонароджених, то ситуація набагато гостріша для недоношених. На сьогодні недоношеність розглядається як порушення, її побоюються, оскільки недоношеність часто асоціюється із більшою схильністю до захворювань, емоційними проблемами та розумовою відсталістю. Однак, не заперечуючи потенційних проблем недоношеності, давайте пригадаємо, що Галілей, Паскаль, Дарвін та Ейнштейн народилися недоношеними. У певному сенсі, всі людські істоти, якщо порівнювати їх із більшістю ссавців, народжуються на стадії незрілості – їхні системи ще не повністю сформовані на час народження. Їхнє дозрівання відбувається у соціальному контексті, де вони отримують інтенсивну сенсорну стимуляцію на ранній стадії розвитку. Специфічні види стимуляції відрізняються для різних культур та людей, але певні види сенсорної стимуляції мають універсальний характер. Що це може нам розповісти про немовлят народжених «достроково»? Хоча дозрівання центральної нервової системи визначається певними хронологічними правилами, закладеними в генетичному коді, пробудження сенсорних функцій є однозначно основним стимулом для розвитку цього дозрівання. Для прикладу, простий тест демонструє, що немовлята на сорок п’ятому тижні від моменту зачаття, які були народжені недоношеними, зазвичай мають більш розвинену вестибулярну функцію, аніж діти того ж віку, що народилися в строк. Отже, недоношеність не обов’язково веде до фізичної або розумової неповноцінності; навпаки, недоношені діти, яких дбайливо піддають різноманітній інтенсивній стимуляції, легко можуть стати найрозвиненішими. Можливо, деякі з геніїв, що народилися недоношеними, отримали багатий сенсорний досвід у дуже ранньому віці – цілком імовірне припущення, адже в ті дні, задовго до появи неонатології, недоношені діти виживали лише завдяки чутливості та пильності своїх турботливих матерів.

Сьогодні недоношеність, на жаль, характеризується розлукою дитини з матір’ю та гострою недостатністю сенсорної стимуляції у вирішальний для розвитку дитини період життя.

Недоношена дитина в палаті інтенсивної терапії отримує менше кінестетичної та вібраційної стимуляції, аніж плід того ж віку в утробі матері, в той час як насправді він потребує її значно більше. Він відчуває себе ізольованим у клітці з м’якого скла чи пластику, що називають інкубатором, постійний шум мотору глушить всі інші звуки, що можуть мати якесь значення для дитини. Маля не може ані торкнутися матері, ані почути її голосу. Це безсердечно, враховуючи особливе значення сенсорної стимуляції та людського контакту для таких дітей. Їжі і тепла не достатньо, щоб дати енергію мозку, моторні функції потребують тренування.

Для початку, чому би просто не забрати інкубатор з палати інтенсивного догляду і не помістити його в кімнаті матері? Кожна мати зрозуміє, що інкубатор – це тільки скляна чи пластикова коробка із вбудованим термостатом, доволі легкий у користуванні прилад. Більше того, якщо помістити в кімнату додатковий обігрівач, то можна виймати малюка з інкубатора без жодного ризику. Загорнений у теплі ковдри, навіть недоношений малюк може проводити більшість свого часу на руках у матері, яка буде його колихати, торкатися, пестити, догоджати, розмовляти з ним, годувати. Недоношена дитина також може пізнавати свою маму, звикати до її голосу, запаху, дотику. Насправді, склад материнського молока бездоганно пристосований для спеціальних потреб недоношеного малюка.  Не дивно, що більшість матерів у Пітів’єрі намагаються користуватися інкубатором якомога менше, а натомість тримають дітей поруч із собою у своєму ліжку. Коли недоношена дитина і її мати знаходяться разом увесь час, вони навдивовижу швидко стають автономною системою, незалежною від лікарняного персоналу. Маючи можливість такого близького спілкування, мати краще за інших знає особливості своєї дитини, і якщо трапиться щось незвичне, вона завжди першою це помітить.

Найменшими малюками, яких ми залишили в себе у клініці, а не відіслали до інтенсивного відділення неонатології, були пара близнюків, кожен важив по 1680 грам. Під час їхнього перебування у Пітів’єрі вони розлучалися з матір’ю лише один раз – на годину, коли вона їздила у справах до міста. Ми ніколи не відсилали дітей, що важать менше 2500 грам до педіатричного відділення після того, як ми вирішували подбати про них у нашій клініці. Більше того, нас постійно дивував швидкий прогрес цих дітей у дбайливих материнських руках, і часто ми дозволяли їм вирушити додому, хоч вони ще не набрали середньої ваги. (Для порівняння, в неонатальному відділенні їх би тримали в інкубаторі ще тиждень-два.) І справді, ми почали підозрювати, що більшість порушень обміну речовин у недоношених малюків пов’язані не власне із самою недоношеністю, а радше з відсутністю чи недостатністю сенсорної стимуляції та людської любові, особливо розлукою матері та дитини, що є звичним для більшості сучасних лікарень.

На жаль, практичні перешкоди часто унеможливлюють створення ідеальної близькості між матір’ю та дитиною навіть у нашому відділенні. Мати, що вже має вдома декількох дітей, часом не може лишатися в лікарні на кілька тижнів разом з малюком. Більше того, не так легко переконати французьку національну систему страхування покрити витрати госпіталізації жінки більш ніж на дванадцять днів, навіть якщо це й дешевше, аніж перебування немовляти у відділі інтенсивного догляду. Ці труднощі також пов’язані з нашою надмірною обачністю. Не зважаючи на застарілість інкубаторів, ми поки що не готові обходитися без них цілком. І ми ще не готові взяти приклад з Едгара Рея, колумбійського педіатра, який відсилає недоношених діток додому уже на перший чи другий день, рекомендуючи їхнім матерям залишатися з ними цілодобово у близькому тілесному контакті. Можливо колись…

Результати нашого підходу до недоношеності ще не можна обрахувати статистично, у нас просто не було достатньої кількості випадків. Проте й так наш підхід підтверджується тим фактом, що із сорока восьми недоношених дітей, народжених за останні чотири роки у Пітів’єрі (кожен важив менше 2500 г), жоден згодом не був госпіталізований.

 

Перш ніж мати залишить пологове відділення, ми обговорюємо з нею безліч питань: від протизаплідних засобів і до дитячих візків. Ми обов’язково розповідаємо про Лігу Ля Лече (La Leche League), міжнародну організацію, засновану 25 років тому жінками, які хотіли зробити грудне вигодовування простішим та кориснішим як для мам, так і для дітей. Жінці важливо знати про те, що очікує її під час грудного годування, оскільки лікарі часто мало про це знають і не можуть порекомендувати матері, як впоратися із проблемами й тому часто рекомендують завершувати грудне вигодовування.

На цій стадії ми дозволяємо жінці залишити лікарню. Ми готові допомогти, якщо у неї виникнуть проблеми. Але якщо ми попрацювали як слід, вона вже готова і бажає справлятися з ними самостійно.

 

 

Мати з Парижа

 

Була весна. Кожного вівторка ми приходили поспівати з Марі-Луїзою в пологовому будинку. Я була на другому місяці вагітності, коли ми прийшли вперше. Я почула, як моя п’ятирічна донька хвалиться своїм друзям після школи: «Я йду танцювати та співати до лікарні, де народжують немовлят».

 Уявляю собі: Марі-Луїза співає про життя і моє маля співає про життя всередині мене. Літо приходить у Пітів’єр, заливаючи місто сонячним світлом. Золоті поля покривають землю Бос. Ми проводимо нашу відпустку у сільському готелі мадам де ля Форж. Вона працює в лікарні і теж приходить співати. Її гостинність не має меж.

Якось під час прийому в педіатра моя донька потягнулась до Мартіни, молодої майбутньої матері. Вони бавляться разом і роблять паперових птахів. Зародилася дружба. Гаразд, я обіцяю, завтра влаштуємо спільний пікнік на траві. Але наступного дня Мартіна та Дідьє, наші нові друзі, не приходять на місце зустрічі. В лікарні черговий повідомляє нам, що їхня дитина ось-ось народиться в кімнаті 126. Ми заходимо на хвильку провідати їх. Дідьє просить мене лишитися з Мартіною на п’ять хвилин, поки він перекурить. Вони виїхали на природу, а вночі з’явилися перші «ознаки».

Мартіна вже майже народжує. Вона хоче, щоб я була з нею в цей момент, щоб пробудити давні зв’язки між жінками. Мартіна сидить у басейні, щоб полегшити сильні перейми. Моя донька навшпиньки то заходить, то виходить з кімнати. Чи слід мені тримати її осторонь від реалій пологів? Невдовзі я чую, як вона грає на піаніно далі по коридору, в кімнаті, де ми співаємо; її маленькі ручки торкаються клавіш, ніби крила метелика, що тріпоче у зелених лугах. З’явилася дитяча голівка. «Я вже не маю сил, я…» стогне Мартіна.

Малюк Мартіни народився і тихо плаче на її руках. «Мій синочок, – каже вона із здивуванням, – у тебе тепер своє життя!» Піт на моєму обличчі змішався із сльозами радості. «Тепер ми можемо йти на пікнік?» – щебече моя доня, зайшовши до кімнати.

За кілька днів вона запитує в задумі: «Мамо, чи це і є життя?», «Так», – відповідаю я, вона каже: «О, воно прекрасне!»

Місяць потому ми прямуємо знайомою дорогою з Парижа у Пітів’єр. Сільські мешканці святкують місцеве свято. Квіти. Фанфари. Парад. Мої перейми, що розпочалися цього ранку, стали регулярними, коли ми почали їхати у такт музиці.

Близько восьмої вечора я розпаковую свою валізу у кімнаті 126. Мій чоловік зачаровує нашу доньку магічними розповідями про відьом. Невдовзі вона засинає.

Коли годинник пробив північ, народився Батист.

Його батько підтримував мене з усіх сил, помічниця стежила за тим, щоб він тримав мене добре. Наша акушерка терпляче очікувала. І ось я сиджу на підлозі, тримаючи маля на руках. Для нього приготували маленьку ванночку. Медсестра-студентка, з якою я познайомилася на занятті співами, сиділа позаду мене, підтримуючи мене, щоб мені було зручно. Я бачила, як батько Батиста перетинає пуповину, яка все ще з’єднана з плацентою всередині мене.

Ми повертаємося до нашої кімнати з Батистом на руках у татка. У ліжку він лежить поруч зі мною. Він прокидається, намагається смоктати, знову засинає. Я пригадую іншу ніч після пологів, сірість та сум, порожнеча оточують мене – як тільки народилася моя донька, її від мене забрали, щоб я могла відпочити! Тут, у Пітів’єрі, дитину не забирають від тебе. Тут дають час та простір, щоб утворилися нові зв’язки.

Наступного дня акушерка пропонує змінити Батисту підґузник. Але він спить. Тому ми чекаємо. Я поруч, коли він прокидається. Мені просто дають загальні поради – я знаю, що робити.

Минуло чотири місяці. Вузол, так міцно зав’язаний у Пітів’єрі, стає міцнішим кожного дня. Гляньте на Батиста, як він перестає ссати, щоб усміхнутися мені, щоб поглянути на батька, коли чує його голос! Коли він вперше посміхнувся, то не очікував, що згубить мій сосок, і тому заплакав. Коли він його віднайшов, то знову посміхнувся!

У Пітів’єрі я жила під час пологів, плекала кожен момент. Я ділилася своїми враженнями з помічницями, які були безкінечно уважні до мене й до мого малюка. Щодо чоловіка, це – незабутній досвід, коли допомагаєш коханій жінці подарувати життя дитині.

Я втираю Батиста, що тремтить після купання, і наспівую йому ніжну пісеньку Марії-Луїзи:

 

Ти n'auras jamais froid

Je semerai la laine,

Tu n'auras jamais froid

Je planterai la soie ...

 

Ти ніколи не замерзнеш,

Я посію шерсть,

Ти ніколи не замерзнеш,

Я посаджу шовк ...

 

<<<  Попереднй розділ           Наступний розділ >>>