Володимир Кізіма

Центр гуманітарної освіти НАН України, Київ

ОНТИКО-ОНТОЛОГІЧНА ДУАЛЬНІСТЬ БУТТЯ

ЯК ПРИНЦИП СИНТЕЗУ ФІЛОСОФІЇ, РЕЛІГІЇ, НАУКИ

1. Синтез філософії, релігії та науки може бути здійснений у той чи іншій спосіб лише тоді, коли ми зможемо визначити спільний для них принцип (метапринцип), втіленнями якого вони є. Зазначений метапринцип має бути універсальним, отже виходити на спільний для філософії, релігії і науки буттєвий онтико-онтологічний рівень міркувань.

2. В європейській традиції з часів Платона і Аристотеля суще (οντος) тлумачилося у двох головних смислах: (а) як сукупність багатоманітних визначених форм буття і самі окремі речі, що йому належать (онтичний світ – концепції атомізму, монадності, світ Природи Ф. Бекона. тощо); (б) як онтологічний світ – абсолют, який має субстанційний, вічний, нелокальний, отже континуально-польовий, всеприсутній, але невідчутний характер, що може розглядатися як ідеальний, надприродний (в теології виступає як Бог, у Геґеля як абсолютний дух, у Шопенгауера і Ніцше як воля), або як матеріальний (як фізичний вакуум, фізичні поля), чи характер його до кінця є незрозумілим (поля психологічного спілкування і комунікації в суспільстві, сили, що поєднують частини у ціле, людей в етнос, націю чи іншу спільноту тощо). Досі зазначені світи розглядалися відокремлено один від одного, протиставлялися один одному. Абсолютизацію онтичного можна означити як прояв онтизму, а абсолютизацію онтологічного як прояв онтологізму. Боротьба онтизму і онтологізму у різних питаннях призвела до виникнення не лише різних пізнавальних позицій, а й різних світоглядних сфер, що отримали практичну легітимацію в суспільстві у формі філософії, релігії і науки з різними проміжними варіантами відносин між ними (релігійна філософія, містика, езотеричні вчення, теософія тощо). Всі вони у своєму розвитку обертаються навколо питання про співвідношення онтологічного і онтичного моментів. Філософія – навколо проблеми співвідношення (відповідності) єдності і багатоманітності буття (нескінченного до конечного, неперервного до дискретного, сутності до явищ, вічного до темпорального тощо), первісної субстанції (першопочатку-архе) і форм її втілення, а починаючи з Платона, – навколо теми співвідношення ідеального і матеріального світів, свідомості і тілесності в людині тощо. Релігія і теологія виникли як наслідок обертання людини навколо проблема відношення надприродного, надчуттєвого, духовного, потойбічного світу, що виявляє себе через сни, галюцинації, змінену свідомість і незрозумілі чудеса, до поцейбічного світу речей і життя людини. Наука – навколо проблеми сутності Природи як єдиного детермінованого причинними зв’язками цілого до окремих емпіричних фактів, явищ і процесів, полів до речей, а також теоретичної наукової картини світу до практичного багатоманіття реального світу природи, ідеального суб’єкта до матеріального об’єкта.

3. Щоб синтезувати науку, філософію, релігію, треба здолати онтизм і онтологізм. Вихід у тому, щоб визнати онтико-онтологічну природу речей, а відтак і всього світу, у якій онтичний момент нерозривно пов’язаний з онтологічним, є виявом останнього, а онтологічний існує лише через прояви онтичного. Єдино правильним є твердження про онтико-онтологічну дуальність світу. Намагання встановити зв’язок між онтикою і онтологією пронизує історію філософії, релігії і науки. У філософії найбільш близько до вирішення цього питання підійшов М.Гайдеґер. В релігії – це уявлення Ф.Шелінга про те, що Бог не лише стан, а й життя, яке співпадає фактично з еволюцією природи. У науці прикладом може бути корпускулярно-хвильовий дуалізм як принциповий концепт мікрофізики. Завершення цього руху через свідоме прийняття онтико-онтологічної дуальності у якості вихідного синтезного принципу здійснене у сучасній метафізиці тотальності. Вона конкретизує зазначений принцип за допомогою понять „генерологія”, „парсика” і „америчний стан”. Онтико-онтологічна дуальність розглядається як подвійна монадно-парсична природа будь-якої речі. Це означає, що річ у відносинах з іншими речами виступає як локалізована, індивідуально визначена цілісність-монада, і одночасно є проявом нелокальності, іншого світу-буття, його породженням, виступає як наслідок перетину потоків впливу умов, завдяки якому вона виникає, існує і нерозривна з ним. Як прояв різних рівнів умов (наприклад, людина одночасно репрезентує конкретного індивіда, людину взагалі, суспільство, біологічну істоту і неорганічну природу, що існують в ній у віртуальному стані) і носій відповідних їм впливів, які долають її монадну локальність, вона виступає як парс (від лат.pars – частина). А сукупність її монадних відносин з іншими речами складає її генерологічне (від лат.genero – породжувати, створювати) існування (включене у певну визначену систему зовнішнього, причинного ланцюгу відносин). Її парсичні взаємодії разом з парсичними впливами інших членів генерологічних відносин складають парсичну „ауру” генерологічної системи. Кожна генерологія має відповідну їй парсику, що несе інформацію про неї за її межі. Отже, онтико-онтологічна дуальність речі виступає як її парсично-генерологічна (pg-) подвійність, а її зовнішні і внутрішні стани і зміни постають як pg-стани і pg-перетворення.

4. Принципово новим моментом у pg-підході є те, що монадно-генерологічні стани реальних речей і причинні відносини між ними можна ототожнити з традиційним матеріальним світом. А парсика, оскільки вона уособлює нелокальність, субстанційність, вічність, континуальність, всеприсутність, невідчутність, може розглядатися як світ ідеальний. Це вказує на якісно новий підхід до розуміння матеріального і ідеального, а також на те, що (pg-) подвійність речей вказує на нерозривність матеріального і ідеального в будь-якому явищі у світі. Більше того, у метафізиці тотальності розглянутий також механізм причинно-кондиціональної самодетермінації розвитку речей як процесів pg-перетворення, отже взаємовпливу матеріального і ідеального, наприклад свідомості і тілесного субстрату людини. Парсичні впливи специфічні тим, що не порушують головний (генерологічний) хід подій, вони лише „модифікують”, „оранжирують” їх, надають їм певного „кольорового забарвлення”. На тлі стійкої генерології вони виявляються у формі випадковостей, аномалій, прихованих, неістотних або побічних впливів, спонтанних сплесків, флуктуацій, дивних співпадінь, неявних тенденцій тощо. Але парсичні процеси можуть за певних умов „виходити на поверхню”, набувати провідного, генерологічного значення, а генерологічне може переходити у стан парсичного, що означає можливість взаємоперетворень матеріального і ідеального. Стани подібних переходів позначаються в метафізиці тотальності як америчні.

5. З зазначеного випливає, що принцип онтико-онтологічної дуальності є вельми перспективним, він дозволяє вирішити коло досі невирішених важливих проблем філософії, релігії і науки, серед яких:

· розв’язання „основного питання філософії” і „психофізичної проблеми” та явища синестезії і амодальності взагалі у психології;

· можливість пояснення релігійних „надприродних” феноменів-чудес (видіння і пророцтва, воскресіння, потойбічне життя людини тощо);

· результативний аналіз містичних явищ і відповідних властивостей людини;

· пояснення процесів перетворень елементарних частинок у фізиці , розв’язання проблем, пов’язаних з побудовою єдиної теорії поля і експериментів, що стосуються нелокальних фізичних взаємодій, тощо;

· пояснення „межових” екстарординарних здатностей людини (паранормальні і інші надзвичайні біологічні можливості людини – гіперпам’ять, „рентгенівське бачення”, віщі сни, парапсихологія повсякденного життя тощо).