Тривалий досвід переконав мене у тому, що саме в психологічних дослідженнях навіть найобережніше поводження з поняттями і виразами не може бути надмірним, адже саме в царині психології, як ніде, зустрічається величезне різноманіття у визначенні понять, котре нерідко є приводом для найвпертіших  непорозумінь. Цей розбрат відбувається, вочевидь, не лише тому, що психологія – наука ще молода, але й через те, що матеріал досвіду, матеріал наукового розгляду не може бути піднесений до очей читача в конкретному виді. Психолог-дослідник знову і знову почувається змушеним зображати спостережувану ним дійсність в розлогих і опосередковуваних алегоричних описах. Про пряму передачу може бути мова лише остільки, оскільки повідомляються елементарні факти, доступні підрахунку і вимірюванню. Та чи багато що в царині справжньої психології людини проживається і спостерігається як факт, доступний підрахунку і вимірюванню? Такі фактичні дані є, але той, хто глибше проник в сутність психології і пред’являє до неї як до науки більш високі вимоги, а саме щоб вона не тільки животіла в межах природничо-наукової методики, той, напевно, переконався в тому, що експериментальній методиці ніколи не вдасться досить правильно підійти до сутності людської душі або хоча б накреслити приблизно вірну картину складних психічних явищ.

   Проте, як тільки ми покидаємо царину вимірюваних фактичних даних, то опиняємось змушеними користуватись поняттями, які мають замінити нам міру і кількість. Визначеність, яку міру і кількість надають спостережуваному факту, може бути замінена лише визначеністю поняття, його точністю.

Карл Густав Юнг

 Абстракціяяк на це вказує саме слово – це витягання і відокремлення деякого змісту (деякого значення, загальної ознаки і т. і.) із зв’язного контексту, де містяться ще й інші елементи, комбінація яких, як дещо ціле, є чимось неповторним, індивідуальним і тому таким, що не піддається порівнянню. Неповторність і своєрідність перешкоджають пізнанню; отже, інші елементи, що асоціюються з якимось змістом, сприйнятим в якості істотного, будуть розглядатись як несуттєві, що “не стосуються справиˮ.

Аніма

Повсякденний досвід дає нам таке ж право говорити про зовнішню особистість, яке він дає нам визнавати існування особистості внутрішньої. Внутрішня особистість є тим видом і способом відношення до внутрішніх психічних процесів, який притаманний даній людині; це і є та внутрішня настанова, той характер, яким вона звернена до несвідомого. Зовнішню настанову, зовнішній характер я називаю персоною; внутрішню настанову, внутрішню особу я позначаю словом аніма, або душа.

Анімус -

див.  Аніма >>>>>  та   Душевний образ >>>>>

 

 

   Апперцепція - психічний процес, завдяки якому новий зміст настільки долучається до вже наявних змістів, що його позначають як зрозуміле, осягнуте або ясне. Розрізняють активну і пасивну апперцепцію; перша є процес, при якому суб’єкт за власною спонукою, свідомо, з увагою сприймає новий зміст і асимілює його іншими змістами; апперцепція іншого роду є процесом, при якому новий зміст нав’язується свідомості ззовні (через органи сприйняття) або зсередини (з несвідомого) і до певної міри примусово заволодіває увагою і сприйняттям. В першому випадку акцент лежить на діяльності его >>>, в другому – на діяльності нового змісту, який нав’язується.

Карл Густав Юнг

Архаїзм - словом “архаїзм” я позначаю древній характер психічних вмістів і функцій. При цьому мова йде не про архаїчну древність, створену у вигляді імітації, як, наприклад, римська скульптура пізнішого періоду або “готика” XIX століття, а про властивості, які мають характер залишку, що зберігся. Такими властивостями є всі психологічні якості, які, по суті узгоджуються з властивостями примітивного душевного устрою. Ясно, що архаїзм перш за все притаманний фантазіям, які виникають із несвідомого, тобто тим плодам несвідомого фантазування, які  доходять до свідомості.

Архетип - див.  образ первинний >>>>>   та   ідея >>>>>

Асиміляція. Це уподібнення нового змісту свідомості вже наявному обробленому (сконстельованому) суб’єктивному матеріалу, причому особливо виокремлюється схожість нового змісту з вже наявним, іноді навіть в збиток незалежним якостям нового. По суті, асиміляція є процесом апперцепції >>>, відрізняючись проте, елементом уподібнення нового змісту суб’єктивному матеріалу. В цьому сенсі Вундт говорить:

“Такий спосіб оформлення (тобто асиміляції) виступає в уявленнях особливо наглядно тоді, коли асимілюючі елементи виникають шляхом відтворення, а асимільовувані – шляхом безпосереднього відчуттєвого враження. Тоді елементи образних спогадів ніби вкладаються у зовнішній об’єкт, так що результуюче сприйняття виявляється в якості ілюзії, яка обманює нас відносно справжніх властивостей речей, і це особливо має місце в тих випадках, коли об’єкт і відтворювані елементи значно відрізняються один від одногоˮ.

Я користуюсь терміном “асиміляціяˮ в дещо розширеному сенсі, а саме в сенсі уподібнюваного пристосування об’єкта до суб’єкта взагалі, і протиставляю цьому дисиміляцію >>>, як уподібнюване пристосування суб’єкта до об’єкта і відчуження суб’єкта від самого себе на користь об’єкта, чи це зовнішній об’єкт чи об’єкт “психологічнийˮ, як, наприклад, якась ідея.

Карл Густав Юнг

 

Афект. Під афектом слід розуміти стан почуття, що характеризується, з одного боку, помітною інервацією тіла, з іншого боку, своєрідним порушенням процесу уявлення. Емоція є для мене синонімом афекту. на противагу Блейлеру (див. афективність >>>), я відрізняю почуття від афекту, хоч воно і переходить в афект непомітно, бо кожне почуття, досягнувши деякої сили, викликає тілесні інервації і цим самим стає афектом. Але з практичних міркувань було би вірним відрізняти афект від почуття з огляду на те, що почуття може бути довільно керованою функцією, тоді як афект, за загальним правилом, не такий. Так само афект ясно відрізняється від почуття і помітною тілесною інервацією, тоді як почуття в більшості випадків не супроводжується цими інерваціями, або ж вони бувають настільки малої інтенсивності, що їхню присутність можна довести лише за допомогою дуже тонких інструментів, наприклад за допомогою психогальванічного феномена. Афект посилюється від відчуття викликаних ним же тілесних інервацій. Це спостереження повело до теорії афекту Джеймса-Ланге, яка взагалі причинно виводить афект з тілесних інервацій. На противагу такому крайньому поясненню я розумію афект, з одного боку, як психічний стан почуття, з іншого – як фізіологічний стан інервації; те та інше посилюється у взаємодії, тобто до посиленого почуття приєднується ще компонент відчуття, завдяки якому афект більше наближується до відчуттів (див. відчуття >>>) і суттєво відрізняється від стану почуття. Яскраво виражені афекти, тобто супроводжувані сильною тілесною інервацією тіла, я не прираховую до сфери функцій почуття, а відношу до сфери функцій відчуття (див. функція >>>).

Карл Густав Юнг

 

Афективність. Поняття, введене Блейлером. Афективність позначає і об’єднує “не лише афекти у власному сенсі слова, але і легкі почуття і відтінки почуттів задоволення і незадоволенняˮ. Блейлер відрізняє від афективності, з одного боку, почуттєві відчуття та інші тілесні відчуття, з іншого боку – “почуттяˮ, які можуть розглядатись як внутрішні процеси сприйняття (наприклад, почуття впевненості, почуття ймовірності і т.і.) або як неясні (або розпізнавальні) думки.

Карл Густав Юнг

Див. несвідоме >>>>>

 

 

Відчуття. Згідно з моїм розумінням ‒ це одна з головних психологічних функцій >>>. Вундт також вважає відчуття одним з елементарних психічних феноменів. Відчуття чи процес відчування є тією психологічною функцією, котра, будучи посередником, передає сприйняттю фізичне подразнення. Тому відчуття тотожне зі сприйняттям. Відчуття слід строго відрізняти від почуття, тому що почуття є зовсім іншим процесом, який може, наприклад, приєднатись до відчуття в якості «чуттєвого забарвлення», «чуттєвого відтінку». Відчуття стосується не лише зовнішнього фізичного подразнення, а і внутрішнього, тобто стосується змін у внутрішніх органічних процесах.

Тому відчуття є, перш за все, плотським сприйняттям, тобто сприйняттям, яке здійснюється за посередництва тілесних органів і «тілесного відчуття» (кінестетичні, вазомоторні та інші відчуття). Відчуття є, з одного боку, елементом уявлення, тому що воно передає уявленню перцептивний образ зовнішнього об’єкта, з іншого ж боку воно є елементом почуття, тому що через перцепцію тілесної зміни надає почуттю характер афекту >>>. Передаючи свідомості тілесні зміни, відчуття є представником і фізіологічних потягів. Проте воно не тотожне з ними, тому що є чисто перцептивною функцією.

Слід відрізняти чуттєве (сенсуозне)  або конкретне >>> відчуття від відчуття абстрактного >>>. Перше вміщає в себе форми, про які мова йшла вище. Друге ж позначає абстрактний вид відчуттів, тобто відособлений, відмежований від інших психологічних елементів. Справа в тому, що конкретне відчуття ніколи не з’являється в «чистому» вигляді, а завжди змішане з уявленнями, почуттями і думками. Навпаки, абстрактне відчуття є диференційованим видом сприйняття, який можна було би назвати «естетичним» постільки, наскільки він, слідуючи своєму власному принципу, відособлюється як від будь-яких домішок відмінностей, притаманних сприйнятому об’єкту, так і від всілякого суб’єктивного домішку почуття і думки і тому воно в такий спосіб підноситься до степені чистоти, яка ніколи не доступна конкретному відчуттю. Наприклад, конкретне відчуття квітки передає не тільки сприйняття самої квітки, а і її стебла, листків, місця, де вона росте і т.і. Крім того, того, воно відразу ж змішується з почуттями задоволення чи незадоволення, викликаними виглядом квітки, або з викликаними в той же час нюховими сприйняттями, або ж з думками, наприклад про її ботанічну класифікацію. Навпаки, абстрактне відчуття негайно виокремлює яку-небудь помітну відчуттєву ознаку квітки, наприклад її яскраво-червоний колір, і робить цю ознаку єдиним або головним змістом свідомості, у відокремленості від всіх вказаних вище домішок. Абстрактне відчуття притаманне, головним чином, художнику. Воно, як і будь-яка абстракція, є продуктом функціональної диференціації, і тому в ньому немає нічого первісного (початкового). Початкова форма функцій завжди конкретна, тобто змішана (див. архаїзм >>> і конкретизм >>>). Конкретне відчуття, як таке, є явище реактивне. Навпаки, абстрактне відчуття, як і всіляка абстракція, ніколи не буває вільним від волі, тобто від елементу, який його спрямовує. Воля, спрямована на абстракцію відчуття, є вираженням і підтвердженням естетичної установки відчуття.

Відчуття особливо характерне для природи дитини і примітивної людини, оскільки воно, у всякому випадку, панує над мисленням і почуттям, але не обов’язково над інтуїцією >>>. Тому що я розумію відчуття як свідоме сприйняття, а інтуїцію як несвідоме. Відчуття та інтуїція виглядають для мене як пара протилежностей або як дві функції, які взаємно компенсують одна одну, так само як це є з мисленням і почуттям. Функції мислення і почуття розвиваються в якості самостійних функцій з відчуття як онтогенетично, так і філогенетично. (Звичайно, як і з інтуїції, як неодмінного протилежного доповнення для відчуття). Індивід, чия установка в цілому орієнтується відчуттям, належить до відчуттєвого (сенситивного) типу >>>.

Відчуття, оскільки воно елементарний феномен, є дечим безумовно даним, не підпорядкованим раціональним законам на противагу мисленню чи почуттю. Тому я називаю його ірраціональною >>> функцією, хоча розуму і вдається вводити велику кількість відчуттів в раціональні зв’язки. Нормальні відчуття пропорційні, тобто при оцінці вони відповідають ‒ в тій чи іншій мірі ‒ інтенсивності фізичних подразнень. Патологічні ж відчуття непропорційні, тобто вони або ненормально знижені, або ненормально завищені; в першому випадку вони затримані, в другому ‒ перебільшені. Затримання виникає при домінуванні іншої функції над відчуттям, а перебільшення ‒ від ненормального злиття з іншою функцією, наприклад від злитності відчуття з іще недиференційованою функцією почуття або мислення. Але в цьому випадку перебільшення відчуття зникає, як тільки злита з відчуттям функція диференціюється сама по собі. Особливо наглядні приклади дає психологія неврозів, де дуже часто виявляється значна сексуалізація інших функцій (Фрейд), тобто злитність сексуальних відчуттів з іншими функціями.

Карл Густав Юнг

 

Воля. Під волею я розумію ту суму психічної енергії, яку має в розпорядженні свідомість. Згідно з цим, вольовий  процес має бути процесом енергетичним, викликаним свідомою мотивацією. Тому психічний процес, обумовлений несвідомою мотивацією, я би не назвав вольовим процесом. Воля – це психологічний феномен, зобов’язаний своїм існуванням культурі і моральному вихованню, але в значній мірі відсутній в примітивній ментальності.

Карл Густав Юнг

Вчування, учування. Див. емпатія >>>>>>

 

 

Дисиміляція. Див. асиміляція >>>>>

 

Диференціація. Означає розвиток відмінностей, виокремлення частин з цілого. В цій праці я користуюсь поняттям диференціації, головним чином, стосовно до психологічних функцій. Поки одна функція настільки ще злита з іншою або з деякими іншими функціями, наприклад мислення з почуттям або почуття з відчуттям, що не може виступати самостійно, вона перебуває в архаїчному >>> стані, вона не диференційована, тобто не виокремлена з цілого як особлива частина, і не має, як така, самостійного існування. Недиференційоване мислення не може мислити окремо від інших функцій, тобто до нього завжди домішується відчуття, або почуття, або інтуїція – так само як недиференційоване почуття змішується з відчуттями і фантазіями, як, наприклад, в сексуалізації почуття і мислення при неврозі (Фрейд). Недиференційована функція, за загальним правилом, характеризується ще і тим, що їй притаманна властивість амбівалентності і амбітендентності (роздвоєння відчуттів і двоїстої спрямованості), тобто коли кожна ситуація явно несе зі собою своє заперечення, звідки і виникають специфічні затримки при користуванні недиференційованою функцією. Недиференційована функція має злитий характер і в своїх окремих частинах; так, наприклад, недиференційована здатність відчуття страждає від змішування окремих сфер сприйняття (“кольоровий слухˮ); недиференційоване почуття – від змішання любові і ненависті. Наскільки котра-небудь функція є цілком або майже цілком несвідомою, настільки вона і не диференційована, а злита як в своїх окремих частинах, так і з іншими функціями. Диференціація полягає у відокремленні однієї функції від інших функцій і у відособленні окремих її частин між собою. Без диференціації неможливе напрямляння, тому що напрямляння функції або відповідно її спрямованість покоїться на відособленні її і на виключенні всього, що не належить до її сфери. Злиття з іррелевантним робить спрямованість неможливою – лише диференційована функція виявляється здатною до визначеного спрямування.

Карл Густав Юнг

 

 Думка. Визначений через аналіз мислення зміст або матеріал мисленевої функції. (див. мислення >>>).

Карл Густав Юнг

 

 

Душа. Психічне, психіка, особистість, персона, аніма.

В процесі моїх досліджень, присвячених структурі несвідомого, мені довелося встановити логічну відмінність між душею і психічним. Під психічним або психікою я розумію сукупність всіх психічних процесів, як свідомих, так і несвідомих.

Зі свого боку, під душею я мислю визначений, відособлений функціональний комплекс, який краще за все було б охарактеризувати як “особистістьˮ. Для більш ясного опису того, що я при цьому маю на увазі, я повинен залучити сюди ще деякі точки зору. Так, зокрема, явище сомнамбулізму, роздвоєної свідомості, розщепленої особистості і т.і., в дослідженні яких найбільші заслуги належать французьким ученим, привели нас до тієї точки зору, за якою в одному індивіді може існувати багато особистостей.

Душевний образ. Визначений різновид психічних образів (див. образ >>>), створюваних несвідомим. Подібно до того як персона >>>, тобто зовнішня настанова, буває представлена у сні в образах тих осіб, в яких дані властивості особливо різко виражені, так і душа, або аніма/анімус, тобто внутрішня настанова, зображується несвідомим в образах тих осіб, які володіють відповідними душі якостями. Такий образ називається душевним образом.

Его.

Під его я розумію комплекс ідей, уявлень, що становить для мене центр поля моєї свідомості і який, як мені здається, має у високому ступені безперервність і тотожність (ідентичність) з самим собою. Тому я кажу про его-комплекс. Цей комплекс є настільки ж змістом свідомості, наскільки і умовою свідомості (див. свідомість >>>), бо психічний елемент усвідомлений мною остільки, оскільки він віднесений до его-комплексу. Однак, оскільки его є лише центр мого поля свідомості, воно не тотожне з моєї психікою в цілому, а є лише комплексом серед інших комплексів. Тому я розрізняю его і самість >>>, Оскільки его є лише суб'єкт моєї свідомості, самість же є суб'єкт всієї моєї психіки, що включає також і її несвідоме. У цьому сенсі самість була б ідеальною сутністю (величиною), що включає в себе его. У несвідомих фантазіях самість часто виникає у вигляді надординарної (незвичайної) або ідеальної особистості, на кшталт Фауста у Гете або Заратустри у Ніцше. Саме для збереження ідеального образу архаїчні риси самості зображувалися іноді як відокремлені від «вищої» самості, як, наприклад, Мефістофель у Гете, Епіметей у Шпіттелера, а в християнській психології диявол чи Антихрист. У Ніцше Заратустра відкриває свою тінь в «потворній людині».

 Карл Густав Юнг

Екстраверсія.

Екстраверсією називається спрямованість лібідо >>> назовні. Цим поняттям я позначаю явне ставлення суб'єкта до об'єкта в сенсі позитивного напрямку суб'єктивного інтересу на об'єкт. Людина, що перебуває в екстравертному стані, мислить, відчуває і чинить у відношенні до об'єкта так, і притому настільки прямо і з такою зовнішньою наочністю, що не може бути жодного сумніву в її позитивній настанові по відношенню до об'єкта. Тому екстраверсія є, до певної міри, перекладення інтересу назовні, від суб'єкта до об'єкта. Якщо екстраверсія інтелектуальна, то суб'єкт вдумується в об'єкт; якщо екстраверсія здійснюється почуттям, то суб'єкт вчувається в об'єкт. У стані екстраверсії є сильна, якщо не виняткова обумовленість об'єктом. Слід говорити про активну екстраверсію, якщо вона навмисно викликана волею, і про пасивну екстраверсію, якщо об'єкт вимушує її, тобто якщо він сам від себе притягує інтерес суб'єкта, може бути навіть всупереч наміру суб'єкта. Якщо стан екстраверсії стає звичним, то можна говорити про екстравертний тип (див. тип >>>).

Карл Густав Юнг

Емоція.

Див. Афект >>>

 

Емпатія. (Вчування = Einfuhlung). Емпатія є інтроекція об'єкта (див. інтроекція >>>). Більш докладний опис цього поняття див. у тексті "Психологічні типи", глава VII (див. також проекція >>>).

 Карл Густав Юнг

Енантіодромія.

Енантіодромія – значить буквально «біг назустріч». Цим поняттям у філософії Геракліта («Доля є логічний продукт енантіодроміі, творець усіх речей») позначається гра протилежностей в тому, що здійснюється. Згідно цього погляду все, що є, переходить у свою протилежність. «З живого робиться мертве, а з мертвого живе, з юного старе, а зі старого юне, з не сплячого спляче і із сплячого не спляче, потік породження і знищення ніколи не зупиняється». «Творення і руйнування, руйнування і творення – ось норма, яка охоплює всі кола природного життя, як найменші так і найбільші. Адже і сам космос, як він виник з первісного вогню, так повинен і повернутися в нього знову, подвійний процес, що відбувається в розмірені терміни, якщо це навіть величезні періоди часу, – процес, якому належить відбуватися знову і знову».

Ідентифікація (Identification).

Під ідентифікацією я розумію психологічний процес, в якому особистість виявляється частково або повністю дисимільованою (див. асиміляція >>>). Ідентифікація виявляється відчуженням суб’єкта від себе самого на користь об’єкта, в який він, так би мовити, перемасковується. Ототожнення з батьком, наприклад, означає на практиці засвоєння способу думок і дій батька, ніби син ідентичний з батьком і не є індивідуальністю, відмінною від батька. Ідентифікація відрізняється від імітації тим, що ідентифікація є несвідома імітація, тоді як імітація є свідомим наслідуванням. Імітація є необхідним допоміжним засобом для ще юної особистості, яка розвивається. Імітація сприяє розвитку доти, доки не починає служити для простого комфорту і не затримує розвитку придатного індивідуального методу. Подібно до цього і ідентифікація може сприяти розвитку, поки ще не прокладений індивідуальний шлях. Але тільки-но відкривається краща індивідуальна можливість, як ідентифікація показує свій патологічний характер тим, що виявляється в подальшому чинником, який настільки ж затримує розвиток, наскільки до цих пір несвідомо сприяв підйому і росту. Тоді ідентифікація викликає дисоціацію особистості, бо суб’єкт під її впливом розщеплюється на дві часткові особистості, чужі одна для іншої.