Скульптура (лат. sculptura, від лат. sculpo - вирізаю, висікаю) - ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри - портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури - побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору.
За своєю формою розділяють два види скульптури: рельєф та круглу скульптуру. Остання в залежності від призначення ділиться на монументальну (великі архітектурні ансамблі, пам'ятники), монументально-декоративну (прикрашає будинки та парки) та станкову (зазвичай представлена в музеях, на виставках або є частиною інтер'єру).
Різновиди
Розрізняють круглу скульптуру (статуя, група, статуетка, погруддя), яку можна розглядати з різних сторін, і рельєф (зображення розміщене на площині, зокрема барельєф). Скульптуру розрізняють і за призначенням. Монументальна скульптура (пам'ятник, монумент) пов'язана з архітектурним середовищем, вирізняється значущістю ідей, високим рівнем узагальнення, великими розмірами; монументально-декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна, фонтанна, садово-паркова скульптура); станкова скульптура, не залежить від середовища, має розміри, близькі до натури чи менші, і конкретний поглиблений зміст. Залежно від того, як художник зображає людину, скульптура поділяється на бюст і статую. Зображення кількох об'єктів — це фігурна група, або багатофігурна композиція. Залежно від змісту скульптури визначаються її жанри: портрет, тематична композиція, анімалістичний жанр (зображення тварин).
Трохи осторонь стоїть садово-паркова скульптура, яка слугує оздобленням садів, скверів, парків і має декоративний, меморіальний характер. Вона слугує також м'яким переходом від великого розміру будівель і рослин парку до масштабу звичайної людини.
Матеріали скульптури — метал, камінь, глина, дерево, гіпс, лід, сіль та інше. Методи обробки матеріалу — ліплення, висікання, лиття, кування, карбування тощо.
Техніка виконання
Коли скульптор виконує будь-яку роботу, він, перш за все, ліпить у зменшеному вигляді макет з воску чи мокрої глини, що передає ідею його майбутнього твору. Іноді, особливо в тому випадку, коли задумана скульптура має бути великою і складною, художнику доводиться виготовляти іншу, більш велику і детальнішу модель. Потім, керуючись макетом або моделлю, він приступає до роботи над самим твором. Якщо має виконати статую, то береться для її підніжжя дошка, і на ній споруджується сталевий каркас, вигнутий і пригнаний таким чином, щоб жодна його частина не виходила за межі майбутньої фігури, і сам він служив для неї кістяком; крім того, в тих місцях, де тіло фігури повинно мати значну товщину, до каркаса сталевим дротом прикріплюються дерев'яні хрести; у частинах фігури, які виступають, наприклад у пальцях рук, волоссі, складках одягу, дерев'яні хрести замінюються скрученим дротом або прядивом, що згорнене у вигляді джгутів. Помістивши такий остов статуї на нерухомий або горизонтально обертовий верстат, скульптор починає обкладати каркас ліпильною глиною так, щоб виходила фігура, в загальних рисах схожа з моделлю; потім, видаляючи в одному місці зайво накладену глину, додаючи в іншому її недолік, він поступово доводить її до бажаної схожості зі своїм задумом. Для цієї роботи йому служать пальмові чи сталеві інструменти різної форми, які називаються стеками, але ще більше пальці його власних рук. Під час процесу ліплення необхідно постійно підтримувати вологість глини, щоб уникати появи тріщин, оскільки глина швидко висихає. Для цього, час від часу, скульптуру змочують або збризкувати водою, а, перериваючи роботу до наступного дня, її огортають мокрим полотном. Подібні прийоми вживаються і при виробництві рельєфів значного розміру — з тою лише різницею, що для зміцнення глини замість каркасу користуються великими сталевими цвяхами і болтами, що вбиті у щит з дощок або неглибокий ящик, який служить підставою для рельєфу. Закінчивши ліплення повністю, скульптор дбає про виготовлення точного знімку зі свого твору з матеріалу, міцнішого, ніж глина, і з цією метою вдається до допомоги формувальника. Формувальник знімає з глиняного оригіналу так звану чорну форму (á creux perdu) з алебастру, і по ній відливає гіпсовий зліпок твору. Якщо художник бажає мати зліпок не в одному, а в кількох примірниках, то вони відливаються по так званій чистій формі (à bon creux), виготовлення якої набагато складніше, ніж попереднє (дивіться також Формування).
Без попереднього ліплення глиняного оригіналу і виливки його гіпсового зліпку не обходиться створення жодного більш-менш великого твору скульптури — кам'яний він чи металевий. Правда, бували скульптори, як, наприклад, Мікеланджело, що працювали прямо з мармуру; але наслідування їх прикладу вимагає від художника надзвичайної технічної досвідченості, і все-таки він ризикує при такій сміливій праці робити на кожному кроці невиправні помилки.
З отриманням гіпсового зліпка істотна частина художнього завдання скульптора може вважатися закінченою: залишається тільки відтворити зліпок, дивлячись за бажанням, у камені (мармурі, піщанику, вулканічному туфі тощо) або в металі (бронзі, цинку, сталі тощо), що являє собою вже напівремісницьку роботу. При виготовленні мармурової і кам'яної статуї загалом, поверхня гіпсового оригіналу покривається цілою мережею точок, які, за допомогою циркуля, нахилу та лінійки, повторюються на брилі, що підлягає обробці. Керуючись цим пунктируванням, помічники художника під його наглядом видаляють непотрібні частини брили допомогою різця, долота та молота; в деяких випадках вони користуються при цьому так званою пунктирною рамою, в якій взаємно пересічні нитки вказують на ті частини, які повинні бути відбиті. Таким чином, з необробленої брили повільно виникає загальна форма статуї, вона все детальніше і детальніше оброблюється досвідченими робітниками, поки, нарешті, сам скульптор не надає їй останньої обробки, а полірування пемзою надає різним частинам поверхні твору схожість з тим, що являє в цьому відношенні оригінал. Для більшого наближення до неї в оптичному відношенні, стародавні греки і римляни натирали свої мармурові статуї воском і навіть трохи розфарбовували їх і золотили.