ПСИХОЛОГІЧНІ ХРОНІКИ

ІСТОРІЯ 5.

НАДЦІННІСТЬ – НЕПОВНОЦІННІСТЬ – НЕБАЖАННЯ ПРОБАЧАТИ

Недавно в розмові з родичами несподівано для мене виплило, яку сильну обра́зу і претензії я досі маю на сестру. Але ж з часу болючої для мене ситуації пройшло вже декілька років, і можна було давно пробачити і забути той інцидент, а виявляється, я далі ношу в собі обра́зу і претензії. Зрозумів, що я НЕ ХОЧУ ПРОБАЧАТИ цю людину. Мені чомусь хочеться ображатися на неї, почуватися жертвою. Але чому? З одного боку я за те, щоб всі любили один одного і жили в мирі, з іншого боку, я сам не хочу відпускати від себе обра́зи.

 Пішов до знайомого (він психолог), щоб розібратися в цьому питанні: чому я не хочу пробачати. Розбираючи цю ситуацію, ми вкотре дійшли до того, що я вважаю себе найкращим, наймудрішим. Кращим і мудрішим, розумнішим за інших. Конкретно я не міг сказати, чим я кращий за інших і об’єктивно напевно ніщо про це не свідчить, ніякі факти. І якось в ході розмови я відчув, що в мене є свій світ, в якому я – найкращий, в цьому світі мені тепло і затишно, він виглядає як велика надувна кулька, в якій я живу. І я зрозумів, що колись давно сам створив цю кульку, щоб ховатися в неї від неповноцінності. І навіть якщо голос розуму деколи шепоче мені, що це – вигадка, що такого не може бути, що я не найкращий і не наймудріший за всіх, то це лише беземоційні тихі думки, а відчуття своєї винятковості в моїй ілюзорній кульці дають справжнє відчуття тепла і щастя. Тому голос розуму швидко замовкає, я на нього не звертаю уваги.

Чим більше я звертав увагу на невідповідність між моїм уявленням про свою надцінність і між реальністю, тим болючіше мені ставало. В мене настав якийсь шок чи ступор. Я зрозумів, що більше в цій ілюзії своєї надцінності і винятковості жити не зможу. Але як жити без цього відчуття надцінності я теж не знаю.

Взяв почитати книгу Альфреда Адлера «Практика і теорія індивідуальної психології».

Через декілька днів.

Почав читати. В книзі все про мене. Адлер описує психіку невротиків: як вони закриваються у своєму світі, щоб відчувати свою надцінність, і як вони живуть фантазіями для підтримки ілюзії своєї надцінності, в основі якої лежить почуття неповноцінності. І як невротики уникають соціалізації, спілкування з людьми, щоб не відчути правду про себе, свою неповноцінність, щоб продовжувати жити в ілюзії своєї надцінності. Чим далі читав книгу, тим більше розумів природу свого уникання людей, боязні спілкування. Виявляється, всі невротики помиляються однаково, мають однакові ілюзії, і навіть своєю ілюзією надцінності нічим не виділяються серед інших невротиків.

Мені стало набагато легше від розуміння своєї ситуації і від усвідомлення механізмів неврозу: втеча від неповноцінності у надцінність і уникання контактів та звинувачення інших. Якби не вони, я був би у повну міру крутим, якби не вона, я би вже зараз був би таким чи таким – улюблені фрази невротиків для виправдання своєї неповноцінності. Все стало так ясно, але я далі не хотів пробачати сестру, батьків та інших... Значить я далі знаходжу вигоду в тому, щоб звинувачувати інших у своїй неповноцінності.

Я в тупику. А до психолога, хай навіть знайомого, йти зовсім не хочеться, бо і так на душі важко, і не хочеться ні з ким спілкуватись. Йду через не-можу.

Через декілька днів

Почав розуміти яка вигода в претензіях за минуле, в обра́зах. Це дає можливість концентруватися на собі і не приділяти увагу іншим. Адже якщо я ображений, я жалію себе, думаю про себе, сконцентрований на собі. Як же тут думати про інших, нема сил. Я ж жертва. Мені здається, що батьки не додали мені в дитинстві підтримки, любові, матеріальних ресурсів. Якщо мені не додали, то я не маю що дати іншим. Поки мені не додадуть... Батьки вже живуть окремо, а я далі маю претензії і обра́зи, що вони мені не додали любові, підтримки і уваги. І поки не додадуть, я не зможу сам давати іншим любов, підтримку, гроші. Хибне коло якесь. Тим більше, чим старшим я стаю, тим менше вірогідності, що батьки мені щось додадуть, вони ж не вічні. Отже, обра́зами до батьків та інших людей я запрограмував себе на роль жертви, яка очікує, щоб з нею вчинили належним на її думку чином і дали те, що вона очікує. Цього можна чекати безкінечно, виправдовуючи своє небажання давати, виправдовуючи свою неповноцінність. Я ж потенційно дуже величний і винятковий, от якби вони мені в минулому дали все що я хочу, то тоді я б точно був крутим і всі би це визнали. А вони, батьки, підрізали мені крильця, із-за них я не можу проявити весь свій потенціал ...

Якщо я їх пробачу, то кого ж тоді обвинувачувати у своєму почутті неповноцінності?  Як з ним жити?

Ну все, хочу трохи відпочити, може пізніше колись зможу рухатись далі в розумінні себе...