РОБЕРТО АССАДЖІОЛІ "НОТАТКИ ПРО ОСВІТУ"

Текст оригіналу Notes on Education >>>>>

З англійської переклала Ольга Яблінська

Вступ

Питання освіти настільки важливе та цікаве і, разом з тим, таке багатогранне, що ми вважаємо доцільним присвятити наше дослідження (хай і доволі неповне) йому та повправлятись у медитації-міркуванні на цю тему. Ми спробуємо краще зрозуміти шляхи розвитку та завдання, на яких варто зосередити нашу творчу діяльність.

Важко передбачити, як втіляться наслідки нашого міркування та спрогнозувати їхній вплив на розвиток освіти. Однак ми будемо сподіватися, чи навіть твердо вірити, що наша праця таки дасть певний результат, оскільки енергія слідує за думкою, а думка, скерована волею та натхненна почуттями, здатна творити.

У круговерті сучасного світу з його тиском та напруженою зовнішньою діяльністю, нам не зайве пам’ятати, що всі видимі, матеріальні результати мають у собі внутрішні початки, породжені уявою, думкою та волею. Закарбуйте це у своїй свідомості і живіть згідно з цим розумінням, поширюйте його визнання, та розвивайте нові форми, що поступово замінять старі.

Синопсис

І. Значення освіти (Семантика)

ІІ. Освітня криза

ІІІ. Нові освітні напрями

1. Динамізм та конструктивна позиція
2. Розвиток розумової діяльності
3. Експансія особистості назовні (екстраверсія)
4. Єднання та психосинтез

IV. Психосинтез в освіті

А. Індивідуальний психосинтез

Б. Міжособовий психосинтез

V. Сімейне виховання

1. Утробне виховання

2. Розуміння справжньої природи дитини

3. Індивідуальні психологічні відмінності

4. Вплив характеристик майбутнього

VI. Диференційована освіта

VII. Шкільна освіта

VIII. Духовне виховання

ІХ. Методи духовного виховання

Х. Використання медитації у сфері освіти

1. Концентрація уваги

2. Спостереження

3. Візуалізація

4. Медитація-міркування

5. Медитація сприйняття

6. Творча медитація

 

І. Значення освіти (Семантика)

Перше, що нам треба зробити, беручись до нашого дослідження (як і під час розгляду будь-якої теми), – це окреслити її істинну природу простими термінами, тобто визначити термінологію (семантику). Це тим паче важливо, коли йдеться про освіту, адже це дасть змогу усвідомити існуючі основоположні непорозуміння та плутанину, яких необхідно позбутися.

Термін “освіта” часто вважався синонімом “навчання”. Тобто його трактують як передання знань та інформації. Більшість навчальних закладів усіх рівнів ставили і, фактично, далі ставлять перед собою таку мету і намагаються виконувати відповідну функцію. Однак освіта, в істинному своєму значенні, є чимось зовсім іншим і насправді містить у собі значно більше, а в певному розумінні має навіть протилежне значення. “Навчання” означає влиття, привнесення того, чого бракувало, заповнення порожнечі, тоді як етимологічне значення слова “освіта” – “видобувати” (з лат. ‘educere’) – скеровувати, видобувати зсередини, тобто виявляти приховане, робити дійсним потенційне, розвивати.

Окрім того, освіта – це розбивати пута умовностей, обмежень, іншими словами, сприяти розвитку. Звісно ж, поняття освіти містить у собі і передання ідей, але передання це варто розглядати як перший крок чи етап, як інструмент чи необхідний засіб, і аж ніяк не як кінцеву самоціль. У щоденному вжитку обидва ці значення часто маються на увазі під словом “освіта”. Це й призводить до плутанини та непорозумінь. Отож, було б доцільним чітко розрізняти їх та завжди уточнювати, вживаючи, для прикладу, такі терміни, як “навчальна освіта” та “освіта розвивальна”.

 

ІІ. Освітня криза

Розмежування цих двох понять може стати ключем до розуміння теперішньої освітньої кризи.

Концепція ”привнесення ззовні” та тенденція освітнього процесу з елементами авторитарності та вчительського контролю, а також нав’язування шкільної програми прямо протилежні до новітніх тенденцій, які зараз швидко займають чільну позицію. Однак, завдяки нещодавній революції у традиційних методах освіти, починається впровадження нових методів, що переносять фокус з учителя на учня.

Психоаналіз, акцентуючи на поганому впливі тиску та критики в навчальному процесі, також сприяє вищезгаданій радикальній зміні. Отож, маємо змогу спостерігати значний поступ – тепер до дітей та молоді ставляться з більшим розумінням і дають більше можливостей вільно розвиватися. Однак революція в освіті (як майже завжди трапляється з революціями) зайшла надто далеко і фактично призвела до іншої крайності. Позбавлення вихователів їхньої значущості послабило дисципліну та дотримання правил учнями, що призвело до небажаних, подекуди навіть руйнівних, наслідків у сім’ї й у школі: безлад, анархія, брак самодисципліни та прояви агресії. Найбільше ж “реформаторів” здивувало те, що такий режим свободи без обмежень виявився неприродним. З’ясувалося, що діти самі не хочуть такої вседозволеності і часто просять настанов та чітких правил, дисципліни та порядку, і що вони надзвичайно потребують зразків для наслідування та живих прикладів. Не треба дивуватися, адже з’ясувалося, що навіть дорослим важко справлятися зі своєю свободою, і хоча вони часто борються за неї, фактично вони її не хочуть, і навіть готові відмовитися від неї та втекти світ за очі. Така парадоксальна поведінка допомагає нам зрозуміти велику кількість нещодавніх подій. Цей феномен описав Еріх Фромм у своїй книзі “Втеча від свободи” (та інших працях).

Такі невдалі результати, пов’язані з перегинами у практичному застосуванні нових методів навчання, викликали зворотну реакцію, однак, це не вирішило проблеми. Усі спроби повернутися до “старих добрих методів минулого” марні і приречені на провал через те, що ці методи були не такими вже й “добрими”, а також тому, що повернення до них зовсім неможливе, з огляду на глибокі зміни у психіці нового покоління та в зовнішніх взаємозв’язках. Тим часом, різке збільшення кількості учнів та стрімке ширення “масової освіти” як обов’язкової (таке бажане та необхідне) призвело до нових серйозних труднощів – нестачі компетентних учителів і навчальних закладів належної якості. Усе це пояснює теперішню кризу в освіті, де старе й нове існує в різних співвідношеннях, часто-густо, заперечуючи одне́ о́дне. Нещодавно, найкращі педагоги зауважили, що необхідно знайти “золоту середину”, і почали працювати в цьому напрямі. Поступ у цьому руслі видається багатообіцяючим, однак для розроблення дійсно добрих методів треба взяти до уваги сучасні тенденції та прагнення, характерні для сьогодення у найширшому їх аспекті.

Вищесказане показує наскільки важливо розмежувати та впровадити нові підходи, на основі яких постане нова система освіти, система, що відповідатиме сучасним потребам. Проте розгляньмо уважніше недолік, який можна вважати найсерйознішим огріхом сучасної системи освіти – надмірною значущістю наділено схоластичну освіту, і, відповідно, недостатньо уваги приділяють вихованню в сім’ї, що призводить до серйозних труднощів у подальшому навчанні. Часткова відповідальність за такі процеси лягає на вже згадану плутанину між навчанням-передачею знань та істинною освітою, а частково – на труднощі належного виховання в сім’ї. Причиною цих труднощів є теперішні умови життя, що позбавляють дітей необхідної уваги та підтримки батьків. Особливо це стосується фігури батька, який часто весь свій час та сили віддає на те, щоб утримувати сім’ю. Однак глибока переконаність, що діти не можуть обійтися без належного виховання в лоні сім’ї, і що це їхнє право одержати таке виховання, мають спонукати батьків не закривати очі на цю проблему, а серйозно шукати шляхів її вирішення.

Педагоги та психоаналітики сходяться в тому, що перші роки життя відіграють вирішальну роль у формуванні особистості та накладають відбиток на весь подальший розвиток особистості. Як показали дослідження з психоаналізу – не лише психотравматичний дитячий досвід може завадити нормальному розвитку та формуванню здорової особистості, причиною також може бути відсутність певних незамінних чинників, таких як любов, розуміння, навчання, підтримка, а також відчуття безпеки.

 

ІІІ. Нові освітні напрями

1. Динамізм та конструктивна позиція. Ці два явища тісно пов’язані, і це дає нам підстави розглядати їх разом. Обидва належать до прогресивних “активних методів” нової системи освіти і займають у ній чільні позиції. Їх головні засади такі:

-         Прямий контакт з природою та живими істотами: землею, водою, рослинами, тваринами, та пов’язана з ними діяльність – висівати, обробляти землю, розводити свійських тварин тощо.

-         Спеціальний дидактичний матеріал (описаний у працях Фробеля, Монтессорі, Декролі, та ін.)[1], а також речі, засоби, предмети загального використання.

-         Проведення часу разом із родиною, виконання домашніх обов’язків.

-         Виконання проектів (приклад: у гірському регіоні США група вчителів та учнів спільними зусиллями збудували дерев’яну школу з колод. Така праця стимулює кмітливість, розширює кругозір та розвиває розумові здібності).

-         Різноманітна групова діяльність, експерименти, отримання досвіду у шкільному самоврядуванні тощо.

Таку діяльність можна узагальнити такою формулою: “Навчайся, отримуючи досвід безпосередньо через діяльність”.

Ці методи несуть справжнє покращення та прогрес у процесі навчання. Можна очікувати, що з часом вони вдосконалюватимуться та застосовуватимуться все ширше, адже вони співзвучні з іншими сучасними напрямами єднання та синтезу, психічного розвитку та зовнішнього проявлення індивіда. Ці методи можна довільно поєднувати, застосовуючи все ширше.

Такий динамічний розвиток має й інші наслідки. Зараз відбувається радикальна зміна у сприйнятті освіти, і на ній ми ще не раз будемо наголошувати: на зміну традиційному, нереалістичному ідеалу статичної моделі приходить розуміння життя як процесу розвитку та дозрівання. Стеоретизована “нормальність”, яку дотепер мали за мету, разом з конформізмом, який витікає із неї, поступляться розумінню творчості, і буде досягнуто трактування освіти як тривалого та безмежного процесу. Тобто, молода людина не перестає здобувати освіту, закінчивши навчання у школі чи навіть університеті, а повинна продовжувати займатися самоосвітою все життя.

Практичні методи навчання за широкого застосування та динамічного розвитку, також мають (окрім загальновизнаної ефективності) виняткову та особливо цінну перевагу – вони допомагають сформувати силу волі і навчають її правильному застосуванню.

Визнання, що воля – надзвичайно важлива, що вона є найбільш неопосередкованим проявом власного “Я”, що сила її грандіозна, але неправильне її застосування призводить до багатьох негараздів, спричинить те, що плекання сили волі займатиме одне з головних місць у системі освіти.

Отже, ми виявили одну з головних відмінностей між старими та новими освітніми методами. Колись вихователі прагнули керувати волею дитини та жадали послуху. Це була одна з тих чеснот, якої вимагали від дитини. Мабуть, не варто й казати, наскільки незадовільними були результати такої освіти, до того ж такий підхід зараз зовсім неможливий, зважаючи на цілковите несприйняття його сучасною молоддю. Усе, що їй треба – це порада, допомога та співпраця (і педагоги мають бути готовими компетентно дати їй) це). Молодих людей можна схилити до зміни власної думки.

Виховання Волі передбачає чітке уявлення про саму волю і про етапи, які вона проходить:

1. Пробудження волі.
2. Її правильне спрямування.
3. Мудре та доцільне застосування її з допомогою певних практик.

Особлива увага приділятиметься вихованню Волі-до-Добра та до Волі-до-Служіння.

1. Розвиток розумової діяльності. Тут мається на увазі не кількісне збільшення розумових стимулів, а різні способи застосування мислення, які викликають якісні зміни. Фактично донедавна ці способи були привілеєм кількох філософів та науковців, однак зараз вони стають доступними громадськості, тож необхідно забезпечити поширення інформації про них, а також їх прийняття та застосування у сфері освіти. Діяльність та застосування розуму коротко можна описати так:
2. Першочергова функція розуму – синтезувати сенсорні враження, тобто надавати можливість індивідові набувати досвід з так званого зовнішнього світу. Отже, розум можна вважати шостим чуттям – здоровим глуздом, який координує та тлумачить повідомлення від інших п’яти чуттів.
3.  Друга функція – збирати інформацію, засвоювати досвід людства і таким способом долучатися до древньої культурної спадщини. Цього можна досягти через навчання, тому колись головним завданням педагогів було передавати подібне знання.
4. Третім і найвищим щаблем розумової діяльності є обробляти зібраний протягом попередніх фаз матеріал та упорядковувати його, робити висновки і застосувати їх. Цю функцію можна назвати думати та обмірковувати.
5. Четверта функція розуму – сприймати позиви інтуїції, правильно розуміти і тлумачити їх та чітко їх формулювати .
6. П’ята функція – творча. Динамічна і креативна сила думки була відкрита відносно недавно (хоча точніше було б сказати “наново відкрита”) і набуває все ширшого визнання й застосування. Однак її використовують здебільшого для особистих цілей (як здобуття багатства, досягнення успіху). Тож одне із завдань новітньої освіти – навчити індивідів методам скерувати цю силу на конструктивні цілі на благо людству.

Розгалужені зв’язки між розумом та іншими психічними функціями, імпульсами, емоціями, відчуттями й уявою абсолютно природні та пропонують багато важливих завдань в освіті.

Розум більшості людей підпорядкований імпульсам та емоціям і служить для їх виправдання та досягнення особистих цілей. У таких випадках кажуть, що розум став служником бажання. Однак рано чи пізно незадовільні чи навіть руйнівні результати такої помилкової субординації призводять до кризи, яка зумовлює поступові або ж раптові зміни. Розум пробуджує в людині розуміння суті та наслідків її емоційної поведінки і поривів. Звідси починається усвідомлення викривлення реальності, спричинене власними ілюзіями, помилковості суджень, оцінок, поведінки як наслідків цих хибних уявлень.

Таке відкриття може мати два наслідки: перший – “позитивний” – веде до розвитку об’єктивності та інтелектуальних здібностей, притаманних науковцю. У цьому ракурсі нещодавно досягнуто великого прогресу: завдяки роботі нової науки – семантики, було відшліфовано цей науковий метод.

Другий наслідок – небажаний, адже призводить до того, що індивід починає недооцінювати емоції, почуття та уяву. Це зумовлює розумову пиху, односторонність та різні витіснення, що притаманно типу “зарозумілого інтелектуала”.

Тож стосовно розуму освіта має переслідувати дві основні цілі: сприяти розвитку та активному застосуванню розумових здібностей і забезпечувати пропорційну, конструктивну співпрацю розуму та інших аспектів людини. Найважливіше – це створити гармонійне поєднання розуму та любові, що веде до люблячого розуміння та розвиває мудрість.

1. Експансія особистості назовні (екстраверсія). Не така вже й дивина, що саме ця тенденція є однією з ознак, яка в наш час цінується понад усі інші. Її значущість часто перебільшують, і через це вона іноді набуває надмірних виразів. Інтенсивність зусиль, спрямованих на досягнення особистого успіху, багатства, статусу в суспільстві, надзвичайна важливість, яку надають речам і оволодінню ними, надмірний гамір, безпричинна манія швидкості – усі ці чинники є причиною появи глибоких дисбалансів та призводять до таких поширених за́раз фізичних, нервових та психічних розладів і суспільних конфліктів, а також до занепаду моралі і духовності. Це одна з найсерйозніших нагальних проблем.

З огляду на такий стан речей, завдання освіти повинне полягати у внесенні рівноваги та конструктивності. Варто використати всі можливі засоби, щоб навчити молодь невибагливому способу життя, який наслідує розмаїті ритми природи і самого життя, а також гармонійно поєднує роботу і відпочинок. Необхідно наполегливо сприяти пізнанню та розумінню цінності внутрішнього світу, допомагаючи молодим людям глибше пізнавати та підкорювати психічне і духовне, навчаючи їх практикам спеціальних технік.

Перший крок у цьому напрямі (відносно легкий) полягає у викладанні внутрішньої структури людини. Це дасть змогу молодим людям пізнати себе як людську істоту, а за тим – кожного, як унікальну особистість з відмінними рисами, винятковими обдаруваннями та потенціалом. Викладання цього може стати доступним завдяки внесенню двох елементів у наявні програми навчання:

1. Психологія – наука, що вивчає людину в усіх її аспектах, має зайняти належне їй по праву місце. Вона має стати головним предметом вивчення в усіх типах навчальних закладів усіх рівнів. Вивчати її можна і в початкових класах – достатньо просто підібрати правильну форму викладу. Притаманний інтерес кожного до самого себе породжує бажання скористатися з можливості навчитися пізнавати себе. Більше того, корисність методів, що допомагають позбутися зневіри в собі та вчать вирішувати як свої внутрішні конфлікти, так і конфлікти з іншими, є очевидною, тож учні охоче вивчатимуть такий предмет та користатимуть з нього.
2. Не менш цікаво та захопливо для молоді навчатися знаходити шляхи до творчого використання своїх психічних здібностей, до розкриття та цінування своїх прихованих талантів. Багато з технік, які навчають цього, можна було б викладати та практикувати в школі у формі психологічних вправ. Основні з них ті, що стосуються різних стадій та видів медитації: концентрація, візуалізація, медитація-розмірковування тощо.
3. Єднання та психосинтез. Зараз існує гострий конфлікт між цими тенденціями та індивідуалістичною відстороненістю й агресією. Ситуацію ускладнює той факт, що деякі підходи, як наприклад – позитивне світосприйняття[2], підтримують індивідуалістичне самоствердження. Це пояснює ті розбіжності, що існують у теперішній сумбурний та перехідний період. Це дві полярні суперечні тенденції, що змінюють одна одну, однак часто обидві проявляються в людині: самоствердження протистоїть конформізму, який допомагає досягти визнання й успіху. Навіть так звані “антисоціальні” типи формують групи (молодіжні “тусовки”, кримінальні угруповання). Такі різні групи формуються в кожній нації, які своєю чергою об’єднуються у блоки; однак усі ці формування зазвичай сепаратистські і ворогують між собою. Все це є причиною тривоги, відчуття незахищеності та конфліктних ситуацій, що спостерігаються зараз усюди. Незважаючи на таку ситуацію, ідеал синтезу та світового єднання, а також прагнення до цього ідеалу, настільки сильні, що надихнули на широку діяльність, мета якої – збереження миру, взаєморозуміння та світова співпраця. Тож перед нами стоять завдання:
4. Усунути, чи принаймні послабити, прояви відчуження, спонукання до суперництва, агресії та всього того, що їх породжує та посилює.
5. Активно підтримувати тенденцію до синтезу: серед молоді, у сім’ї, навчальних закладах та соціальних групах.
6. Привернути увагу та урівноважити надмірні й помилкові прояви цієї тенденції.

 

IV. Психосинтез в освіті

Усе вищесказане, особливо схильність до єднання та синтезу, сприяє розвитку психосинтезу в освіті, що має два аспекти застосування:

а) Синтез індивіда (індивідуальний психосинтез);

б). Синтез індивідів (міжособовий психосинтез); та синтез між індивідом і різними групами (груповий чи соціальний психосинтез).

1. Індивідуальний психосинтез містить два принципи та завдання:
2. Інтеграція особистості, а саме:

а) розвиток усіх психічних функцій у збалансованих пропорціях (відчуттів, почуттів, думки, уяви, інтуїції, волі тощо). Це вимагає активації і розвитку того, що недостатньо розвинуте, та контроль того, що розвинуте надміру. Варто зазначити, що контроль не означає придушення, а радше мудре порядкування та застосування.

б) організація цих функцій у скоординовану та гармонійну діяльність. Особливу увагу та зусилля буде приділено пробудженню вже існуючих якостей і сил з рівня вищого свідомого та їх належному асимілюванню й застосуванню власним вищим “Я”. Це узгоджується з широким, всеосяжним поняттям і розумінням “духовного” (думаю, немає потреби наголошувати на значенні цього аспекту людини). Крім того, його розвиток і застосування важливі з низки причин: по-перше, це дасть змогу заповнити вакуум, спричинений відходом від канонічних релігій і їх доктрин, по-друге, довести існування натхненного джерела, доступного всім і кожному. Воно є тією спільною підвалиною для всіх, місцем загальної зустрічі, що нарешті дасть обґрунтування та наукове пояснення релігійного, естетичного досвіду та переживання просвітлення.

2. Виявити та здобути свідомість внутрішнього центру власної особистості, а також віднайти доступ до активного використання його сили, зокрема головної з них, ВОЛІ, з ціллю стимулювати внутрішню інтеграцію і сприяти ефективності зовнішніх проявів. Спочатку людина відчуває цей Центр як особистісне свідоме “я”, але згодом він пізнається як відображення або проекція Вищого Духовного “Я”, яке присутнє на вершині надсвідомого рівня завжди, навіть тоді, коли не усвідомлюється нами.

Б. Міжособовий психосинтез. Індивіди – не ізольовані істоти. Вони пов’язані з іншими особами, групами та всім людством за допомогою багатьох життєво важливих зв’язків. Це твердження слушне, навіть якщо ці зв’язки не визнають або заперечують певні егоцентричні чи сепаратистські переконання. Психосинтез надає цьому факту особливої вагомості, беручи до уваги, що такі зв’язки розвиваються дедалі швидше.

Характерною рисою нашого суспільства є просто-таки величезне зростання комунікації і відповідне збільшення взаємодії між окремим особами та групами. Це створює можливості співпраці, однак водночас дає більше нагод для суперечок. Такі надбання, разом із виникненням нових типів соціальних груп, сигналізують потребу в новій науці з новими визначеними методами – науці про відносини.

Якби нашим наміром було написати трактат про освіту, то отой коротенький попередній план треба було б значно розширити, однак ми прагнули лише запропонувати його в якості вступу до наступних розділів, що коротко висвітлюють певні практичні аспекти освіти, та деякі з тих, які вже застосовуються.

V. Сімейне виховання

Раніше вже зазначалося, що сімейне виховання необхідне та має вирішальне значення – зумовлює та знано впливає на ціле життя людини. Виховання – завдання надзвичайно складне, тож усі батьки і ті, хто планує стати батьками, мусять зважити на це та підготуватися до обов’язків і відповідальності, які цей процес передбачає. Найочевидніші труднощі пов’язані із кризою родини, яка вважається базовою групою людського виду чи основною одиницею суспільства. Ця криза – частина загальної, критичної ситуації, що стоїть перед людством загалом.

Колись сім’я була згуртованою одиницею, де панував принцип послуху. Позитивними сторонами такої сім’ї були любов між її членами, а також дух жертовності, яким надихалися батьки. Однак часто ця любов була не поміркованою та благородною, а власницькою та ревнивою, і відносини з іншими людьми будували крізь призму егоїзму та сепаратизму сім’ї. Що ж стосується сучасних сімей, то помітні значні зміни у структурі та функціонуванні такої одиниці, як сім’я, а саме – послаблення зв’язків між її членами, що інколи призводить навіть до їх повної втрати.

Зовнішні і психологічні причини цього різні. Динамічність та скерованість назовні породили потужну відцентрову силу, що тягне членів сім’ї геть із сімейного гнізда. Часто-густо батько, поглинений роботою та іншими справами поза домом, що призводить до виснаження; кількість матерів, які працюють та мають інтереси поза домом, зараз значно зросла, тоді як діти проводять багато часу в школі та займаються позашкільною діяльністю, а також у лоні власних групових стосунків. Поширилася думка, що ще трохи і дім стане навіть синонімом гаража, нічної “парковки”. Навіть у відносинах чоловік–жінка настала криза, що бере свій початок від емансипації, тобто від відмови жінки від її колишньої ролі “слухняної дружини” з усіма її “жіночими” обов’язками. Усе це має і позитивні сторони, але може зайти надто далеко, створюючи цим нові ускладнення, які доведеться долати.

Не менш серйозна криза виникла між старшим та молодшим поколіннями. Звісно ж ніколи не бракувало напруження та суперечок у цих відносинах. Тургенєв, наприклад, взяв це за основну тему свого роману “Батьки і діти” (“Отцы и дети”), однак зараз у цих стосунках все сильніше вчуваються гострі й іноді драматичні нотки ворожості. Окрім цього, у сімейному вихованні існує ще одна вагома проблема, що не залежить від часів або країни. На дітей сильно впливає психологічне життя батьків, а саме – їхні погляди, комплекси та підсвідомі конфлікти. Багато психологів і психоаналітиків наголошують на шкідливих, навіть руйнівних наслідках такого впливу. Особливо переконливим є опис Франціз Дж. Вікс[3] у її чудовій книзі “Внутрішній світ дитинства”, у розділі “Вплив батьківських проблем на підсвідомість дитини”. Звісно, ніхто не може вимагати від батьків бути ідеальними, як і самі батьки не можуть вимагати цього від себе. Але щире визнання своїх недоліків, а також усвідомлення їх небезпеки для власних дітей має спонукати батьків визнати свою відповідальність і робити все можливе для усунення, або принаймні мінімізації цього негативного впливу. Існує багато способів реалізації цього. Сьогодні динамічна психологія дала широкому загалу глибше знання про природу людини, тож це має спонукати далекоглядних батьків засвоїти ключові ідеї щодо буття психе, дитячої психології та конструктивних методів впливу на людську поведінку. Існує безліч хороших книг для широкого загалу, написаних на цю тематику, а також можна звернутися за порадою до фахівця, коли це необхідно. Однак цього недостатньо у довгостроковій перспективі. Виховання батьківства має зайняти важливе місце в програмах навчальних закладів для молодих людей та підлітків. У цьому напрямі вже були зроблені перші кроки, тож можна сподіватися на повне впровадження таких змін у близькому майбутньому. Водночас абсолютна важливість цього нововведення вимагає визнання його пріоритетності серед інших термінових освітніх завдань у наш перехідний період. Нижче наведемо лише кілька найважливіших моментів:

1. Утробне виховання. Було доведено, що психологічний стан матері під час вагітності має величезний вплив на майбутню дитину. Наприклад, спостерігається, що небажані діти часто мають суїцидальні схильності у подальшому житті. Тож психологічний настрій матері та атмосфера в сім’ї, її оточенні, має бути якомога теплішою та конструктивною.

2. Розуміння справжньої природи дитини. Впевненість у тому, що дитина – просте, “прозоре” створіння, навіює нам думку, що її легко зрозуміти. Насправді ж усе зовсім не так, що доводять нам різні і суперечливі ідеї, які висувають щодо природи дитини.

Одна із концепцій походить з ідей Руссо і стверджує, що дитина – первинно “хороше”, справжнє та здорове створіння, яке могло б розвиватися нормально й гармонійно без негативного впливу “цивілізації”. Інші педагоги, такі як Марія Монтессорі, також наголошували, не вдаючись до подібних крайнощів, на позитивних якостях та великому потенціалі кожної дитини.

Цілком протилежної позиції притримувався Фройд та інші психоаналітики, котрі у своїх описах могутніх інстинктивних спонукань, конфліктів та комплексів у дітей, зайшли так далеко, що визначили дитину, як “істоту, багато в чому порочну”.

Існує безліч книг та журналів, присвячених дитячій психології, які мають різні підходи до неї. Якість такої літератури різна, тож не так легко зорієнтуватись у цій галузі. Подібні книги зазвичай торкаються середніх характеристик та форм поведінки, не беручи до уваги злетів та падінь людського характеру, попри те, що вони також притаманні дітям і підліткам. Наприклад, в одній з таких книг, яка у принципі досить непогана, автори (троє відомих учених) навіть не згадують про підсвідомість, уяву, творчість, волю та духовний досвід. Та ми можемо порекомендувати дві книги, що можуть дуже допомогти у розумінні молоді. Перша – книга Франціз Вікс “Внутрішній світ дитинства”, друга, яку написав доктор Хінкель, – “Відновлення індивіда”[4], де розділ “Дитина” особливо повчальний.

3. Індивідуальні психологічні відмінності. Вони дуже важливі, тож треба приділити їм особливу увагу. Існує три типи:

1. Психо-статеві відмінності. Ці відмінності глибші, ніж зазвичай вважається і помітні вже з раннього дитинства.
2. Різні психологічні типи. (Обидві ці теми добре описані в книзі доктора Хінкеля).
3. Психо-духовна будова, покликання та особливе, унікальне світосприйняття кожного індивіда.
4. Вплив характеристик майбутнього. Реакція дітей та молоді на ці зростаючі впливи робить їх не такими, якими ми були в їхньому віці. Цей новий важливий чинник треба враховувати постійно.

Більшість “практичних методів”, що зараз застосовуються у прогресивних школах, мають доцільно використовувати батьки у дошкільному віці дітей, а також потім у гармонійному поєднанні зі шкільними освітніми методами.

Характерні невід’ємні елементи сімейного виховання такі:

а) Любов.

Здається, що це дуже просто і природно любити своїх дітей, однак, насправді, любити їх правильно – дуже складно. Ми мусимо позбутися поширеної ілюзії, що достатньо просто “любити”, і маємо щиро визнати, що є багато видів “любові”, і деякі з них шкідливі, та навіть руйнівні. Наприклад, власницька, ревнива, надмірно опікунська любов завжди мали і мають негативний вплив. Отож, головний обов’язок батьків – оволодіти складним мистецтвом мудрої любові.

б) Непряме виховання.

У сімейному вихованні існує парадокс, про який треба згадати. Найефективнішими методами сімейного виховання є не прямі навмисні заходи, спрямовані на дитину, а постійний вплив “психологічної атмосфери”, яка панує в домі, та потужна сила “живого прикладу” батьків. Це часто наголошували, тож думаю пояснення тут зайві. Однак гадаю варто зазначити, що прийняття цього принципу та його послідовне застосування зумовило б справжню революцію в сімейному вихованні, змістивши центр уваги з поведінки дітей на поведінку батьків. Це логічне продовження думки, що внутрішні погляди батьків та їхня поведінка створюють “психологічну атмосферу” і цим роблять їх “прикладами” та “зразками для наслідування”, які неминуче впливають на дітей.

Це непряме виховання вимагає від батьків:

-         Не виявляти своє роздратування, засмучення, страх та інші негативні думки та емоції у присутності дітей. А найголовніше, уникати гострих суперечок між ними, спричинених відмінністю поглядів.

-         Утримуватися від “проекцій”, зганяти свої негативні настрої та спалахи агресії на дітях.

Такі критерії вимагають від батьків багато зусиль, однак чесне та постійне намагання дотримуватися їх – це вияв справжньої любові, любові, яка дає дітям мотивацію та силу. Було визнано ще одну перевагу цього методу: самодисципліна дає велику користь і батькам. Парадоксально, але висновок цієї теорії такий, що діти змушують батьків виховувати самих себе!

Можна додати, що там, де в домі панує мудра любов, відносини врегульовують розуміння, терпіння, життєрадісність та організована діяльність. Батьки мають усвідомити, що так званий дитячий “непослух” часто є результатом несприятливих та неприродніх умов, особливо притаманних великим містам. Адже місто позбавляє дитину прямого контакту з природою та обмежує природну свободу руху і моторну діяльність, що невід’ємні для нормального життя та розвитку дитини. Оскільки ця потреба набуває все більшого визнання, в її світлі виникатимуть нові підходи до планування міст та змін у нашому способі життя. Батьки, котрі хочуть глибше пізнати внутрішній світ своєї дитини, часто стикаються з досить складною проблемою розуміння. У таких випадках, на допомогу прийдуть нагальні надбання у сфері психології, а також нові досягнення майбутнього.

Часто й у найрізноманітніших випадках ми повинні проявляти терпіння. Попри ситуації, де потреба стримувати себе очевидна, треба також уважно слухати спонтанні висловлення дітей, не перебиваючи критичними зауваженнями. На їхні запитання необхідно відповідати прямо й чітко, адже відповіді – це також цінна можливість давати гідні поради щодо конкретних проблем та нагальних потреб дитини.

Життєрадісність не потребує великих пояснень, хіба що зауваги, що під життєрадісністю розуміємо не радісне збудження чи неконтрольовані веселощі, а поєднання гармонії та доброго гумору, чого так бракує зараз, однак, чого ми чекаємо в майбутньому, спираючись на твердження “радість стане головною ознакою майбутнього”.

Цінність організованої діяльності очевидна, коли ми усвідомимо, що для того, аби навчитися діяти та самовиражатися, діти потребують активності. Здібності, які розвиваються у процесі діяльності, відчуття того, що зроблено щось корисне – усе це має велику виховну цінність і є невід’ємною частиною процесу формування дитини. Тож необхідно давати дітям виконувати посильні завдання, як-от наприклад, допомагати матері в хатніх роботах. Так дитина почувається “важливою” та вчиться гармонійній співпраці.

Такі невеликі завдання пропонують мудрим батькам безліч педагогічних можливостей, а таку допомогу дитини треба належно заохочувати або навіть винагороджувати.

 

VI. Диференційована освіта

Наразі існує неправильне розуміння значення терміна “демократія”, що створює несприятливі умови в галузі освіти, тож спробуймо з’ясувати це. Проблема нерозуміння бере свій початок у помилковості трактування “рівності”, що лежить в основі демократичного ідеалу. Справжня рівність, яку демократія має плекати – це рівні можливості для всіх, незалежно від соціального статусу та фінансового становища, статі, раси та віросповідання, а не явно помилкові ідеї про ідентичність усіх людей. Ця рівноправність можливостей є основою соціальної справедливості та відповідає визнанню різноманітних важливих відмінностей між людьми. Існування цих відмінностей очевидна та незаперечна для будь-якого неупередженого спостерігача; важлива галузь психології (диференціальна психологія) займається їх науковим вивченням.

Існують два головні види відмінностей:

1. за типами та психологічними установками;
2. за психологічним та духовним рівнем і “обдарованістю”.

Ці відмінності зараз поглиблюються, адже і розумовий розвиток, і конструктивні погляди виявляє насамперед передова меншість. Освітній процес має вповні враховувати обидва ці види відмінностей, бо вони становлять основу демократичного урядування та вказують на необхідність створення належних освітніх матеріалів та методів, які б враховували індивідуальні особливості.

Тут ми розглянемо лише другий тип відмінностей, оскільки саме вони зараз найпроблемніші. По-перше, доволі важко оцінити справжній рівень розвитку дитини чи підлітка; по-друге, нелегко також розробити відповідне навчання для обдарованих чи дуже обдарованих дітей, створюючи спеціальні класи чи школи, адже це часто-гуто викликає спротив батьків, шкільних адміністрацій та політичних груп, котрі вважають такі кроки “антидемократичними”. Навпаки, треба чітко зрозуміти, що це у загальних інтересах кожного суспільства чи нації – виявляти та опікуватися тими, хто (завдяки своїм надзвичайним здібностям) стане майбутнім цвітом людства: вченими, політичними діячами, економістами, художниками, педагогами, творцями нової культури та цивілізації.

 

VII. Шкільна освіта

Тенденції та особливості, поява і поглиблення яких супроводжують сучасний прогрес у всіх сферах людського життя, викликали значні зміни, які своєю чергою, стали причиною гострої кризи нинішніх шкільних систем, що стали об’єктом широких обговорень та нищівної критики. Широта та складність цієї проблеми охоплюють як основні принципи та цілі освіти, так і технічні й організаційні питання, відповідність приміщення та виділення фінансування.

Ми обмежимо нашу розвідку дослідженням деяких основних проблем. Головна з них полягає у питанні: як вирішити конфлікт між розумовим розвитком та конструктивною позицією індивіда (які сприяють самоспогляданню та антисоціальній поведінці), з одного боку, а з іншого – тенденції до одновзірності, неправильне й перебільшене використання якої призводить до надмірної стандартизації, а іноді навіть і до повної регламентації та уодноріднення життя. Отже, ціллю мудрої навчальної програми має бути гармонізація цих протилежних тенденцій та конструктивне використання всього, що є в них найкращого.

Зростаючий розумовий розвиток і конструктивна позиція вимагають упровадження найкращих методів “нової освіти”, задля заохочення студента та спрямування в правильне русло його самостійної діяльності і починань. Водночас, протилежну схильність до одновзірності та стандартизації можна використовувати для подальших ініціатив та діяльності, для співпраці у спільних проектах. Як доводить успіх низки експериментів з громадянського виховання, проведені в кількох школах, можна зробити і значно більше. Реалізація таких експериментів передбачала створення шкільного самоврядування за зразком звичайного управління невеличкого міста в мініатюрі, з мером, радою, судом та низкою комітетів, що функціонували під розважливим й тактовним керівництвом виховників. Одна з таких шкіл “Школа-місто Песталоцці” у Флоренції, де вчаться діти не дуже заможних батьків, успішно застосовувала метод шкільного самоврядування впродовж кількох років. Цінність цього методу полягає насамперед у підготовці до дорослого суспільного життя та численних можливостях практичного застосування обов’язкової навчальної програми, яку викладають на звичайних заняттях. Прийняття рішень, вибір та відповідальність, притаманні цим вправлянням у самоврядуванні, розвивають основні якості волі та є найкращим методом навчати свободи й демократії.

Іншим важливим аспектом виховання є створення радісної атмосфери у класі, використовуючи гумор якомога частіше (а така можливість випадає нерідко). Предмет вивчення має досягати підсвідомості і закарбовуватися там, мати сильний вплив та легко згадуватися. Підсвідомість відкидає та відмовляється фіксувати нудне і нецікаве, тоді як цікава інформація, яка стимулює допитливість, легко приймається і залишає тривалий відбиток.

Подальшим інноваційним кроком у навчальних закладах, учні яких підлітки або молодь, має бути введення в навчальну програму психології як науки про людину, яка заслужено стане центральним предметом майбутнього. Внутрішні конфлікти, невпевненість та спантеличення перехідного віку, спричинені пробудженням нових біологічних та психологічних енергій, пробуджують у молодих людях жвавий інтерес до своєї особистості та інших. Отож, психологія набуде значної популярності, якщо її подадуть гуманістично, а не сухо, по-академічному. Саме практичні методи надзвичайно доцільні для викладання різноманітних психологічних функцій. Тож варто активно практикувати на заняттях вправи спостереження, візуалізації, концентрацію уваги та творче вираження. Вони становлять добру підготовчу базу для духовного виховання.

 

VIII. Духовне виховання

Передусім треба добре засвоїти істинне значення “духовного”, особливо у його ширшому, ємкішому значенні. Освіта, яка ґрунтується на духовних засадах, окрім притаманної їй вагомості та цінності, на яких доречно наголосити, зводить міст між протилежними поглядами прихильників гуманістичної та технічної галузей освіти. Прихильників першої звинувачують у тому, що вони глибоко застрягли у минулому і послуговуються ідеями та термінологією, що не викликають інтересу (а часто навіть супротив) у сучасної молоді, оскільки не відповідають сучасному стану речей. У той час, як противники технічної парадигми закидають, що єдиною її турботою є виробнича здатність, здобуття практичних навиків та переслідування матеріалістичних цілей. Фактично ця критика досить влучна в обох випадках. Тож варто зробити наступне: по-перше, чітко окреслити відмінності між істинними позачасовими цінностями (людськими та духовними), як доброта, істина, краса, любов, мудрість, та їх історичним контекстом, традиційними шляхами їх вираження та навіювання. Необхідно надати незмінним істинам нове обличчя, яке б відповідало сьогоднішньому та майбутньому стану речей і цікавило молодь, сприймалося нею та відповідало б її менталітету. По-друге, треба зрозуміти, що технічна освіта не є ціллю сама у собі і не має наділятися внутрішньою цінністю, а розглядатись як засіб для досягнення мети, що перевищує сама себе і сама є засобом для досягнення гуманістичних і духовних цілей. Отже, можна гармонійно поєднати гуманістичне вчення та технічні знання, щоб досягти синтезного виховання цілісної людини.

Духовне виховання має два основні аспекти. Перший стосується сенсу життя людини, його еволюційного розвитку та цілей, які значно ширші та вищі, ніж зазвичай вважається. Група науковців нещодавно підтвердила існування еволюційного прогресу та слушно зазначила, що він не можне зупинитися на теперішній “не-дуже-високій” стадії розвитку, а неминуче рухається до нових, вищих рівнів.

Про сенс та ціль існування, а також грандіозні потенціальні досягнення людства можна говорити в школі, підбираючи слова, які найкраще підходять відповідним віковим категоріям. Другий аспект духовного виховання орієнтується на тенденцію об’єднання та синтезу і спрямований на розширення кругозору молодих людей та перенесення їхньої уваги з власної егоцентричної особистості на співпрацю, солідарність та єднання з усе численнішими групами, розмір яких може збільшуватись аж до розміру людства.

У межах досягнення такої цілі треба широко інформувати учнів про страждання, нещастя та поразки, які спіткають людей не лише в країнах третього світу, а й у великих містах. За кожної нагоди учні мають напряму торкатися цих реалій. Переповнені співчуттям та жалем, вони ви́знають необхідність якнайшвидше побороти ці суспільні недуги, усунути причини цих страшних страждань і охоче долучатимуться до закладення підвалин нового світового порядку, з якого такі нещастя будуть повністю або принаймні частково усунені. Для досягнення такої мети існує багато способів. Наприклад, можна розповісти учням про діяльність різних організацій ООН, як-от про Організацію Розподілу Їжі (Food Administration Organization), яка сповістила людству, що у світі сотні мільйонів людей існують на грані голоду. Інший спосіб – відвідувати лікарні, міські нетрі, занепалі зони країни.

 

ІХ. Методи духовного виховання

Спонтанний духовний досвід доступний дітям значно частіше, аніж дорослі можуть собі уявити. Дитяча свідомість відкрита до будь-яких вражень і те, що “дається нам згори” вони засвоюють без перешкод, чим ми – дорослі, похвалитися не можемо. Але ці знання дуже швидкоминучі і легко розмиваються у дитячій свідомості нескінченним потоком інших вражень.

Тож один із головних батьківських обов’язків – приділяти увагу цим спонтанним переживанням, розуміти їхню цінність та заохочувати їх вияви. Якщо дорослі не зважають на них, критикують чи висміюють (як то часто буває через незнання), природною реакцією дитини буде придушувати такі переживання і таким способом “закрити двері” для вищої реальності.

Юність дає дорослим нові можливості допомогти дітям. Підліток усвідомлює нові фізичні та емоційні імпульси, але водночас, переживає ідеалістичне, а інколи навіть “містичне” пробудження, яке протистоїть іншим імпульсам. Усі ці зміни бентежать його та викликають конфлікти, яким важко протистояти. У такі моменти байдужість або критика з боку батьків чи то виховників також можуть призвести до того, що підліток просто замкнеться в собі, тоді як розуміння та підтримка допомагають налагодити “контакт” і відкритість, такі корисні дитині для успішного подолання цього періоду (що зазвичай відрізняється напруженими стосунками), і сприятимуть подальшому розвитку та духовному процвітанню.

Інша нагода допомогти своїм дітям з’являється щоразу, коли діти ставлять “метафізичні” запитання про виникнення світу, Рай, Бога, смерть тощо. Якщо батьки готові правильно налаштуватися, їм буде досить легко скористатися з подібної нагоди, відповідаючи розумно, таким способом заохочуючи зацікавленість цими питаннями, яка зростатиме в міру розширення кругозору дитини. Окрім того, можна застосовувати такі практичні методи:

1. Розвивати почуття прекрасного у молодих людей, а саме – естетичну цінність різних ликів природи: неба, моря, гір, квітів і т. д.
2. Розвивати почуття подиву і захоплення.
3. Ознайомити молодих людей із різними прикладами духовного життя у різних аспектах: великих релігійних діячів, геніїв, героїв (не тільки воїнів і завойовників, але й філософів, поетів, художників, учених, благодійників та трудівників гуманітарної ниви).
4. Розглядаючи діяльність різних релігійних установ, наголошувати на духовних, внутрішніх аспектах та значеннях учень, форм, обрядів і символів.
5. Мудро адаптувати всі інші існуючі методи, такі як концентрація уваги і медитація, щоб сприяти духовному розвитку молоді. Вивчення духовної психології, яке сприяє розумінню підлітками своєї внутрішньої структури, концентрує увагу на їхній глибинній духовній структурі та вищих задатках.

 

Х. Використання медитації у сфері освіти

Серйозним недоліком сучасної освіти є нехтування медитацією; тож ми у своїй розвідці хочемо подати її можливе застосування на різних стадіях у різні моменти навчального процесу.

1. Концентрація уваги. На перший погляд може здатися, що дітям бракує концентрації уваги. Однак, придивившись до їхньої спонтанної поведінки, можна побачити, що коли вони спостерігають за чимось чи виконують якесь справді цікаве їм завдання, можуть перебувати сконцентрованими тривалий час. Добре відомо, як наполегливо дитина спостерігає, наприклад, за поведінкою мурахи, за рухами хмар. У школах сучасного типу можна спостерігати значну міру концентрації у дітей, з якою вони орудують доступним навчальним матеріалом, часто повторюючи питоме завдання знову і знову. Тож очевидно, що діти мають вроджену здатність концентрувати увагу, яку можна розвивати та конструктивно використовувати. Оскільки дитячий розум більш відкритий та не зайнятий турботами й особистими проблемами, у більшості випадків діти здатні досягти кращих результатів, ніж дорослі.

2. Спостереження. Вправи на ретельне спостереження треба ввести в навчальний процес і задля попередньої підготовки до медитації, і через їхню загальну користь для навчання та всіх видів діяльності. Можна робити таку простеньку вправу: показувати дітям якісь предмети, а потім просити учнів детально описати їх розміри, форму, кольори. Кіплінг дав надзвичайний приклад у своєму прекрасному романі «Кім» (який містить також багато цікавих психологічних моментів, навіть досвід духовного прозріння). Ще одна схожа вправа – показати дітям якесь зображення протягом хвилини, а тоді попросити описати його. Потім знову показати зображення на півхвилини, так діти побачать, що вони не помітили за першим разом, і відзначать можливі помилки. Проводячи цю вправу в школі для старших дітей, можна просити їх описувати побачене письмово. Це допоможе заощадити час, а також попрактикуватися в письмі.

Ще одна вправа, вже складніша, – самоспостереження, але підлітки схильні до нього і зазвичай цікавляться ним. Вона полягає в тому, щоб зайняти позицію спостерігача відносно власного внутрішнього світу, занотовувати й описувати (в міру їх появи) свої імпульси, почуття, образи й думки, що спонтанно зринають з підсвідомості у просвітленому полі свідомості.

3. Візуалізація. Ще одна група вправ скерована на візуалізацію. Перша найпростіша вправа – це уявити (з закритими очима), що ти “бачиш” число так, ніби воно написане на дошці. Починати треба з однієї цифри і розвивати це вміння практикою, аж доки учень зможе “бачити” числа із багатьох цифр. Інші об’єкти, на яких можна вправлятися у візуалізації такі: кольорові геометричні фігури (квадрати, трикутники, кола), потім тривимірні фігури (куби, піраміди, сфери), і врешті-решт, усе складніші людські фігури та пейзажі. Ці вправи корисні також тим, що їх результат студенти відчувають відразу. Наступний крок у випадку підлітків – уявити ідеальний взірець, який вони хотіли би втілити.

4. Медитація-міркування. Вправи на спостереження та візуалізацію закладають фундамент для різноманітних практик. Перший тип – медитація-міркування. Його широко застосовують у шкільному навчанні при виконанні завдань, що вимагають міркування, як-от наприклад, вирішення математичних задач чи написання творів, але ці види діяльності педагоги не вважають медитацією. Проте цілеспрямована систематична медитація – це щось більше, і дає кращі результати.

Спочатку вчитель обирає предметом медитації прості матеріальні речі, наприклад, камінь, квітку, олівець. Завдання учня – уважно подивитися на нього, а тоді поміркувати над його походженням, природою, якостями, способами його використання, й фіксувати все, що спадає на думку з приводу цього предмета.

Тут також з вищезазначених причин відповіді краще давати письмово. Можна запропонувати записувати ідеї в міру їх появи безпосередньо протягом медитації, або ж занотувати результати і висновки відразу після неї. Для медитативного розмірковування підходить будь-який предмет. Підліткам, наприклад, може бути корисним подумати над справедливими відносинами, доброю волею та груповою діяльністю. Теми ці особливо підходящі з огляду на їх простоту та практичність. Молоді люди спроможні осягнути їхнє значення й цілі і впроваджувати їх у повсякденному житті. Ці теми дуже схожі за своїми ознаками з тенденціями Об’єднання та Синтезу. Вправляння в медитативному міркуванні воістину вчить мистецтву мислення, – думати самостійно та оригінально, тож має заохочуватись у сім’ї та школі.

Розмірковування можна заохочувати та скеровувати низкою запитань, що зазвичай використовують у психології. Варто заохочувати ставити запитання і учнів, що спонукає їхню розумову діяльність, а також часто розкриває їхні сумніви та проблеми. Молитва задумана як “шлях серця”, однак її переважно вважають належною релігії. Тут ми згадаємо про неї у світлі її зв’язку із Законом Духовного Підходу та зазначимо її можливе застосовування у вихованні в межах групи – як у сім’ї, так і в класі. У країнах, де релігійна молитва заборонена в школах через строге розмежування між релігією та освітою, було запропоновано замінити молитву на медитацію.

5. Медитація сприйняття. Освіта має безліч напрямів, у яких можна застосовувати медитацію сприйняття. Першим кроком у такій медитації є тиша, яка, окрім своєї природної загальної цінності, особливо корисна ще й тому, що протидіє надмірному шуму і браку внутрішньої тиші, спричинених розвитком екстраверсії, динамізму та активності розуму. Справа дійшла до того, що сучасні молоді люди не лише перестали цінувати тишу, але, здається, навіть бояться її й іноді просто не здатні її витримувати. До вже звичного гулу сучасного життя вони (як і багато дорослих!) додають ще й гучну музику.

Тим не менше, можна навчити їх цінувати тишу, і це доводять результати, досягнуті у школах Монтессорі, де “вправу на тишу” практикують регулярно. Нижче ми наводимо значуще підтвердження цього пані Е. Герман з її книги “Творча молитва”[5].

Ось уривок з цієї книги:

“… стан спокою (рівноваги) та гармонії здобувається природною поступальною дисципліною з самого дитинства. Ми мусимо приймати та застосовувати аксіоми, що звичка мовчати – невід’ємна частина справжньої освіти та що діти мають природну схильність до тиші, на противагу поширеному уявленню, що вона неприродна та нетерпима для дітей. Щоб визнати це, достатньо взяти участь у “часі тиші” у школі Монтессорі; вікна зашторені, подано сигнал і кожне дитяче личко опускається, і ясний спокій сходить на них. Це справжня тиша, а не дрімота. Ніхто не намагається запропонувати тему для медитації, однак відбувається щось схоже саме до медитації, тому що коли голос учителя з сусідньої кімнати називає імена дітей, одне за одним, вони заходять, наче створіння, які пізнали блаженну таємницю. В їхніх радісних поглядах наявне щось глибоке, поведінка їхня дихає не лише здоров’ям та миром. Здається, що дивна врода, свіжість, схожа до ранкової роси, збагатили цих дітей життєрадісністю та красою” (див. також М. Монтессорі “Секрет дитинства”[6]). Що б там хто не казав про систему Монтессорі, та користь того періоду тиші серед ранкової діяльності визнається одностайно.

Медитацію сприйняття можна практикувати як вид групової діяльності як у сім’ї, так і в школі. Коли сім’я стикається з якоюсь проблемою, розбіжністю поглядів, конфліктом, то бажання прояснення і натхнення, яке виражають всі під час медитації на сприйняття в групі зазвичай дуже допомагає. Цей метод звільняє особистий елемент від труднощів і підносить його на вищі рівні внутрішньої реальності, звідки бажане просвітлення може прийти із рівня вищої свідомості. Цей тип медитації можна застосовувати у старших класах після належної підготовки. Вона може допомогти пробудити інтуїцію, натхнення та духовне самоусвідомлення.

Найбільш піднесеним предметом медитації є “Я”, а вивчення духовної психології – це підготовка до такої медитації. Батьки та педагоги мають розуміти цінність вправи на Самоідентифікацію на шляху до досягнення цієї мети.

6. Творча медитація. Наостанок, розглянемо творчу медитацію. Ця “внутрішня дія” дає чудові результати, і окрім того, урівноважує надмірну схильність сьогодення до екстраверсії та зовнішньої діяльності. Підлітків можна ознайомити з цим видом медитації у найпростішій формі, натомість переходити до практики радять вже в університеті.

Окрім того, застосування наведених вище рекомендацій стосовно медитації в освіті та повсякденному житті може дати такі результати:

1. Встановлення правильних відносин у сім’ї, особливо між батьками та дітьми, а також між дітьми в родині. У наш час сімейні відносини особливо напружені із вже зазначених причин. Окрім того, однією з серйозних навчальних завдань є налагодження гармонійних стосунків між учнями та вчителями. У стосунках між самими учнями, загалом кращими, теж часто виникають суперечки між індивідами та групові конфлікти, тож вчитися командній співпраці, працюючи в групах, особливо корисно. Навчальні програми старшої школи мають вчити будувати рівноправні стосунки за межами школи і в усіх сферах суспільного життя.
2. Добра воля – ключовий елемент у формуванні правильної мотивації, і особливо важлива в урівноваженні сепаративного та егоїстичного використання волі. Тож у освіті треба робити винятковий акцент на волі, передусім на її прояві у формі ввічливості та доброго ставлення до інших, і по-друге (і це навіть важливіше), на активних і динамічних якостях волі як такої.

Групова діяльність лежить в основі співпраці в сім’ї та школі, тож необхідно давати дітям можливість долучатися до суспільної праці впродовж років навчання.

 

************